Восени 2000-го Україну збурило резонансне вбивство опозиційного журналіста, першого головного редактора і засновника Інтернет-газети «Українська правда» Георгія Гонгадзе. 16 вересня Георгій зник. Його обезголовлене тіло знайшли лише 2 листопада, на відстані 100 км від Києва, у лісі під Таращею (районний центр Київської області). Досі вбивство Гонгадзе залишається однією з найгучніших кримінальних справ сучасної України.

Напередодні 16-ї річниці зникнення Георгія кореспондент «ВЗ» поспілкувалася з його вдовою, пані Мирославою, яка після трагедії переїхала до Америки, про те, як виглядає Україна з Вашингтона, та як ставиться до Мінських перемовин, де Україну представляє Леонід Кучма.

– Пані Мирославо, зупинити війну в Україні намагається Тристороння контактна група у Мінську. Делегацію України очолює екс-президент Леонід Кучма, людина, яку вважаєте причетною до організації вбивства вашого чоловіка. Наскільки виправдано було посилати у Мінськ Кучму, над яким висить підозра у такому тяжкому злочині? Чи не намагається у такий спосіб влада реабілітувати, «відмити» його, дати йому індульгенцію?

– Не знаю, що намагається досягти цим влада, але, думаю, вони не хочуть бруднити власні руки цими переговорами і посилають людину з репутацією, яку вже мало що може «відмазати». Ні до чого доброго, тим більше, до вирішення конфлікту, це не приведе. Мінські угоди мертві, треба це визнати і шукати нові формати.

– Свого часу мати Георгія, пані Леся, зустрічалася з Леонідом Кучмою… За ці всі роки у вас з ним була, бодай, коротка розмова?

– Ні, ніколи. А дивитися в очі не я йому маю, а він. І просити пробачення у мене і дітей з лави підсудних.

– Мрієте побачити Кучму на лаві підсудних?

– Це було б очищенням для всієї України.

– Часом проводять паралелі між убивством Георгія Гонгадзе і загибеллю у Києві білоруського журналіста Павла Шеремета. Чи бачите зв’язок між цими трагедіями?

– Так, ці вбивства перегукуються, адже і Георгій, і Павло стали сакральними жертвами. Я переконана, що це – політичне вбивство, але треба дочекатись результатів слідства. Сподіваюсь, воно триватиме не 16 років, як у справі вбивства Георгія.

– Ви вже тривалий час живете і працюєте у США. З цією країною українці пов’язують великі надії, бо вважають її найпершим, найнадійнішим союзником у військовому протистоянні з Росією. Але чи достатньою є нинішня допомога Вашингтона Києву? Чи співмірна вона зі зобов’язаннями, які Америка взяла на себе, вибивши нашу відмову від ядерної зброї, ставши одним з гарантів безпеки України?

– Почнемо з того, що українська дипломатія початку 90-х була, як на мене, вкрай слабкою. Підписаний у 1994 році Будапештський меморандум не містить чіткого розуміння, якими повинні бути гарантії безпеки. Це дає простір для довільного трактування цієї угоди різними сторонами. У цьому – перша проблема. Друга – у Сполучених Штатах немає однозначної позиції, як допомагати Україні. Конгрес дав президенту США право використати всі можливі засоби допомоги, включно з летальною зброєю, але президент Барак Обама ухвалив рішення до останнього використовувати дипломатію та санкції. І поки що утримується від надання летальної зброї. США виділили понад 600 мільйонів доларів на допомогу військовим обладнанням та тренуваннями українському війську. Отже, допомога велика, але, на жаль, в умовах непрогнозованої Росії вона не видається достатньою.

– Побутує думка, що президент Барак Обама не хоче «заїдатися» з Володимиром Путіним, воліє спокійно закінчити свою каденцію, а тому, мовляв, його контрдії на агресію Кремля не такі рішучі, половинчасті…

– Президент Обама на початку своєї каденції заявив, що буде президентом миру. Він вивів війська з Іраку, зменшив військову присутність США в Афганістані, не застосовує наземну військову силу в Сирії, хоча там точиться жорстока війна вже багато років. Отже, питання не лише в Україні, такою є політика Обами, і він, думаю, до останнього буде утримуватись від прямого протистояння з Росією.

– З’явилася інформація, що Захід має план дій на випадок прямого широкомасштабного вторгнення Росії в Україну. Якою може бути ця відповідь з боку Америки? Поява її авіаносців біля берегів Криму? Допомога Києву американськими десантниками, ракетами, іншою зброєю?

– Інформація про план з’явилась від мене. Про це в інтерв’ю мені сказав координатор зі санкцій Державного департаменту посол Деніел Фрід. Йшлося, знову ж таки, не про готовність до військового протистояння, а про посилення санкцій.

– Як може змінитися поведінка американської влади щодо України після листопадових виборів у США? Судячи з риторики претендентів на крісло у Білому домі, Гілларі Клінтон була б для нас більш бажаним переможцем, аніж Трамп.

– Маємо справу з незвичними президентськими виборами у США. Не пам’ятаю таких виборів, під час яких кандидат, що прийшов нізвідки більше, ніж рік тому, – Дональд Трамп – отримав республіканську номінацію. Він дозволяє собі говорити речі, через які інші кандидати змушені були б залишити виборчі перегони. При цьому, його політичний рейтинг тільки зростає. Нинішня виборча кампанія суперечить усім експертним прогнозам. З одного боку, маємо кандидата з досвідом і послужним списком – Гілларі Клінтон була першою леді, державним секретарем, сенатором від штату Нью-Йорк, добре знає наш регіон, голосно виступала на підтримку України, була дуже критичною щодо російської агресії. У той же час, вона з команди Обами, який ініціював політику перезавантаження американо-російських відносин.
Не можна сказати, що Гілларі Клінтон є ідеальною для України, але Дональд Трамп – це справді небезпека. Він не має досвіду міжнародної політики. Робить заяви, які турбують тих, хто критикує політику Путіна, зокрема, і щодо України. Згадаймо і вихваляння Путіна з боку Трампа, який називає главу російської держави «сильним лідером», допускає можливість визнання анексії Криму та зняття санкцій з Росії. Нарешті, у нього довгий шлейф радників, таких, як добре відомий Пол Манафорт, Картер Пейдж, пов’язаний з «Газпромом», Майкл Флінн, колишній глава військової розвідки, який разом з Путіним сидів за святковим столом. Все це свідчить про те, що Україні та іншим країнам в регіоні є чого побоюватися, якщо президентом стане Трамп.

– Ви тісно спілкуєтеся з високопосадовцями США, супроводжуєте їх під час робочих поїздок до Києва і, знаємо, замовляєте перед ними слово за Україну. Що думають вони про нашу владу та її роботу? Чи правда, що розчарувалися в ній, махнули рукою?

– Рукою не махнули, але ставлення у них до української влади, як і в українців, очікувано прохолодне і реалістичне. Всі очікують реальних реформ, реальної боротьби з корупцією, і добре простежують бутафорію, якою почасти українська влада намагається замазати свої промахи. Водночас, дивляться на Україну з відстані історичної перспективи і зазначають, як серйозно просунулось саме суспільство у розумінні своєї ролі та впливу на владу. Бачать позитиви і вказують на негативи. Україна має багато друзів на Заході і, зокрема, у США. Віце-президент США Байден – один із них. Він мені одного разу сказав: «Україна має останній шанс. Вона мусить реформуватись, або настане кінець». Ми всі маємо це усвідомити, ми приперті до стіни, мусимо знайти вихід та вижити.

– Чого, дивлячись з Вашингтона, бракує для швидкого поступу України? За що нас критикують за океаном?

– Головна проблема – у тотальній і системній корупції. Багато разів казала, що Україна воює на двох фронтах – зовнішньому – з Росією і внутрішньому – з корупцією. Але, думаю, це одна війна. Український суверенітет залежить від подолання корупції та оновлення політичної еліти. Слабкою країною легко маніпулювати.
Якщо хочемо бути суверенною країною, повинні створити правову державу і справедливе судочинство. В країні має відбутися щось на кшталт моральної революції – шлях, який пройшла кожна країна, якій вдалося перебороти корупцію. Все починається з людей, народ має змінити своє ставлення до корупції. Якщо кожен з нас задумається над тим, які зміни можу зробити я, – то держава зміниться.

– І наостанок – про ваших доньок. Нана і Саломе Гонгадзе, як тато і мама, захоплюються великою політикою, мріють зробити кар’єру у ній?

– Соломія цікавиться політикою і робить успішні кроки у цій сфері. Нана цікавиться історією мистецтва, письменництвом. Маємо з нею домовленість, що після закінчення університету напишемо спільно книжку про її батька і нашу боротьбу за справедливість.

– Чи хотіли б ви разом з доньками повернутися жити і працювати в Україну?

– Мої доньки вже дорослі й обиратимуть свій життєвий шлях самостійно. Щодо мене, то не виключаю свого повернення в Україну.