Борис Брiн, Чикаго

.Я  переконаний, що вбивство під приводом війни не перестає бути вбивством


У багатьох подіях Другої світової війни на території СРСР і пізніше Польщі, в акціях масового знищення в’язнів, військовополонених та мирного населення, насамперед, євреїв, брали участь підрозділи, історію яких майже неможливо простежити. Вони не входили до складу жодної з військових частин. Ці підрозділи, немов привиди, невідомо звідки з’являлися і невідомо куди зникали, залишаючи після себе кривавий слід.

Підрозділи особливого призначення були створені з енкевесистів, які проявили себе під час репресій, одним з керівників репресіями, членом Військової Ради Українського фронту Микитою Хрущовим. Згідно з висновком Комісії ЦК КПРС на чолі з Шверником, яка в 1965-1969 роках займалася питаннями реабілітації жертв репресій, у 1936-1937 роках в Москві і Московській області зі санкції М. С. Хрущова органами НКВС було заарештовано 55741 особа. З початком Другої світової війни і військових дій у Польщі Хрущов керував там «зачисткою звільнених територій» i верховодив спеціальною трійкою НКВС, яка вирішувала долю десятків тисяч нових громадян СРСР та військовополонених (Шелест П. Справжній суд історії ще попереду. Спогади, щоденникові записи, матеріали. Київ, 2004). Створені Хрущовим підрозділи особливого призначення були підпорядковані безпосередньо йому і тому не входили до складу жодної з військових частин. Всі документи про їхню діяльність Хрущов, захопивши владу, зумів знищити. Лишились лише деякі та страшний кривавий слід.
Масові розстріли польських військовополонених підрозділи особливого призначення проводили навесні 1940 року. Як свідчать виявлені в 1990 і 1992 роках документи: «Всього за рішенням спеціальної трійки НКВС СРСР було розстріляно 21857 осіб... колишньої буржуазної Польщі». Як стверджує доповідна записка голови КДБ Шелепіна № 632-Ш від 03.03.1959 р., у таборах і в’язницях Західної України та Західної Білорусії було розстріляно 7305 осіб, у Старобельському таборі в лісосмузі міста Харків – 3820 осіб, в Осташківському таборі в Калінінській області – 6311 осіб і в Катинському лісі Смоленської області – 4421 особа. За розпорядженням Хрущова органи держбезпеки провели чистку архівів від компрометуючих Хрущова документів. У 1956 році, згідно з рішенням Хрущова, всі справи розстріляних польських громадян знищили. 28 квітня 2010 року за рішенням президента РФ Дмитра Медведєва розсекречено архівні документи з Катинської проблеми з так званого «пакету № 1». Але якщо їх залишили, вони могли бути підроблені з метою перекласти провину Хрущова на когось іншого.
Напередодні нападу Німеччини на Радянський Союз підрозділи особливого призначення були зосереджені в прикордонних районах. З початком військових дій вони стали виконавцями масових розстрілів в’язнів, які утримувались у місцевих в’язницях.
«Загалом, у перші тижні війни у в’язницях Західної України було страчено близько 22 тис. осіб. У в’язницях Львівської області (Львова, Буська, Городка, Комарно-Рудки, Щирця, Бібрки, Жовкви, Кам’янки-Бузької, Судової Вишні, Яворова, Лопатина) було розстріляно 4 тис. 591 людину, у трьох в’язницях Дрогобицького району (Дрогобич, Самбір, Стрий) – 3 тис. 301, у тюрмах Станіслава – 2 тис. 500, Луцька – 2 тис. 754, Рівного – 150, Дубно – 1 тис. 500, Ковеля – 195, Тернополя – 1 тис., Перемишля та Добромиля – 2 тис. в’язнів. Більшість із них були українцями, незначний відсоток становили поляки, близько 10% – євреї-сіоністи» (Олександр Пагіря. Масові розстріли в’язнів у тюрмах НКВС УРСР влітку 1941 року).
Виконавши свою страшну роботу «зачистки території», напередодні відступу радянських військ підрозділи особливого призначення безслідно зникли. Лишилися лише страшні сліди. «...свідчать очевидці: «...Львівські «Бригідки». З розкритих навстіж брам доноситься трупний запах. На подвір’ї, в коридорах, у підвалах – стоси трупів. Усі вони зі слідами тортур. Проломлені черепи, відрубані ноги, руки, скручені колючим дротом тулуби, спотворені обличчя». «У Самбірській в’язниці було знайдено багато трупів, замордованих у жахливий спосіб. Деякі з них мали в устах ганчірки й пісок, інші попідрізувані нігті на пальцях рук, пошматовані й повирізувані пояси шкіри з обличчя, повиколювані очі, повідрізувані носи, повибивані зуби і т. д. У жінок були відрізані груди, розпорені животи, повиривані жмути волосся, перед стратою їх усіх зґвалтували» (Олександр Пагіря. Масові розстріли в’язнів у тюрмах НКВС УРСР влітку 1941 року). Жодних офіційних документів, здатних пояснити, куди поділися після «зачистки в’язниць» підрозділи особливого призначення, не існує. Можливо, що таких паперів ніколи не було, або ж Хрущов зумів їх вчасно знищити.
Як стверджує повідомлення Надзвичайної державної комісії: «Експертна комісія... відзначає повну ідентичність методу розстрілу польських військовополонених із методом розстрілу мирних радянських громадян і радянських військовополонених, який широко використовували німецькі фашистські керівники на тимчасово окупованій території СРСР» (Нюрнберзький процес, 2 липня 1946 р.). Повна ідентичність може бути забезпечена лише тими ж самими виконавцями. Отже, підрозділи особливого призначення не зникли безслідно, а лише змінили форму. Вони продовжили «зачистку територій» під керівництвом шефа гестапо Мюллера. Ймовірно, що Хрущов підтримував з ним зв’язок через групу Черняка «Крона».
Склад групи Черняка до цього часу Росія тримає в секреті, відомо лише, що Черняк під кінець війни був відряджений в Аргентину і що там знайшли собі тепле місце багато військових злочинців і серед них – Мюллер. Коли Хрущов став керівником Радянського Союзу, він, дізнавшись, що на слід Мюллера вийшов «Моссад», доручив шефу чехословацької розвідки Р. Бараку розшукати і таємно вивезти його звідти. Чеські агенти знайшли Мюллера і літаком вивезли з Аргентини у Прагу. «Серед офіцерів КДБ, – згадував Барак – які повинні були привезти Мюллера у Москву, був Олександр Коротков. Коли Мюллер побачив цього чоловіка, він явно відчув велике полегшення. У мене тоді склалось враження, що Мюллер і Коротков були знайомі». Коротков до нападу Німеччини на СРСР був заступником резидента і фактично керівником радянської розвідки у Берліні. У 1959 році Барак намагався розпитати про долю «Гестапо-Мюллера» Хрущова. «Микита Сергійович... подякував за допомогу в затриманні Мюллера. Більшого... не розповів» (Зеньковіч. У тіні Кремля, – Смоленськ: «Русіч», 2000). Через деякий час після цієї зустрічі Коротков раптово помер, а Мюллер з’явився у столиці прорадянської Сирії – Дамаску.
Шеф гестапо Мюллер, як і Хрущов, також мав у своєму особистому підпорядкуванні створені для «зачистки звільнених територій» чотири підрозділи особливого призначення – ейнзатцгрупи. Кожна з них складалась зі 750 осіб, співробітників органів поліції та безпеки. Для масових акцій знищення цих сил бракувало, тому при проведенні таких акцій для допомоги ейнзатцгрупам використовували передані Хрущовим підрозділи особливого призначення, названі новим господарем поліцейськими батальйонами.
Приводом для початку масових вбивств слугували вибухи у великих будинках. 21-22 вересня 1941 року був знищений весь центр столиці України Києва, зірвані радіомінами і перетворені в руїни та купи битої цегли Хрещатик і три кілометри прилеглих до нього вулиць, всього 940 великих житлових та адміністративних будівель. Руйнуванням керував Хрущов. Він мав необмежену владу як представник Ставки Верховного Головнокомандувача й офіційно виконував наказ: «Нічого не залишати ворогові». Після вибухів в Києві, які слугували приводом та сигналом, 29 і 30 вересня в результаті спільної акції ейнзатцгрупи «С» і поліцейських підрозділів у Бабиному Яру, згідно підписаного Мюллером звіту, було вбито 31771 єврея. Пізніше за цією ж схемою: «сигнал: вибухи – керівник Хрущов, масові вбивства – керівник Мюллер» здійснювались акції масових вбивств в Одесі, Харкові та інших містах.
Знищення білоруського села Хатинь відомо зі свідчень декількох, чудом вцілілих, очевидців. Населення було або розстріляне, або спалене живцем, а всі будови вщент зруйновано. Каральну акцію виконав 118-й поліцейський батальйон. Керував нею начальник штабу Григорій Васюра. Головного ката Хатині Васюру найшли випадково аж через сорок п’ять років. Коли він вперше попався в 1952 році, то одержав 25 років таборів «за зраду Батьківщини». Через три роки, коли Хрущов по амністії в честь 10-річчя Перемоги звільнив поліцаїв, що потрапили у в’язниці, Васюра вийшов на волю. Він став заступником директора одного з великих радгоспів на Київщині, одним із провідних діячів районного масштабу.
Васюра дуже полюбляв виступати перед піонерами в образі ветерана війни, фронтовика-зв’язківця, і навіть іменувався почесним курсантом в одному з військових училищ Києва. Яка фантасмагорія: найголовніший кат Хатині та душогуб Бабиного Яру був взірцем героїзму та відданості Батьківщині для наших майбутніх офіцерів! (з газети «Поклик сумління» ЛОО «Меморіал», м. Львів № 33/185/вересень 1994). У 1985 році, на 40-річчя Перемоги, Васюра почав вимагати собі орден Великої Вітчизняної війни. В архівах військкомату виявили, що Васюра вважається зниклим безвісти. Почали копати і докопалися. На суд у Мінськ привезли 26 свідків – карателів з його батальйону з усього СРСР. Кожен на той час уже встиг відбути своє покарання, максимальний термін, який відсидів, лише один мав 8 років. Суд тривав 1,5 місяця, на нього допустили лише журналіста від газети «Известия», але навіть його репортаж друкувати заборонили. Влада прагнула приховати правду про карателів.
Після виконання каральних акцій на окупованій німцями території СРСР i знищення там євреїв підрозділи особливого призначення наприкінці осені були перекинутi на захід. В західних областях вони з метою дискредитувати УПА під маскою «бандерівців» своїми звірствами наводили жах на мирне населення України і Польщі. Про те, що це була їхня робота, свідчить повна схожість звірств із вчиненими на початку війни у в’язницях прикордонних областей. Як свідчать очевидці: «Вбивали всіх, не минаючи жінок, дітей, людей похилого віку. Вбивали в хатах, на подвір’ях, у господарських приміщеннях, застосовуючи сокири, вила, дрюки, а по людях, котрі втікали, стріляли. Цілі сім’ї кидали до колодязів, засипаючи їх землею. Павла Проньчука, поляка, котрий вискочив зі схованки, щоб захистити матір, схопили, поклали на лаву, відрубали йому руки й ноги і залишили, щоб довше конав. По-звірячому замордували там українську сім’ю Володимира Красовського з двома дітьми. З 282 мешканців Кутів вбито 138 осіб, зокрема, 63 дітей»
«Станом на 26 липня 1945 року під виглядом загонів УПА в Західній Україні діяли 156 спеціальних диверсійних груп московських спецслужб. Численність – 1783 людини. Вони ліквідували 1980 учасників підпілля, захопили живими 1142 осіб. Через неповних п’ять років після завершення німецько-радянської війни – станом на 20 лютого 1950-го – в західноукраїнських областях діяли 19 чекістських спецгруп, які налічували 130 осіб...

	Перевертні НКВС зі своїм керівником

«Я вважаю правильним створення спецгруп з колишніх бандитів, – заявив у травні 1945-го Микита Хрущов – тодішній перший секретар ЦК КП(б)У на нараді секретарів обкомів, начальників управлінь НКДБ і НКВС західних областей УРСР. – Потрібно їм дати одне конкретне завдання, і коли його виконають, можна сказати, що вони свою провину відпокутували і відпустити їх». (Олег Леусенко: Перевертні НКВС своїми звірствами скомпрометували ОУН-УПА).
Хрущовські підрозділи особливого призначення були можливо єдиними підрозділами, які, маючи на своєму рахунку десятки тисяч убитих, майже не зазнали втрат. З радянської сторони їх опікав Хрущов, з німецької – Мюллер, та й воювали вони, здебільшого, лише проти беззбройного населення та в’язнів, які не мали змоги чинити їм опір. «Під час війни Хрущов був членом військових рад різних фронтів. У його обов’язки входив контроль за діями військових і перевірка виконання наказів Сталіна... Він також зірвав греблю Дніпрогесу і результативно зруйнував всю промисловість України» (Хто є хто у Другій світовій війні. – М., Дограф. 2000). Греблю Дніпрогесу, за наказом Хрущова, зненацька, без попередження військових i населення, підірвали задовго до наближення німецьких військ. В результаті величезної хвилі і повені загинуло понад 100 тисяч радянських солдатів і цивільних осіб. Можливо, що це, а також жахливі поразки радянських військ у Київській та Харківській операціях, керуючим радником яких був Хрущов, було результатом його співробітництва з Мюллером. Під час Київської операції «взято в полон 665 тисяч, захоплено 3718 гармат і 884 танки» (Tippelskirch K., Geschichte des Zweiten Weltkrieges. – Bonn, 1954).
Хрущов наполіг на проведенні Харківської операції, незважаючи на протест начальника оперативного відділу Сталінградського фронту генерала Рухля. Після нищівної поразки і загибелі трьох радянських армій він звинуватив Рухля «в провалі Харківської операції і роботі на німців». Рухля заарештували, і Хрущов був упевнений, що його розстріляють. Однак Рухля, пройшовши всі кола пекла таборів, вижив. «На такий ризикований маневр, як перекидання п’яти танкових дивізій з-під Варшави на північ, німецьке командування могло наважитися тільки в тому випадку, якщо було твердо впевнене: радянські війська на Віслі в найближчі тижні не зрушать з місця... Хто ж був той німецький агент у Генеральному штабі Червоної Армії, який попередив про радянський наступ під Сталінградом в листопаді 42-го і в Білорусії навесні 44-го?» (Соколов Б. В. Розвідка. Таємниці Другої світової війни. – М.: АСТ – ПРЕС КНИГА, 2003 с. 303-304). Можливо, це випадковість, але під час цих операцій на всіх зазначених ділянках фронту був присутній Хрущов.
«У 1944 році Хрущов служив на 1-му Українському фронті і провів в Україні політичну чистку, створивши міцну базу для наступної політичної боротьби.» (Хто є хто у Другій світовій війні. – М., Дограф 2000). 12 лютого 1944 року Хрущов провів через Політбюро КП/б/ України рішення про зняття зі всіх посад у державних органах і громадських організаціях українського письменника і геніального режисера Довженка за «грубі політичні помилки антиленінського характеру». Довженко виступав проти українських керівників, байдужих до своєї культури та історії. «Наша урядова верхівка в цих справах, на жаль, нікчемна і розумово слабенька, провінційна...» (Довженко. Щоденник). Для усунення інших, більш сильніших супротивників, спроможних перешкодити на його шляху до вершин влади, Хрущов використовував підлеглі йому особисто підрозділи особливого призначення, одночасно звинувачуючи в цих злочинах УПА. У зверненні «До населення тимчасово окупованих районів України» від 12 січня 1944 року, підписаному першим секретарем Центрального комітету КП(б)У Хрущовим, йшлося: «Ваш ворог – не тільки німецькі розбійники. Ваш ворог – зграя німецько-українських націоналістів. Всякі ці бандери, мельники, бульбівці, що, продавшись Гітлерові, допомагають йому поневолювати наш народ, нашу Україну».
Прагнучи одержати до свого 50-річчя звання Героя Радянського Союзу, до якого за звільнення Києва і розгром німців під Корсунь-Шевченківським був представлений генерал Микола Ватутін, Хрущов з допомогою підрозділу своїх перевертнів організував замах на генерала. Тим паче, що найбільш талановитий радянський генерал того часу, Ватутін, не дуже прислухався до хрущовських вказівок. Він пам’ятав страшні поразки радянських військ у Київській та Харківській операціях, керуючим радником яких був Хрущов. 29 лютого 1944 року кортеж з командувачем 1-м Українським фронтом Ватутіним, офіцерами його штабу та охороною зі співробітників СМЕРШ, поспішаючи ввечері на нараду в штаб 60-ї армії, який був розташований у місті Славута, потрапив у засідку. Після інтенсивного обстрілу передньої машини і поранення Ватутіна нападники зникли і бій припинився. Пораненим був лише один Ватутін, обстріляна і розбита лише його машина. Те, що генерал їхав попереду колони, бездіяльність охорони, поінформованість нападників – свідчить про чітку, заздалегідь підготовлену, акцію.
Ватутін отримав важке, але не смертельне, поранення у верхню частину правого стегна. Дізнавшись про напад, Сталін дав наказ терміново привезти пораненого у Москву і навіть прислав для цього літак. Лікарі СРСР мали досвід лікування таких поранень. Коли у 1942 році таке поранення отримав контр-адмірал Ісаков, його вилікували, і він пізніше став адміралом флоту СРСР. Але, за свідченням доньки Ватутіна, Олени Миколаївни, Хрущов наполіг, щоб генерала лікували в Києві. Коли в Київ для огляду пораненого прибув з Москви головний хірург Бурденко, то рана генерала була у дуже занедбаному стані і врятувати його було вже неможливо. Після доповіді Бурденка Сталіну на місце Ватутіна був призначений Жуков, а через два тижні, за два дні до хрущовського ювілею, 15 квітня 1944 року, Ватутін, який міг стати конкурентом Хрущова у боротьбі за владу, помер. Що наплів Хрущов у своє виправдання Сталіну, невідомо. Він зумів не тільки виправдатись, але навіть переконав Сталіна скасувати рішення про присвоєння Миколі Ватутіну звання Героя Радянського Союзу. Воно було присвоєно Ватутіну тільки після відставки Хрущова – 8 травня 1965 року.
Звинувативши у смерті генерала українських націоналістів, Хрущов доклав зусиль до відрядження військ для тотальної боротьби з ними. У квітні 1944 року в Гурбенських лісах зосередили близько 30 тисяч бійців Червоної Армії і НКВС, узявши в оточення 5-тисячну армію УПА-Південь. Цей бій став найбільшим в історії війни між УПА і радянськими військами. Проте воїнам УПА вдалося прорвалися з оточення у Суразькі ліси. У своїй доповіді на сесії Верховної Ради УРСР, 1 березня 1944 року, Хрущов таврував «українсько-німецьких націоналістів – посібників Гітлера, найзліших ворогів українського народу» («Правда»16 березня 1944 р.). «У березні 1944 року, коли радянські війська тільки вступали в Західну Україну, перший секретар ЦК КП(б)У М. Хрущов підготував для Сталіна проект постанови Державного Комітету Оборони, спрямований на розгром націоналістів, в якому пропонував мобілізувати всіх чоловіків призовного віку, пропустити їх через спеціальні фільтраційні пункти в тилу і сформувати воєнізовані частини, зокрема, загони НКВС по 50-60 осіб. Пропонувалося також відрядити у Західну Україну додатково п’ять бригад військ НКВС зі східних районів СРСР – 2000 чекістів, котрі володіють українською мовою.
Ще одним заходом буде виселення сімей учасників УПА та УНРА у віддалені райони... Явка на мобілізаційні пункти була обов’язковою, хто не приходив, автоматично вважалися дезертирами й репресувалися» (Лавлешсо З. Радянський режим проти українського національно-визвольного руху в Західній Україні). Хрущов наполягав, щоб молодь західних областей України примусово мобілізувати на шахти і таким чином позбавити націоналістів можливості поповнення. Він був ініціатор указу Верховної Ради СРСР, щоб усіх українських і прибалтійських селян, які відмовилися вступити у колгоспи, разом зі сім’ями депортували на Схід або висилали у Сибір. У 1946 році на Україні була засуха, але плани заготівель не знизили, оскільки «з початку квітня 1946 року Радянський Союз прийняв на себе зобов’язання про постачання зерна у Францію» (Зовнішня політика Радянського Союзу 1946 рік. – М., 1952, с. 117). Скориставшись нагодою, Хрущов, використовуючи військову силу знову легалізованих ним підрозділів особливого призначення, забрав у селян Західної України всі запаси. Селяни помирали з голоду, в селах траплялися випадки людоїдства.
«Весна і літо 1946 року були надзвичайно посушливими. Урожаю майже не було. Кури, свині, коні були вирізані і через відсутність кормів, і через нестачу їжі для людей. Попри такі складні умови, держава почала примусове вилучення залишків зерна та інших продуктів харчування. Вже перед Новим 1947 роком розпочалося масове голодування селян. Пік голоду припав на весну-літо 1947 року», – згадувала Євгенія Дєдова зі села Ленківці, Чернівецької області. Лише в Снятинському і Городенківському районах (тепер Івано-Франківська обл.) у 1947 році померли від голоду 578 осіб. Хрущов надіявся за допомогою голоду виморити Західну Україну і таким чином перемогти Українську повстанську армію.
Він особисто очолив боротьбу з уніацькою церквою. «Товаришу Сталіну Й. В. Коли я був у Москві, я доповідав вам про виконання робіт зі знищення уніацької церкви... Хрущов М. С. (Лист від 17 грудня 1945 р., Kath Web, Австрія). За наказом Хрущова було знищено все керівництво уніацької церкви у місті Ужгород. «У 1947 р. Хрущов і міністр держбезпеки УРСР С. Савченко просили санкції міністра МГБ В. С. Абакумова на вбивство єпископа Русинської греко-католицької церкви Теодора Ромжі, звинувативши його в зв’язках з ОУН підпіллям і Ватиканом. Незабаром Теодор Ромжа був убитий» (Судоплатов П. Розвідка і Кремль. Записки небажаного свідка. – Москва: «Гея», 1997. – с. 299-301).
28 березня 1947 року від рук перевертнів підрозділу особливого призначення загинув названий Сталіним «кращим російським генералом у польській армії», герой війни в Іспанії, заступник міністра оборони Польщі, генерал Кароль Свєрчевський. Вiн, так само, як за три роки до нього генерал Ватутін, потрапив у таку ж саму, завчасно підготовлену засідку. «У смерті Свєрчевського досі чимало неясного. У тому бою проти 50 поляків стояло 150 оунівців з кулеметами й мінометами. А вбито лиш генерала та трьох солдатів. Нападників одразу названо «бандою УПА», хоча слідство закінчили тільки тижнів через три» (Віталій Жежера. Смерть польського генерала від рук «бандитів з УПА» стала сигналом для акції «Вісла»). Вбивство, незважаючи на велику кількість дуже загадкових обставин, стало приводом для остаточного рішення «українського питання» у Польщі, де не раз знаходили притулок бійці із загонів УПА.
«Акція називалась «Вісла». У її здійсненні брали участь сімнадцять тисяч солдатів польської армії. Українські села оточувались, селянам давали декілька годин на збори, потім їх гнали до залізниці, вантажили у вагони і відправляли в Освенцім… Сто шістдесят людей померли від тортур і виснаження. Дві жінки покінчили життя самогубством, кинувшись на дріт. Останніх українців випустили з Освенціма наприкінці 1948 року» (Л. Млечін. Хто зірвав Америку? – М., ЗАО Центрполіграф, 2002).
У Явожно був створений «Центральний табір праці», де в 1947-1949 роках утримувались близько чотирьох тисяч українців. «Система табірної охорони була подібна до німецької – дванадцять вишок, обладнаних прожекторами і важкими кулеметами. Табір був загороджений подвійним парканом з колючого дроту, підключеного до джерела високої напруги. На допитах використовували електрошок, били палицями, заганяли голки під нігті. Непокірних в’язнів кидали у карцер – бетонний бункер, на підлогу якого лили воду». (Єугеніуш Місило, польський історик). У середині 50-х років, виконуючи особисту вказівку Хрущова, бараки та огорожі створеного у Явожно табору знесли і сліди знищили.
Після смерті Сталіна Хрущов, захопивши владу, продовжував мати потребу в послугах підрозділів особливого призначення. 9 березня 1956 року ці підрозділи розстріляли беззбройну антиурядову демонстрацію у столиці Грузії – Тбілісі. У листопаді того ж року, керовані ставлеником Хрущова Сіровим підрозділи особливого призначення провели «зачистку територій» після придушення повстання в Угорщині, де виконали більше, ніж 300 смертних вироків. У вересні 1959 року вони розстріляли беззбройну антиурядову демонстрацію у Теміртау, у червні 1962 року – демонстрацію у Новочеркаську. За офіційними даними, у Новочеркаську було убито 23, поранено 87 осіб і виконано 7 смертних вироків. Політичних супротивників Хрущова: Степана Бандеру, Льва Ребета, сина гетьмана України Павла Скоропадського – Даниїла та інших лідерів еміграції знищували спецслужби. «У 1956 році, коли Хрущов проголосив «соціалістичну законність», були знищені майже всі лідери еміграції, котрі ще залишалися живими». (Ален Далес. ЦРУ проти КДБ. Мистецтво шпигунства. – М.: Центрполіграф, 2000).
Хрущов зумів знищити майже всі компрометуючі документи, «полковник Алексахін був одразу скерований у прокуратуру, щоб забрати всі оперативні матеріали з моєї справи, які мали стосунок до участі Хрущова в таємних операціях проти українських націоналістів» (Судоплатов. Розвідка і Кремль. ТОО «Гея», – М., 1996). Але кривавий слід, який залишили створені і керовані ним підрозділи особливого призначення, приховати неможливо.