У Києві 21 серпня завершився VІ Всесвітній Форум Українців, що напрацював багато питань, які має вирішувати сьогодні держава Україна спільно з українською діаспорою. На жаль, вже вкотре було обійдене, як одне з головних, питання присутності українства у сучасному світовому інформаційному просторі, де Україна, будемо чесними, помітно програє. Тож, хоча б прислухаємося до тих пропозицій, які озвучив на Форумі один з його делегатів, координатор українського молодіжного руху в Росії, член правління «Об’єднання українців Росії» Олександр Двоєконко.

Традиційно друга половина літа для діаспорного середовища багата на події. Цей рік не став винятком. У 2016 році вже відбувся форум нової перспективної організації «Global Ukrainians», незабаром пройдуть потужні заходи від Світового Конгресу Українців та їх складових організацій, визначною подією для діаспори став VІ Всесвітній Форум Українців під егідою Української Всесвітньої Координаційної Ради.
Щоб зрозуміти, що таке українська діаспора, слід нагадати, що за межами України перебуває від 15 до 20 млн. українців. У різні часи та з різною метою ці люди були вимушені виїхати за кордон, але більшість з них не забувають про своє коріння. У демократичних розвинутих країнах свідомі українці є повноцінними членами громадянського суспільства – вони утворюють професійні спілки, бізнесові асоціації, фонди, громадські та політичні організації. Кажучи простими словами, далеко не всі українці перебувають на заробітках за кордоном, значна частина, здебільшого, з ранніх хвиль міграції, давно вже досягла високого рівня розвитку свого потенціалу, працюючи на високих державних, бізнесових чи наукових посадах.
Всі вони так чи інакше є лобістами сучасної України, а в сьогоднішніх умовах це дуже важливо. За останні роки після Революції гідності вже двоє представників діаспори змогли втілити свої знання і професіоналізм на державних посадах, зокрема, пані Наталія Яресько протягом двох років обіймала посаду Міністра фінансів України, а проблематичну галузь охорони здоров’я нещодавно взяла на свої плечі пані Уляна Супрун.

Фронт без лінії фронту

Якщо звернути увагу на інформаційне поле, в котрому перебуває держава Україна, можна без зайвих вагань зрозуміти, що основний «фронт» для країни сьогодні – інформаційний. Причому, «фронт» цей не має чіткого розмежування, він як ззовні, так і всередині, і проходить не тільки по «лінії розмежування» на Донбасі, але й в далеких урядових кабінетах Європи, Америки та інших країн ООН, у телевізорах і на просторах Інтернету. Від різних закордонних політиків ми чуємо щодня різне, іноді прямо протилежне ставлення до України. Кожне висловлювання щодо України, кожна подія на кшталт референдуму в Нідерландах чи прийняття закону про «геноцид» у Польщі, кожна публікація в соціальній мережі на тему України від більш-менш впливових людей – це все результати «бойових дій», котрі відбуваються на інформаційних фронтах.
Причому, наслідками такої війни стають не тільки сумнозвісний польський законопроект чи голландський референдум, але й елементарний рівень закордонних інвестицій у державу, відкритість закордонних громадських, культурних чи урядових організацій. Гадаю, що не варто перераховувати всі негативні наслідки інформаційних атак, рівно як і позитивні результати від ведення грамотної інформаційної політики та створення сприятливого інфополя навколо України в світі.

Що потрібно, щоб перемагати

на медіафронтах?

Відповідь можна взяти з військової справи – потрібна всезагальна мобілізація людських і медійних ресурсів. Тільки замість військових потрібні лобісти, народні кореспонденти, ретранслятори українських інтересів. Звичайно, для створення дійсно потужної інформаційної мережі потрібні або шалені гроші, або шалений ентузіазм. Враховуючи, що на сьогоднішній день діаспора залучена в житті України надзвичайно сильно, без перебільшення, в кожній сфері життя країни так чи інакше працюють представники закордонного українства і роблять вони це не тільки «до глибини серця, але й до глибини власної кишені», то можна сміло вважати, що ентузіазму декількох мільйонів діаспорян вистачить, як кажуть, з головою, щоб перекрити нестачу коштів.
Отже, потенціал створення повноцінного інформаційного ресурсу, що міг би об’єднувати українську діаспору поміж собою, координувати її дії, доносити інформацію про діяльність та можливості діаспори як серед пересічних громадян України, так і серед представників бізнесу, науки чи громадськості, є. А чого немає, щоб, врешті-решт, його задіяти?
Немає усвідомлення необхідності практичного об’єднання зусиль у створення єдиної української інформаційної системи «Україна – діаспора – світ», котра могла б реально працювати як надійний та ефективний механізм донесення інформації за різними актуальними напрямками, що сприяли б поширенню позитивної інформації про Україну, формуванню позитивного інвестиційного іміджу, налагодженню культурного та економічного співробітництва поміж Україною та світом. Мусимо констатувати, що сьогодні кожний ЗМІ кожної діаспори поки що працює лише в межах країни проживання, основний його контент обмежується питаннями мови і культури, а прямий дієвий зв’язок «діаспора – Україна» існує, здебільшого, на рівні особистих зв’язків. Скажемо чесно, українці в Україні не дуже розуміють, чим живе українська діаспора, а закордонні українці отримують далеко не повну інформацію про реальне життя України, яка находить до них, оскільки вона побудована, здебільшого, на емоціях і бажанні бачити факти не такими, які вони є, а такими, якими їх би хотілося бачити.
Створення єдиного всесвітнього українського інформаційного простору, викликане внутрішніми політичними сварками та посиленням антиукраїнської пропаганди ззовні, падінням іміджу України в світі, з площини побажань сьогодні переходить у площину нагальної потреби, бо на кону без перебільшення – майбутнє нації.
У лютому цього року в Харкові за підтримки Міжнародного Вишеградського Фонду був проведений воркшоп «Інформаційна безпека як частина національної безпеки у Східній Європі». Його учасники – експерти, науковці та представники відповідних державних структур з України, Польщі, Чехії, Словаччини, Угорщини, Бельгії зійшлися на тому, що необхідність протидії сучасним викликам в інформаційній сфері не можна розглядати як проблему виключно України і що потрібно об’єднувати зусилля європейських країн у справі спільного інформаційного захисту. Якщо про це домовляються країни, то чому не можемо ми, українці, домовитися про те ж саме між собою?
Думаю, у цій справі не варто покладатися тільки на державні інститути, уряди, міністерства інформаційної політики, бо ці структури, як свідчить досвід, у своїй діяльності часто керуються, насамперед, вузько політичними партійними або вузько державними, на їхню думку, інтересами сьогоднішнього дня. Українським активістам треба брати ініціативу в свої руки, не чекаючи державної «мани». Та з чого почати?

Повертаючись у 2012-й

Варто почати, мабуть, з реанімації раніше започатковані проектів. Один з них – ініціатива Сумської громадської організації «Сумщина-Світ» щодо утворення єдиної мережі діаспорних медіа на базі єдиного міжнародного україномовного сайту, очолюваного спільною редколегією з кола авторитетних журналістів України і діаспори. Початком цієї роботи мала стати конференція 2012 року «Українські засоби масової інформації за кордоном: історія, сьогодення, перспективи», участь в якій підтвердили 13 україномовних діаспорних видань з Польщі, Італії, Чехії, Словаччини, Канади, Греції, Росії, Молдови, Казахстану, Румунії та Німеччини, а згоду долучитися до неї в режимі онлайн або скайпу підтвердили україномовні видання у США, Великій Британії, Естонії, Угорщині, Іспанії, Португалії, Бразилії. На заваді заходу стало тоді невиконання Міністерством культури України обіцянки виділити кошти на авіарейси і залізничні квитки учасникам конференції.
Втім, розуміючи актуальність та важливість означеної проблеми, те, що її вже не можна відкладати у довгу шухляду, три з потенціальних учасників конференції погодилися приїхати до Сум за свої кошти. Це – Ярослав Присташ (газета і сайт українців у Польщі «Наше слово»), Тарас Чернега (газета українців в Казахстані «Українські новини») і Василь Коломацький (сайт «Кобза») з Канади.
Така зустріч відбулася за сприяння Української Всесвітньої Координаційної Ради у листопаді 2012 року, а її підсумком стало спільне «Звернення чотирьох» журналістів до головних редакторів засобів масової інформації української діаспори. У 2013 році ця четвірка ентузіастів намагалася довести свої пропозиції до більш широких кіл діаспори на Світовому Конгресі Українців у Львові.
Між тим, ідея реалізації цього проекту жива і зараз. Він не потребує значних фінансових вливань. Єдине що потрібно – команда «молодих та енергійних», координація дій з відповідними державними інстанціями, постійні зв’язки з діаспорними ЗМІ та інформація від них для наповнення сайта. Організаційні питання, обрання редколегії, врешті-решт, можна вирішити у режимі онлайн-конференції та електронної пошти.

Інформаційний ресурс – ключ для України до світових економічних засіків

Єдиний україномовний інформаційній простір, єдиний інформаційний портал міг би добре прислужити ще одній важливій справі – стабілізації української економіки, її більш швидкому переходу на європейські та світові рейки та розвитку українського бізнесу, як в Україні, так і за її межами.
Незважаючи на те, що в діалогу поміж Україною і ЄС відбувся суттєвий прогрес, все ж таки загально Україна сприймається в Європі більше як так звана «країна третього світу». Тому часто можна зіштовхнутися з небажанням західних країн працювати з українським бізнесом. Тим часом, рушієм добрих економічних стосунків поміж Україною та ЄС мав би стати, передусім, малий та середній бізнес. Тим більше, що Україні дійсно є що запропонувати іншим країнам, навіть найвимогливішим з них.
В Україні створюються високотехнологічні продукти, цілі заводи виробляють продукцію ВИКЛЮЧНО для ринків ЄС та Північної Америки. І це все робиться українськими руками! Висновок простий і лаконічний – ми можемо!
Так яким же ж чином переконати пересічного європейського бізнесмена, що і в плані бізнесу Україна – це Європа? В цій проблемі нам би могли допомогти, як то кажуть, «свої люди» за її межами. Свої – це може бути як діаспора, так і зацікавлені підприємці готові працювати, ті, що знають специфіку ведення бізнесу з Україною. Існує багато прикладів, зокрема, одним з найкращих є потужний інвестиційний фонд України «Horizon Capital», керівниками котрого є етнічні українці, які вже декілька поколінь живуть у Канаді та США.
Багато українських виробництв втратили російські ринки, а до війни РФ була найбільшим економічним партнером, особливо для малого і середнього бізнесу в Україні зі східних регіонів. Зараз українські підприємці опинилися в складних умовах, тому що вимоги до якості товару і виробництва в ЄС значно вищі, аніж у РФ. Потрібно терміново перевчатися. Тут також допоможуть свої. На сьогодні вже й так існує безліч пропозицій стосовно допомоги в сертифікаціях, підведення під стандарти ЄС тощо. Потрібно лише відділити шахраїв від чесних підприємців, тобто, чужих від своїх.
Як можна зрозуміти, це реально монетизувати. Доповнення будь-якого діаспорного медійного проекту комерційними пропозиціями дало б шанс просунутися на новий рівень. Тому що, окрім політичного, громадського чи культурного лобі, економічне лобіювання та просування України за кордоном є запорукою всезагальної перемоги на всіх фронтах. Тільки потужні економічно країни здатні не боятися зовнішніх і внутрішніх загроз.

Молодь – головна рушійна сила

Молодь діаспори на сьогодні є дуже активною, й останні події в державі залишають неоране поле для самореалізації молодої людини. Хочеш – допомагай АТО, хочеш – роби бізнес, хочеш – будь волонтером (напрямків безліч, як військових, так і мирних). Соціальна, спортивна, гуманітарна, культурна і всі інші сфери потребують рук і фахівців. При тому, що після Революції гідності окреслився значний прогрес у можливостях для втілення молодіжних ініціатив – стало значно менше перешкод з боку держави, а навіть іноді спостерігається певне сприяння. На мою думку, це вже реальний прогрес. Залишилося спробувати об’єднати молодіжні зусилля, навчити молодь працювати в правильному напрямку, щоб не розтрачувати ентузіазм та енергію молодої людини на вітер.
Гарним прикладом, знову ж таки з діаспорного середовища, є фонд Богдана Гаврилишина, нашого Великого у всіх сенсах діаспорянина, котрий уже декілька років поспіль проводить проект «Молодь змінить Україну». Як зазначено на сайті фонду: «Основна мета програми – створення критичної маси молодих людей, які є рушієм змін і можуть здійснити трансформацію України». Фонд сприяє навчанню та запозиченню досвіду ініціативних груп молодих українців в успішних країнах ЄС, і програма реально дає свої результати, адже серед випускників програми з 2012 року вже є активні громадські і політичні діячі, котрі знають, ЩО робити. Це лише один приклад. Подібні програми і вишколи можна робити для будь-яких сфер, зокрема, і для інформаційної.
Наприклад, можна організувати вишкіл для майбутніх діаспорних журналістів, керівників прес-центрів у різних країнах світу із залученням провідних медійних фахівців з України та діаспори. Цільовою аудиторією в подібному заході буде, здебільшого, молода діаспора, майбутні журналісти та медійники, котрим буде цікаво спробувати реалізувати свій потенціал у діаспорних та українських медіа. Будь-які тренінги чи вишколи в медійній сфері будуть цікавими та популярними. Таким чином, поступово можна створити справжню україномовну інформаційну мережу, що буде складатися з фахівців та знавців своєї справи.
Україна у вирішенні своїх проблем має розраховувати, передусім, сама на себе. А діаспора – це частина України за кордоном, котра може якісно сприяти скорішій адаптації держави до нових реалій, бути лобістом для всіх сфер державного життя. Тому хочу ще раз наголосити: дуже важливо приділяти увагу досягненню певної синергії в діях українців в Україні та за її межами у вирішенні нагальних українських проблем. Об’єднуючи потенціали України і закордонного українства, можна дійсно створити потужне українське лобі, зміцнити свої позиції на медіа фронтах, стати конкурентоспроможними і, головне, самім усвідомити для себе, що само по собі це не станеться, і ніхто за нас, крім нас самих, це не зробить.