«Незріла стратегія – основа печалі.
Незнання основ – причина всіх бід»

Сторожові дими вже давно здіймаються на горизонті, тривожні дзвони дедалі наполегливіше намагаються пробудити український народ і його державу до рішучої боротьби з непримиренним ворогом…

От і визнаний вітчизняний авторитет у питаннях стратегії Володимир Павлович Горбулін, академік, директор Національного інституту стратегічних досліджень, у своїй статті «2017-й: далі буде» чітко артикулював загрозливу стратегічну ситуацію навколо України, необхідність переходу до стратегічного планування як умови її виживання, а також спробував визначити основні вихідні умови для такого стратегічного планування, й окреслити можливі його напрямки реалізації. Але… але. Незважаючи на визнаний авторитет Володимира Павловича, бачу предмет для дискусії.
У когось виникне питання – а хто я такий, щоб дискутувати зі самим (!) Володимиром Горбуліним? Дійсно, ось і мій армійський начальник, генерал Вік­тор Муженко, теж якось допитувався у мене – «а хто ти взагалі такий?» І деякі з його армійських генералів, за принципом «не читав, але засуджую!» теж галасували – «та ти хто такий!?» І дійсно, хто я для них такий? Не рівня. У мене ж таких, як у них, штанів з лампасами немає, а тільки в них і вся справа…
Але думаю, що чини і регалії – то все пусте, справа наживна. Он, і сер Безіл Генрі Ліддел Гарт пішов з армії лише в чині капітана. Історія свідчить, що британські генерали, переможці в Першій світовій війні, теж дуже нервували, коли капітан Ліддел Гарт публічно критикував їх за ту м’ясорубку, яку вони вчинили на полях тієї війни. І що? Хто пам’ятає зараз тих британських генералів, і хто не знає Ліддела Гарта? Ну, не здивуюсь, якщо з наших «стратегів» хтось і не знає… А я ж вже далеко не капітан, та і крикуни «та хто ти такий!?» теж ще далеко не переможці цієї війни…
Та очевидно, що і в аксакала вітчизняної політики В. П. Горбуліна не все добре, якщо він вимушений, будучи в статусі радника президента України, публічно вмовляти формально невідомих нам суб’єктів у необхідності переходу до суверенного стратегічного планування під час нашої боротьби з Росією. Тож, відкинемо сумніви…
В. П. Горбулін цілком справедливо оцінює ситуацію як «затишшя перед бурею» і вказує на те, що «…«велика війна», до якої чимдалі наполегливіше готується і яку провокує Росія, цілком може стати реальністю».
Проте, далі, вважаю, що Володимир Павлович припускається низки серйозних змістовних помилок, що суттєво впливають на отримані ним висновки.
Перша помилка – методологічна. Стає зрозумілим, що В. П. Горбулін фактично розглядає стратегічне планування як стратегічну гру. Тобто, мистецтво управління наявними ресурсами в умовах, що склалися, з метою досягнення перемоги в боротьбі. Такий погляд суттєво обмежує стратегічний інструментарій. І одночасно закономірно привносить невизначеність, ризики й небезпеку, притаманні будь-якій грі, зі стратегічною включно. На протилежному боці теж можуть виявитися сильні стратегічні гравці, от тільки наявні ресурси, а отже, й інструменти боротьби у них поки що безумовно більші і різноманітніші.
Проте, існує й інше уявлення про стратегію як мистецтво створення нової реальності або зміни співвідношення ресурсів і правил ведення боротьби. Тобто, осмислене і цілеспрямоване створення таких умов боротьби, в яких перемога стає не ймовірністю, а практично неминучістю.
Такий обмежений погляд на природу стратегії цілком закономірно приводить В. П. Горбуліна до висновку, що «…у випадку прямої масштабної військової агресії Росії проти України наші шанси вистояти в ній мінімальні. Наші потенціали настільки різні, що очікувати іншого складно». І далі він, на мою думку, помилково ставить обмежене (а отже – і хибне) «завдання-максимум» на випадок масштабної агресії з боку РФ – «…завдати противникові максимальних втрат, сповільнити його (щоб дочекатися допомоги з боку наших союзників, якщо вони захочуть її надати) і зробити для противника подальше просування, утримання території дуже дорогим задоволенням».
Як людина, яка дещо знає про боротьбу матеріальних систем у різних її проявах, теорію її тактики, стратегії і реальну практику, стверджую, що, від початку керуючись обмеженими цілями, ставати на шлях боротьби без наявності твердих намірів рішуче перемогти – не варто взагалі. Вже тоді краще одразу здатися. Будь-яке протиборство з обмеженими й розмитими цілями на кшталт «виграти час» (для чого?), дочекатися підмоги союзників (а чи вона буде?), змусити ворога платити високу ціну (а якщо він її заплатить?) тощо стане лише агонією, закономірно й неминуче призведе до поразки того чи іншого рівня тяжкості.
Історія війн і військового мистецтва суперечить такій поверхневій оцінці потенціалів боротьби. Наприклад, видимий потенціал Давніх Греції і Македонії також був непорівняним з Персидською імперією царів Ксеркса і Дарія, молода невелика держава Ізраїль теж мала мало видимих шансів у протистоянні з гігантським арабським оточенням, потенціал Ічкерії теж вбачався мізерним у порівнянні з Росією Єльцина і Путіна, аж допоки останній в безсиллі не розколов її банальним підкупом, фактично цим визнавши свою військову і моральну поразку.
Не можна так легковажно відкидати мотивацію на боротьбу людини, населення, народу як один з доступних інструментів стратегічного планування. Насправді – це дуже потужний фактор, а особисто я вважаю – головний, значно потужніший від традиційних – ресурсного, технічного, інфраструктурного, дипломатичного та інших.
Та і завдання максимум, навіть при існуючих ресурсах, не може бути таким пасивним і обмеженим. Росія сьогодні – це вже далеко не СРСР, та й Україна – це не Фінляндія 1940 року. Ми цілком можемо очікувати й планувати військову перемогу, принаймні, на своїй території. Для цього, як мінімум, треба вірити в своїх людей, свій народ, свою армію, і що важливо – знати їх. А це багато чого варте. Зумівши ввести в дію фактор народної оборонної і визвольної війни в процес стратегічного планування, стратег неминуче отримає перемогу над агресором. От неминуче, і все. Тільки мало хто зі «стратегів» розуміється на цьому...
От і путінські стратеги розуміють важливість мотиваційної мобілізації свого населення для здійснення контрреволюційної інтервенції й імперіалістичної агресії проти України. Їхня пропаганда для цього працює на всю. Але вони не взяли до уваги гниле для цього підґрунтя. Путінська пропаганда змушена дуже багато брехати. А брехня, як відомо, має лише тимчасову стійкість. І тому їхня брехня закономірно обертається їм боком. Ми можемо спостерігати, як, у результаті, навколишній світ мобілізується проти брехливої Росії, та і в самому російському суспільстві зростаюча недовіра до влади підриває основи воєнної мобілізації.
Але і в Україні все далеко не гаразд з мотивацією до боротьби. Народ і його армія для подальшого її продовження та успішного (переможного) завершення цього етапу російсько-української війни потребують чесного і правдивого(!) формулювання простих і зрозумілих її світоглядних основ. Відповіді потребують елементарні питання: «ми воюємо, чи не воюємо?»; «якщо ми воюємо, то чому не всім миром?»; «за що ми воюємо? невже за заводи і пароплави можновладців, статус-кво для корупціонерів і казнокрадів, за свої безпросвітні злидні?»; «що буде нашою перемогою? першочерговою, остаточною?»
А наша влада ні кує, ні меле з цього питання. Стратегічна (а насправді, мабуть, суворо ситуативна) лінія президента Порошенка на максимальне роз’єднання проблематики війни і проблематики розвитку суспільства є хибною й деструктивною, що прямо підриває мотивацію широких верств населення до участі у війні і прагнення до перемоги. Так робити не можна було в жодному випадку. Суспільство, його держава і його армія – єдина нерозривна суспільна система, яка і живе та розвивається разом, і бореться разом, і помирає разом. А тому намагатися розділяти суспільство на частину, що воює, та частину, що в вус не дує, живе й насолоджується створеними за чийсь рахунок мирними буднями – верх недалекоглядності, стратегічного невігластва і з великою імовірністю – історичний злочин. Якби держава Ізраїль так легковажно ставилася до питань мотивації населення й мобілізації суспільних ресурсів для боротьби за своє виживання, вона, мабуть би, навіть не відбулася. Вони змогли стати народом – воїном і народом-трудівником одночасно. І показали на власному прикладі, що одне одному, при певній організації, може не суперечити. Те, що народ Ізраїлю став практично поголовно воїнами, аж ніяк не завадило їхньому карколомному суспільно-економічному розвитку. Але звичайно, його боротьбу й розвиток організовували й очолювали такі особистості, як Давид Бен Гуріон, Голда Меїр, Іцхак Рабін… Заздримо…
Ні, звичайно, наше суспільство намагається чинити спротив неприродним зусиллям з його світоглядного роз’єднання; зв’язку з воюючою в окопах Донбасу армією до кінця не втрачає; продовжує свою діяльність народний волонтерський рух; ЗМІ поки що періодично згадують про війну на Донбасі; не всі бізнесмени й чиновники остаточно втратили совість і заробляють на війні; президент, міністри і депутати ВР воюючої країни, мабуть, соромляться їздити за кордон на футбол – їздять і соромляться, соромляться і їздять… Але цього замало! Бо державна влада, яка й має організовувати боротьбу суспільства, своєю, в цілому, безтурботною і «страусиною» лінією поведінки прямо цю боротьбу підриває.
Мотивація людини, суспільства на тривалу і запеклу боротьбу з агресором – для України є основним резервом нарощування потенціалу до боротьби та, за великим рахунком, і головним фактором майбутньої безумовної перемоги. Маса мотивованих воїнів, тотальна підтримка їх населенням, ефективні державний апарат і економіка, тверді, мудрі і далекоглядні вожді – ось базис тієї нової реальності, в якій у Росії обмаль шансів на перемогу над Україною. Але щоб досягти такого стану, необхідні не стратегічна гра в рамках реальності, що склалася, а глибокі цілеспрямовані соціально-політично-економічні зміни в нашому суспільстві, що і має стати основним предметом нашого стратегічного планування.
У центр нашого стратегічного планування необхідно поставити Людину, Громадянина України, його підготовку і мотивацію до боротьби. Традиційна ж стратегічна думка схильна оперувати виключно категоріями техніки, ресурсів, інфраструктури, промислового потенціалу… Ні, звичайно, техніка, матеріальні ресурси, інфраструктура з промисловістю в стратегічних розрахунках – дуже важливі. Але без Людини, Народу, їхніх необхідних для ведення боротьби вмінь і навичок – вони ніщо, так, купа трофеїв для агресора.
Для ілюстрації цієї тези наведу лише один маленький приклад тактичного масштабу, хоча історія подібних, більш масштабних і наочних прикладів знає вагон і маленький візочок. Цей випадок трапився в 20-му «Дніпропетровському» батальйоні ТрО в останніх числах серпня 2014 року біля міста Мар’їнка, що під Донецьком. Саме в той грізний час, коли підрозділи сусідньої правофлангової 51-ї бригади, які мали все необхідне для бою, – людей, танки, БМП, артилерію, міномети, боєприпаси, але були морально розкладені пияцтвом, втратою управління й дисципліни – лише під впливом чуток про наближення ворога в паніці покинули свої позиції і драпонули на своїй грізній бойовій техніці глибоко в тил, а багато хто – і прямо «додому, до хати». Дорога з Донецька на Курахове, і далі на Дніпро і Запоріжжя була для противника відкрита. Розуміючи цю загрозу, на оборону покинутої позиції батальйону на цій дорозі добровільно стали лише два (!!! – ред.) бійці нашого територіального батальйону, лише з двома автоматами АК-74. І утримували позицію до підходу підкріплення понад добу, навіть відбивши нічну вилазку противника.
Після цього та інших подібних випадків я впевнився, що на війні техніка, ресурси та їх кількість – далеко не головне. Головне – Людина, її знання, вміння, мотивація, фізичний стан. А бойова техніка, своєю чергою, лише повинна посилювати фізичні, розумові і вольові навики людини. І не більше. Якщо якоїсь з цих складових немає або вони в жорсткому дефіциті – тоді вся ця бойова техніка, боєприпаси, інше військове майно перетворюються на металобрухт і трофеї для ворога. Така ж доля, лише в стратегічному масштабі, спіткає і промисловість, і інфраструктуру, і всі матеріальні резерви та запаси, які теж всього лише повинні активізувати здатність народу і його держави до боротьби. Але якщо у народу і представників державного апарату волі до цього немає – то всі матеріальні здобутки і ресурси виявляться марними. Наприклад, згадайте Чехословаччину в 1938-1939 рр., армія якої не надто була слабшою, ніж Вермахт, а її матеріально-технічні ресурси і геополітичне розташування вказували на зовсім не безнадійність спротиву.
З наступними розмірковуваннями В. П. Горбуліна про необхідність опори на власні сили в оборонній політиці, зменшення критичної залежності від напрямку «західного вітру» слід лише безумовно погодитися. Це була б далекоглядна стратегічна поведінка. Сьогоднішнє майже сліпе перебування у фарватері чужої стратегічної гри є занадто недалекоглядним, несе в собі очевидні ризики «розміну» інтересів України зовнішніми гравцями. Справжній стратег цього б ніколи не допустив.
Але далі, окреслюючи концептуальні рамки стратегічної діяльності України, В. П. Горбулін, на мою думку, припускається наступної помилки, істинного «смертного гріха» стратега (та і тактика також), а саме – недооцінки противника. З його слів, «Росія майже відкрито визнає, що не спроможна займатися стратегічним аналізом і, тим більше, стратегічним плануванням». Ну то й що? Та хай навіть і так це зараз виглядає. Але в будь-якому випадку зневага до противника – це дуже ненадійне підґрунтя для стратегічного планування і стратегічної гри. Сьогодні не видно у них стратегів? Завтра з темряви невідомості з’являться. Не видно стратегічної логіки в їхній поведінці? А може, ми просто її не бачимо? Аксіома, альфа і омега, наріжний камінь стратегії й тактики будь якої боротьби – поважати противника, вважати його розумним і небезпечним, готуватися перемагати його саме такого. А поведе він себе як ідіот – це буде лише приємний бонус, бо неминучість нашої перемоги буде закладена вже під час підготовки до поєдинку.
Проте… Тверезо поглянувши навколо, слід визнати, що стратегічна думка і стратегічне планування в Росії все таки існують. Придивіться уважно – і ви по-бачите цілий комплекс їхніх стратегічних заходів, які започатковані й запроваджуються протягом тривалого часу та об’єднані єдиною метою й задумом підготовки Росії до силового переділу світових ринків (сфер впливу). Ось вони: ідеологічне підґрунтя у вигляді «руського міра», економічний базис у вигляді «енергетичної наддержави», жорсткий і стійкий апарат державного управління, великі фінансові резервні фонди, потужний пропагандистський апарат для контролю й мобілізації власного населення та поширення інформаційного впливу назовні, підтримання будь-якою ціною стратегічного ядерного паритету зі США, цинічна й егоїстична конвертація становища в ООН ціною підриву її моральних основ, звичайні ЗС, «заточені» для ведення агресивних «локальних» війн зі сусідами, створення потужних «сил спеціальних операцій», глибоке агентурне вживлення в політичний істеблішмент найближчих «жертв» та геополітичних «противників»... Росія тривалий час наполегливо намагалася утворити «нову реальність», де вона б мала необхідні інструменти і перевагу. Вони ризикнули – і прорахувалися. Світ в захваті не кинувся разом з ними силою ділити сфери впливу, і їм в ексклюзивному праві на це відмовляє. Та і їхній виплеканий стратегічний інструментарій виявився для цього непридатним – непопулярна навіть серед російськомовних ксенофобська ідеологія «руського міра», низька культурна привабливість профашистської і клептократичної суспільно-економічної моделі, сировина як основа економічного базису, брехлива пропа-ганда, мобільна, але не численна сухопутна армія (котру не ризикнули вводити глибоко на територію України), перегодовані і ледачі спецслужби (яким комфортніше на «Гелендвагенах» кататися, ніж загинатися на підривній роботі)…
От і «гібридна війна», якою так захоплюються дилетанти, при більш близькому розгляді виявляється звичайною російською дурістю. «Гібридна війна», як виявилося, це не якась таємнича військова технологія, недосяжна розумінню простого смертного, а вид стратегічних і оперативних дій, під час яких ставились рішучі цілі зі захоплення територій і населення, але при цьому головні завдання намагалися виконати агентурними, диверсійними і пропагандистськими засобами «сил спеціальних операцій», простіше кажучи, конгломератом спецслужб, а їхні звичайні збройні сили при цьому виконували другорядні, забезпечувальні завдання. От, у цілому, і все. Це тільки «темний російський геній» міг замислити поставити все з ніг на голову, поставити воза попереду коня, примусити хвоста ворушити собакою. Забезпечувальні за своєю природою «контори», які під час війни повинні створювати найбільш сприятливі умови для застосування реальної сили – армії, будучи висунутими на перші ролі, закономірно планові завдання зі захоплення й утримання територій – провалили, змусивши таки на Донбасі російську регулярну армію вийти з тіні, чим провалили й інформаційне та дипломатичне прикриття «гібридної» агресії. Оскільки, як виявилося, вони можуть успішно самостійно діяти лише в умовах повного вольового та організаційного паралічу супротивника, що певний час і демонструвала українська держава в Криму та на Донбасі. З набутого досвіду, щоб протистояти методам російської «гібридної війни», не потрібно жодного складного плану, треба лише діяти, щось робити, чинити спротив, і тоді їхні сценарії, розраховані на всезагальний параліч, просто під впливом обставин, що різко змінюються, летять під три чорти. Що наочно і продемонстрували в 2014 році рефлексивні дії проукраїнської спільноти в Одесі, Харкові і Дніпропетровську, та успішне просування залишків і зародків української армії на Донбасі.
Але, незважаючи на це, все таки немає жодних підстав вважати, що зроблені росіянами стратегічні та оперативні помилки не будуть ними глибоко проаналізовані, і в їхню стратегічну гру не будуть внесені відповідні корективи. Стратеги у них, виявляється, все таки є. Хай і не блискучі, але все таки досить сильні. І будувати Україні своє стратегічне планування на хиткому підґрунті шапкозакидацтва в жодному випадку не можна.
Далі В. П. Горбулін намагається в погано завуальованій формі донести просту думку про неспроможність існуючого кадрового складу військово-політичного керівництва нашої держави здійснювати осмислену й послідовну стратегічну діяльність. З ним з цього питання слід тільки погодитися. Традиційно в українській історії в рішучу годину біля керма державної влади опиняються люди, які за своїми особистими й професійними рисами категорично не відповідають складності наявних загроз, викликів і завдань. І які при цьому володіють гіпертрофованим гонором, бо, не маючи своїх, внутрішньо не готові сприймати хоча б сторонні ідеї. Вони є закінченими волюнтаристами, яких тільки й висуває наверх існуюча на сьогодні система кадрового відбору. Там, де не спроможні аргументовано розмовляти й дискутувати, вони рефлекторно ховаються за своїм гонором «я начальник, ти дурень», який їхнє все.
Ну, не мають вони своїх притомних стратегічних ідей, то чому ж не можуть сприймати ідей інших? А відповідь на це питання – пікантна, бо вказує на існування чиїхось особистих вад і комплексів, які безпосередньо впливають на хід історії. Славнозвісний вплив особистості на хід історії в чистому вигляді. Виявляється, у кожної стратегії є Автор (хай навіть і колегіальний). І кожна стратегія, щоб адекватно відповідати реаліям практики, потребує постійної корекції і супроводження, і найкраще – авторського. Тобто, фактично, Автор має стати тим Стратегом, який керує реалізацією своєї стратегії. А високопосадовці фактично мають сприйняти і цю стратегію, і, відповідно, керівництво нею Автора – до виконання. Бо насправді саме ідеї керують світом, державами, людьми, і ніяк інакше. Ну, і як наші можновладні волюнтаристи, які так трусяться за свої посадові повноваження, можуть добровільно пристати на чиюсь зверхність, яка обґрунтована лише результатами розумової роботи? Це для них морально важко. Сприймати сторонню мудрість спроможні тільки мудрі.
Як змінити таке становище?
Романтично-інфантильне рішення – на самій вершині ієрархічної піраміди держави якимось мені невідомим чином повинен опинитися, як мінімум, один Стратег, який матиме свою адекватну реаліям Стратегію, або буде здатний сприйняти сторонню стратегію як свою. В якого стане розуму, волі й наполегливості кардинально переформатувати кадрову тканину державного апарату під виконання цієї Стратегії. Бо саме кадри вирішують все, і Стратегії реалізовують вони також. Саме так і ніяк інакше повинні зустрітися і злитися в єдине ціле Стратег, його Команда й їхня Стратегія, ідея та її практична реалізація. А це, виявляється, не так просто. Бо насправді у нас повно «стратегів» без стратегій, «керівників» без ідей, і напевне вже існують притомні стратегії (он, і В. П. Горбулін на це прозоро натякає), які «до лампочки» нашим «стратегам».
Значно більш реалістичне рішення – кардинально змінити саму систему кадрового відбору до державного апарату, що означає – принципово змінити відповідь на ключове суспільно-політичне питання – питання доступу до влади. А це вже – глибина перетворень, яка під силу лише революційним змінам у суспільстві.
Наступним В. П. Горбулін намагається окреслити можливий інструментарій і напрямки стратегічної діяльності, які в його викладенні цілком вкладаються в обмежену концепцію «стратегічної гри». Насмілюся мати свою особисту думку, все запропоноване ним – занадто мілко для повноцінної стратегії, це все, здебільшого, оперативно-стратегічні ходи, які, звичайно, мають місце бути.
Стратегія має оперувати більш об’ємними і «довгограючими» категоріями, повинна намагатися досягти більш масштабних досягнень, «зміни реальності», коли вже Україна – спочатку співставна, а далі – більш сильніша кадрово, ресурсно, технічно й організаційно за свого віковічного ворога – ординського аватара – Росію. Стратегічна думка і діяльність мають створити оперативному мистецтву умови для високоймовірної перемоги, а не розписатися в своєму безсиллі після бурхливої імітації роботи, і вимагати від нього оперативного «дива на Віслі».
Наприклад, з ходу хочу запропонувати, на мою думку, єдино можливий напрямок стратегічної діяльності України для забезпечення високоймовірної перемоги в протистоянні з Росією. Основ­ними її стовпами, базисом мають стати опора на власний народ і технологічні можливості наших союзників.
Початковим її завданням має стати набуття спроможності до відбиття ши-рокомасштабній агресії з боку РФ, для чого необхідно в найкоротші терміни ідеологічно (обов’язково ідеологічно!), організаційно, кадрово й ресурсно забезпечити умови для ведення Україною тотальної всенародної війни на своїй території. На доповнення цього, використовуючи технологічні можливості наших союзників, необхідно досягти рішучої переваги над противником (РФ) з розвідки на всіх рівнях (стратегічному, оперативному, тактичному, індивідуальному), яка забезпечить максимально ефективне застосування своїх обмежених сил і засобів, їх відповідну економію. Тобто, при обмеженості наявних ресурсів їх не можна бездарно розпиляти, їх необхідно зосередити на факторах, які дають найбільшу і найшвидшу віддачу в нарощуванні потенціалу для боротьби – в створення базису тотальної всенародної війни, в мотивацію людей, кадрову роботу і в розвідку.
Іншим напрямком зосередження зусиль має бути активна зовнішньополітична гра, зацікавлення існуючих та потенціальних зовнішніх союзників у підтримці України, приєднання до існуючих або створення нових структур колективної безпеки. Але це – лише допоміжний напрямок. Основа нашої сили – всередині нашого суспільства, нашої держави.
Наступними етапами (завданнями) мають бути:
– забезпечення спроможності України до успішного (відкритого й прихованого) ведення протиборства з РФ в локальних збройних конфліктах (на Донбасі, в Криму, на Північному Кавказі, ін.), для чого, знову таки опираючись на власні сили і технологічні можливості союзників, необхідно створити необхідний суспільно - політичний і економічний базиси (світоглядно-ідеологічне згуртування суспільства, нарощування ефективності економіки, організаційне її регулювання й технологічна перебудова), та кадри чисельних, мотивованих, професійних і технічно забезпечених армії і сил спеціальних операцій;
– забезпечення спроможності України до успішного ведення відкритого протиборства з РФ на її території, для чого необхідно забезпечити можливість ураження (нейтралізації) її стратегічних ядерних і неядерних сил, державної і військової системи управління, критично важливих об’єктів економіки та інфраструктури, завдавання потужних, стрімких і глибоких військових ударів;
– забезпечити стійкість своєї системи управління, критично важливих об’єктів інфраструктури й промисловості.
Передбачаю, що хтось буде скептично посміхатися, бо не побачить за цими широкими узагальненими концептуальними тезами конкретики. Але це – його інтелектуальна проблема. При всій видимій неймовірності конкретні шляхи реалізації задекларованого існують, хто забажає – розжую і в рот покладу.
На сьогоднішній день цілі й завдання запропонованих етапів нашої стратегічної діяльності здаються неймовірними, але, сказавши «а», «ми повинні чітко розуміти, що для України військова загроза з боку Росії не зникне ніколи» (В. П. Горбулін), ми повинні, врешті-решт, набратися мужності й сказати «б» – ми не можемо собі дозволити нескінченно довго перебувати в оборонній позиції, в ролі «вічної жертви», ми повинні наполегливо готуватися до рішучої битви, щоб усунути військову загрозу з боку колишньої метрополії раз і назавжди. Не можна і надалі сподіватися, що хтось це зробить за нас – шведи, османи, французи, поляки, німці, американці… Так, буде дуже важко – український народ за безтурботні роки незалежності виховав собі «еліту» абсолютно сибаритського спрямування. Така інфантильність у минулому завжди погано закінчувалася для України. Чи дійде до цієї битви, чи не дійде (ворогів у путінської Росії і без нас вистачає), але стратегічно ми повинні до неї наполегливо готуватися. Оборона – пасивний вид і бойових дій, і стратегічної діяльності, який (тимчасово) використовується виключно з метою економії своїх сил та виснаження сил противника, з метою наступного рішучого переходу у наступ. Безкінечно оборонятися суперечить основам стратегії і військового мистецтва, та й здоровому глузду, бо атакуючий, рано чи пізно, знайде слабкі місця в будь-якій обороні. Так, зараз завдання набуття Україною спроможності до рішучої атаки політико-економічно-територіального тіла російської держави здаються неймовірними. Але щоб пройти цей шлях, треба хоча б стати на стежку, з якої він починається. Шлях здолає той, хто по ньому йде.
Звичайно, я далеко не романтик, а глибоко приземлений реаліст. І так, я – не радник президента, та, мабуть, скоро – і не військовослужбовець, не «державна людина». Тому можу собі дозволити висловлюватися різко і відверто. Я чітко розумію, що запропоновані мною напрямки перетворень – це вищий пілотаж стратегічної діяльності, на який існуючий кадровий склад військово-політичного керівництва нашої держави інтелектуально й морально просто не здатні. Занадто дрібні особистості для грізного часу і величних завдань. Вершина їхньої здатності – це пристати «причепом» до стратегії старших геополітичних гравців, і лише з тактичних міркувань трохи підрулювати хвостом, а там кудись винесе… Якщо вже В. П. Горбулін з його авторитетом не спроможний їх вмотивувати дотримуватися осмисленої і послідовної стратегічної гри, інструментарій якої незрівнянно простіший, то що вже казати про вироблення ними системної стратегії якісних перетворень, що має привести до бажаних змін стратегічної реальності? Зате гонору – ого-го! Обов’язково ще будуть горлати «та хто ти такий!?» і плюватися отрутою за всю правду, сказану публічно їм в очі. І не спроможні відповісти публічно, будуть за звичкою «давити» адміністративно. Але «сила безсилих» – в житті за правдою (В. Гавел). Цим шляхом буду йти і надалі.
Для чого все це писав, якщо особисто впевнений, що для наших можновладців все це – «до лампочки», й «абабагаламага»? Просто вірю в силу слова. Якщо вироблення осмисленої стратегії боротьби не проводиться в рамках отруєного егоїзмом, гонором і волюнтаризмом державного апарату, нехай дискусія про це переноситься в публічну сферу. Нехай у цій дискусії проявляються майбутні наші стратеги і державні діячі. Хочу надіятися, що час ще не безнадійно втрачено, і що ще встигнемо надолужити. Дякую всім за увагу. Слава Україні!