Продовжую знайомити читачів з організацією державної влади України.
В минулому числі нашого часопису об’єктом аналізу була інституція глави держави – президента України, який стоїть над усіма трьома основними гілками державної влади.

Сьогодні мова про визначальну гілку – законодавчу.
Визначальну в парламентсько-президентській моделі організації владного механізму.
В Україні на даному етапі є чинною якраз така модель.

Сутність законодавчої влади

На перший погляд сутність законодавчої влади проста – приймати закони.
Але така фраза може породити спрощене сприйняття законодавчої влади.
Тим більше, пересічні українці спостерігають за цим процесом уривчасто, по телевізору і часто бачать лише блокування трибун, бійки, напівпорожню парламентську залу – тобто – законотворчий процес спотворюється до примітивних картинок, а законодавці сприймаються в деяких моментах як прогульники, а в гірших – ледь не хуліганами та забіяками.
Яким же є не спрощене сприйняття законодавчої влади?
По-перше, законодавча влада є особливою формою державної влади. Підкреслюю – державної.
Ця влада здійснюється всередині даної гілки різними способами.
Головний з них – прийняття законів та затвердження загальнодержавних програм.
Саме тому ця влада і називається законодавчою.
Але, окрім законотворення, законодавча влада визначає основи внутрішньої та зовнішньої політики, що є фундаментальним правом цієї гілки державної влади. Має право оголосити війну чи мир, змінити територіальні межі та адміністративний поділ країни.
Вона має головне фінансове право – право детального опрацювання в комітетах ВРУ, а потім і затвердження Державного бюджету України, і це є справжня фінансова влада.

	Будівля ВРУ

Який Держбюджет прийме Верховна Рада України на кожний поточний рік, такими і будуть кордони фінансової політики країни, фінансовий «коридор» уряду.
Законодавча влада бере важливу участь в установчих інституційних процесах – у формуванні, реорганізації та розформуванні різноманітних державних органів, міністерств, відомств тощо.
Вона призначає головні вибори країни – президента України та до Верховної Ради України.
Законодавча влада має можливість заслуховувати щорічні та позачергові послання президента України про внутрішнє і зовнішнє становище України, а також затверджувати прем’єр-міністра України та його уряд, а потім контролювати уряд через заслуховування звіту Кабінету міністрів України включно до права висловлювати уряду недовіру, що тягне за собою його відставку.
При наявності політичної волі народних депутатів вони мають можливість контролювати будь-який державний орган чи посадову особу – наприклад – через роботу своїх слідчих комісій. Згідно з 11 статтею Конституції України вони навіть мають право усунення президента України з посади в порядку особливої процедури (імпічменту), але ця процедура не виписана, тому малоймовірна.
Право контролю – дуже могутня функція ВРУ, якщо нею вміло розпорядитися.
Ну і нарешті, законодавча влада реалізує представницьку функцію – вона через народних депутатів та їхні фракції представляє інтереси народу, який, згідно з Конституцією України, є джерелом влади в Україні.

Два аспекти законодавчої влади

Коріння законодавчої влади міститься в правовому полі держави.
Конституція України, низка законів України та регламент Верховної Ради України містять в собі перелік тих повноважень, якими наділяється законодавча влада.
Але повноваження хтось же має реалізовувати.
І для цього в кожній країні створюється головний орган законодавчої влади – парламент.
В Україні він називається Верховною Радою.
Отже, повноваження законодавчої влади без органу, який їх реалізує – лише слова на папері.
А орган законодавчої влади без повноважень – мертва будівля.
Тільки разом – повноваження та орган їх реалізації (парламент) – створюють єдність теорії та практики, права та його реалізації.

Парламент

Всі, хто недолюблює депутатів, усміхнуться, коли їм нагадати, що слово «парламент» французького походження і походить від слова «парле» – говорити.
Отже, іронічне трактування слова «парламент» – говорильня.
Однак, право народу обирати своїх представників, які отримують законну можливість зібратися в залі і вільно розмовляти на будь-яку тему – це велике завоювання людства.
Різні країни по-різному йшли до цього. Одні починали раніше, інші пізніше – інколи на декілька сторіч.
В одних країнах традиції парламентаризму є сталими і стійкими, в інших – переривалися внаслідок революцій, контрреволюцій, виникнення диктаторських режимів тощо.
В Україні парламентаризм має і свої корені, і свою драматичну історію.
Сучасний парламентаризм почався лише з проголошенням Незалежності України і налічує поки що чверть сторіччя.
Порівняно з історією парламентаризму розвинених демократичних країн – це період немовляти. Тож і хвороби парламентаризму в Україні багато в чому «дитячі».
Хоча вчимося ми гігантськими стрибками.

Імена парламентів світу

Кожен народ іменує свій парламент по-своєму. Є навіть певні сталі назви.
Наприклад, Асамблея.
Так називають парламенти, наприклад, у Португалії чи Албанії.
Є Рада. В Україні вона Верховна, а, скажімо, в Китаї – Всекитайська рада народних представників.
Є Сейми (сойми), Збори тощо.
У США – Конгрес, в Іспанії – Кортеси. В мусульманських країнах – Меджліс (зокрема, кримськотатарський народ назвав свій вищий орган народного представництва Меджлісом, хоча кримські татари не мають своєї держави).
Є чимало інших оригінальних назв – бундестаг, риксдаг, скупщина, хурал, кнессет, федеральні збори, сансад тощо.

Деякі згадки з історії парламентаризму

Різні дослідники по-різному пишуть історію парламентаризму. Одні вважають, що першим парламентом в історії був парламент Ісландії, який називався Альтінґ і був заснований орієнтовно 930 року н. е.
Через 335 років виник парламент Англії, який у багатьох аспектах вважається класичним зразком. Французький парламент під назвою Генеральні Штати було скликано ще через 37 років – у 1302 році.
Всі інші парламенти світу виникали пізніше.
Однак, така концепція не є бездоганною.
Чого вартий тільки давньоримський Сенат, який також можна вважати формою парламенту і який виник за багато сторіч до Альтінґу.
Не кажучи про те, що така форма народного представництва, як віче, була властива Київській Русі і її можна вважати зародком давньоруського парламентаризму.
У Козацькій державі всі головні рішення також приймалися козацьким колом – і це був своєрідний парламентаризм або його зародок.
Однак, більш-менш традиційний парламентаризм з обранням делегатів, формуванням депутацій від різних областей та громадських організацій на теренах України почався тільки в 1917 році, коли всенародні збори делегатів та депутацій установили Українську Народну республіку та обрали її головою М. Грушевського.
Однак, українському парламентаризмові не щастило.
Через рік гетьман П. Скоропадський фактично скасував парламентаризм. Відроджено його було уже в дуже специфічній однопартійній формі більшовиками.
У 1918 році більшовиками було утворено квазіпарламентську структуру Всеукраїнський центральний виконавчий комітет (ВУЦВК). Він проіснував до 1938 року і мав чотирьох голів. Ними були більшовицькі діячі: Юхим Медвєдєв, Володимир Затонський, Андрій Бубнов та Григорій Петровський.
Щоб зрозуміти всю чужість цих діячів Україні, достатньо сказати, що до їх незрозумілого обрання головами ВУЦВК жодного стосунку до виборювання інтересів України не мали, всі четверо у політичному плані були функціонерами Російської соціал-демократичної партії (РСДРП) або компартії (РКП), всі були налаштовані вкрай антиукраїнськи.
Достатньо процитувати В. Затонського, який у 1917 році визнав, що більшовики ведуть війну проти українського народу: «Наразі ще серед українців розколу немає і не передбачається, а тому доводиться вести війну з українським народом, а більшовиків тільки невеличка жменька».
Але й ленінсько-сталінський режим, який використовував цих функціонерів для насильницького встановлення більшовицького ладу і придушення будь-яких проявів українського національного духу, повівся з цими діячами так само, як вони поводилися з українцями.
Перші троє – Юхим Медвєдєв , Володимир Затонський, Андрій Бубнов – були розстріляні, кожен у свій час. Не врятувала їх відданість Сталіну і жорстоке придушення України.

Черевики Г. Петровського

Лише Петровський, якого за політичною модою того часу називали «всеукраїнським старостою», вижив і примудрився дожити до природної кончини, перебуваючи на третьорозрядній роботі в Москві.
Навіть удостоївся незаслуженої честі – місто Катеринослав перейменували в Дніпропетровськ. Тільки цього року Верховна Рада України викинула згадку про одного з її катів у назві міста, яке відтепер називається Дніпро.
А активісти Дніпра силоміць стягнули пам’ятник Петровському з п’єдесталу біля залізничного вокзалу. Про те, що цей пам’ятник антиукраїнцю височів у місті протягом 24-х років періоду Незалежності, нині нагадують лише залишки кам’яних черевиків колишнього голови ВУЦВК.
У 1938 році була ВУЦВК була переформатована, точніше, по-іншому названа і таким чином установлена як Верховна Рада України, що проіснувала до 1991 року. Вона була, звичайно, повністю компартійною.
Після двадцятиріччя масових репресій, зокрема, антиукраїнських, коли викорінювався український дух навіть у зовнішності, казати про те, що серед депутатів Верховної Ради України тих часів міг опинитися якийсь діяч, котрого можна було б назвати українським політиком, не доводилося.
Хоча серед них були люди, котрі любили українське, навіть його розвивали, але не в політиці. Можна було писати вірші українською, малювати українців, танцювати гопак, фільмувати на українську тематику тощо, але потрібно було бути завжди в ідеологічній «комуністичній шинелі».
Керівництво Верховної Ради України за цей період уособлювалося в двох посадах – голова Верховної Ради України та голова Президії Верховної Ради України.
Перша посада була більшою мірою представницькою, тому її обіймали, здебільшого, відомі українські політики від культури, освіти, науки тощо.
Так, головою Верховної Ради України в різні роки були поет Павло Тичина, ректор Київського державного (тоді ще не національного) університету ім. Т. Шевченка Михайло Білий, відомі науковці Костянтин Ситник та Платон Костюк, а драматург сталінсько-хрущовської доби Олександр Корнійчук обіймав цю посаду навіть двічі.
До того ж, всі вони були академіками.
Правда, першим головою Верховної Ради України став у 1938 році і був ним до вересня 1941 року суто партійний функціонер – другий секретар ЦК КП(б)У Михайло Бурмистренко.
Цей уродженець Саратовської губернії Росії мав українське прізвище, але його біографія жодним чином не була пов’язана з Україною.
Він був чекістом у Пензенській області, компартійним функціонером в автономній республіці німців Поволжя, вчився в Ленінграді, працював в Калмикії, Москві і звідти на політичному «парашуті» без усілякого обґрунтування (що показувало повну зневагу до українців) приземлився акурат у кріслі голови Верховної Ради Української Радянської Соціалістичної Республіки.
Наскільки мало тодішня компартійна влада надавала значення парламентаризмові загалом і, зокрема, в Україні, свідчить те, що і на посаді керівника українського компартійного «парламенту» М. Бурмистренко продовжував бути другим секретарем ЦК Компартії України. Головування у ВУЦВК вважалося для компартійного функціонера таким собі малозначущим «довіском».
У 1941 році він загинув при спробі вийти з німецького оточення на Полтавщині.
І тільки у часи горбачовської «перебудови» головою Верховної Ради України став знову компартійний функціонер – очільник харківських комуністів Володимир Івашко, а після його переводу до Москви – Леонід Кравчук.
Леонід Макарович же на цій посаді зустрів розпад Радянського Союзу та перші кроки формування Незалежної України.
Більш політичною була в період 1938-1991 років посада голови Президії Верховної Ради УРСР. Її обіймали професійні компартійні діячі: Леонід Корнієць, Михайло Гречуха, Дем’ян Коротченко, Олександр Ляшко, Іван Грушецький, Олексій Ватченко, Валентина Шевченко.
Голова президії Верховної Ради УРСР завжди входив до тріумвірату керівників УРСР, який, окрім них, включав першого секретаря ЦК Компартії України та голову Ради міністрів УРСР.
Голова Верховної Ради України не входив ні до цього, ні до іншого головного керівного органу УРСР – політбюро ЦК КПУ. Можна сказати, що він був «весільним генералом» без будь-яких відчутних важелів здійснення державної влади.
І тільки Верховна Рада України з початком Незалежності нарешті почала отримувати ознаки парламенту.
Нагадаю, що перші принципово важливі політичні Акти часів Незалежності приймала Верховна Рада, обрана ще за часів УРСР, тому, як це не парадоксально звучить, без її комуністичної більшості це було б неможливим.
А вже перші, по-справжньому вільні та демократичні, вибори до Верховної Ради України дали той склад українського парламенту, котрий ніс на собі відбиток епохи.
Серед депутатів були і компартійні функціонери, і національно-демократичні депутати, і серйозні політики, й умілі популісти.
Всього потроху.

Очільники Верховної Ради України (1991-2016)

Люди важко сприймають розповідь про організацію і значно легше – про персони.
Тож, через очільників Верховної Ради України часів Незалежності киньмо погляд на останні чверть сторіччя розвитку українського парламентаризму.
Леонід Кравчук очолював ще той, радянського набору, склад Верховної Ради України.
Але саме ці нардепи 24 серпня 1991 року прийняли Акт проголошення незалежності України як самостійної Української держави.
Без потужного тиску наелектризованих народних мас, які обступили приміщення Верховної Ради України, та національно-демократичних політиків – В. Чорновола, М. Гориня, В. Лук’яненка, Д. Павличка, І. Калинець інших – того могло і не статися. Адже компартійна більшість дуже вагалася, боялася.
Хотілося їм самостійності від Кремля, водночас, був багаторічний страх перед ним.
І тільки поразка ГКЧП у Москві, могутній тиск українського народу і політиків нової генерації та давня мрія компартійних управлінців не ділитися ні з ким, а привласнювати собі всі результати виробничої діяльності України та її державне майно, взяли гору.
У Президії Верховної Ради сиділи поряд з Кравчуком його заступники – Іван Плющ та Володимир Гриньов, які поділяли торжество моменту.
Через 2 дні Указом Президії Верховної Ради діяльність Комуністичної партії України була тимчасово припинена, а 30 серпня – заборонена.
Л. Кравчук очолював Верховну Раду України до 1 грудня 1991 року, коли його було обрано першим президентом незалежної України.
На цій посаді 5 грудня 1991 року його змінив перший заступник – Іван Плющ. Цей колоритний політик, гуморист за натурою, двічі очолював Верховну Раду України. Згадуються його афоризми: «Депутат Заєць, перестаньте стрибати по залі». Або: «Не можна впихнути невпихуємоє» (коли пропонувалися неприйнятні поправки до закону).
В його першу каденцію буквально через лічені дні у Біловезькій Пущі Б. Єльцин, Л. Кравчук та С. Шушкевич проголосили розпад СРСР і утворення Союзу незалежних держав (СНД).
Україну визнали понад 120 країн, з більшістю (87 країн) було встановлено дипломатичні відносини. Активно розвивалися міжпарламентські зв’язки.
Мов гриби, росли у складі Верховної Ради України різноманітні постійні комісії взаємодії України з іноземними державами. Верховна Рада України поступово ставала на ноги як законодавча влада.
Але слабкість фінансової системи, розрив традиційних економічних зв’язків провокував гостру фінансово-економічну кризу. Вона й привела до кризи політичної, зокрема, і законодавчої.
Все закінчилося компромісною угодою між президентом Л. Кравчуком та Верховною Радою на чолі з І. Плющем. Сторони погодилися, що дочасні вибори і глави держави і законодавчої влади неминучі та провели їх.
У підсумку, наступний склад Верховної Ради України 18 травня 1994 року очолив обережний і хитрий Олександр Мороз. Виходець із Компартії, він після її заборони створив та очолив Соціалістичну партію України, яка досить довго була на небосхилі української політики та мала свою фракцію у Верховній Раді.
Спираючись на свою фракцію, О. Мороз торгував її впливом і тим самим забезпечував своє обрання. А сідав у вище законодавче крісло цей соціаліст теж двічі.
У свою першу каденцію О. Мороз запам’ятався посиленим протистоянням із президентом України Леонідом Кучмою.
У процесі їхнього протиборства була розроблена і прийнята у 1996 році перша Конституція України. Намагаючись наростити свою впливовість, О. Мороз прагнув посилення контролюючих функцій парламенту. Саме при ньому були започатковані такі форми контролю, як дні уряду, парламентські слухання тощо.
Понад 750 законів, прийнятих Верховною Радою України під головуванням О. Мороза, серйозно зміцнили правове поле держави. Не всі вони були якісними, багато з них лобістськими, але законодавча гілка працювала активно.
Лише два роки очолював законодавчу гілку перший заступник О. Мороза компартійний діяч Олександр Ткаченко. Поводив він себе надзвичайно пафосно, намагався виглядати солідним, але вигляділо це інколи смішно і, перепрошую, тупувато.

	А. Мартинюк «дискутує» з Олегом Ляшком енкаведистським прийомом «за яблучко»

Ткаченка вибрали керівником парламенту 7 липня 1998 року, але з великим трудом – аж три місяці тривала ця «спікеріада». При ньому заступником голови Верховної Ради України стали львівський компартійний функціонер Адам Мартинюк, який ще декілька разів обирався заступником при різних головах ВРУ, та Віктор Медведчук.
О. Ткаченко прославився виразом: «Я, звичайно, не перший у державі, але й не другий». Вразив громадськість також і тим, що не повірив результатам соціологічного опитування, яке виявило, що близько 5% опитаних не знали, хто такий О. Ткаченко.
Пан Ткаченко, який мав надзвичайно завищену самооцінку, категорично і самовпевнено заявив: «Цього не може бути, щоб люди мене не знали».
Разом з комуністами О. Ткаченко вів лінію протистояння з президентом Л. Кучмою, і той вирішив його позбутися. Але О. Ткаченко та його ліві соратники ніяк не давали поставити це питання на голосування.
Закінчилося це тим, що 21 січня 2000 року вперше в історії українського парламентаризму 239 депутатів провели виїзне засідання в Українському домі і зняли, нарешті, одіозного голову ВРУ з його посади.
1 лютого 2000 року почалася друга каденція Івана Плюща на посаді голови ВРУ.
В. Медведчук із простого заступника став першим і посилив свій вплив на законодавчу гілку влади. За другого керівництва І. Плюща відбулися певні позитивні зрушення – всі голосування стали поіменними і нардепам уже було неможливо сховатися за анонімністю, як це було раніше.
Але й досі досягти справжнього поіменного голосування не вдається.
Сформувалася Координаційна рада більшості, яка обговорювала та узгоджувала порядок денний тижня перед винесенням питань до парламентської зали.
Була прийнята нова редакція Цивільного та Податкового кодексів, низка інших важливих законів. Але політична криза знову скоротила термін перебування І. Плюща при владі.
За ініціативою О. Мороза та в його присутності в мертвій тиші парламентської зали були вперше прослухані уривки з так званих «плівок Мельниченка» та потім розкручена шалена антикучмівська кампанія звинувачення президента у причетності до загибелі Г. Гонгадзе. «Касетний скандал» накрив країну та Верховну Раду.
Законодавча влада була фактично знерухомлена, більшість розпалася.

Неперсональне голосування – задавнена «хвороба» ВРУ

Після парламентських виборів 2002 року головою Верховної Ради України 28 травня було обрано колишнього главу адміністрації Л. Кучми Володимира Литвина.
На нещодавніх парламентських виборах він очолював прокучмівський блок «За єдину Україну», який глузливо прозвали «За єдУ». Блок цей програв у кількості отриманих мандатів блоку Віктора Ющенка «Наша Україна», але через тиск на нардепів-мажоритарників зумів дуже суттєво поповнити свої лави.
В. Литвина ледве обрали очільником ВРУ – з мінімально можливим результатом 226 голосів.
Коли через 2 роки під керівництвом Володимира Литвина були прийняті в грудні 2004 року поправки до Конституції України, що обмежували вплив президента на керівництво країною, стало ясно, яким було головне завдання В. Литвина на цій посаді – протиснути план Л. Кучми-В. Медведчука з обмеження влади наступного за Л. Кучмою президента.
Ним виявився у січні 2005 року Віктор Ющенко.
Ну, а все інше ви знаєте з моєї попередньої статті в минулому числі нашого часопису.
Наступним головою ВРУ в липні 2006 року знову став О. Мороз, який продемонстрував суспільству такий політичний «фінт», що всі отетеріли.
Очолюючи фракцію Соцпартії у ВРУ, він уклав коаліційну угоду з В. Ющенком та Юлією Тимошенко, що разом з ними складе парламентську більшість.
Партнери О. Мороза намагалися досягти затвердження Юлії Тимошенко главою уряду, а Петра Порошенка від «Нашої України» – головою ВРУ.
Це довго їм не вдавалося. Не вистачало голосів.
Аж раптом одного ранку абсолютно несподівано до зали була внесена кандидатура Олександра Мороза на посаду голови ВРУ. «Нашоукраїнці» та бютівці у залі відверто сміялися – хіба за Мороза проголосують регіонали та комуністи, з якими О. Мороз весь час ворогує?
Але то був підступний план регіоналів. Щоб заблокувати план Ющенка-Тимошенко, вони підмовили О. Мороза виставити свою кандидатуру, знайшли чим «переконати» фракцію комуністів, і через кілька хвилин після миттєвого голосування перед ошелешеними ющенківцями та тимошенківцями сяяв своєю посмішкою новий-старий голова ВРУ О. Мороз.
Це викликало у суспільстві страшенний скандал і дуже сильно вдарило по іміджу О. Мороза та Соцпартії. Забігаючи вперед, скажу, що на наступних виборах Соцпартія вперше за всі роки не змогла потрапити до ВРУ і скоро зійшла на пси.
А разом з нею – й О. Мороз.
Ця спроба вдруге стати головою ВРУ виявилася його пірровою перемогою. Він очолив парламент, але погубив політично свою партію і себе.

	Опозиціонер А. Парубій хоче дотягнутися до спікера В. Литвина

Для України це не було якимось горем. Так мало бути історично. Жадібність до влади О. Мороза це тільки прискорила.
Через рік із хвостиком президент Ющенко цей склад ВРУ розпустив, і О. Мороз свою законодавчу «корону» втратив. Уже назавжди.
Наступним головою ВРУ – наймолодшим в історії законодавчої влади України – 4 грудня 2007 року став 33-річний Арсеній Яценюк, висуванець Віктора, а може, більше Катерини Ющенко.
На посаді він пробув менше, ніж рік, і першим з голів ВРУ 12 листопада 2008 року подав у відставку добровільно.
Його наступником знову став В. Литвин. А заступником голови ВРУ – вже вп’яте – стає «незамінний» Адам Мартинюк.
На середині другої каденції В. Литвина президентом України було обрано В. Януковича, і Литвин, який спочатку блокувався з ющенківцями та тимошенківцями, почав тяжіти до партії регіонів.
Багато хто пам’ятає, в якій ситуації, під градом яєць та петард, захищений парасольками охорони В. Литвин керував протискуванням у ВРУ так званих «Харківських угод» Януковича-Медведєва про продовження перебування Чорноморського флоту Росії в Севастополі.
Угоди протиснули. Литвин Януковичу своє «відпрацював». Але, натомість, втратив найменше право називатися політиком національного масштабу і ґатунку.
У наступному скликанні регіонали голову ВРУ змінили. Запопадливість перед ними В. Литвину не допомогла. Досвідченого партапаратника та нардепа викинули за непотрібністю як використану річ.

Нардеп і екс-генерал М. Петрук після бійки в залі

За пропозицією В. Януковича новим головою ВРУ обрали найбільш відданого Януковичу старого соратника – 66-річного Володимира Рибака. Той заглядав у рот своєму покровителю, лестив йому без міри, і про жодну самостійну роль Рибака у законодавчій владі не могло бути й мови.
Це повністю влаштовувало В. Януковича, який на посаді президента повернув кучмівську модель влади і повністю підім’яв під себе всі гілки влади, зокрема, і законодавчу.
Законотворча діяльність цього періоду була низькою. Зате кількість бійок у залі зашкалювала.
В. Рибак також пробув на високій посаді половину терміну і через 2 роки, 22 лютого 2014 року, услід за В. Януковичем, втік з Києва, покинувши своє крісло і всю Верховну Раду України напризволяще.
Останнє, що почуло суспільство від В. Рибака – що його машину при цьому, нібито, обстріляли.
Доказів, правда, ніхто не побачив. Але вони вже нікого не цікавили.
Наступала нова епоха – після Майдану.

	О. Турчинов та П. Порошенко в залі парламенту після втечі В. Януковича

І нова сторінка розвитку української законодавчої влади. Із 22 лютого і до 27 листопада 2014 року – дев’ять місяців – законодавчу владу країни очолював О. Турчинов. Три з половиною місяця він ще й виконував обов’язки глави держави. Тобто, порушення Конституції було кричущим – глава держави очолював одну з гілок влади, що перекреслює весь основоположний принцип поділу влади.
Окрім повернення до курсу на євроінтеграцію, затвердження першого уряду А. Яценюка та призначення на травень 2014 року дочасних президентських виборів О. Турчинов нічим особливо не запам’ятався в позитивному плані.
Ну а про його бездіяльність під час відторгнення Криму та початку війни на Донбасі я вже писав у попередній статті.
Після О. Турчинова біля півтора року законодавчу владу очолював прямий ставленик президента П. Порошенка Володимир Гройсман. Тут прямого порушення Конституції не було, але вплив глави держави на очільника законодавчої влади був очевидний.
З 4 квітня 2016 року Верховну Раду України очолив Андрій Парубій. Цей політик йшов до влади через гострі вуличні форми – мітинги, протести, інші подібні акції. Та й на Майдані пан Андрій був комендантом.

До влади – через мегафон. А. Парубій

Зазначу, що ставлення до А. Парубія є різним. Періодично в Інтернет викидаються якісь матеріали, що мають принизити А. Парубія як особистість чи політика.
Ще рано казати про нього як голову ВРУ. Час покаже.
Зате про склад чинної Верховної Ради України можна сказати вже досить чітко – він є строкатим, парламентської більшості фактично не існує, всі вирішальні голосування проходять з допомогою інших нардепів, зокрема, й екс-регіоналів.
Авторитет законодавчої влади сьогодні є вкрай низьким.
Але я порадив би не плутати рейтинг Верховної Ради з авторитетом законодавчої влади.
Сильна, розумна, патріотична законодавча влада Україні потрібна надзвичайно. Бо законодавче поле країни є нерівнозначним. Багато корисних країні законів роками не приймаються.

	Транспорт «слуг народу» біля ВРУ

Але цей склад Верховної Ради України таке історичне завдання виконати не в силах. Нардепи на дорогих іномарках приїжджають до ВРУ не захищати інтереси народу, нації – від яких більшість з них далека – а проштовхнути наступний лобістський закон чи прокрутити ще якусь оборудку.
Очевидно, напрошується висновок – без дочасних парламентських виборів не обійтися. Але щоб вони були ефективними, потрібна зміна виборчого законодавства і чітка позиція правоохоронних органів щодо порушень під час виборів.
Сьогодні цього нема.
Значить, стагнація, загнивання законодавчої влади продовжується.
На величезну шкоду Україні.