«Березів Бандер фест». Фото з ФБ ГО “Золоті леви Чорної сотні”

1. У Березовах зафестивалило

Святами села березуни демонструють не тільки свою етнічну самобутність, але й свою любов до України вільної і незалежної від жодного окупанта, чи то східного, чи західного. Свято села, кажуть у Березовах, чотирьох селах на Косівщині, які в 1994 році відсвяткували своє тисячоліття, це – традиційне плекання і розвиток нашого українського патріотизму, нашої колоритної і неповторної етнокультури, прадавніх традицій і звичаїв гуцулів. Ми, гуцули, – глибоко віруючі люди, тож, наперекір безбожникам-окупантам бережемо і відбудовуємо наші церкви (у Середньому Березові церква була спалена прихвоснями комуно-москальських антихристів у 1960-му році, а у Вижньому Березові була зруйнована в часи Другої світової війни; обидві церкви відбудовано силами сільських громад, і вони успішно діють на благо своїх парафій). Якщо патріотичний етнофестиваль «Березів Бандер фест» у Нижньому Березові відбувся на свято всіх святих Українського народу (15-17 липня), а свято села у Вижньому Березові – на свято Іллі (2 серпня), то свято села в Середньому Березові припало на свято Успіння святої Анни, матері Пресвятої Богородиці (7 липня 2016 р.).
Про значення таких свят мудро висловився у своєму виступі на святі в Вижньому Березові народний депутат України Юрій Соловей: «Гуцульщина завжди була в авангарді патріотичного руху далеко поза межами нашої області, в авангарді патріотичного руху України. Першими березуни були на Першому і Другому Майданах, і одними з перших наші березуни були у лавах добровольців, коли довелось захищати нашу вільну і незалежну Україну від московсько-сепаратистських окупантів. Велика вам шана і подяка за це. І хоча сьогодні моросить дощик, усім нам, українцям, потрібні свята радості, щастя, справжнього українського духу. Це великий поступ, що в сьогоднішнє християнське свято святого Іллі ви святкуєте свято села.
У ці тривожні дні російсько-української війни нам потрібно відчувати нашу згуртованість, єдність, готовність захищати свою сім’ю і родину, свою рідну землю і нашу Матір-Україну А позитивні емоції, які вирують на святі, сприяють нашому братанню, нашій спорідненості в дні важких випробувань російсько-української війни. Вітаю вас зі святом села! Добра і щастя, миру і злагоди вам, любі березуни!»

	«Березів Бандер фест». Фото з ФБ ГО “Золоті леви Чорної сотні”

Але Юрій Соловей не обмежився лише гарними і патріотичними словами. Йому завдячуємо чудовою дорогою європейських стандартів, прокладеною від Яблунева до райцентрів Косів і Верховина. І для потреб Вижньоберезівської школи народний депутат України Юрій Соловей зумів виділити значну суму грошей. На моє (М. З. С.) звернення до нардепа про жахливі дороги від Яблунева до Березовів (якихось 10-15 км) Юрій Соловей відповів, що він працює і над цим питанням. У цьому ж ексклюзивному інтерв’ю народний обранець сказав, що таку добротну дорогу буде прокладено до Верхнього Ясенова, бо на ці потреби йому вдалось передбачити 50 мільйонів гривень минулого року, і цього року, попри всі труднощі, буде виділена не менша сума. Вельми патріотичним і оптимістичним був виступ на святі села у Вижньому Березові ще одного нардепа – Юрія Тимошенка. Зокрема, Ю.Тимошенко охарактеризував російсько-українську війну як таку, що з українського боку триває під гаслом «Ні кроку вперед!», хоча всі війни мають гасло «Ні кроку назад!»
У цій війні, наголосив нардеп, москалі виловлюють наших хлопців, де тільки можуть, і десятками, сотнями кидають до тюрем, а ми їздимо з одного міста в інше, і де-не-де пощастить одного-двох витягнути, а москалі 10-20 знову саджають. Тому наше сьогоднішнє свято не так для того, щоб набуватися, а щоб вшанувати наших предків. Плеканням наших традицій, тих коломийок, які вони нам залишили, ми осягаємо велику сакральну мудрість, Божу мудрість, яка, на жаль, не всім зрозуміла, але яка відтворена у цих традиціях. І кожне таке свято для нас – це свято нашої національної величі та єдності, а для ворогів – це смерть, бо святкуванням нашої мови, наших традицій ми руйнуємо стереотипи рабського самоприниження перед ворогами. Вони хочуть, щоб не було України, не було української мови, не було української пісні, а ми назло їм відтворюємо, відроджуємо наш дух, нашу культуру, нашу сутність.
І тому, на думку Ю. Тимошенка, ми набираємо у наших предків більшої поваги, а вони допомагають нам, як допомагали на Майданах, бо коли ми палили колеса, то дим від них завжди віявся на ворогів Майдану, на беркутівців. У неймовірний спосіб, коли не було жодних надій, ми перемогли на Майдані. Тому нардеп закликав вірити, що ми переможемо і в цій російсько-українській війні. Завершив Ю. Тимошенко свій виступ у Вижньому Березові оптимістичною коломийкою: «Ой, заграйте ми, музики, в ясенові скрипки, нехай собі погуляєм ворогам на збитки!»
На святі села у Вижньому Березові були присутні заступники голови Косівської райдержадміністрації Богдан Марчук і Ярослав Бринський, а також начальник районного управління освіти Володимир Козьменчук. З численних номерів концертної програми свята села у Вижньому Березові хочеться відзначити сільський хор під орудою Василя Геника, чоловічий квартет «Кришталь» з Бані Березової, чоловічий хор станиці ОУН УПА села Середній Березів (кер. Оксана Сулятицька), жіночий гурт «Березунки» (кер. Анна Малкович; у гурті співає донька стрільця сотні «Мороза» Лазаровича Василя «Чорноти» Марія Лазарович), дует Оксани Малкович і Ольги Урбанович з піснею «Молитва за рідний край» та багато інших. Хай вибачать, що не маю можливості назвати всіх. Але тут важливіша не кількість, а якість, тобто, те, що, всупереч негоді, люди не покидали майданчик перед школою, бо відчували спорідненість з кожним виступом, з кожною піснею чи декламаторським мистецтвом. Важливо, що ми були присутні на величавому святі єднання українців.
Наш автобус уже вирулював між численних автомобілів на центральну сільську дорогу, а над селом витала пісня з чудовим приспівом: «Єднаймося, люди, родино, без роду людина – билина, в пустелі – калина».

2. Свято Душі, або Національна культура потребує підтримки влади

«Березів Бандер фест». Фото з ФБ ГО “Золоті леви Чорної сотні”

Про свято села у Середньому Березові можна було б написати невеличку книжку – настільки багату і широку тематичну програму підготували організатори цього чудового дійства на чолі з головою сільської ради Миколою Ігнатюком, директором школи Ігорем Геником, головою Березівської станиці ОУН УПА Іваном Климюком, членами оргкомітету Оксаною Сулятицькою, головою Івано-Франківської обласної ОУН Миколою Сулятицьким (ведучим свята), його мамою Ганною Сулятицькою, вчителькою-пенсіонеркою, авторкою більшої частини сценарію свята, письменником, журналістом і фізиком Миколою-Зеновієм Симчичем, колишніми головами місцевої сільської ради Святославом Перцовичем, Михайлом Томичем, ведучою свята Марією Фіцич та іншими.
Честь і слава спонсорам свята, зокрема, Баранському Михайлові, Сулятицькому Романові, Бодругові Богданові, Дрогомирецькому Михайлові, Малику Степанові, Генику Іванові, Перцовичу Миколі та іншим. Честь і слава учасникам сільського хору, які в складку зі своїх скромних пенсій купили баян. Честь і слава троїстим музикам, зокрема, Василеві Васкулу (грає на всіх інструментах ще й коваль на все село) і його синові Миколі (цимбали), які приїздили зі села Баня Березова на репетиції і на свято, Антонові Кабину і Василеві Томичу (обидва скрипалі), Михайлові Томичу (бубон). Від їхньої віртуозної і чарівної гри молодшала душа.
У нинішні часи прикрого безгрошів’я, коли навіть сільському голові по кілька місяців не платять зарплату, їхня допомога стала вирішальним фактором реалізації самобутньої, колоритної, гуцульської програми свята села з усіма проявами української гостинності, а, головне – єдності всіх березунів і навіть представників сусіднього села Текуча.
Особливістю свята села в Середньому Березові, на моє переконання, стала своєрідна сакральність березунів, мистецька інтелектуалізація, акцентація на етнокультурній та історико-патріотичній тематиці. Приміром, з великою увагою була сприйнята оповідь отця декана Романа Шкабрія про його попередника ще з початку минулого сторіччя отця Михайла Сулятицького, котрий заснував у Середньому Березові хату-читальню і «Просвіту»,через митрополита УГКЦ Андрея Шептицького визволив багатьох березунів, зокрема, і сина своєї рідної сестри Василя Симчича (згодом відомого актора і режисера), котрий разом зі стрільцями-добровольцями Карпатської України в 1939 році потрапив до мадярського полону.
У фойє школи була організована виставка фотографій «Василь Симчич у житті і на сцені» про життя і творчість видатного українського кіноактора, виконавця головної ролі в культовому фільмі «Захар Беркут», режисера Коломийського Народного театру, славного березуна, чий барельєф прикрашає фасад місцевої школи, незабутнього Василя Симчича. На рідкісних світлинах Василь Симчич стоїть поряд з мамою і своїм вуйцем-рятівником отцем Михайлом Сулятицьким. На жаль, немає світлин отця Михайла зі сибірської каторги, куди його запроторили комуно-москальські «визволителі» після розгромного судилища т. зв. Львівського Собору УГКЦ 1946 року.

	«Березів Бандер фест». Фото з ФБ ГО “Золоті леви Чорної сотні”

Син Василя Симчича, Зиновій Симчич, провідний актор Коломийського театру, докладає великих зусиль, щоб пам’ять про його знаменитого батька відроджувалась не лише на світлинах. Пан Зиновій успішно представляв і реалізовував книгу про свого батька «Безсмертя Беркута», яку написала і презентувала на святі ще одна славна березунка доцент Прикарпатського Національного університету ім. В. Стефаника, культуролог і ведуча мистецтвознавчих радіопрограм Марія Ігнатюк. І мені (М. З. С.) було приємно показати свої книги, зокрема, «Політок», «Смак свободи», «Лебедині ключі», «Вогонь цілую», «Мова панська – окупантська», «Болід» (про художника і дисидента Опанаса Заливаху), «Ностальгія за Україною», які я подарував найактивнішим учасникам свята, зокрема, талановитій поетесі і філософу, керівникові міжрегіонального поетичного клубу «Об’єднані словом», викладачці Прикарпатського Національного університету ім. В.Стефаника Лесі Геник.
Справжнє захоплення в учасників свята села викликала виставка творів місцевих талантів, зокрема, художника, різьбяра по дереву, самобутнього поета ще й директора місцевої школи Ігоря Геника, художників Миколи Геника, Івана Дрогомирецького, вишивальниць Софії Климюк, Любові Климюк, Світлани Яцків-Долинської. Але центральне місце на виставці, її окрасою і гордістю були роботи з дерева знаменитого на весь світ Майстра, Народного художника України, відомого різьбяра по дереву, нашого славного березуна (проживає в місті Чернівці) Ярослава Пасічанського.
Відкривав виставку митця рельєфний портрет генія України Тараса Шевченка, виконаний з однієї з останніх прижиттєвих фотографій поета. На виставці демонструвалась знаменита шкатулка Я. Пасічанського, точніше – точна копія подарованої Папі Римському Іванові Павлові ІІ під час першого паломництва до Ватикану представників Української Армії. Вручав шкатулку генерал Коберський.
Поряд демонструвалась світлина цього історичного моменту. Філігранним виконавським мистецтвом відзначаються і такі роботи Я. Пасічанського, як титульна сторінка «Державники» з рельєфними портретними зображеннями найвизначніших творців Української державності: княгинею Ольгою, князями Руси-України Володимиром Великим і Ярославом Мудрим, гетьманами Козацької держави Сагайдачним, Виговським, Мазепою, Полуботком, творцями нашої літератури та історії Тарасом Шевченком і Михайлом Грушевським, видатними борцями за Українську державність Симоном Петлюрою, Степаном Бандерою, Леонідом Кравчуком, з чотирма найвизначнішими Соборами і Церквами України, зруйнованими комуно-москальськими окупантами-безбожниками.
Магічною притягальною силою мистецтва володіють такі роботи Я. Пасічанського, як декоративні тарелі «Цвіт калини», «Аркан», мініатюра «Капличка» та різьблені хрести. А от роботу Я. Пасічанського «Нескорені» або «Нам дзвони не грали», присвячену УПА, я вважаю геніальною, бо ще нікому з художників не вдавалось так майстерно і виразно поєднати в одній роботі історичне минуле з темою сучасної боротьби українців проти окупантів. У центрі – тризуб на тлі повстанського хреста; довкола – напис «Здобудеш Українську державу або згинеш у боротьбі за неї». Цей сакральний таріль розміщено на тлі червоно-чорного революційного прапора зі синьо-жовтою стрічкою, але вся композиція поміщена в прямокутній рамці за колючим дротом і тюремними ґратами; по центру –  кільце зі снайперським прицілом, спрямованим на тризуб. Такі геніальні роботи напевно допомагає творити Сам Господь Бог.
Стосовно концертної програми, слід відзначити сільський хор під орудою Оксани Сулятицької, якій копіткою працею вдалося досягнути майже професійного звучання голосів людей пенсійного віку у поєднанні зі значно молодшими.
Шкода, що на свято до Середнього Березова не спромоглися завітати ні народні депутати, ні представники обласної чи навіть районної влади. Можливо, гідно оцінили би безкорисливу і безоплатну працю висококваліфікованого керівника О. Сулятицької і допомогли б виділити їй цілком заслужену ставку художнього керівника. Розкидаються ж десятками і сотнями тисяч гривень на одноманітних, принизливих і бездарних телешоу тільки заради того, щоб розсмішити когось із розпорядників грошей. Причому, державної української мови на тих шоу майже не чути. Доки ми, українці, будемо відчувати себе в Українській державі нацією приниженою, пригнобленою, обкраденою ще й запрограмованою на національне самоїдство і повзуче капітулянтство перед московськими окупантами та їхніми прихвоснями-п’ятиколонниками?
І ще одна «нестандартна» думка виникла, коли на святі села я спостерігав за реакцією численних глядачів: люди належно, мов перед телевізором, сприймали більшість вельми талановитих і вправних виконавців, передусім, молодих, які «модернізувались» і, образно кажучи, лише на половину, а то й тільки натяком виявляли своє національне обличчя, намагаючись догодити моді і руйнівній (в сенсі душі) глобалізації. І зовсім по-молодечому і захоплено світились очі глядачів, коли завихрився танець «Гуцулка», коли звучали пісні у виконанні священиків – отця декана Романа Шкабрія та отця Михайла Дрогомирецького – милозвучні мелодії пісень Анни Гнатишак, а сама композиторка скромно співала в сільському хорі, який виконував стрілецькі, повстанські і народні пісні.
Люди скучили за своїм рідним гуцульським співом і танцем, за сакральним витвором чи малюнком, за справжнім виявом вільного українського духу, що єднає нас зі своїм родоводом, з рідною землею, з вірою християнською, з нацією, з народом. Люди прагнуть Свята душі, свята, яке було б завжди з нами.