Команда Task & Purpose спільно з військовим психологом, підполковником Дейвом Гроссманом, підготувала короткий матеріал про процеси, що відбуваються з нашим мозком і тілом до, під час і після бою.

У 2012 році відомий скай-дайвер Фелікс Баумгартнер здійснив стратосферний стрибок з висоти 39 км, встановивши світовий рекорд висоти вільного падіння. Спонсор проекту – Red Bull – інвестував у цей захід понад $65 млн. До роботи над проектом були залучені відомі вчені та інженери з усього світу, проте проект ледь не завершився провалом. І причиною тому стали не технічні накладки, а панічний страх, який Баумгартнер відчув за кілька місяців до стрибка.
Навіть у менш екстремальних умовах нами можуть опанувати і керувати негативні та деструктивні емоції. Світ спорту давно знайомий з цією проблемою, тому ментальний тренінг є складовою частиною підготовки будь-якого професійного спортсмена. Коли Баумгартнер захотів скасувати стрибок, Red Bull залучив до вирішення цієї проблеми відомого фахівця з психології реального бою (physiology of deadly combat), доктора Майкла Герваїса, якому швидко вдалося нейтралізувати страх 43-річного спортсмена. Стрибок Баумгартнера, під час якого було подолано звуковий бар’єр, пройшов успішно. Баумгартнеру допомогли напрацювання у галузі військової психології, що розвивалася десятиріччя до цього.
Вже починаючи з 90-х років ХХ сторіччя, американські військові приступили до вивчення психології бойових зіткнень для пошуку інструментів, що дозволяють виробити прогнозовану та ефективну поведінку солдата у бою. Велика заслуга в успішному впровадженні цієї програми належить професору психології Військової академії Вест-Пойнт, підполковникові Дейву Гроссману, який вивчав психологію і фізіологію солдата в умовах бою. Результати досліджень Гроссмана детально викладені в його наукових працях і виданих ним книгах «У бою» та «Коли вбиваєш».
«Армійське керівництво вважало це божевіллям», – розповідав Гроссман команді Task & Purpose. Вони сказали: «Тільки тому, що це працює в якихось дурнуватих іграх, не означає, що воно буде ефективним у ситуації смертельної загрози». Ми шукали відповідь на фундаментальне питання: «Чи можна порівняти страх, який людина відчуває у поєдинку за супер-кубок, зі страхом, який вона відчуває в бою?» І відповіддю, яка все змінила, стало: «Так!» Все, що ми можемо використовувати у спорті, ми можемо застосувати і в реальному бою. Це одне з революційних відкриттів, що поліпшують ефективність солдата у бою».
Звичайно ж, сучасні спортсмени не вступають у смертельні двобої з часів падіння Римської імперії, але, як тут же вказує Гроссман: «Фізіологічне збудження – це фізіологічне збудження». Іншими словами, на фізіологічному рівні немає жодної різниці між підготовкою до вільного падіння з космосу або підготовкою до вибивання дверей у секторі, який утримують бойовики де-небудь у Рамаді. В обох ситуаціях мозок і тіло налаштовуються на режим виживання. І в обох ситуаціях мозок навіть найбільш підготовлених людей здатний відчувати страх.
Відвага – це не відсутність страху. Відвага – це, перш за все, здатність його контролювати або заміщати чимось іншим: гнівом, милосердям, зосередженістю, самопожертвою. Цю здатність у солдата можна розвинути, якщо він буде усвідомлювати, як функціонують його мозок і тіло в умовах екстремального стресу. Будучи спроможною ідентифікувати ці фізіологічні процеси, усвідомлюючи їхню природність, людина здатна запобігти розвитку невпевненості у собі і виникнення страху, що сковує у розпал бою.
«Ми вміємо допомагати людям впоратися з наслідками пережитих подій і виліковуватися від травм, але краще робити це на випередження», – каже Гроссман. «Ми хочемо проводити вакцинацію. Але не пеніциліном. Попереджений – значить – озброєний. Якщо людина буде знати, що з нею станеться, це вже не зможе застати її зненацька».
Серія анімованої графіки, створеної членом Task & Purpose Метью Батталья, допоможе зрозуміти, що відбувається з нашим мозком і тілом до, під час і після бою. Протягом декількох десятиріч Гроссман інтерв’ював учасників бойових дій, працівників силових відомств для перевірки й обґрунтування висунутої ним і викладеної тут теорії. Звичайно, це лише короткий огляд. Для повного занурення в тему психології та фізіології війни рекомендуємо прочитати книги Гроссмана.
Напередодні бою емоції кожного бійця перебувають у стані збудження, що, своєю чергою, сприяє поліпшенню концентрації уваги і придушенню почуття тривоги. Такий стан, за словами Гроссмана, цілком природний:
«Кожен пояснює страх різними способами. Візьмемо, до прикладу, музикантів. Один музикант розповідав: «Я – геть розбитий перед виходом на сцену. Мене нудить, і я відчуваю, що зараз блюватиму. Це справжній страх перед сценою». Але він досі, як музикант, добре виконує свою роботу. Інший каже: «Хлопче, я накачувався спиртним перед концертом. Кишки гурчать. Нерви – як струни». Обидва музиканти відчувають одне і те ж почуття страху, але одного він з’їдає, а інший, відчуваючи страх, мобілізується».
Але, все ж, одне з найбільш поширених відчуттів серед солдатів перед боєм – це позиви до дефекації, або, як каже Гроссман – «позиви до бойового випорожнення».
«У нижній частині живота будь-якої людської істоти є склад токсичних відходів», – каже Гроссман. «Тіло прагне звільнитися від цих складових, тому що у випадку травми живота вони можуть сприяти зараженню рани і призвести до загибелі всього тіла. Тому перед стресовою подією завжди спостерігається стресова діарея».
На момент початку події тіло реагує радикально, починаючи зі системи циркуляції крові – спостерігається відтік крові від поверхні тіла. Гроссман пояснює, що таким чином біологічне тіло готується до можливих пошкоджень. «Це – спазм судин. Перед можливою втратою крові капілярами відбувається зниження механічної активності кровообігу, в результаті чого артерії та судини в середині тіла можуть утримувати крові вдвічі більше, ніж зазвичай. У результаті цих процесів ми можемо спостерігати бліде обличчя у бійця».
Для цього є дві причини. Одна з них – запобігання синцям, які з’являються, якщо капіляри або вени зазнають ушкодження від удару тупим предметом. Якщо в них не буде крові – вони залишаться цілими. Але значно важливіше те, що перенаправлення потоку крові всередину організму допомагає у випадку периферійного поранення вижити до закінчення бою.
«Уявіть, як 5 тисяч років тому вовк вгризається у вашу руку», – каже Гроссман. «Ви завдаєте звірові низку ударів в голову каменем, захищаючи себе. Звір може роздерти вашу руку майже на шматки, але якщо він не дістанеться до артерії, ви не помрете від втрати крові».
Смерть бойового товариша – найстрашніша подія для кожного солдата. Але поки серце сумує, середній мозок – частина центральної нервової системи, що відповідає за синхронізацію інформації, яка надходить від органів чуття з руховою активністю і контролює концентрацію нашої уваги, перемикається у режим посиленої роботи.
«Я називаю середній мозок «твариною», – каже Гроссман. «Всередині кожного з нас перебуває цей звір. Коли ми зіштовхуємося віч-на-віч зі смертельною небезпекою, ця тварина каже: «О, на їхньому місці міг бути і ти. Будь обережним!» Це – фундаментальний закон виживання. Перш ніж ви зможете допомогти комусь врятуватися, ви повинні подбати про себе. Тому найбільш універсальною відповіддю у такій ситуації буде щось на кшталт: «Господи, дякую, що не мене!»
«Так відбувається тому, що спазм судин також стосується і головного мозку. Коли кров відливає від обличчя, вона відходить і від переднього мозку. І ви більше не можете мислити раціонально», – пояснює Гроссман. «Я називаю це «бути у «відключці» (в оригіналі – «condition black»). У цей момент вашими діями керує середній мозок, і ви робитимете тільки те, чого ви навчилися, тільки те, на що ви запрограмовані у результаті тренувань. Ні більше, ні менше».
Таким чином, якщо солдат досягає стану «відключки», і при цьому йому бракує адекватної підготовки, виникають усі передумови для його впадання у ступор. У той же час добре тренований солдат виконає всі належні дії для усунення загрози.
«Перед обличчям явної та реальної небезпеки переважна більшість підготованих солдатів стрілятиме», – стверджує Гроссман. «Левине гарчання – приголомшуюче і шокуюче явище», – каже він. «Але сам лев не чує власного гарчання також, як і собака не чує власного гавкоту. Їхній слух притуплений, також, як і наш. Наше гарчаня – це звук наших пострілів».
Це явище отримало назву «слухова вибірковість». Воно виникає у розпал бою внаслідок блокування мозком роботи нерву, що подає сигнали з внутрішнього вуха. Згідно з дослідженнями Гроссмана, 90% учасників боїв кажуть про пережитий ними досвід «слухової вибірковості». «Раптом ти несподівано опиняєшся у засідці. Бах-бах-бах. Постріли гучні, і вони пригнічують. Ти стріляєш у відповідь. Твої постріли стихають, але постріли противника ти все ще чуєш».
Зір солдата також може змінюватися під час бою. Для опису цих змін Гроссман використовує дві різні т. зв. моделі поведінки хижака – «атакуючий лев» і «динаміка вовчої зграї».
Більшість солдатів відчувають синдром тунельного зору. Вони кажуть: «Атакуючий лев» – подібний до ракети з тепловою головкою наведення. Він бачить тільки одну мету і ніколи не зіб’ється. Це і є тунельний зір».
Іноді ж замість концентрації на одній цілі солдат здатний охопити все, що відбувається на полі бою, в його динаміці; як вовк, нападник разом зі своєю зграєю.
«Це і є наша мета», – каже Гроссман. «Коли я працюю з фахівцями високого рівня, наприклад, зі спецназом поліції Лос-Анджелеса, завжди звертаю увагу на те, як вони прогресують. Вони перемикаються між цими двома моделями сприйняття: концентрація для знищення однієї основної цілі, а потім повернення до комплексного сприйняття того, що відбувається».
Існує ще один вельми дискусійний феномен, що стосується зору в бою, на реальності якого наполягає Гроссман. Це – ефект «сповільненої зйомки».
«Безліч бійців розповідали мені, що можуть бачити політ кулі під час бою. Значно пізніше вони могли вказати точку потрапляння. Це було б неможливо, якби вони не бачили траєкторію польоту кулі. Це не так, як у фільмі «Матриця», це більше схоже на пейнтбол, де за польотом кулі можна спостерігати», – каже Гроссман. Розум пораненого бійця часто малює в його уяві ірраціональні картини або навіть галюцинації. Гроссман пояснює, що це не наслідок роботи психіки, а частина механізму виживання.
«Наведу випадок жінки-офіцера поліції з Флориди. Під час перестрілки вона отримала десять поранень, і в один момент вона сказала собі: «Через шість місяців я виходжу заміж, і ви мені не завадите!» Після чого вона застрелила обох виродків, які стріляли у неї. На службу вона повернулася через рік. Тобто, це приклад ірраціональних, але одночасно мотивуючих думок».
Усвідомлення того, що хтось намагається вас убити, мало б досить сумні наслідки, якби наше тіло і мозок не починали працювати в особливому і незвичному режимі. Але якщо ви до цього готові, це не застане вас зненацька.
«Існує безліч способів адаптації людей до умов бою і необхідності вбивати. І всі ці способи працюють», – вважає Гроссман. Один із варіантів такої адаптації – «ейфорія того, хто вижив». Почуття ейфорії, яке людина відчуває, переживши небезпечну для життя ситуацію, наприклад, інтенсивний бій.
«Це – природна реакція тіла: «Я – живий!» Цей стан можна порівняти із задоволенням від виконаного складного завдання. Ти тільки що запобіг смертельній небезпеці, зберіг своє власне життя і життя інших людей. Це – нормально – відчувати задоволення від цього».
Після бою для психіки непідготовленого бійця можуть бути наслідки не менш згубні, ніж вчасно не перев’язані рани. На них під час бою не звертаєш увагу, а після бою, коли тіло розслабляється, а кровообіг приходить у норму, вони починають кровоточити.
«У результаті, ти – переможець. Ти проломив голову злому вовкові. Ти переміг у бою. А потім ти розслабляєшся, стікаєш кров’ю і... вмираєш. Отож, наскільки важливо вчасно накласти пов’язку на рану, що ще не кровоточить на турнікет, настільки ж важливо пам’ятати, що тіло завжди повертається у початковий стан. Рана, що не кровоточила у запалі битви, почне бризкати кров’ю пізніше. Тому важливо негайно накласти джгут, якщо є поранення. Людям потрібно розуміти важливість цього».
Для багатьох учасників бойових дій справжні випробування починаються лише тоді, коли вони опиняються на відстані тисячі кілометрів від поля бою, пояснює Гроссман: «Виникає ситуація, в якій люди спочатку відчувають ейфорію, а потім їх накриває почуття провини. Вони думають: «Я його вбив і відчував себе нормально після цього». На біологічному рівні середній мозок – «мозок тварини» – не відчуває каяття з приводу вбивства. Але потім другий мозок – «мозок людини», – який домінує, каже мені: «Я повинен відчувати провину за скоєне». І після цього починається нескінченний процес у спробах примиритися з тим, що трапилося. Але у наших силах припинити це ходіння по колу, пояснюючи, що відсутність почуття провини після бою – це природно».
Той, хто дивився фільми про війну, знайомі з явищем «повернення в минуле». Зазвичай, це виглядає так: солдат, який нещодавно повернувся з війни, йде вулицею, чує або бачить щось, що нагадує йому про битву, і в цей момент картинка переносить нас у минуле – на поле бою. Так виглядає придумана Голлівудом інтерпретація існуючого психологічного явища, яке називають «спогадом пережитого».
«Будучи дитиною, скільки разів ви торкалися до гарячої сковорідки? Один раз. Торкнувшись до неї, ви скрикнули, і після цього виник сильний неврологічний зв’язок. Середній мозок сказав: «Ніколи більше не торкайся до цієї сковорідки», і ви запам’ятали це на все життя. Але ймовірність загинути у бою впливає на психіку значно сильніше, ніж спогад про опік від сковорідки. І так само, як і у випадку з гарячою сковорідкою, він запам’ятовується глибоко і міцно. І якщо ви не попереджені про існування такого зв’язку, то не розумієте, що з вами відбувається. Ви чуєте гучний вибух, серце починає сильно битися, ви відчайдушно хапаєте ротом повітря... Ми попереджаємо бійців про можливість повторно відчути ті ж емоції і почуття, які вони відчували під час війни. Це може привести до посттравматичного стресового розладу, якщо не вжити відповідних заходів». Багатьом учасникам бойових дій краще не розповідати про війну або розповідати про неї невизначено. Це – природно. Мозок не любить заново переживати травматичні події. Але спроби сховати важкі спогади глибше тільки підсилюють їх.
«Ви збожеволієте у спробах забути», – каже Гроссман. «У результаті, це закінчиться психічним розладом. Необхідно примиритися з власною пам’яттю. Необхідно розділити пережиті події та емоції, які їх супроводжували. Одним із методів, що застосовують у терапії, є метод відволікання, суть якого полягає у тому, що розповідь про пережиті події супроводжувалася споживанням рідини. Споживання рідини – потужний біологічний процес, який активізує роботу середнього мозку і дає відчуття безпеки. Повторення цього процесу кілька разів допоможе розірвати зв’язок між спогадами про події та їх емоційною складовою. Тобто, поговорити про це за пивом зі своїми друзями – дійсно дуже правильно. Але важливо знати міру, інакше результат зловживання алкоголем може бути зворотним».
Одразу після початку бойових дій багато, якщо не більшість, солдатів починають глибше усвідомлювати спокій і комфорт мирного життя. Бажання повернутися до нього стає нестерпним. Але так буває не завжди. Деякі солдати, передусім, ті, котрі пережили важкі бої, починають за ними сумувати. Гроссман стверджує, що в цьому немає нічого протиприродного.
«Вони подібні до бійцівських псів, які постійно шукають бійки. Я знав хлопця, який кілька разів повертався на ротацію до В’єтнаму. Він стверджував, що це – найкращий досвід у його житті. Багатьох хлопців змусили йти до В’єтнаму, але, за рідкісним винятком, нікого не змушували йти туди повторно. Вони поверталися, тому що хотіли. Це було апогеєм їхнього життєвого досвіду. І в цьому немає нічого поганого або неправильного. Такі люди потрібні людству, а їм потрібно пишатися собою і тим, що вони робили».