До фестивалю на Союзівці цього року Українська Національна Фундація в особах основних відповідальних за його організацію менеджера Нестора Паславського та авторів програми концертів Оксани Третяк та Роми Лісович з їхніми командами готувалися особливо ретельно. Тому що це був Десятий, ювілейний, фестиваль Української культури. Навіть запросили в ролі особливого подарунка для відвідувачів «Піккардійську Терцію», а разом з Олегом Скрипкою і його гурт Воплі Відоплясова.

Відмінність Союзівського фестивалю від інших, які проводять щорічно чи не всі значні українські громади Америки, – це його значна базова інфраструктура: гуцульські, з дерева витесані, готелі, церква, концертний зал, басейн, бари, добре обладнана літня сцена із «залом під відкритим небом», розрахованим на тисячні аудиторії. Але найголовніше – пейзажі карпатських гір та п’янке, чисте гірське повітря. Пий донесхочу.

І найголовніша відмінність: атмосфера, аура. Згодна з гаслом, яке кілька разів голосно прозвучало і цього разу: «Ніде-то, як на Союзівці», що в перекладі означає: «Ніде нема так, як на Союзівці». В цю особливу атмосферу входять традиції повоєнної третьої хвилі, яка розбудувала Союзівку в 50-х роках, започаткувала тут знайомства українських хлопців та дівчат, а потім – весілля, хрестини, виховання в українському дусі дітей-внуків у тутешніх літніх українських дитячих таборах. Солодка пам’ять – згадки про ту молодість – витає в повітрі. Полюбила Союзівські концерти та атмосферу і молодь: просторо, вільно, басейн, тiki-bar з холодним пивом, забави, галас, достатньо року і попси під кінець шоу, і всі свої з усіх усюд – суцільні фани.

Враховуючи, що з кожним роком популярність і відвідуваність цього мега-фестивалю зростала, то господарі Союзівки надіялися, що і цього року оголошені мистецькі зірки та ювілей притягне ще більше відвідувачів. Що там казати – зайвий цент не завадить, щоб утримувати чимале господарство, яке потребує все нових і нових коштів для ремонту.

Але не сталося, як гадалося. «Піккардійській Терції» та Воплям Відоплясова «рідне» американське посольство в Києві не дало віз. А прогнози погоди на 8-9 липня убивчі: хмари, дощі, туман... І чи не половина людей «здалися», не приїхали. Похмуру Союзівку в суботу зранку не пізнати через малолюдність.

Але найцікавіше те, що відвідувачі фестивалю, як на мене, не програли. За поговіркою: «Нема нічого поганого, щоб не вийшло на добре».

Поступово трішки розвиднілося, повеселішало, людей «понаїхало», і суботній вечірній гала-концерт все ж почали на літній сцені. Відкриває його з ентузіазмом, гарним настроєм і прекрасним виконанням 50-річний хор «Думка» з Нью-Йорка (художній керівник Василь Гречинський). Президент більш, ніж 120-річного Українського Народного Союзу (УНС) Стефан Качарай вітає гостей і висловлює організаторам поіменно подяку. Ще встиг виступити відомий українському світові бандурист-віртуоз Віктор Мішалов з Торонто. Школа українського танцю ім. Роми Прийми-Богачевської привітала композицією «Привіт». І... небо гірко «заплакало»...

Вечірній гала-концерт розпочали на літній сцені: хор «Думка», Нью-Йорк, керівник Василь Гречанський. Союзівка, 9 липня 2016 р.	Школа українського танцю ім. Роми Прийми-Богачевської вітає гостей фестивалю танцем «Привіт»	Віктор Мішалов – заслужений артист України, бандурист, композитор, диригент. Торонто

Організатори запрошують усіх до концертного залу «Веселка», допоки з неба не полило. Але одна справа – у залі під відкритим небом (мало) і ця ж публіка в залі під дахом (ду-у-у-же багато!). Довго влаштовувалися. Але зуміли. Як оселедці в бочці. Стало весело, галасливо. Сиділи на стільцях, стояли під стінами, при вході, у відкритих вікнах та влаштувалися дуже економно щодо зайнятої площі просто на долівці перед сценою. Втішилася, коли сусідкою цього долівчаного «бізнес-класу» (бо ж близько до сцени) виявилася читачка «Часу і Подій» Любомира Захарків-Едлюнд із Чикаго, яка спеціально приїздить на Союзівські фестивалі. Вона теж підтримує лозунг «Ніде нема так, як на Союзівці».

Продовження концерту у концертному залі «Веселка»

Зліва-направо: Аліна Годовська з донькою Вікою з Нью-Джерсі, Любомира Захарків-Едлюнд з Чикаго та Лідія Корсун (Київ – Нью-Йорк) на місцях «бізнес-класу»

Оксана та Андрій Стронські зі сином Павлом (Чернівці – Бруклін, Нью-Йорк) – наші сусіди по «бізнес-класу» (долівка біля сцени). Андрій «розписався» від імені всіх українців і щоб знали всі: «Душу й тіло ми положим за нашу свободу. І покажем, що ми, браття, козацького роду»

Ось така атмосфера сприяла дружній, одностайній, а головне – природній реакції на виступи артистів. Емоційна, наприклад, на стиль виконання Віктора Павлика чи Сергія Фоменка. В тиші зосередженості сприймалося високе мистецтво Василя Попадюка та Оксани Мухи. Доволі спокійно сприйняли Олега Скрипку, але настійливо разом вимагали скандуванням його «Весну!», «Весну!» і дуже бурхливо реагували на цей улюблений хіт гурту Воплі Відоплясова.

Заповнений вщент зал виконав фактично роботу журі, бо яскраво висловлена реакція публіки і була цією оцінкою.

І наступне. Камерність дала можливість сприймати і репертуар, і майстерність виконавців зблизька, обмінюватися енергетикою. Відчувалася атмосфера взаємодії «артист – публіка». Стадіонний зал під відкритим небом не в змозі подарувати таку інтимність спілкування. І це нічого, що всі солісти «на ходу», під час виконання, зверталися до звукооператора (пристосування до камерних умов було для них проблемою). Але це навіть посприяло неофіційній невимушеній атмосфері.

Ось мій особистий приклад виграшу камерності залу. Багато-багато років тому я вперше почула Василя Попадюка – «золоту скрипку» України, нашого Паганіні на фестивалі Української культури в Чикаго. Для мене це було неабияке відкриття-еврика. Тоді було інтерв’ю з Василем і авторський нарис у нашому часописі... А протягом усіх наступних років авжеж прискіпливо слідкую і в Україні, і тут за виступами скрипаля-віртуоза. Всі знають, що Василь часто виступає в Україні і ніколи не відмовляє українцям тут, у діаспорі. Любов публіки до нього відома, організатори її враховують і запрошують Василя чи не щорічно.

У Києві, в концертному залі «Україна», зі своїм ансамблем «Дюк», як на мене, цей ніжний голос душі скрипаля дещо губився в громах та блискавках модного оформлення сцени. На Союзівській літній сцені безкрайність простору, віддаленість сцени теж применшує сприйняття.

І ось вимушено, через дощ, ми отримали малу сцену в приміщенні, яку називають «Веселка». З першого номера можна і чути, і спостерігати, як Василь заглиблюється у світ музики через повну відстороненість від усього, що навколо. Він там наодинці з тими мелодіями, які може видобути з цих струн тільки він. І душею, і майстерністю, і Богом даним талантом. Ціною, зокрема, і великих фізичних зусиль. Глядач і відчуває, і бачить його віддачу. Метаморфоза зали: в повній тиші і зосередженості всі сприймають святодійство Маестро, Майстра, мистецького чудотворця.

Коли виступав Олег Скрипка, який цього дня прибув літаком з Києва (оцінимо цей мистецький героїзм), Василь допомагав йому виконанням дуетом. Вони познайомилися близько десяти років тому і з того часу було кілька спільних концертів, зокрема, концерт у Торонто, на фестивалі «Країна мрій». Очікувана всіма «Весна» та романс Богдана Веселовського вони виконували спільно раніше. А ось мелодії джазової пісні Леоніда Утьосова, пісню «Біда» Володимира Висоцького та «Чорні очі» Євгена Гребінки в перекладі українською, які вибрав для виконання Олег Скрипка, це, ймовірно, на ходу впіймані Василем мелодії. А свій вибір, до слова, Олег Скрипка прокоментував так: «Це репертуар з українським лоном», що правда. А державний славень разом з ними виконував увесь зал.

Василь Попадюк, заслужений артист України, український скрипаль-віртуоз зі світовим іменем, піаніст, композитор, засновник гурту «Рара Duke»	Олег Скрипка – рок-музикант, вокаліст, актор, лідер групи Воплі Відоплясова та Василь Попадюк – скрипаль-віртуоз, співпрацюють близько десяти років. На Десятому фестивалі – ще одна зустріч і виконання дуетом

Теж саме, як уже згадувала, стосується і сприйняття творчості Оксани Мухи, яка вперше на Союзівці. Про Оксану всі почули в 2011 році, коли продюсер, музикант, волонтер-популяризатор творчості американської співачки українського походження Квітки Цісик Алекс Гутмахер з Нью-Йорка організував у Львові Міжнародний конкурс українського романсу імені Квітки Цісик. Першу премію отримала Оксана Муха. За оцінкою Алекса, Оксана володіє голосом та тембром, схожими дещо з голосом Квітки, аналогічною закоханістю в українську пісню і навіть зовнішністю Оксана і Квітка трохи схожі. Це співачка, гідна Союзівки і навпаки. Зачарувавши піснею з репертуару Квітки Цісик та на слова Ліни Костенко, двома народними та актуальною «Повертайтеся живими!», Оксана завоювала тут багато своїх шанувальників.

Сергій Фоменко (псевдо «Фома»), лідер фолк-рок-гурту «Мандри», на Союзівці свій. В Америці теж. Його люблять американські СУМ’івці, часто співають його пісню «Не спи, моя рідна земля, прокинься, моя Україно». Останні два роки – співведучий концертів. У цьому допомагав англомовній ведучій Лідії Кульбіді. Як соліст, «завів» публіку експресивним виконанням народних «Чубарики-чубчики», «Чорне море, гарне море...» (пожартував: «Перевіримо, чи витримають стіни «Веселки»?).

Приблизно в цьому ж стилі («драйвовому») виступив і Віктор Павлик, який не вперше в Америці.

Оксана Муха – співачка, скрипалька, лауреат Гран-прі першого Міжнародного конкурсу українського романсу ім. Квітки Цісик	Сергій Фоменко («Фома») – співак, гітарист, композитор, автор пісень, лідер фолк-рок-гурту «Мандри»	Віктор Павлик – народний артист України, співак, гітарист

Завершував програму гала-концерту Іво Бобул. Наші його добре знають. Голос сильний. Акапельно виконана «Дивлюсь я на небо» поряд з іншими, дала можливість в цьому пересвідчитися. Репертуар патріотичний. Досвід участі у фестивалях великий. Іво завершив фестиваль відомою «Одна єдина, моя рідна Україно».

Як на мене, то виступи знаменитої Школи українського танцю ім. Роми Прийми-Богачевської – це завжди величезна естетична насолода. І цього разу – теж, адже колектив працює майже на професійному рівні. Щорічно учасники школи дарують свої класичні постановки, перевірені часом, оновлені та зовсім нові. Для Десятого Союзівського фестивалю підготували оригінальний «Циганський», модерний «Візерунок» та оновлений гопак. Їх не можна не любити, бо вони самі тонуть у любові до українського танцю. І цю їхню любов, завзяття, майстерність ми, публіка, відчуваємо і цінуємо.

Виступи вокалістів та музикантів чергувалися з виступами знаменитої школи українських танців ім. Роми Прийми-Богачевської

Фестивальне «Українське село». Тут проводили майстер-класи народного співу (фото зліва). А Галина Щепко – керівник відомого родинного фольклорного ансамблю «Коріння» (Кергонксон, штат Нью-Йорк) ще й спробувала нагадати автору, як працює прядка (фото справа)

«Razom for Ukraine» та «Kinofest NYC»:
фестиваль у фестивалі

Новинка «Soyuzivka-2016. 10-th Ukrainian Cultural Festival» – це фестиваль у фестивалі. Молодіжна організація Razom for Ukraine з центром у Нью-Йорку (зокрема, їхній проект «Razom Culture»на чолі з Марією Сорокою) та Kinofest NYC (Дем’ян Колодій) організували 9-го та 10-го липня покази українських фільмів. У суботу – кілька анімаційних та коротких документальних, а в неділю – півторигодинний документальний фільм «Воля або смерть» про Майдан, Небесну Сотню, початок війни на Донбасі відомого тут і в Україні режисера Дем’яна Колодія.

«Freedom or Death»/«Воля або смерть»
Дем’яна Колодія – найсильніший фільм про Майдан

Особисто я вважаю, що це найкращий, найсильніший фільм про Революцію гідності (2013-2014) – за змістом, універсальним фактажем, позицією, авторським аналізом і як мистецький твір документального кіножанру. Дем’ян знімав «живі» кадри, ризикуючи життям у смертоносні дні 18-20 лютого 2014 р. Був з камерою у самому пеклі, де свистіли снайперські кулі. Це повністю авторський фільм: він – і сценарист, і оператор, і режисер, і монтажник, і коментатор. Коротку розповідь автора про фільм і окремі його фрагменти можна почути та побачити тут: http://www.ukrkino.com.ua/kinotext/news/?id=4435

Заслуговує великої поваги те, що минулого року Дем’ян демонстрував цей фільм близько 20-ти разів у різних аудиторіях Донецької області, а 11 липня 2016-го вже виїхав в Україну майже на два місяці для цієї ж цілі.

Перший показ повторного для Дем'яна в цьому році туру в Україні "Літо-2016" відбудеться в Харкові 22 липня в прес-центрі медіапроекту "Накипело": http://nakipelo.ua/amerikanets-s-ukrainskimi-kornyami-vezet-v-harkov-film-o-majdane//. Після перегляду, як завжди, спілкування з режисером.

В умовах відсутності проукраїнської пропаганди в прифронтових районах Донбасу – це величезна і переконлива підмога (заміна) недіючому Інфо-міністерству в Україні. Фільм на основі реальних фактів і подій аналізує, що таке «янукович», чому була Революція гідності, якою кров’ю далася, чому почався «Донбас» і спостерігалися факти лютої жорстокості «сепарів» та путінських бойовиків зі самого початку цієї російсько-української війни, девіз якої для українських патріотів – «Воля або смерть!» Переконана, що фільм заслуговує на увагу і відзнаку будь-якого кінофестивалю і, насамперед, Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини під назвою «Dokudays.UA», який щорічно, вже 13 разів, відбувався у Києві. Фільм «Воля або смерть» міг би пройти в конкурсній програмі «Docu/Україна» або позаконкурсній «Проти-Дія». Не гріх зацікавитися фільмом і Одеському Міжнародному. Цю мистецьку перлину варто виловити і розгледіти. Тим часом Міжнародний фестиваль «Pheonix Festival», США, штат Аризона його оцінив та нагородив премією глядацьких симпатій у квітні 2016 р. . Глядачі назвали фільм Дем’яна Колодія «Воля або смерть» найкращим фільмом з усіх, показаних за три дні, на цьому фестивалі.
А  в травні 2016р. "Miami Independent Film Festival" назвав його найкращим у номінації  "Документальній фільм".

Режисер Дем’ян Колодій – автор фільму «Воля або смерть», афіша фільму та автор з нагородою глядацьких симпатій «Phenix Festival» (США)

До слова, цей фестиваль нагородив премією і попередній фільм Дем’яна «Orange Revolution».На обговоренні фільму, показаного на Союзівці, наші американсько-українські глядачі були в захопленні і найбільше дивувалися тому, що фестивалі до цього часу були «сліпими», і що він заслуговує особливих відзнак і навіть надали Дем’яну координати людей на Флориді та Канаді, які можуть допомогти популяризації кінострічки. Одна з новоявлених шанувальниць фільму ініціативно взялася успішно продавати його на DVD в літньому tiki-bar. Отже, і тут спрацювала ідея «Разом!»

«Rocketman/Ракетник»
Дениса Кушнарьова та Дмитра Муленка

А ось у суботній програмі 9 липня демонстрували кілька фільмів. Короткі анімаційні представляв режисер Сашко Даниленко з Нью-Йорка. А кілька документальних – Дем’ян Колодій – представник «Kinofest NYC».

Я пишу тут лише про те і тих, що і хто сильно вразили .Так ось, найсильніше враження – від короткого документального фільму «Rocketman/Ракетник» (Київ, 2015). Його автори: Денис Кушнарьов, 30 років, перекладач, журналіст, режисер та Дмитро Муленко, 29 років, оператор, продюсер, режисер. Автор ідеї – Денис Кушнарьов, який нині працює в галузі тележурналістики, а розпочинав як пресовий журналіст, не цураючись цього жанру й нині. Молоді творці, які знімають фільми про фестивалі, наприклад, про Канни-2016 у стилі модного мінімалізму, легкого розважального гумору, зуміли створити щемний, реалістично-психологічний фільм. За 15 хвилин устами свого героя автори майже вичерпно розповіли про справу його життя і непросту долю.

Їхній герой – 75-річний пенсіонер, киянин Юрій Мельников, підполковник ракетних військ, має багато відзнак та медалей (орден за заслуги перед Вітчизною 3-го ступеня, медаль за розробку нового типу ракет, медаль за доблесну працю і т. д). Він згодився розповісти про своє минуле, свою службу, особисте життя. Він – хвора людина, але не соромиться цього, навіть демонструє з певною долею гумору свою неміч у власному бідному помешканні. А раніше, судячи з його розповіді, це був орел, ракетник, служив у засекреченому тоді містечку Тюратам, поблизу Байконуру (з цього полігону штурмували космос всі радянські космічні кораблі). Неодноразово зустрічався там з Юрієм Гагаріним ще до його польоту в космос, бачив його у звичайних життєвих обставинах. І розповів, як і коли намагався знову нагадати про себе та знову зустрітися з першою людиною, що побувала в космосі. Власне, зі своїм колишнім колегою.

Постер фільму «Rocketman», герой фільму – колишній ракетник Юрій Мельников та творці фільму Денис Кушнарьов та Дмитро Муленко зі своїм героєм. Фото авторів фільму

Автори, безумовно, знайшли дуже цікавого героя – відкритого, щирого, комунікабельного. Їхня же заслуга, як кінематографістів, у тому, що не потонули в такому багатющому матеріалі. Як скульптори – відсікали все зайве, залишаючи найголовніше – випуклий образ працелюба з його особистими цінностями. «Я зробив багато помилок у житті (перераховує їх), але я щасливий», – каже колишній ракетник Юрій Мельников. І кілька разів повторив це. Він щасливий, бо мав, за Сковородою, «сродну» працю, робив велику справу, мав цікаве оточення. Зберіг у старості оптимізм і позитив. Це підкупає. З великими зусиллями, спираючись на паличку, зумів ще піти у відкрите поле і випустити в космос паперову ракету, зроблену своїми, ураженими артритом, руками. І посміхнувся всім... Денис із Дмитром – молодці!!! А Спілка кінематографістів України оцінила інакше: видала премію з дипломом «За найкращий короткометражний фільм 2015 р». Кінофест Союзівка-2016 схвалює це рішення : )

«Солодка Даруся»
Олександра Денисенка

Спокушає до самостійного перегляду показаний услід за «Ракетником» трейлер фільму «Солодка Даруся» львівського режисера Олександра Денисенка, який майже постійно живе у Варшаві. Фільм поставлений за широко відомою однойменною повістю Марії Матіос, мав дуже знакових спонсорів із трьох країн, тому вважається спільним виробництвом України, Польщі, США, а художнім керівником фільму називають відомого польського режисера оскароносця Анджея Вайду. Прем’єра «Солодкої Дарусі» за участю елітного кіно та чиновницького столичного прошарку відбулася в Києві у березні 2016 року. Всім, хто вважає себе причетним до української культури, зокрема, і фейсбучному поколінню, пропоную і читати повість, і дивитися кіно. Це трагічна, болюча і щемна історія буковинської селянської родини напередодні й опісля окупації Буковини радянською владою з диким свавіллям НКВС.

Постер фільму Олександра Денисенка «Солодка Даруся»

Отож, організатори Fest-2016 на Союзівці, які представили майданчик для міні-кінофесту українського фільму і вдовольнили шанувальників кіно можуть з чистою совістю зарахувати цей факт у свій кредит. А Razom for Ukraine та Кіnofest’у NYС – подяка за ініціативу та організацію.


І на останок ще кілька фестивальних замальовок.
Серед десятка учасників традиційного розважального конкурсу на швидкість поїдання вареників взяли участь француз саме з Франції і … малайзієць. Останній у мікрофон сказав «чистою» українською мовою: «Дуже... смачні... ва-ре-ни-ки».


Вдруге поспіль туристичне агентство з Брукліна «New Turs» організувало автобусний «десант» до Союзівки бруклінських українців та вихідців з України, яким українська культура залишилася близькою. Були в цьому автобусі і ті, що приєдналися з інших околиць метрополії Нью-Йорка в особі автора. І ось цікаві несподіванки. З нами до Нью-Йорка повертався згаданий уже бруклінець продюсер Алекс Гутмахер – україномовний патріот України, який більше часу працює в Україні для поширення творчості Квітки Цісик, увічнення її пам’яті, а також інших проектів. Коли супроводжуючий групи поставив для перегляду документальний фільм «Скарби Соломіїного дому» (Соломії Крушельницької), то Алекс здивовано вигукнув: «Це ж мій фільм!!!» Виявилося, що повністю його, авторський. Втішившись таким сюрпризом, Алекс усю дорогу захоплено розповідав про творчість і драматичну через смертельну хворобу долю Квітки Цісик, де і як придбати її СD «Два кольори» та «Кvitka».

Він має зв’язки з її сином Едом Раковичем, який уже передав музею Крушельницької деякі речі своєї матері... Там хочуть організувати постійно діючу музичну вітальню, як це було при житті нашої геніальної Соломії.

Так несподіваним чином у ніч на 10 липня продовжився міні-кінофест Союзівки, бодай, ще для однієї групи, жадібної до нових цікавих інформацій. Саме через це та належний рівень концертної програми ( цікавішої, ніж минулорічна, на мою оцінку) колишній киянці Людмилі Гаврилюк із групи бруклінського «десанту» знайомство зі Союзівкою сподобалося, незважаючи на примхи погоди. Вона за 20 років вперше побувала в цих американських Карпатах і сказала: «Тепер обов’язково щороку буду тут, на фестивалі».


І як висновок. Не варто шкодувати, що в плані бізнесу Фест-2016 дещо в програші. Зате у виграші за змістом. Змістовніший пам’ятний камерний концерт. Не псували слух та настрій більшості глядачам потроєні децибели музичного супроводу літнього театру. Шанувальники кіно знайшли для себе щось своє у кінофесті. Головне, ми були і почувалися всі РАЗОМ! Союзівка залишається привабливою своєю атмосферою та приналежністю до ще одного додаткового українського регіону. Замість Донбасу. З тією різницею, що тут Україну всім серцем люблять. Приймай нас, Метрополіє!