«Україна зараз розв’язує проблеми, які Західна Європа вирішила наприкінці ХІХ – на початку ХХ сторіччя». Переконаний, такі чи майже такі фрази читачі не раз зустрічали у мас-медіа.

І їхнє закономірне продовження: «Не треба вигадувати жодних «велосипедів», слід просто використовувати набутий іншими досвід, а всілякі розмови про «українську специфіку», яка потребує «особливих підходів» – то повна дурниця».
Насправді не просто повними, а надзвичайно небезпечними дурницями є ці два твердження, взяті разом. І якщо в першому ще відблискують певні зерна істини – справді, деякі нерозв’язані проблеми просто-таки переслідують нас упродовж сторіччя, то друге виказує повне незнання української історії чи небажання її знати і робити належні висновки.
Адже нинішня Україна, якщо позначити, бодай, головні виміри її буття, – це постколоніальна (що стосується Галичини – постокупаційна), пост­геноцидна, посттоталітарна, пост­чор­нобильська держава. Такого букету «постів» не має жодна європейська країна і жодна нація, ба, більше – жодна країна світу.
Чи можна їх ігнорувати при побудові сучасного демократичного суспільства? Ні. Західноєвропейські держави, які мали деякі (тільки деякі!) з цих проблем, їх ніколи не ігнорували.
От, скажімо, Німеччина – це посттоталітарна країна, вона має неабиякий досвід долання наслідків його панування; ба, більше, східна її частина була майже півсторіччя окупована радянськими військами. Але хіба це проблеми кінця позаминулого сторіччя? Це – проблеми другої половини ХХ і початку ХХІ сторіччя («оссі», східні німці, досі відрізняються від західних).
Для Франції її окупація нацистами під час Другої світової війни та наявність численних колабораціоністів спричинили тяжку національну травму, але країні вдалося позбутися її досить швидко, в 1960-х.
У країнах Балтії тоталітаризм був переважним чином накинутим ззовні, він мав окупаційний характер; до нього додалася колонізація частини Естонії та Латвії шляхом заселення радянськими людьми, т. зв. «російськомовними».
Колоніалізм, тільки іншого, нетоталітарного типу, наклав істотний відбиток на буття Ірландії, передусім, її північної частини. Чи давно вдалося вгамувати пристрасті радикалів-терористів Ольстера, підтримуваних ззовні? Чи давно після провалу спроб Тетчер розв’язати ці проблеми силою її наступники за сприяння Сполучених Штатів зуміли знайти достатньо ефективні важелі для виходу з глухого кута, який істотно загрожував британській демократії?
А от одночасно постчорнобильською, посттоталітарною і постколоніальною є лише Білорусь, але вона не постгеноцидна, хоча й зазнала тяжких людських втрат під час Другої світової війни. Чи можна без урахування сув’язі всіх цих чинників (насамперед, успішної російсько-радянської колонізації білоруських теренів) вести мову про розв’язання сьогоднішніх проблем цієї країни?
Ну, а постгеноцидний досвід (і постгеноцидну колективну травму, яка продовжує діяти навіть через декілька поколінь), крім українців, мають іще й європейські юдеї та кримські татари…
До речі: держава Ізраїль подолала постгеноцидну колективну травму завдяки героїчному народному чину у боротьбі за існування проти деспотичних режимів сусідніх арабських країн, які дуже прагнули завершити справу Гітлера (а дехто прагне цього до сьогодні). Ізраїль розв’язував значну кількість проблем, яких ніхто до нього не розв’язував. І нерідко робив це, відкидаючи поради та вимоги ззовні; чи проіснувала б ця держава, бодай, кілька років, якби постійно не «винаходила велосипеди»?
Як бачимо, не все так просто з «давно вирішеними проблемами». Бо не такі вони вже й стандартні та минущі, навіть для низки розвинених держав. Ба, більше: скажімо, Іспанія та Велика Британія вже десятиріччя балансують на грані розпаду – Каталонія та Шотландія можуть проголосити незалежність. У Бельгії цілісність держави тримається не в останню чергу на авторитеті королівської сім’ї; сама ж держава за останні десятиріччя еволюціонувала від унітарної до федеративної, а нині рухається до конфедерації. Іншими словами, засадниче питання творення національної держави вирішене далеко не в усій Західній Європі, хоча його вирішення розпочалося ще півтисячі років тому, в період ранніх буржуазних революцій. В Україні воно постало дещо пізніше, у часи Козацької держави, а потім органічний розвиток нації був перерваний російською колонізацією; але хіба у каталонців ці ж процеси не виявилися так само перерваними? А в ірландців деформація цих процесів хіба не виявилася де в чому ще більшою, ніж в українців, – згадаймо лишень про стан ірландської мови?
Отож, з одного боку, не випадає стверджувати, що Західна Європа розв’язала наприкінці ХІХ-на початку ХХ сторіччя ті проблеми, які зараз розв’язує Україна – чимало з цих проблем досі не розв’язані у низці західних держав. З іншого боку, такого історичного досвіду, як Україна, не має ніхто у світі. А тому ніхто або взагалі не розв’язував тих завдань, які стоять перед Україною, або мав з ними справу за інших обставин і в іншій формі. Відтак, «українські велосипеди» таки доведеться винаходити – звісно, не забуваючи при цьому закони механіки та дбаючи про зручності велосипедистів…