Протопресвітер отець Федір Білецький (помер 1985 року), багаторічний (впродовж 28 років) і заслужений настоятель катедрального собору святого князя Володимира, чиказький декан і член Митрополичої Ради

	Сидять: архіпресвітер отець Ф. Білецький та Ілля Матулко. Стоять: Ірена Соколовська та Віктор Личик
	Почесна голова сестринства паніматка Ніна Білецька, Марія Юзефович – голова сестринства, Валентина Кузьмич – голова Об’єднання Православних сестринств у США

Згадаймо про душпастиря українського вояцтва, протопресвітера благочестивого отця бл. пам. Федора Білецького: «…був українським патріотом, розумною і розсудливою людиною…»

Генерал Павло Шандрук згадував: «…Я попросив митрополита Полікарпа (він перебував в той час у Берліні) призначити єпископа Української національної армії, але єпископа не знайшли, і тому він призначив протоієрея Білецького протопресвітером армії…Ситуація на фронті створювала загрозу для Берліна, і я почав міркувати про передислокацію 2-ї Української дивізії. Я вирішив провести офіційну урочисту присягу з метою перетворення дивізії на суто українську і видав наказ командуючому дивізії полковнику П. Дяченку призначити присягу на 28 березня (О. П. – 1945 року). Я попросив преподобного отця Білецького провести Божу службу та присягу. Я написав текст присяги і надіслав один примірник отцеві Білецькому, інші – всім українським підрозділам, з якими ми контактували.
Я прибув у Німек о 10-й ранку. Дивізія вишикувалась у парадній формі для Божої служби. Посередині квадрата стояв чудово прикрашений вівтар (із прапорами та тризубами). Я вислухав рапорт полковника Дяченка, оглянув шеренги. Понад 1900 солдатів стояли струнко. У відповідь на мої вітання підрозділи відповідали: «Слава Україні!» Ці слова лунали для мене чарівною музикою, бо їх промовляли наші славетні вояки, які так багато страждали. За командою полковника Дяченка було піднято прапор, і почесна варта пронесла його до вівтаря. Після служби я звернувся до солдатів із промовою, а потім преподобний отець Білецький прочитав текст присяги. (Пізніше 1-а Українська дивізія взяла той самий текст присяги.)
Усі солдати підходили по одному до вівтаря, цілували хрест і святе Євангеліє, ставали на одне коліно, цілували прапор і вимовляли: «Присягаюся». У той момент я відчував, що доля віддячила мені та всім цим солдатам за всі нещастя, що нас спіткали. То було незабутнє видовище: кожний солдат цілував прапор зі сльозами на очах, а потім віддавав мені честь. Хто б з учасників цієї церемонії раніше міг повірити, що все це відбудеться ще при живому Гітлері.
Церемонія тривала декілька годин, а після закінчення полковник Дяченко запросив мене, преподобного отця Білецького, полковника Вольфа на похідний армійський обід. За моєю пропозицією ми їли разом зі солдатами. Я щиро подякував полковникові Дяченку за добре ставлення до солдатів, за чудові пісні, які вони співали під час обіду. Я розпорядився, щоб наступний день був вільним, але попередив полковника Дяченка, що незабаром дивізія має бути готовою до походу…»
Понад уже тридцять років тому, 13 травня 1985 року, в Чикаго, відійшов до свого Творця відданий слуга Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ) о. протопресвітер Федір Білецький, православний душпастир Української Національної Армії та Другої УД УНА, який присвятив своє життя на службу Богові й українському народові та залишив про себе світлу пам’ять в серцях багатьох мирян та священнослужителів.
Народився майбутній душпастир українського вояцтва 8 лютого 1908 року, в Дубно, на Волині, у священичій родині. Від ранніх років відчув покликання до священичого служіння і готувався стати пастирем Христовим. Вчився в духовних семінаріях у Крем’янці та Вільнюсі, а богословську освіту закінчив на богословському факультеті Варшавського університету. Серед його професорів були такі визначні науковці, як Іван Огієнко, Олександр Лотоцький, Василь Біднов, Роман Смаль-Стоцький, Мирон Кордуба.
25 грудня 1930 року архієпископ Олексій Громадський, у той час єдиний архієрей-українець Православної Автокефальної Церкви в Польщі, висвятив молодого богослова на священика. Отець Федір почав своє служіння в Білорусії, потім повернувся на Волинь і служив у парафії в Городку. Вірні любили молодого настоятеля, який був справжнім духовним батьком, учителем, порадником, наставником, утішителем у горі. Любов’ю та пошаною своїх парафіян він користувався протягом усього свого життя. В його пастирській діяльності йому постійно допомагала вірна подруга – паніматка Ніна. З початком німецько-польської війни отець Федір з родиною емігрував на чужину і в 1940 році опинився в Німеччині.
Часопис «Краківські вісті» у числі від 23 серпня 1940 року в рубриці «З українського життя» помістив дуже вимовний допис під назвою «Українська православна служба Божа в Берліні», в якому, зокрема, зазначалось, що «Українська православна громада в Берліні вже від тривалого часу намагається впорядкувати своє церковне життя та організувати українську православну парохію. Цих благородних поривів не вдавалося довго здійснити з незалежних причин; час минав, і справа організації парохії все відкладалася. Зрештою, до Берліна прибув о. Федір Білецький, заходами якого з допомогою мирян вдалося приступити до організації парохії. Створення парохії почалося урочистою Службою Божою українською мовою в берлінському катедральному соборі в неділю, 4 серпня ц. р. Цієї неділі зранку в автобусах, трамваях, підземній залізниці чути було українську мову і радість мирян, які поспішали до собору на богослужіння.
Близько 8 год. церква поволеньки наповняється людьми. Годі передати словами ті різні почування присутніх, які чекали на початок богослужби. Відчинилися царські ворота, і перед престолом з’явився о. Федір в асисті о. Якова Кравчука, українського православного священика, котрий недавно прибув до Берліна. Отці тихо моляться. З-перед престолу лунає могутнє «Благословенне Царство Отця і Сина і Святого Духа...» Хор могутньо відповідає «Амінь». Стривожилися серця, просвітліли обличчя... душу cповнила якась неземна радість... Мабуть, вперше стіни собору почули величні звуки, сповнені сили та краси української мови, співу, молитви.
Пречудово співав хор під орудою талановитого диригента Римарчука. Служба Божа відбулася під знаком молитви та надії на краще майбутнє. Коротке слово о. Федора запало добрим зерном у спраглі душі, окрилені тепер надією. Останнє благословення. У храмі тиша, чути лише тихі шелести на крилосі... Священики стають навколішки, і могутні звуки гімну-молитви «Боже Великий...» хвилюють до глибини душі. У молитві з’єдналися серця, зникла різниця політичних переконань. Поруч молилися брати з-над Дніпра, Волині, Галичини, Карпатської України та інших частин рідного краю. Сила рідної молитви, краса обряду затерли обрядові відмінності – православний поруч із братом греко-католиком молився: «Боже великий, єдиний...» Одначе, щоб точніше передати настрої та враження, треба самому брати участь у цій молитві. Започатковано нову добу українського церковного життя в Берліні. Щасти Боже доброму починові…»
Бачимо, що отець Білецький організував у Берліні парафію св. архістратига Михаїла в юрисдикції митрополита Діонісія і був її настоятелем. Крім діяльності в церкві, вклав багато праці для обслуги таборів військовополонених та українців-«остарбайтерів». Друкував на циклостилі молитви, збирав харчі й одяг та з допомогою Гетьманівни Єлизавети Павлівни Скоропадської відвозив до таборів. Надавав примусовим вигнанцям моральну підтримку, духовну опіку та матеріальну допомогу. Німецька влада мала його на прикметі, про що свідчить заборона йому поїхати в липні 1944 року до Праги на похорон визначного українського поета Олександра Олеся (в Чехії тоді не було жодного українського священика). За ревну службу Церкві й народові митрополит Діонісій у 1941 році нагородив о. Федора саном протоієрея, а в 1945 році – митрою.
Як відомо, в часі Другої світової війни столиця Баварії, Мюнхен, стала місцем великого скупчення української еміграції, серед представників якої було багато православних українців. Уже в 1943 році вони творили громаду, очолювану проф. Іваном Розгіном, проте до кінця війни тут не було української православної парафії, а громада мала лише зв’язок із православною парафією в Берліні, єдиною у Німеччині, що розташовувалася в юрисдикції Варшавського митрополита Діонісія, настоятелем якої був о. прот. Федір Білецький.
За нацистського режиму аж до весни 1945 року громадське життя українців у Німеччині суворо контролювалося нацистами. Воно концентрувалося, передусім, навколо лояльних до нової влади організацій – націоналістичного «Українського національного об’єднання» (УНО), створеного 1933 року, та прогетьманської «Української громади». Серед мюнхенських українців того часу було багато православних.
Треба згадати, що в цей час на терені Німеччини був уже цілий Єпископат Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) – понад 100 священиків та кільканадцять дияконів, але гітлерівська влада забороняла влаштовувати українські парафії, а совєцьким громадянам, які були вивезені на роботу до Німеччини і їх називали «остарбайтерами», забороняли навіть відвідувати богослужіння, які час від часу, за спеціальним дозволом, відправляло наше духовенство у місцях свого перебування.