Щоранку, прокидаючись, стомлено повзеш до ванної і з жахом дивишся у дзеркало. Кожна ніч минає так, ніби й зовсім не спала: під очима – синці ледь не до середини вилиці, погляд – затравлений, зіниці підкотились догори і здається, дивишся в дзеркало не на жінку, якій нема й сорока, а стару людину, позбавлену будь-якої статі, яка все життя провела у страху і чеканні, яка щодня, щохвилини, бачить щось потойбічне і страшне. Бачиш когось, хто щохвилини зіштовхується зі смертю і горем…
Хто ми, такі, жінки тилу?
Матері, що місяці проводять у чеканні та молитвах. Дружини, що живуть у режимі телефонного дзвінка. Волонтерки, що відростили собі залізні яйця, стали «мужиками» і «рішалами».
Жіночність залишила нас. Пішла кудись далеко і не знати, чи колись повернеться. І як би не намагались колежанки одягнути нас у сукні та черевички на підборах, як би самі ми не переживали про те, що «о, Господи, ВІН же залишив вдома жінку, ВІН же так хоче повернутись і знайти тебе такою, як залишив!», все одно війна залишає на нас свій відбиток. Ми стали схожими на чоловіків. Ми носимо не просто чоловічий одяг – ми одягли форму, бо у ній таки зручніше і є куди сховати ручки, блокноти, телефони, ножі для розпаковування ящиків, а часто, що там таїти – зброю (наївну і нестрашну, але хоч якусь) та цигарки. Ми почали розмовляти солдатським жаргоном – пересипаним добірною лайкою і купою слів, про які ще два роки не мали жодного поняття: ПТУР, РПС, АК, ПМ. Ми розуміємось на калібрах патронів та підбираємо магазини під той чи інший вид зброї. Ми знаємо, де придбати сошку під СВД, як перегнати машину через кордон, а коли чуємо слово «розтяжка», думаємо не про косметичний кабінет, а мононитку і гранати. Ми можемо завантажувати тонни вантажу у фуру не гірше, ніж професійні вантажники. Ми куримо, як таксисти, і лаємось, як шевці.
Ми забули про дієти та існування косметики. Забули про парфуми і квіти. Забули про те, що мали би бути слабкими та ніжними. Ми не носимо сережки, брошки і кулони, натомість, ретельно ховаємо за шаликами та арафатками солдатські жетони та обереги: чужі не зрозуміють. Багато хто з нас міг би носити ордени та медалі, але це – соромно. Ми робимо мало, інші роблять більше. Ми не заслужили. Просто так сталось, що отримала саме ти. Зрештою, ніхто не обирав свою долю. Робиш те, що робив би й інший на твоєму місці, і не має значення, хто він – чоловік чи жінка.
Ми «відростили» товсту шкіру і спокійно говоримо про ексгумацію, аналіз ДНК, супровід тіла, про полонених, 200-х і 300-х. Ми перестали плакати, коли вбивають друга. Ми лише тихенько шепочемо собі під ніс,так, аби не почув хтось чужий: «Сьогодні ти, а завтра – я». Ми не впадаємо у розпач, а діємо спокійно, методично і з холодною головою. Коли треба для справи, ми можемо поставити на ноги кого завгодно, незважаючи на ранг, чин чи військове звання. Ми втратили колежанок, товаришок і подружок. Натомість, у нас є побратими і посестри.
Жоден би чоловік не хотів мати таку жінку, якими стали ми. Ми розучились бути ніжними і люблячими. Натомість, ми стали терплячими, відданими і жертовними. Ми забули про «хочу», загубили його між тисяч «треба».
Жодна матір не хотіла б мати таку доньку – ми не заходимо до наших матерів по півроку, навіть коли живемо в одному місті, і не телефонуємо їм тижнями.
Жодна дитина не хотіла б мати таку матір – ми не маємо на них часу. Ми повторюємо їм, нашим донькам і синам: «Ти мусиш почекати і потерпіти. Інакше – не можна. Ми мусимо допомогти нашому татові та тисячам інших тат».
Хто ми? Я не знаю. Ми не цивільні і не військові. Ми не жінки і не чоловіки. Ми щось, що витворила з нас ця клята війна. І я не хочу, щоб моя донька стала такою, якою довелося стати мені.
Я не знаю, чи станемо ми колись такими, як були. Чи навчимось знову плакати від мелодрам і носити сукні так, щоб не думати про те, чи не визирає з кишені дуло пістолета. Чи навчимось не здригатись від телефонних дзвінків посеред ночі і перейматися кольором лаку для нігтів. Я знаю одне: у війни нелюдське обличчя, і воно не має статі.