Минуть роки, й політологи визначатимуть періоди правління сучасних президентів України в прив’язці до того чи іншого «силового» органу влади, на який найбільше спирався керівник держави.

Якщо не брати до уваги Леоніда Макаровича, який після того, коли взяв до рук гетьманські клейноди, одразу ж підняв догори свої не звиклі до звичної людської праці номенклатурні руки члена Політбюро ЦК КПУ та здався під залізобетонним натиском дніпропетровських металургів, погодившись на дочасні вибори, тобто, на свою добровільну відставку. А якщо перейти до Леоніда Даниловича, то перед нами одна за другою постають доволі виразні, з випуклими формами спецпризначенських берців та напнутих на їхні «орлині» профілі балаклав відмінні одна від одної історичні епохи. Кучма спирався на Податкову службу, створену з його благословення Миколою Азаровим.
У лісі біля Податкової академії (нині – університет) навіть церкву Московського Патріархату поставили на честь святого Миколая... Треба закрити надто незручну газету чи телеканал? Туди завітає податкова. В парламенті з’явилася опозиційна фракція? Тоді родичі-знайомі цих сміливців також нехай чекають на податкову. Сподобався чийсь бізнес? Є податкова! З власною «міліцією», службою спостереження, групами затримання, бронетехнікою... За умов неухильного виконання завдань з Адміністрації президента у свій «вільний час» так само залучали податківців до вирішення питань на власну користь політичні фігури, чи то пак фігурки, меншого калібру. Усе тоді спиралося на податкову. Й не лише тоді. Тепер, коли Кучма знову в пошані, коли ГПУ відновлює провадження 15-річної давнини по майору Мельниченку, а «Даниловича» наділено повноваженнями підписувати у Мінську схожі на акти капітуляції домовленості з російським агресором, родина Кучми знову не приховує теплих стосунків з очільником податкової. За дивним збігом обставин Державну фіскальну службу очолив земляк другого президента Насіров, з яким той полюбляє разом ходити на футбол.
Янукович з його двома судимостями, схоже, зі самого початку не планував надовго лишатися у Межигір’ї й, загалом, в Україні, а тому діяв якомога швидше та зухваліше, не вдаючись до складних схем збагачення. «Очі бояться, а руки роблять», – любив він цитувати улюблене прислів’я свого батька, засудженого за пособництво у злочинах нацистів на окупованих територіях. До рук почесного лідера Партії регіонів одна за одною приставали ті галузі «сірого» сектора економіки, які давали максимум прибутку за порівняно невеликий відтинок часу. І, що важливо було для Януковича, за умов мінімальних капіталовкладень. Надра, видобуток й реалізація нафти та нафтопродуктів, електронна комерція, харчова промисловість, конвертаційні центри, контрабанда, ломбарди, пункти обміну валюти невдовзі склали основу бізнес-імперії синів президента, левова частка якої досі дає чималі прибутки й коштом українських споживачів оплачує антиукраїнську діяльність підмосковного «уряду».
Головною ударною силою у рейдерських атаках під патронатом голови держави були ті, у кого, натомість, «очі не бояться, а руки не роблять». Йдеться про штурмові загони елітних полків спецпризначення – «Ягуар», «Беркут», чиє служіння кримінально-олігархічному вождеві закінчилося нечуваною кривавою банею у самісінькому центрі столиці. Ця безвідмовна машина смерті виконувала останні злочинні накази вже тоді, коли ані керівництво «силовиків», ані верхівки «регіоналів», ані президента-«регіонала» вже не було у Києві. Хоча тим звірам для того, аби нищити беззбройних живих людей, розтягуючи до безтями садистське задоволення й місяцями розстрілюючи їх прицільними пострілами зі снайперських гвинтівок у голови та шиї, мабуть, не треба було жодних наказів чи то виявів матеріального заохочення, котрі, як це часто трапляється, мабуть, і не доходили до кінцевих виконавців. Їм досить було слова «можна». А те, що потім за це «нічого не буде», вони вже добре знали не один рік поспіль, вдавлюючи в асфальт елементарні права людини, свободу мирних зібрань, політичну опозицію. Майдан вони сприйняли не як початок кінця, зокрема, свого власного, як неформальної опори створеної Януковичем системи влади, а як початок повернення московських порядків, повернення Російської імперії. Коли людям у погонах можна все: від розстрілу демонстрацій до вивезення у товарних вагонах цілих народів.
Якби в Януковича були дієздатні аналітики, не кажучи вже про його власний інстинкт самозбереження, яким Господь Бог наділив усіх розумних істот, АП вже за рік-другий його президентури зайнялася б реформою перетвореного на президентську особисту охорону МВС, через що воно стало справжньою «ахіллесовою п’ятою» спершу «НеСудимого», а невдовзі й усієї Держави. Там мусів знайтися той, хто міг би наперед прорахувати, а потім доповісти «нагору»: «Якщо не буде в суспільстві визнання авторитету і повноважень МВС, то тоді нас не буде, їх не буде, нікого не буде. Посиплеться вся правоохоронна та судова система. Не буде й самого президента. Його також не буде». Певно, такого фахівця не знайшлося. Або ж його не послухали. Чи, радше, не хотіли слухати про такі неприємні речі, як громадська думка, рівень суспільної довіри, революція тощо.
Хоча ситуацію на рік-два-три не міг не вирахувати лише лінивий. По-перше, половина виборців зі самого початку категорично не сприймала чинного президента, який, за даними ЦВК, переміг свою діаметрально протилежну за поглядами опонентку лише на 3,5%; по-друге, за рахунок брутальної радянізації та русифікації а-ля Лукашенко кількість тих, хто мав стійке несприйняття нового керівника держави, збільшувалася у геометричній прогресії; по-третє, чотири знакові провали правоохоронної системи Януковича – Оксана Макар, Ярослав Мазурок, батько й син Павличенки та Врадіївка – остаточно переконали схильних до сумнівів у тому, що деградуюча влада здатна реагувати виключно на масовий, організований спротив.
Тому першою, й наразі єдиною справою, якою пройнялися нові можновладці, стало реформування міліції. Точніше, не реформування, бо до справжніх істотних змін ще далеко, а технічне оновлення та поведінкова гуманізація. Постреволюційні молоденькі полісмени та полісвумени, які пересуваються на японських «Тойотах» й носять при собі ізраїльські «Єрихони», всім файно посміхаються й замість того, щоб одразу бити по голові, елегантно скручують в’язи, варто визнати, справді розмалювали сіру буденність злиденної країни. До того ж, у становленні оновленого МВС беруть активну участь наші західні партнери. Недарма на урочистій присязі перших патрулів Національної поліції був присутній посол США Джеффрі Пайєтт та інші впливові зараз в Україні іноземці.
Очолила Нацполіцію теж не геть чужа на Заході особа. У 39-річної Хатії Мамуківни Деканоїдзе немає вищої правничої освіти й серйозного урядового досвіду (якщо не рахувати тримісячного перебування на чолі Міністерства освіти), але є офіційно заявлений досвід стажування у RAND Corporation, організації світового рівня, діяльність якої не потребує додаткових пояснень. І ще є шість років (2001-2006) роботи у «різноманітних державних закладах» Грузії, про які вона воліє багато не розповідати. Для людини не випадкової характеристика, таким чином, більш ніж вичерпна. Як і для людини, у якої не повинно бути підстав керуватися на своїй посаді інтересами місцевих олігархічних груп чи корпоративних об’єднань.