26 квітня була субота. Йшов 116-й день року 1986-го і 76-й день року Червоного Тигра, що почався з 8 лютого 1986. За китайським календарем рік цей перебував під стихією Вогню і планетою, яка управляла ним, вважалася планета Бога війни – Марса.

Того суботнього дня повною мірою ці знаки були трагічно реалізовані. Марс розпочав війну атома проти людей силою у півтисячі хіросімських ядерних бомб, а радіоактивний вогонь спалахнув такий, якого донині не знали.
У кожного, хто був сучасником тієї техногенної катастрофи, свої спогади.
У мене також.
З понеділка 28 квітня, коли ми зібралися на роботі у Науково-дослідному інституті психології Міносвіти УРСР, де я тоді працював, ситуація уже сприймалася як тривожна, настрій у всіх був напружено-очікуючий, фрагментарна інформація, попри офіційний заспокійливий тон, з кожним наступним днем дедалі більше починала нагадувати фронтові зведення. Через деякий час нас попередили, щоб нікуди не виїжджати і згодом повідомили, що у випадку погіршення ситуації інститут має бути евакуйований, здається, до Попельні, Житомирської області. Чутки про ймовірну евакуацію Києва також зароїлися, вокзали були переповнені, почало приходити усвідомлення, що життя розкололося на «до» і «після» Чорнобиля.
Настала чорнобильська ера. З того дня минуло вже – подумати тільки! – 30 років. Україні і світ нині відзначають цей ювілей атомного смерчу, що пронісся над Прип’яттю, Поліссям, Києвом, Україною, Європою.
Відзначають по різному – в усіх є свої грані Чорнобиля. Але критерієм і головним центром чорнобильської тематики є, на мою думку, фігура і доля нині живих конкретних ліквідаторів аварії в усіх складнощах їхнього теперішнього життя-буття.
Радіо ООН повідомило, що відбудеться спеціальне засідання Генеральної Асамблеї, присвячене річниці. Щоб учасники хоч трохи прониклись темою, в нью-йоркській штаб-квартирі ООН відкрита спеціальна виставка. Але це буде привід поговорити делегатам про ядерну безпеку, здебільшого, а можливо і виключно, в глобальному контексті.
Для українських чорнобильців це буде щось далеке, високе, що жодного впливу на їхню долю не матиме.
Євросоюз до Чорнобиля значно ближче, тому він, насамперед, дбає про практичне убезпечення себе, а заодно й України, від можливих пост-чорнобильських ускладнень.
Тому фінансує серію проектів ядерної безпеки зі солідним бюджетом у 430 мільйонів євро і датою виконання у 2017 році – передусім – це сховище для тимчасового зберігання відпрацьованого палива, оновлення «Укриття», демонтаж блоку, в якому і стався вибух тощо. До ювілею Єврокомісія виділяє близько 20 млн. євро на Рахунок ядерної безпеки як частину із запланованих 85 млн. євро, які очікуються від G7 і Європейського банку реконструкції та розвитку (ЄБРР) для реалізації проектів на ЧАЕС.
Країни G7 разом з ЄБРР планують виділити Україні близько 85 млн. євро для реалізації проектів на ЧАЕС. Президент П. Порошенко уточнив: «Вчора міжнародні донори на конференції зі збору коштів за рахунок своїх джерел забезпечили й ухвалили рішення про додаткові внески на реалізацію чорнобильських проектів на загальну суму 87,5 млн. євро. Цим ми завдячуємо Європейському банку реконструкції та розвитку та США».
Ну що ж, це потрібні і важливі кошти, але вони підуть виключно на технічні проекти. Ліквідатори не отримають з цих траншів нічого, що полегшило б їхнє становище.
Подібна турбота – справа держави. А що ж держава?
А держава за поганою лицемірною традицією, що склалася вже роками, найбільше енергії вкладе в ритуали та промови.
Добре, що президент П. Порошенко 25 квітня поклав квіти до меморіалу чорнобильців і став на коліно, сказавши, що чорнобильцям потрібно допомагати максимально.
Погано, якщо ритуалом все закінчиться, і завтра про чорнобильців так само забудуть, як забували і донині. Адже П. Порошенко додав, що кошти, необхідні чорнобильцям, держава змушена віддавати на війну.
Добре, що прем’єр В. Гройсман 25 квітня сказав: «З одного боку, треба підтримати чорнобильців і допомогти. З іншого боку, в такому економічному стані, який ми маємо сьогодні, можливості є надзвичайно обмежені, і нам потрібно знаходити правильні, ефективні рішення, які необхідні і будуть нам під силу».
Погано, що глава держави та очільник уряду кажуть, нібито, правду, але насправді – не всю.
Вони чомусь не кажуть, що можливості можуть значно збільшитися, якщо керівництво держави проявить потужну політичну волю і чітко примусить правоохоронні органи рішуче подолати різноманітні мафії – митну, паливно-енергетичну, бурштинову, інші; припинити безсоромне розграбування держави, скерувати мільярди, що крадуться, до Державного бюджету, який тоді буде спроможний значно краще забезпечувати соціальний захист і чорнобильців, і всіх інших представників соціально вразливих верств українців.
Добре, що і нардепи приймають якісь рішення щодо підтримки чорнобильців.
Погано, що «білі» та «тіньові» зарплати собі вони забезпечують у значно більших розмірах, ніж чорнобильські виплати, а за копійчані пільги для чорнобильців, які ні в яке порівняння не йдуть з реальними, фактичними пільгами для депутатів та чиновників, ліквідатори змушені і по сьогодні виходити на мітинги та пікети.
А так що ж – під заколисування на кшталт «з одного боку… з іншого…» – чорнобильських ліквідаторів залишають фактично наодинці зі своїми проблемами.
Коли політичні актори виконають усі ритуали, коли відзвучить спектакль вшанування полеглих героїв Чорнобиля, посивілі хворі ліквідатори, які своїм здоров’ям захистили країну, зокрема, й орду нинішніх «доярів» України, підуть в аптеки, щоб купити собі необхідні ліки – і не в одного запече під серцем від образи та безсильної люті на цю чавунну чиновницько-депутатську братію, котра за всі 30 років після катастрофи на ЧАЕС так і не спромоглася гідно віддячити своїм героям, уся провина котрих полягає в тому, що вони все ще живі і потребують не словесно-пафосної, а реальної допомоги.
А люди? Як відзначають цю трагічну прості люди, громадянські активісти, організації?
В міру своєї щирості, порядності, вдячності.
При підтримці місцевої влади, багато з представників якої більш уважні до проблем чорнобильців, ніж столичні верховоди.
По всій країні проходить молебні, мітинги-реквієми, урочистості, вшановування, виставки. Ось і сьогодні в музеї Івана Гончара мій добрий товариш, відомий режисер і фотограф Сергій Марченко влаштовує фотовиставку «Чорнобиль +30» під гаслом: «Це наша земля – ми тут живемо», де у світлинах зафіксовані і люди, і пейзажі, багато з яких вже поглинуті рікою Часу.
Вклонімося ж тим, хто собою закрив країну і світ від смертельного опромінення настільки, наскільки це було в силах людей – таких слабких і таких сильних!