Ті, що народжуються раз на століття,
Умерти можуть кожен день

Ліна Костенко

З Тарасом Городецьким звела мене доля ще в 1992 році в Києві, коли я проводив в Українському домі Перший Міжнародний з’їзд писанкарів на який з’їхалися до Києва писанкарі з Франції, Великобританії, Польщі, Канади, Німеччини, США та з усіх областей України.

Про з’їзд широко повідомляла українська преса, завдяки якій шанувальники народного мистецтва мали повну картину програми форуму писанкарів. Зокрема, повідомлялося, що в час роботи з’їзду в Києві буде діяти велика виставка писанок з України і світу. Отож, маючи таку інформацію, молодий талановитий писанкар із міста Червоноград, що на Львівщині, Тарас Городецький подався до Києва, аби подивитися на отой писанковий дивосвіт.
На з’їзд приїхало немало іменитих писанкарів, а серед них: Одарка Онищук, Оксана Ярош з Канади, Олеся Романенко зі США, Валентина Терешкун з Німеччини, Параска Багрійчук із Космача, Галина Яремчук з Іленців, Галина Хоткевич із Франції… А ще – видатний дослідник української писанки Зенон Елиїв зі США. У президії З’їзду сиділи такі видатні постаті української культури, як Іван Гончар, Василь Скуратівський, Лариса Хоролець, Одарка Онищук, Таня Осадца, Володимир Подкопаєв. Я запросив до слова виступаючих і не міг не звернути увагу на чорнявого статечного парубка в залі, котрий пильно стежив за кожним словом. А вже згодом цей юнак захоплено оглядав писанки на виставці, старався хоч трішечки поспілкуватися з їхніми творцями. І тільки згодом у ресторані готелю «Братислава», де ми харчувалися і проживали, він підійшов до мене і сказав: «Я – Тарас. Дякую, що ви підняли на руках нашу писанку, наш український талісман». Більше слів не було. Я зрозумів: він – людина діла.
Я був заклопотаний з’їздом, намагався кожному приділити, бодай, крихітку уваги, адже всіх цих людей я запросив до Києва і вперше зібрав їх разом. Наступного дня у Пирогово на етнографічному ярмарку в музеї архітектури і побуту України я побачив і кілька десятків Тарасових писанок, які він виставив для продажу, і ці писанки миттєво розкупили якісь пані з Америки, а Одарка Онищук назвала його своїм сином. Іван Гончар довго розглядав символіку на Тарасових писанках і висловився, що цей парубок наділений талантом від Бога.
…Минав час. Осінь золотила Космацькі гори своїми диво-барвами. В садку гупали стиглі яблука, і я заледве встигав їх збирати. За роботою незчувся, як хтось зі мною привітався. Оглянувся й очам своїм не повірив: переді мною стояв Тарас Городецький і посміхався. «Бачу, що вам допомога потрібна, то я й приїхав…» – промовив Тарас. І, ніби ми з ним були давно знайомими, взявся за роботу. Час від часу ми перекидалися словами.
– А пам’ятаєте, – мовив небавом парубок, – на з’їзді в Києві Зенон Елиїв казав про писанки Ірини Білянської зі Сокаля. Я відшукав її родину і навчив писати писанки її онучку…
Мати, побачивши незнайомого гостя, швидко приготувала банош і запросила до столу. Я звернув увагу на велику сумку, з якою приїхав Тарас, і подумав: що ж він там міг так багато напакувати. Очікувати на відповідь не довелось. Невдовзі Тарас почав витягати зі сумки всяку всячину: хліб, ковбаси, помідори, огірки й оковиту, яку сам приготував. «Не годиться їхати в гості без хліба і з порожніми руками», – відповів він на здивування матері. Але продовжував говорити мало, ніби вивчав кожного свого співбесідника.
Опісля обіду Тарас трохи розслабився і знову поліз до сумки. «Я привіз вам маленький дарунок, – звернувся він до мене. – Привіз декілька своїх писанок на згадку про мене…» Акурат отой вислів «на згадку про мене…» залишиться в моїй пам’яті на все життя.
Цього разу я мав час роздивитися уважно Тарасові писанки, досхочу помилуватися ними як найдорожчим скарбом. Вони стали справжньою окрасою моєї колекції, і з кожним приїздом Тараса до Космача кількість його писанок у мене все збільшувалась. Мене вражала його висока майстерність, творча фантазія і пошук. Він визбирував по всіх теренах України по крупинці писанкові символи й обережно, ніби боячись сполохнути, наносив на яйце. Повсякчас намагався дотримуватись порядку розміщення символів, який упродовж тисячоліть формували наші предки. Я віднайшов кілька десятків писанкових знаків, які виглядали мені, як ієрогліфи, і показав Тарасові. Митець підтримав мої здогади і зробив копії тих писанок. А небавом, коли побачив світ альбом Зенона Елиїва «Двадцять кіп писанок», Тарас Городецький сповістив мені, що там побачив такі ієрогліфи, яких у мене ще немає.
Він залюбки писав мені листи. Багато листів. Він з охотою приїжджав до мене в Космач. Багато разів. Він любив Україну понад усе. Він любив гори і мандри. Він любив писанки і старанно писав їх, даруючи радість людям. І, звичайно, в Тараса Городецького було багато друзів, які любили його і цінували, мовби боячись втратити.
До Космача Тарас приїжджав то зі своїми родичами з далеких і близьких країв, то з друзями. Йому таланило на хороших людей. Особливо любили Тараса Городецького народні майстри України, які двічі на рік з’їжджалися в Пирогово на етнографічні ярмарки. Серед його друзів були: Марія Гоцуляк, Енгеліса Литвинець, Олесь Опарій, Анна Чонтуляк, Микола Огородник… І, звичайно, Василь Ігнатюк, брати Братки, Віра Манько, Олександра Приведа, Одарка Онищук…
Він все не мав часу. Він поспішав жити. Він на заході свого життя квапився доглядати немічного батька і все бідкався, що без нього батько пропаде. Якось випадково від Тарасових друзів я довідався, що в нього є рідний брат. – Чому ж брат трохи не замінить тебе, не пригляне за батьком? – питаю.
– Йому все ніколи, Господь приписав мені доглядати батька, – зізнавався юнак.
Були випадки (доволі часті), коли я бачив Тараса з червоними очима. Давалося взнаки писання писанок. Пробував вплинути на свого приятеля, мовляв, подумай про себе, побережи себе. Та де там. І слухати не хотів, завжди підкреслював, що має грошей заробити якомога більше, аби братові квартиру сплатити, бо двоє їх у батьків було, то ж обидва мають однакове право претендувати на помешкання і в тому помешканні, де він живе з батьком, є і братова доля.
Він жив друзями, він любив тіток, вуйків та свою дальшу родину і мало не щоразу згадував свою любу Матусю. Він був вихований у кращих традиціях української нації і свого роду. Його оселя потопала в творах українського народного мистецтва, а шафи були переповнені книгами.
Тарас завше запрошував мене до себе в гостину. Та все бракувало часу. Тож їхав юнак до мене, до Космача. І все любив ходити в гори, особливо на Космацьку Лисину, на місце святилищ наших предків. Він знав у космацьких горах кожну стежину, із задоволенням відвідував оселі народних майстрів. Не міг пройти байдужим повз хату бідної вдови, а завжди давав їй тяжко зароблену якусь копійчину, або купував хліб і харчі та приносив до хатини немічної жінки. Пригадую, як загостив до хати Сеньки Рошканюк і приніс їй всякого їства, а та вклякла на коліна і молилася до Всевишнього, аби дарував Тарасові добру долю і многії літа.
Такі випадки були непоодинокими. Був час, коли і моя сім’я перебувала в скруті: не було за що дров купити. Тарас поспівчував нам, а через кілька днів прислав 600 гривень, на які ми купили машину дров і не мерзли з дітками взимку. Жаль, що так раптово обірвалося його життя, і ці гроші приніс я йому аж на похорон та повернув братові.
А в Космачі залишилися стежки – дороги, якими мандрував Тарас. Вони тужать за ним, згадують кожен його крок. І знову гортаю сторінки пам’яті.
У 1996 році приїхав Тарас Городецький до мене в Космач на самісіньку Покрову, на мій день народження. Акурат через кілька тижнів після смерті моєї матері. Приїхав, аби розрадити, заспокоїти, приспати моє непоправне горе втрати. Разом з ним приїхали Василь Ігнатюк, брати Братки… Акурат повернувся з Шотландії мій вуйко Ігнатій, який був відомим у діаспорі релігійним діячем, знав досконало дванадцять мов, шанував мистецтво і любив подорожувати. Тарас з вуйком мали про що порозмовляти, а вуйко Ігнатій після від’їзду Тараса все стверджував: «Дивогляд! Такого вихованого, галантного, ерудованого парубка, як Тарас, я в Європі не зустрічав…» І справді, Тарас з особливою шаною ставився до старших, він завжди з кожним знаходив тему для розмови: чи то була проста селянка, чи чоловік зі світовим іменем.
Космацька Сонячна Долина вабила його, і він завше прагнув показати цей унікальний куточок України своїм друзям і родичам. Тож привозив їх до Космача, водив горами, знайомив з народними майстрами. Він був першим, хто показав Космач уславленій українській майстрині Марії Гоцуляк, яку привіз колись до моєї хатини, а тепер, коли його вже немає, Марія сама приїжджає до Космача і вже привозить своїх друзів.
Тарас ніколи не любив фотографуватися, і коли десь доходило до цієї процедури, то він намагався уникнути її. Мені пощастило мати з ним декілька фотографій. А ще більше пощастило Марії Гоцуляк, яка зуміла сфотографувати його в Космачі на плоті. Цю світлину використала Віра Манько у своїй книзі про писанки.
Марія Гоцуляк одного разу навідала Тараса в його рідному Червонограді. Напередодні я зателефонував до нього, запитую, що він робить, а Тарас відповідає: «Пляцок печу. Гоцулячка має приїхати…» А вже згодом Марія переповідала мені, який то був смачний торт і перераховувала всі ті страви, які Тарас спеціально для неї приготував.
Він умів і любив готувати. Насамперед, куховарив для батька. Рецепти страв ніколи не записував, бо мав для цього чудову пам’ять. Коли йому щось приходило до смаку, то обов’язково мусив приготувати сам. Якось зізнався, що митець із Сумщини Олесь Опарій вміє пекти смачні пряники. Традиційні, українські. Аби навчитися й собі це робити, Тарас запросив до себе в гостину сумського парубка, аби той показав йому, як це робиться. І таки навчився.
Згодом запізнався Тарас Городецький з писанкаркою з Березової Рудки, що на Полтавщині, Галиною Педяш. Вмовляв мене поїхати до неї в гостину на полтавське сало. Декілька разів ми навіть планували їхати, та все щось було на перешкоді. Так само, як Тарас мав намір приїхати до Космача з Вірою Манько. Та не судилося.
Я прагнув залучати його до всіх писанкарських форумів, не раз ми відвідували мистецькі виставки у Львові. Одного разу я проводив черговий конкурс дитячої писанки, на якому був головою журі. До складу журі залучив і Тараса Городецького. З його оцінюванням дитячих писанок одразу згодилися всі. Я запропонував Тарасові виголосити результати конкурсу, але він гальоп відмовився, мовляв, не хоче світитися, а краще бути йому десь збоку. Він так слідкував за фотоапаратами, що його немає на жодній з фотографій цього конкурсу. Тільки опісля вдалося нам зробити фото на згадку в товаристві Миколи Огородника зі Здолбунова та кількох школярів.
І ще одна світлина збереглася в мене, зроблена в Пирогово, в Національному музеї народної архітектури і побуту України, на якій фотограф зафіксував нас з Тарасом разом з Галиною Педяш. Тепер, коли Тараса вже немає з нами, збираємо ці світлини докупки, аби зберегти пам’ять про нашого милого Приятеля.
Час від часу я намовляв Тараса Городецького, аби він виступав на форумах писанкарів з доповідями. Та де там. Не згоджувався. Просив його, аби писав писанки і якусь частинку залишав для себе та робив із них виставку персональну. А там і на звання заслуженого ми б його висунули, бо краще за нього ніхто в Україні не міг написати писанку. Відмовлявся. Казав: «Я ще не доріс до звання…» Я пропонував, що дам на виставку всі ті писанки, які він мені подарував. Не хотів..? І так відлетів у ирій, як диво-птиці з його чарівних писанок.
Його дуже цінував науковець з Чернівців Авксентій Яківчук, який мав цікаву доповідь про буковинську писанку на Другому Міжнародному з’їзді писанкарів. А вже на Третьому Міжнародному з’їзді писанкарів у Космачі всі делегати з’їзду хвилиною мовчання пом’янули і Тараса, й Авксентія… Таке наше життя…
Коли Тарас приїжджав до мене в гостину, то все наголошував, що приїхав мені допомогти в домашній роботі, бо коли він пише писанки, то тоді відпочиває. Рубав з моїм батьком Онуфрієм у лісі дерева, носив великі колоди на плечах додому, а відтак, поперечною пилою ми з Тарасом пиляли ті колоди на дрова. Або носив з мамою Пелагією сіно і все згадував свою Матусю. А моїй дружині Марусі змайстрував електричний прилад для писання писанок, яким вона залюбки користувалася, а зараз бережемо цей прилад як сімейну реліквію.
Свої писанки бажав бачити в мене окремо від інших, то одного разу привіз мені в подарунок великий глек, плетений із трави якимось стареньким дідусем із Львівщини. І бідкався, що дідусь швидко помре, а ніхто з молодих не хоче навчитися в нього ремесла, аби так відродити це травоплетіння на Львівщині, як відродили гаварецьку чорнолощену кераміку.
У Тараса Городецького вчилася писанкарству і Марія Гоцуляк, яка завжди привозила мені в дарунок свої дряпанки. Він любив оглядати мою шеститисячну колекцію писанок і особливо подовгу милувався писанками Одарки Онищук з Канади, Феломени Процик із Бразилії, Миколи Коваля зі США, Параски Багрійчук, Василини Зизатчук, Марії Габорак, Анни Линдюк, Марії Костюк, Полагни Боб’як із Космача, Ігоря Процківа з Гусятина, Зеновія Пеньонжика зі Звенигорода, Юрія Цікала з Тернополя, Тамари Глушенок із Києва, Світлани Стадник із Коломиї, Василини Сумаряк з Усть-Путили… Привіз мені і дві писанки Олександри Приведи… Особливо йому подобались писанки старих безіменних космацьких майстрів.
Я старався потроху писати про Тараса в пресі. Без його згоди і відома. Зрештою, і влада міста Червонограда дізналася вперше, що в цьому місті проживає такий здібний митець, як Тарас Городецький, саме з моєї статті. Однак, усе бракувало Тарасових фотографій. І тут пригодився випадок, який пішов мені на користь. Тарас шанував своїх далеких родичів. Одного разу привіз свояків із Молдови. На жаль, мене не було вдома, але він і без мене добре давав собі раду, бо доокруж були золоті Космацькі гори.
Любив осінь у Космачі. Завітав якось зі своєю двоюрідною чи троюрідною сестрою Наталею Силаєвою з Мінська. Відчинив двері, а в кімнаті сидить близько сорока студентів з Луганська, Харкова, Києва, Донецька, Павлограда, Одеси, Черкас; я читав студентам лекцію про українську писанку. Він відчинив двері, привітався і мовив: «Сяду та послухаю, що Дмитро про писанку розповідає. І Наталі буде цікаво…» Але я повернув справу в інше русло і миттєво сказав студентам, хто такий Тарас та запропонував їм послухати його, бо він – чудовий практик. Тарас спробував відмовлятися, але студенти настирливо просили його розповісти, і він не мав вибору.
Лекція Тарасова була захоплюючою, особливо – для мене, адже я дав змогу Тарасові виступити перед молоддю, розкрити свої здібності, повірити в себе. І в нього це вийшло бездоганно. Студенти були подивовані, тим паче, що він, як завжди, привіз мені в презент чергову партію своїх писанок, які вони зацікавлено оглядали. Тарас для студентів був справжнім подарунком. І вони для нього. Він тоді-то відчув себе справжнім митцем, бо переконався, що вміє не тільки добре писати писанки, а й розповідати про них. І яким було розчаруванням уже наступної осені моє повідомлення цим студентам, що Тарас так несподівано відійшов від нас. А цей приїзд Тараса Городецького до Космача, здається, був останнім. Напередодні в листі він писав мені: «Маю в Білорусії сестру-москалиху, то хотів би, аби вона через Космач глибше пізнала Україну…» Отож, за вечерею у нас точилися жваві розмови про Україну й українців, Наталя пробувала стверджувати що російська нація все-таки є пріоритетною і без Росії Україна ніщо, але, як з’ясувалося згодом, вона практично нічого не знала з історії України. Тому дискусії були досить гострими, але минала ніч, і Наталя вже іншими очима дивилася на Україну.
Наступного дня я був зайнятий студентами, а Тарас та Наталя разом з моєю дружиною Марусею копали цілий день картоплю на нашій грядці. Це він намагався показати сестрі-міщанці, як тяжко працювали українці. Ввечері Наталя показувала долоні з мозолями, але не нарікала, бо їй було цікаво. Однак, була дуже втомленою. Та попереду на неї чекало ще більше випробування, бо Тарас задумав зробити для неї мандрівку на гору Лисину, на місце святилищ наших предків, де зараз працюють цілі експедиції науковців.
Подорож в один бік триває три-чотири години. По дорозі вони зазвідали полонину Ладескул, смакували там вурду, бринзу, будз, їли банош, запивали жентицею. Обабіч плаю було повно всіляких ягід: гогодзи, афини, подекуди траплялися ще суниці, а місцями – ягоди малини. І, звичайно, чорниці… На горі Лисина, на священних каменях, Наталя засмагала, а Тарас розпалив ватру і готував для неї обід.
Наталя отримала море задоволення, хоча звідти заледве ноги приволокла. Та попереду на неї чекало ще немало сюрпризів, які приготував Тарас. Звісна річ, що Тарас поставив собі за мету сфотографувати Наталю в космацькій народній ноші. Безперечно, вона й сама цього хотіла, але сказала, що буде фотографуватися тільки тоді, коли і Тарас одягнеться в гуцульський костюм. Він не мав вибору й одягнувся. Костюм йому припав до лиця, і він виглядав у ньому справжнім Довбушем. Ми любувалися Тарасом. На жаль, його згоди на фотографування вистарчило аж на дві світлини. Але і то було добре, краще, ніж ніщо. Наталя згодом забрала ту плівку до Білорусі, зробила для себе фотографії. Я попросив її, аби прислала мені декілька, які я б міг використовувати у пресі. Та Наталя прислала кадри плівки, які зараз зберігаються в моєму домашньому архіві.
Але перебування Наталі і Тараса в Космачі на фотографуванні не завершилося. Тарас якось ввечері на самоті запитав мене: «Як ти думаєш, як би охрестити Наталю в космацькому храмі Петра і Павла, аби вона не була безбожницею?» Я підтримав його пропозицію, бо в космацьких храмах хрестилося немало видатних українців, зокрема, В’ячеслав Чорновіл. Обряд його хрещення здійснював отець Василь Романюк (пізніше був обраний патріархом Київським і всієї Руси-України), а хресною мамою Чорновола стала мешканка Космача, заслужена вчителька України Парасковія Трутяк.
Порадившись із настоятелем храму отцем Василем Гунчаком, ми узгодили день хрещення, але постала інша проблема: хто буде хресною мамою і хто – хресним батьком? Отець Гунчак порадив, що хресним батьком Наталі може бути сам Тарас, а хресною мамою – моя дружина Маруся. Для Наталі все це було дуже цікаво. Купили біле полотно, крижму, подарунки й охрестили Наталю. Опісля священик зробив для новохрещеної у себе в оселі гостину. Коли подавав каву, то ненароком зачепився об стіл, і вся кава розлилася по столі, по підлозі і навіть стіні. Тарас моментально зіскочив зі стільця і взявся витирати каву. Він був вправним у всьому, любив чистоту і порядок.
Наталя опісля хрещення казала, що почуває себе надзвичайно добре, ніби вдруге на світ народилася. Вона з великим болем перенесла втрату Тараса, квапилася з Білорусі на похорон, та так і не встигла.
Кожен спогад про Тараса, здебільшого, треба починати з осені. Цього разу в Івано-Франківську відбувався черговий вернісаж. Приїхала на нього і писанкарка Тетяна Коновал з міста Свердловськ, Луганської області. Завітала до мене в гостину, бо порадив їй зі мною запізнатися ще давніше Тарас Городецький. Вона Тараса ніколи не бачила, але листувалася з ним, спілкувалася по телефону. На обличчі Тетяни я побачив неприхований смуток. Згодом вона мовила: «… вмирає Тарас…» Це було для мене, як грім з ясного неба.
Моментально ми почали шукати можливість вийти на Тараса. Телефонічно. Мені пощастило: я почув по телефону його голос. Він назвав мені адресу лікарні, палату, в якій лежить. Запевняв, що нічого страшного немає. Я готовий був їхати вже до нього, сподівався хоча б чимось допомогти. Але Тарас просив не їхати, мовляв «… приїдеш до мене через дванадцять днів. То буде добре…»
Десятого дня пролунав дзвінок від Василя Ігнатюка: «Помер Тарас…» Згодом зателефонувала Віра Манько. Сповістила те ж саме. А відтак, дзвонили безперестанку дальші і ближчі його друзі і сповіщали страшну звістку. Осінь посипала золотом львівські алеї і сквери. Ми збиралися у пані Віри Манько невеличким гуртом. Під’їхала Марія Іванишин на своєму авто, до якої долучилися ми з Вірою та пані Зеновія Шульга. Вибрали на міському базарчику вінки і живі квіти. Віра Манько прихопила писанку, аби покласти Тарасові в домовину.
Ми їхали до Червонограда, щоб востаннє віддати шану нашому побратимові. Акурат виповнився дванадцятий день, той самий, коли Тарас заповідав мені приїхати. Дивувало, як він знав наперед дату своєї смерті?
По дорозі згадували кожний вчинок, кожний крок Тараса, ніби боячись щось пропустити. Днина видалася на диво сонячною і гарною. Доокруж, здавалось, усе сумує за Тарасом: кожна деревинка, кожна травинка. Небавом ми під’їхали до будинку, в якому жив Тарас. Неквапно піднялися сходами до його помешкання. Побачили в кімнаті багато заплаканих жінок і Тарасового батька поміж ними. Домовина потопала у вінках і незліченних букетах білих троянд, які, здавалось, плакали за Тарасом і молились за Його душу. Він був змарнілий, як стеблинка в осінньому полі. Від того кремезного статечного парубка залишилась тільки тінь. Сльози котилися, як горошини. Вони поливали оті ніжні троянди, ніби рятуючи від смути.
Ми помолилися. Віра поклала в домовину дві писанки, які він так любив. Приходили нові й нові друзі, родичі. В отому широкому загалі побачили й Олеся Опарія зі Сумщини з букетиком пломеніючих троянд. І Василя Ігнатюка, і братів Братків… Виглядало, що ціле місто банує за Тарасом.
Ще мить, і сумний кортеж вирушає до церкви, а звідти – на цвинтар, де вже чекає на Тараса викопана яма біля могили його матері, яка так рано покликала Сина до себе. Опісля молитви домовину опускають у яму. Кожен старається кинути в яму грудочку землі, аби земля йому була пухом, як мовиться в народі. Ще хвилю ми побули востаннє з Тарасом, а відтак, сіли в авто Марії Іванишин, взявши зі собою ще Олеся Опарія, і повертались, опечалені, до Львова. А там знову загостили до пані Віри Манько, де вже мати Віри приготувала обід, і ми всі разом востаннє пом’янули нашого Товариша, який відійшов від нас несподівано і раптово, як сон літньої ночі. А довкола плакали і молились білі троянди.
…Відтоді минуло десять років. У місті Червоноград, на Львівщині, завдяки владі міста, діє музей Тараса Городецького, який створила громадська діячка і писанкарка Юлія Бурко зі своїми товаришками. А Віра Манько зі Львова видала чудовий альбом про творчість Тараса Городецького. А коли зима на весну поверне, проводяться в Червонограді конкурси писанок та наукові конференції, присвячені славетному українському писанкареві Тарасові Городецькому, який залишив свій яскравий слід в українській культурі.