«Влада заважає, але суспільство нас підтримує», – зізнається Ігор Матюшин, координатор проекту «Безкоштовні курси української мови» у Маріуполі.

На першому занятті курсів у Маріуполі, що відбулося наприкінці січня, людей зібралося так багато, що довелося перейти в інше приміщення. Після цього слухачів (а це 98 осіб) розбили на кілька груп.
Проблеми з приміщенням в активістів є давно, і не завжди вони пов’язані з великою аудиторією. Класи для занять важко «вибивати» у міської влади, курсам доводиться переїжджати. Але запит суспільства на такі уроки є, тому вони тривають. Про інтерес мешканців міста до українського, перешкоди від чиновників і зміни у житті прифронтового міста – розмова з Ігорем Матюшиним, координатором «Безкоштовних курсів української мови» у Маріуполі.
– Майте на увазі, що я і сам навчаюся на цих курсах, – починає розмову Ігор Матюшин. Розмовляє українською, інколи уточнює, як перекладається з російської те чи інше слово. – Головне – не соромитися своїх русизмів, бо інакше ніколи не навчуся спілкуватися українською.
Такий у нас час – є потреба у цих курсах. Не можна сидіти, склавши руки, бо, як каже мій друг із фронту, чия мова – у тих і влада.

– Такі курси української тривають у Маріуполі вперше?

– Раніше у місті вивчали українську мову силами товариства «Просвіта». Війна на сході зупинила ці заняття. Але ж у Маріуполі ледве існує (я взагалі вважаю, що знищене) україномовне середовище. А як воно може існувати, коли жодного друкованого видання, радіостанції українською мовою, по суті, немає, а три місцеві телеканали належать Рінату Ахметову?
Ще є чудовий театр, у якому вистави йдуть тільки російською, бо він називається «русский драматический». Також мене обурює, що за 25 років незалежності жодного засідання депутатів Маріупольської міськради не було українською. Так, папери пишуть українською, а між собою спілкуються виключно російською. Навіть сайт міськради працює російською. І всім це по цимбалах.

– Втім, ажіотаж навколо курсів української показує: інтерес до державної мови у містян є...

– Уже відбулося два заняття: 30 січня і 6 лютого. На першій зустрічі місць справді не вистачило. У місцеву школу № 65 людей прийшло стільки, що вони стояли у коридорі. За п’ять хвилин ми передислокувалися в актову залу. Потім розкидали людей по районах. Це комфортно і нескладно для викладачів.
До речі, минулого тижня був на заняттях курсів у дитячій бібліотеці імені Всеволода Нестайка. Ця бібліотека розташована у дев’ятиповерхівці неподалік від блокпосту. Під час занять чотири чи п’ять разів чули звуки обстрілів, і ніхто не пішов з уроку.
Утім, у місті не надто багато змінилося. Треба підтримувати українське, а розумної програми для цього немає. Наприклад, простіше на місцевому рівні доплачувати до 50% до окладу вчителю, який викладає свою дисципліну українською мовою. Але немає спланованих дій владних структур. Власне, керівники Маріуполя не мінялися від початку незалежності, це – комуністичні лідери. Це коштувало нам дуже дорого. І я не хочу повторення.

– А хто викладає на ваших курсах?

– Дуже фахові спеціалісти. І, я б сказав, подвижники. Людмила Галбай – голова громадської організації «Український Дім. Культурно-просвітницький центр Приазов’я», у вільний час співає у народній хоровій капелі. Олена Дьоміна – вчитель української мови. Галина Кравчук – викладач Міжрегіональної академії управління персоналом, автор власної методики викладання української мови.

– Як часто відбуваються заняття?

– Раз на тиждень, по суботах. Краще робити це у вихідний день. Але якщо буде суспільна потреба – інтенсифікуємо заняття. Кожний урок триває півтори години. Загалом, організатори проекту відводять на курс 36 годин.
До речі, координатор «Безкоштовних курсів української мови» Анастасія Розлуцька і викладач курсів Катерина Мельник привезли на відкриття проекту у Маріуполі десь 30 кілограмів української літератури. І, взагалі, нас активно підтримують по країні. Наприклад, чоловік зі Львова – ніколи його не бачив, тільки телефоном розмовляли – відправив нам десять кілограмів книжок. Я міряю на кілограми, коли поштою отримую. Інший знайомий, який захищає нас у Широкиному, а зараз вдома, у Львівській області, на лікуванні, днями також обіцяв вислати книжки.

– А які особливості викладання для дорослих?

– На наших курсах збираються представники різних прошарків населення. Дехто зовсім не вміє розмовляти українською, їм потрібні лише ази. Водночас, хотів записатися один науковець – готує кандидатську роботу, а у нього багато русизмів, треба підтягнути мову. Є судді, нотаріуси, які хочуть вчити мову більш фахово. Можливо, будемо якось відділяти тих, кому треба вивчати мову глибше, і тих, кому потрібні тільки якісь основи.
Курси відвідує навіть етнічна німкеня, грузинка, естонка. Вік дуже різний. Одна жінка телефонувала і питала, які є обмеження за віком. Сказав, що жодних. Їй – 73 роки. «Майте на увазі, що я консультую бухгалтерів. Не маю наміру з бабками біля під’їзду лузати насіння», – говорить мені ця жінка. Чудова бойова позиція! Цей «розбіг» дає надію, що все буде нормально.

– Як ще громада міста просуває українську мову?

– У такий сакральний для українців день, як 9 листопада (День української писемності та мови. — Авт.), я був у начальника управління освіти Маріупольської міськради Зиновії Дмитрієвої. Записався на прийом, щоб поговорити щодо просування у місті безкоштовних курсів української мови. У назначений час вона мене прийняла у присутності двох заступників. Усі чиновники запевняли, що обожнюють українську мову, але дозволити безкоштовно викладати її у вихідні дні по школах не можуть. І нічого не змінилося. Ці люди керують маріупольською освітою.
Нам заважають: відмовляються надавати приміщення у навчальних закладах або створюють нестерпну обстановку. Вже доводиться переїжджати з місця, де проводили перші заняття.
Утім, суспільство нас підтримує. У наших планах – разом з активістами організації «Український Дім. Культурно-просвітницький центр Приазов’я» та, взагалі, всіма охочими сприяти створенню україномовних ЗМІ і вистав у Маріуполі. Я згадував приклади допомоги книжками – мені здається, що країна допоможе нам і у цьому.