Видатний німецький філософ Макс Вебер, цей Карл Маркс навпаки, визначав державу як певну суспільну інституцію, котра володіє монополією на застосування насильства в межах конкретної, чітко визначеної окремо узятої території.

Тобто, якщо держава постановила не допускати певних діянь, вона має за будь-яких обставин їх не допускати:

• деталізувати, що саме й за яких обставин варто вважати неприпустимим, а отже, забороненим;

• визначати, якою буде міра відповідальності (покарання) за порушення встановлених норм;

• призначити тих, хто слідкуватиме за їхнім дотриманням й у випадку потреби застосовуватиме ту саму монополію, обмежуючи чи припиняючи чиюсь діяльність, якщо вона виявиться порушенням.

А якщо – ні, то не буде жодної державності й поготів. Власної державності... Чужа, між тим, ряснітиме буйним квітом, ще раз переконуючи, що політичного вакууму в природі людських взаємовідносин не буває.
Бувають гібридні війні, республіки-«мутанти», подібні на метеликів партії й політики-одноденки. Напівдержави, недодержави (failed states) бувають, однак вакууму не буває.
Починаючи від 1991 року, нас запопадливо переконували, що можна мати суверенітет без армії та без зброї. Без державного герба, головного атрибуту будь-якого державного утворення, – прохання не плутати з «малим державним гербом» або тризубом. Без державного кордону, який у нас з державами-членами СНД досі навіть не розмежовано, що робить цю умовну лінію ще більш умовною. Однак, із примусовим отриманням протягом 25 років формальної незалежності при настанні повноліття російських імен, по-батькові та прізвищ у документі під назвою «Паспорт громадянина України» (інакше, як тоді скажете розуміти, коли ніби як «громадян» ніби як «України» на другій сторінці згаданого паперу перейменовували на справжнісіньких росіян, не обмежуючись при цьому банальною транслітерацією, а «уточнюючи», що, скажімо, котрогось Дмитра насправді звати «Дмітрій», Павла – «Павєл», Михайла – «Міхаіл», Дарину – «Дар’я» тощо) та закріпленим у Конституції «гарантованим» особливим статусом російською як другої привілейованої мови (ст. 10).
Чого ж тоді дивуватися, коли перше покоління Незалежності, якому ось уже виповнилося 25 – середній шлюбно-сімейний вік українців – і яке вже незабаром народить у світ покоління друге, якщо ще не народило, здебільшого, сприймає свою Батьківщину як таку собі полегшену версію Росії (Russia light), з тими ж, що і в автентичній Росії (Russia hard) мовою, законодавством, масовою культурою, з тими ж настроями та життєвими цінностями, однак без надмірної жорстокості, породженої путінською диктатурою й кадировськими опричниками. Додайте сюди невирішеність питань з доступним житлом, якісним медобслуговуванням та жалюгідною купівельною спроможністю населення, й ви зрозумієте, чому цілі соціальні прошарки, особливо в певних соціально-депресивних регіонах, які насправді є в кожній області, достатньо важко переконати в існуванні української України. В існуванні чогось свого, приємного, затишного, милого серцю, а, отже, такого, що потребує безумовної підтримки та захисту.
Найбільш українською для покоління Незалежності була і є школа. Команди, «кричалки» й пісні рідною мовою поступово з’являються у війську. Зробити це виявилося значно легше, ніж відновити систему звань Запорізької Січі чи запровадити нові навчальні програми, де майбутніх офіцерів не вчитимуть на фальшивій історії країни-агресора.
Складнішою, значно складнішою, є ситуація в таких принципово важливих галузях усного мовлення, як релігійне життя та ефір радіостанцій, що де-юре не підпадають під регулювання державної мовної політики, перейшовши таким чином зі сфери публічної у приватну. Звісно ж, приватну з точки зору українського права, оскільки Росія шляхом неабиякого фінансового стимулювання й за рахунок особистих зв’язків всередині наших сучасних панів Халявських (дозволимо тут собі згадати героїв Григорія Квітки-Основ’яненка) досягла тут панівних позицій і відмовлятися від них не планує.

Мова віри: віри в Бога, віри в Україну та віри у себе

Аби уникнути, як тоді казали «релігійного розбрату», – хоча, здавалося б, який стосунок до релігії має мова сусідньої держави?! – в тексті закону «Про свободу совісті та релігійні організації», прийнятому 23 квітня 1991 року, до пункту 3 статті 6 було вмонтовано сакраментальну фразу: «…вільно обираючи мову навчання». «Громадяни можуть навчатися релігійного віровчення та здобувати релігійну освіту індивідуально або разом з іншими, вільно обираючи мову навчання», – ось так виглядає ця правова норма. Йдеться не лише про релігійні зустрічі для дорослих, а, зокрема, і про навчальні заходи, заклади, програми для неповнолітніх, про що свідчить наступний пункт цитованої 3-ї статті закону («Релігійні організації мають право відповідно до своїх внутрішніх настанов створювати для релігійної освіти дітей і дорослих навчальні заклади і групи...» і т. д.), таким чином забезпечуючи сприятливе юридичне поле для появи й світоглядного формування все нових і нових генерацій неукраїнських українців.
У розділі IV цього ж закону, який присвячено правам релігійних організацій та громадян, пов’язаних зі свободою віросповідання, є ст. 22, яка регулює використання в межах суверенної території держави України «літератури і предметів релігійного призначення», якщо це, звичайно ж, можна вважати регулюванням. Про те, якою саме мовою мають послуговуватися офіційно зареєстровані релігійні організації, там сказано те саме, що й у статті 6, тобто, знову повторюється абсолютно денаціоналізована норма про «вільний вибір мови»: «Громадяни та релігійні організації мають право на придбання, володіння і використання релігійної літератури мовою на свій вибір, а також інших предметів й матеріалів релігійного призначення» (ч. 1). Ця ж стаття дозволяє масовий (читай – БЕЗконтрольний) випуск, експорт, імпорт та поширення НЕукраїномовної релігійної друкованої продукції в Україні (ч. 2, 3 ст. 22), а там, де описується офіційна поліграфічна діяльність об’єднань віруючих, про мову взагалі нічого не йдеться.
Демонстративний лібералізм з боку молодої української держави голови церков обернули на користь тих, кому було не байдуже, якою саме мовою правитиметься служба в їхніх парафіях на території України. Першоієрархи представництва Російської православної церкви (РПЦ), яка через низку політичних причин, – певно, тих самих, що й зумовили цитовану вище розпливчатість та неконкретність у відповідних законодавчих нормах – чомусь називається «Українською православною церквою Московського патріархату» («УПЦ МП») отримали тоді з Москви пряму вказівку стосовно повної заборони на будь-що українське, про що нещодавно відверто заявив митрополит Онуфрій (Березовський). Стосовно численних протестантських деномінацій – то ті, хто на початку 90-х рр. починав відродження своїх віровизнань після повної чи часткової заборони за радянської доби, теж значною мірою були продуктом радянської системи, й не переходили з російської чи не починали говорити українською, позаяк не вважали це питання принциповим.
Тому у Центральній, Південній та Східній Україні широкомасштабний релігійний ренесанс, окрім усіх неспростовних успіхів у соціалізації проблемних груп населення (колишніх та нинішніх засуджених, нарко-, алкозалежних та ін.), подеколи виявився ще однією формою зросійщення. І якщо «УПЦ МП» нерідко стає базою для звичайної побутової українофобії, то відсторонення від «світських справ», якt ще досі часом сповідують українські протестанти, не дозволяє багатьом із них вийти поза межі життя місцевої територіальної громади й долучитися до регіональних та загальнодержавних виборчих та інших політичних процесів.
Як і в часи СРСР, український націоналізм, профспілки й голосування на виборчих дільницях, не кажучи вже про те, аби самим виставити власну кандидатуру, для багатьох достатньо впливових і популярних на місцях релігійних діячів (пасторів) вважається чимось неприроднім, а отже, непотрібним.
Інший вимір, вимір політики й управління державою, куди їм було заборонено потрапляти в минулому, досі лишається для багатьох віруючих людей з активною життєвою позицією недоступним, недосяжним і нездійсненим. А яскраві приклади першого в історії Східної Європи протестантського президента Олександра Турчинова, піонера українських соцмереж й топового блогера Миколи Малухи, а також автора багатьох антикорупційних законопроектів Андрія Шабуніна, котрі не те, що не приховують власне віросповідання, а навіть завдячують йому й вважають його головною складовою свого професійного успіху, як і у відомій аксіомі, є лишень отими самими «винятками, що підтверджують правила».