Дежавю: ми знову стаємо свідками боротьби глави держави й очільника уряду. Як саме це відбувалося у 2005 році між Віктором Ющенком та Юлією Тимошенко і чим плачевно закінчилося – пам’ятаємо.

Повтору не бажали б нікому. Особливо в командах, які себе називають патріотичними та демократичними. А нинішні політичні команди до того ще й іменують себе майданними чи післямайданними.
Однак, ця боротьба, судячи з усього, триває. І триває вона на дуже небезпечному тлі – на тлі суспільної недовіри.

Суспільна недовіра: сутність явища

Суспільна недовіра є такий стан умонастроїв громадськості, який характеризується психологічною «закритістю». Кого і перед ким?
Давайте проаналізуємо.
Адже суспільна недовіра проявляється у різноманітних формах і у різних напрямках. Буває так, що люди не довіряють владі, але довіряють опозиції. Буває навпаки, хоча й рідше – опозиції не довіряють, зате довіряють владі.
Це означає, що під впливом суспільної недовіри люди і спільноти є психологічно закритими перед одними політиками чи партіями і відкритими перед іншими.
Буває й гірше – не вірять ні тим, ні тим. І психологічно «закриваються» перед усіма політиками. Тоді «достукатися» до людей важко всім.
Але такий стан тотальної недовіри витримувати важко, тому люди виходять з нього, як равлики зі своєї ракушки. Розчарувавшись і у владі, і в опозиції, вони тоді шукають когось іншого, якусь «третю», «четверту» чи іншу політичні сили.
Або ж, взагалі, подумки виринають за межі політикуму й обертають свої погляди на тих, хто є активним, але в політичну силу ще не перетворився.
Наприклад, довіряють волонтерам, громадським організаціям, якимось профспілкам, об’єднанням тощо.
У стані соціальної недовіри значні групи громадян, а інколи й переважна більшість населення якогось міста, області, регіону, країни починають ставитися до слів та дій влади критично, підозріливо, не ймуть віри обіцянкам, запевнянням, закликам.
У такому стані влада втрачає в очах соціально недовірливої громади свій авторитет, репутацію, політичне обличчя. Імідж такої влади, яка викликала стан соціальної недовіри, в очах громади значно погіршується.
Недовіра до політиків – це своєрідний вертикальний напрямок: політики нагорі – народ внизу. А є напрямок горизонтальний – коли довіра чи недовіра формуються стосовно таких самих громадян чи соціальних груп, які стоять на приблизно однакових соціальних щаблях.
Це може бути недовіра до сусідів, колег, перехожих, усіляких прохачів тощо. Або до певних соціальних чи національних груп.
Така ось соціальна недовіра «по горизонталі» перетворює суспільство на сукупність порівняно атомізованих, відокремлених індивідів та їхніх груп, що не прагнуть підтримувати якісь соціальні контакти поза межею необхідності.
Людина, що зранку йде на роботу, увечері з роботи, не ходить у гості і не приймає у себе, не відвідує вечорами чи на вихідних розважальні або культурно-освітні заклади, телефонує тільки по справах, виходить з дому тільки за необхідності, є прикладом такої самоізольованої, атомізованої особи. Такі соціальні «атоми» з великими труднощами і неохотою поєднуються в «молекули», тобто, в компанії, групи за інтересами. Декому з них вистачає ділового спілкування на роботі, а у декого ця потреба в спілкуванні вже зменшилася, інколи до мінімуму.
А якщо таких людей набирається в спільноті, громаді, країні значна, а то й переважна частина, то якісна характеристика таких спільнот помітно змінюється. У бік соціально-психологічної «закритості», у бік зростання індивідуального та групового егоїзму, у бік послаблення соціальних зв’язків і психологічних контактів.
Отже, суспільна недовіра є різновид соціального нездоров’я громади чи спільноти. І це нездоров’я можна виміряти, як при хворобі медичній ми міряємо температуру і тиск.

Суспільна недовіра: виміри недуги

Зазвичай, соціальні «температуру і тиск» заміряють соціологи. Протягом майже всього періоду Незалежності України вони моніторять зміни, відслідковують їх щороку у неодноразових дослідженнях.
Згідно з підсумками загальнонаціонального опитування населення України, яке було проведене Фондом «Демініціативи» імені Ілька Кучеріва та КМІС із 15 по 25 грудня 2015 року для проекту Центру політико-правових реформ, необхідно відзначити наступне.
Серед більшості опитаних (88%) зберігається переконання, що вищі органи державної влади та посадовці постійно або час від часу порушують Конституцію. При цьому, переважна більшість опитаних (74%) вважають, що порушення Конституції є неприпустимим за будь-яких умов.
Вдумайся, читачу. Уже в цьому пункті зафіксована дуже серйозна підстава для виникнення суспільної недовіри до влади загалом і більшості посадовців зокрема. Якщо більшість громадян вважають, що ті, хто мають вищий Закон країни оберігати і суворо його дотримуватися, самі його порушують, що є неприпустимим, але залишаються безкарними, то про яку законослухняність громадян, як їхню стабільну властивість, можна казати?
Якщо політики і високопосадовці порушують вищий Закон, то що вже казати про закони звичайні, тим більше, про соціальні норми, галузеві нормативи тощо? Хто їх дотримується з начальства? Так думають люди, і тому з цих причин в свідомість громадян заповзає така соціальна отрута, як правовий нігілізм.
Якщо люди не вірять, що політичний клас здатен неухильно дотримуватися Конституції, то чи довірять громадяни зміни до Конституції беззастережно віддати в руки тим, хто її, на думку більшості, порушує та ігнорує?
Звичайно, ні. І підтверджують це підсумки опитування.
Переважає думка, що розробляти зміни до Конституції має якийсь спеціальний незалежний орган, до складу якого увійдуть представники різних гілок влади та незалежні експерти (цю позицію підтримали 46% опитаних).
Звернули увагу? Орган, що має розробляти зміни до Конституції, має бути незалежним. А хто розробляє ці зміни нині? Верховна Рада України.
Вона є незалежною? Люди вважають, що ні. Недарма тільки менше, ніж 10% респондентів (тобто, опитаних) готові довірити цю справу органам, пов’язаним не тільки з Верховною Радою, але й із президентом.
Отже, бачимо: ні вищому представницькому органу держави, ні навіть її главі люди не хочуть довіряти зміни до Конституції – ні їм персонально, ні тим, хто до них близькі.
А що люди щодня чують у новинах, в політичних ток-шоу, аналітичних коментарях? Вони чують, що змінами до Конституції займаються саме ті, кому громадськість у більшості не довіряє. І як уже громадяни тепер до всього цього ставляться, на стадії, коли ці зміни ще тільки плануються, розробляються, голосуються у першому читанні?
Чи послаблюють ці новини соціальну недовіру народу до влади, зменшують її?
Відповідь тут є майже математично точною, бо вона випливає з логіки думок та ставлення. Соціальна недовіра посилюється.
Який же вихід? Хто, на думку громадян, має розробляти законопроекти зі змінами до Конституції?
Дослідження показує, що 58% довірятимуть у цьому питанні лише незалежним експертам та громадським організаціям.
І тут прохання не плутати з громадськими незалежними експертами експертів залежних, які працевлаштовані при штабах політиків чи їхніх партій, їхніх кишенькових радників та помічників, нехай вони будуть навіть і з юридичною освітою.
Такі залежать від своїх політичних чи посадових керівників, і кожен бос має можливість буквально примусити свого штатного експерта чи консультанта розробити та обґрунтувати те, що він бажає.
Чи дослухаються до такої думки громадян політики? Чи залучають вони незалежних експертів?
Буває і так. Але зі слів низки незалежних експертів знаю, що політики залучають їх не дуже охоче, а ті рекомендації, які не влаштовують політиків та політиканів, просто не враховують, навіть якщо вони можуть послужити інтересам справи та країни.
Наприклад, посадовці усіляко пручаються тим розробкам і рекомендаціям експертів, які посилюють прозорість і законність діяльності органів влади, ламають їхні корупційні схеми, заважають дерибанити Державний та місцеві бюджети.
Важливою реформою в Україні має стати судова реформа. Як ставляться українці до нині існуючої судової системи?
Переважна ж частина суспільства (близько 79%) вважає, що судова система в рамках реформи повинна зазнати серйозних змін. При цьому, 47% вважають, що такі заходи мають мати радикальний характер, з кардинальною перебудовою всієї системи, а 31% вважають, що зміни мають бути досить значними.
Складемо ці цифри. Отже, 78% опитаних судовій системі, що нині існує, не довіряють настільки, що виступають за її радикальну чи дуже значну зміну.
Висловлюючись просто, переважна більшість за те, щоб без роздумів знести цю стару похилену судову «хату» з підсліпуватими віконцями, що заросла хабарницьким «мохом» до самого дірявого даху, а на її місці побудувати світлий дім справедливого правосуддя, перепрошую за пафос.
І була ж пропозиція звільнити всіх вітчизняних суддів, але сама суддівська система зчинила шалений опір, та й Венеціанська комісія, до якої мусимо дослухатися, не рекомендувала це робити.
Але ж цьому питанні громадська думка така сама, як і в 2014 році. Значить, народ судові так само не довіряє, а його реформування поки що не бачить. Впливає це на рівень суспільної недовіри? Впливає, та й же як! Судіть самі. Цитоване дослідження підтвердило, що вітчизняні суди, як соціальна інституція, зберігають негативний баланс довіри-недовіри у суспільстві (-72%). Тобто, довіряють судам якихось 8% населення, тоді як не довіряють 80%.
Катастрофа! Звідки ж така недовіра?
А скринька відкривається просто: найбільш значимим чинником, що негативно впливає на рівень довіри до судів в Україні, більшість населення вважає саме поширеність корупції в судах (66%). Наносилися українці хабарів по судових коридорах, добре знають зажерливість судейської братії.
Може, вихід у тому, щоб суддів призначали централізовано, вищими державними інстанціями? Але і тут «облом». Призначення суддів президентом, Верховною Радою чи Верховним судом підтримується однаково незначною часткою українського суспільства (від 3 до 4%). Уявляєте?
Люди вже не вірять нікому – ні вищому судовому органу, ні вищому законодавчому органу, ні вищій посадовій особі держави, хоча президент постійно каже про необхідність судової реформи і підтримує ідею звільнення всіх суддів.
Виходячи з даного дослідження, народ немов би промовляє до цих шановних високопосадовців: ми також за реформу суду, але, перепрошуємо, без вас.
Якщо без них, то з ким? Хто має реформувати вітчизняну судову систему, яка вже безповоротно себе компрометувала?
І знову люди висловлюють свою довіру не чиновникам, а громадським активістам.
Їм готові доручити участь у створенні судів: під час оцінювання або конкурсу (76%), оголошення у випадку реорганiзацiї судів конкурсу на посади в нові суди (74%), запровадження конкурсного добору суддів Конституційного Суду (74%), звуження суддівського імунітету (73%), запровадження можливості оскаржити неконституційний закон до Конституційного суду (67%).
І при ліквідації суду люди хочуть бачити не чиюсь суб’єктивну волю, навіть вищої особи в державі, а дію права: вони за введення ліквідації судів законом(76%), а не указами президента. І в цьому бачать одну з важливих реформ судової системи.
А ось самим суддям народ довіряє не дуже, тому й не хоче їх довічного призначення.
Як і в 2014 році, ідея довічного призначення суддів на посаду в українському суспільстві підтримки не знаходить – за це виступають лише 2% населення. Більшість громадян вважає, що судді мають призначатися на термін до 5 років (45%) або на термін до одного року, а згодом, у випадку відсутності порушень і нарікань, до досягнення пенсійного віку (30%).
Але ось суд сформовано, судді призначені. Яким же бачиться контроль за діяльністю суддів?
Найефективнішими методами громадського контролю за судами, на думку населення, є оприлюднення інформації про поведінку, статки суддів та членів їхніх родин у ЗМІ (37%), подання скарг на суддів до дисциплінарних органів (32%), звернення до правоохоронних органів щодо скоєних суддями злочинів (31%). Порівняно з 2014 роком частіше зазначали варіант створення при судах громадських рад (зростання з 16% до 25%).
Що ж, доводиться констатувати: нема довіри до суду, немає її і до української прокуратури (76% населення більшою чи меншою мірою не довіряють цьому органу).
Більшість населення переконана, що Верховна Рада повинна здійснювати загальний контроль за роботою Генерального прокурора, адже 62% опитаних виступають за збереження можливості висловлення Верховною Радою недовіри цьому посадовцю, тоді, коли за його незалежність від парламенту висловилися 19% опитаних.
Як бачимо, так званої «вертикальної» суспільної довіри по лінії «народ – влада», на превеликий жаль, не спостерігається. Суспільна недовіра тут дуже значна, подекуди і зашкалює.
Провівши порівняльний аналіз по роках, соціологи резюмують: найвищим рівнем недовіри вже два роки поспіль відзначаються засоби масової інформації Росії (– 75% у 2015 році, – 72% у 2014 році, а у 2013-му було – 28%).
Далі за рівнем недовіри йдуть усі правоохоронні органи, причому, недовіра до них за п’ять останніх років істотно зросла: суди (– 72% у 2015 році, – 72% у 2014-му, – 45% у 2010-му), прокуратура (– 66% у 2015 році, – 48% у 2010-му). Конституційний суд України теж не має довіри (баланс довіри – 58%).
До Служби безпеки України довіра дещо вища, хоча за п’ять років вона теж істотно знизилася: від – 9% у 2010 році до – 35% у грудні 2015-го.
А от до новоутвореної поліції довіра зросла, хоча баланс довіри-недовіри все ж залишається негативним, проте, у липні 2015 року баланс довіри-недовіри до міліції складав – 57%, а у грудні 2015 вже до поліції – 24%.
Різко впала довіра до владних інстанцій: баланс довіри до Верховної Ради у грудні 2014 року складав – 26%, а через рік – 74%; до уряду, відповідно, від – 18% у грудні 2014 року до – 67%, до президента від +5% у грудні 2014 року до – 40% у грудні 2015-го.
Політичні партії теж посідають «призові» місця у рейтингах недовіри: мають – 72% у грудні 2015 року. Падає довіра до місцевої влади: від +10% у 2012 році до – 15% у грудні 2014 року і – 24% у грудні 2015 року.
А от довіра до банків трохи зросла: від – 71% у грудні 2014 року до – 65% у грудні 2015-го.
А як з так званою «горизонтальною» довірою? Ті ж соціологи констатують: фактично не відбулося змін у готовності людей до взаємної довіри.
Стосовно суспільства 25% населення вважають, що взаємна довіра людей зросла, 24% – що знизилася. Щодо особистої довіри до людей, 20% зазначили зростання, 18% – зменшення.
Отже, суспільна недовіра накрила українське суспільство, мов темне соціальне запаморочення. Та й чи могло бути інакше?
Адже дослідження показало наступне:
Наприкінці 2015 року 60% населення вважали, що події в Україні відбуваються у неправильному напрямку – практично стільки ж (58%), що й наприкінці минулого, 2014 року, і дещо більше, ніж наприкінці 2013 року (52%).
У правильності напрямку розвитку подій впевнені у грудні 2015 року 21% населення (22% – у грудні 2014 року і 26% – у грудні 2013 р.).
Для тих, котрі вважають, що Україна рухається в неправильному напрямі, свідченням хибності шляху є наступні аргументи: і досі триває війна на Сході (73%), зростають ціни, а зарплати не зростають (69%), високий рівень корупції (57%), у людей немає впевненості у своєму майбутньому (38%), сильно зросли комунальні тарифи (36%), країною й досі правлять олігархи (31%).
Але ж не всі українці так песимістично налаштовані?
Для тих, хто вважає, що Україна рухається в правильному напрямі, головними аргументами цієї впевненості є наступні: рух України в напрямі європейської інтеграції (63%), зростання соціальної активності людей, поширення волонтерства (39%), здійснення в країні, хоч і не надто швидко, потрібних реформ (38%), зміцнення української армії, яка змогла дати відсіч агресору (34%), більша згуртованість та патріотичність людей (33%).
Важливо підкреслити, що не політики чи ЗМІ навіюють українцям такі погляди. Думка щодо правильності чи неправильності напряму руху України формується в абсолютної більшості населення з власного досвіду (63%).
А досвід цей повсякденний – ціни в магазинах та базарах, цифри в платіжках ЖКГ, загребущі руки хабарників, що видирають останню копійчину у людей за будь-які послуги, які мають надаватися безкоштовно і без довгої тяганини. Та й щоденні новини не тішать людей уже давно.
Навколо себе погляне українець – просвіту майже нема. Подивиться нагору, де на Печерських пагорбах засідають вершителі доль країни – депутати, міністри, керівники країни – зовсім безпросвітно: конфліктують, лаються, штурхаються, б’ються, блокують трибуну, продають і продаються, набивають свої кишені і ніяк не наїдяться.
І тільки популістська тріскотня вискакує з усіх горлянок так званих «слуг народу», щоб забити памороки українцям, відучити їх думати і критично оцінювати ситуацію.
Але дарма. Люди все бачать, все розуміють. Тому й так стабільно тримається високий рівень суспільної недовіри до влади, а заодно, й один до одного.
А що ж треба було б зробити нашим поводирям, щоб люди відчули – країна, нарешті, рухається у правильному напрямі?
І тут соціологи в результаті опитування підказують: основним сигналом того, що країна почала йти «у правильному напрямі», для більшості населення стало б, передовсім, закінчення бойових дій, встановлення миру на Донбасі (73%), загальне зростання української економіки та відновлення промисловості (56%), загальне зростання рівня життя людей – пенсій, зарплат, стипендій (52%), притягнення до кримінальної відповідальності корупціонерів (50%), створення нових робочих місць (37%). Потрібно регулювати ціни, знижувати комунальні тарифи (45%), здійснювати соціальний захист незабезпечених людей (31.5%).
Бажаного очікувати поки що не доводиться. Тож, чи є запас терпіння у народу?
І знову соціологи допомагають це усвідомити.
У грудні 2014 року, загалом, 43% населення були готові терпіти певні матеріальні труднощі заради здійснення реформ: 10% були готові «терпіти стільки, скільки треба для успіху» і ще 33% згодні потерпіти недовго, не більше, ніж рік.
Не були готові терпіти 48%, із них 19% не вірили в успіх реформ, а 29% посилалися на те, що їхнє матеріальне становище й так уже нестерпне.
Через рік, у грудні 2015 року, готовність терпіти матеріальні труднощі заради успіху реформ зменшилася до 33%, із них 8% населення готові терпіти скільки буде потрібно, а 25% – недовго, не більше, ніж рік.
Не готові терпіти – 59%, із них 20% не вірять в успіх реформ, а 39% годі терпіти через злиденне матеріальне становище.
А якщо терпець урветься? Що можна очікувати?
У грудні 2015 року 26,5% населення вважало, що в їхньому місті (селі) найближчим часом можливі масові виступи протесту (6,5% із них у цьому впевнені, а 20% вважають це ймовірним).
Натомість, 38% вважають масові протести найближчим часом малоймовірними, а 20% впевнені, що протестів не буде.
Фактично така сама ситуація була й у грудні 2014 року.
Якщо мітинги та демонстрації все ж таки відбудуться, 24% населення готові взяти в них участь (8% – обов’язково і ще 16% – ймовірно, що так). Уже традиційно найвищою схильністю до участі у протестах відрізняється Західний регіон, де готові особисто взяти участь у протестах 39% населення, а найменше – у Східному (7%) регіоні та на Донбасі (10%).
Читач ясно бачить: усі показники суспільної недовіри серед українського народу є занадто високими, неприпустимими для нормального існування країни.
Таку високу «температуру», такий критичний «тиск» у суспільній свідомості потрібно, по-перше, усвідомлювати, а, по-друге, негайно збивати. І робити це зобов’язана влада.
А що ж вона робить?

Боротьба у «верхах»

А нагорі тим часом активно борються. Не з економічними чи соціальними недугами, а між собою. Конфлікти розривають Верховну Раду, тріщить правляча парламентська коаліція, лихоманить уряд.
І вінцем цієї боротьби є вперте взаємопоборювання президента і прем’єра. Зовні це «перетягування канатів» обоє намагаються приховати. Звучать примирливі заяви, заперечуються конфлікти.
Але це все проходить так, як і в буденному житті.
Скільки б розсварена сімейна пара не намагалася робити на людях вигляд, що між ними все нормально, за їхніми спинами всі перешіптуються, ловлять їхні погляди, які зблискують інколи люттю, чують слова, ціджені крізь зуби і чудово розуміють, що за робленими посмішками та підкресленою увагою один до одного стоїть уже стіна ненависті.
Тому весь політикум не сумнівається, що президент і прем’єр на сьогодні заледве терплять один одного, що один проти одного інтригують.
І прикладів таких багато.
Варто було, скажімо, президентові показати, що він весь вклався в процес проштовхування через Верховну Раду України змін до Конституції в частині децентралізації і активно вербує нардепів, щоб набрати таки 300 голосів «за», як Яценюк зробив хід у відповідь.
Чудово знаючи, що згідно з опитуванням, народ у більшості не підтримує ці зміни, побоюючись особливого статусу Донбасу і не сприймаючи ідею амністії сепаратистів та бойовиків, Яценюк раптом висунув пропозицію приймати закон про децентралізацію не у Верховній Раді, а на всеукраїнському референдумі.
Іншими словами фактично висловився за те, щоб цей закон «завалити». І тим самим підірвати позиції П. Порошенка перед Заходом, який просто таки примушує нашого президента цей закон проштовхнути будь-якою ціною.
У відповідь П. Порошенко, як стверджують, нібито, почав активно збирати голоси нардепів за відставку уряду і зміну Яценюка на посаді прем’єра.
Яценюк тоді заявив, що у випадку відставки уряду він разом зі своєю фракцією у Раді «Народний фронт» перейде в опозицію до президента і розвалить коаліцію. Що може мати наслідком масу складнощів аж до дочасних виборів.

Ексцес Абромавичуса

Черговий удар Саакашвілі по Яценюку

Але поки обидва важковаговики вітчизняної політики нарощували свої сили для вирішального взаємопоборювання, відбувся справжній політичний вибух.
Донині скромний і малопомітний міністр економічного розвитку і торгівлі литовець Айварас Абромавичус зібрав прес-конференцію і, не попереджаючи ні президента, ні прем’єра, зробив сенсаційну заяву, що подає у відставку.
Температура різко розжарилася, коли пан Абромавичус назвав причину: втручання і тиск на нього з боку близького до Порошенка нардепа Ігоря Кононенка.
Кажуть, що і Порошенко, і Яценюк, почувши все це, були розлютовані – кожен зі своїх причин. Яценюк навіть кинув докір, що Абромавичус тікає з поля бою.
Тут же за литовця вступився невгамовний Саакашвілі і заявив, що поля бою немає, а є болото з вини уряду, і його треба дійсно покидати. А сам уряд – кладовище реформ.
І до Абромавичуса вже четверо міністрів подали у відставку – Стець, Пивоварський, Квіташвілі і Павленко.

	Посли і керманичі України

Але жодних збурень це не викликало.
У випадку ж з Абромавичусом хвиля політичного «цунамі» миттєво накрила з головою всіх.
Прозвучали дуже стурбовані заяви Держдепу та ЄС. Директор МВФ Крістін Лагард заявила, що корупційні схеми в Україні, очевидно, продовжують існувати. В її вустах це могло означати чергову затримку з черговим траншем МВФ.
Більше того, посли семи головних західних держав негайно зустрілися з керівництвом України. Навіть на світлині видно, що посли сидять, мов екзаменаційна комісія, а Порошенко, Гройсман і Яценюк перед ними – як студенти на екзамені.
Після цієї зустрічі почалися інтенсивні перемовини з міністрами-втікачами. Четверо з них без особливого спротиву погодилися відкликати свої заяви про відставку.
Абромавичус продовжував пручатися.

А. Абромавичус і Н. Яресько

Як тільки його не переконували, литовець стояв на своєму. Потім раптом озвучив свої вимоги: у відставку генпрокурора В. Шокіна та А. Яценюка. Кого на прем’єра? Абромавичус не розгубився: «Та хоча б Наталю Яресько».
Кажуть, над ним посміялися.
Проте, поки що невідомо, хто буде сміятися останнім.
Отримавши такий відчутний удар по репутації, керівництво України зараз робить все, щоб залагодити всі суперечки і знову постати перед Заходом у вигляді реформаторів, які, до того ж, борються і з корупцією.
Та зробити це буде ой як непросто.

	Простягнута рука поки що зависла…

На момент, коли я пишу ці рядки, президент заявив, що міністр економіки повинен повернутися до свого кабінету разом зі своєю командою (яка також подала заяви про відставку) і простягнув руку примирення Абромавичусу. Пан Айварас поки що тримає свою руку в кишені і не квапиться подати її у відповідь.

Висновок

Останні події на Печерських пагорбах, за якими наша газета слідкує і буде надалі уважно слідкувати, не тільки не зменшили, а, напевно, посилили рівень суспільної недовіри громадян до влади.
Українці відчувають змішані емоції. І соціологи це підтверджують.
За їхнім твердженням, основними почуттями людей, коли вони думають про майбутнє України, є надія (39%) і тривога (39%), причому, надія дещо переважає на Заході і в Центрі, а тривога – на Півдні, Сході і Донбасі.
У 2015 році лідерами суспільної довіри закономірно стали волонтери (у грудні 2015 р. довіряли 68%, не довіряли – 19%, баланс довіри-недовіри становить +49%).
Далі за рівнем довіри йде традиційний лідер довіри – церква (баланс довіри-недовіри становить +44%).
Переважає довіра над недовірою у ставленні населення до Збройних сил України (+22%), позитивним є також баланс довіри-недовіри до громадських організацій (+10%).
Що трохи бентежить, врівноважена довіра і недовіра у ставленні до засобів масової інформації України (0%), проте зі сумом констатую – довіра до українських ЗМІ постійно падає: адже п’ять років тому, у 2010 році, баланс довіри-недовіри становив +26%.
Правду потрібно писати, панове журналісти, об’єктивно, чесно, патріотично працювати – як це робимо ми в нашій газеті.
Тоді й довіра до вас і ваших ЗМІ не падатиме, як вона стабільно тримається до флагмана української діаспорної преси – часопису «Час і Події».
А розмову про суспільну довіру і недовіру я продовжу. Можливо, зі Львова.