Григорій Бажул, 1942 рік
	Перша сторінка газети Нова Україна (фрагмент)
	Редакція газети Нова Україна. Харків, 1942 рік. Сидять, зліва — Аркадій Любченко, Софія Царинник, Петро Сагайдачний, Всеволод Царинник
	Серпень 1943 року, Західна Німеччина. Перший ряд ( зліва) - М. Лісківський, Г. Махиня, П. Потапенко, Д. Черненко. Другий ряд ( зліва) - Г. Китастий, Г. Цюра, І. Майстренко, Й. Панасенко
	Гайдамака Леонід
	Гайдамака Леонід, 1984 рік
	Гнат Хоткевич
	Зиновій Штокалко

Соборність і незнищенність української бандури та співу: від Лохвиці, Полтави й Харкова через Галичину, Західну Німеччину до Сіднея, Нью-Йорка й Вашингтона.

22 січня 2016 року, якраз у День Соборності України, минає 110 років від дня народження Григорія Івановича Бажула, який народився 22 січня 1906 року в Полтаві, а свій земний шлях скінчив в австралійському Сіднеї 17 жовтня 1989 року, так і не дочекавшись здобуття Україною незалежності, про що мріяв усе своє свідоме життя.

Дослідникам історії української бандури та кобзарства наш земляк Григорій Бажул відомий першим своїм дописом «Про бандуру», який він помістив у часопису «Нова Україна» 25 грудня 1942 року в окупованому німцями Харкові. До речі, «Нова Україна» – так називалась щоденна харківська газета, яка видавалася в 1941-1943 роках у цьому місті. Перше число газети вийшло ще 7 грудня 1941 року, спочатку відповідальним редактором видання був Петро Сагайдачний, та невдовзі офіційно від 19 квітня 1942 року його заступив Всеволод Царинник. У цій газеті публікували свої дописи представники української інтелігенції: Аркадій Любченко, Іван Багряний, Юрій Шевельов, Юрій Бойко, Анатоль Гак. Відомий український краєзнавець, історик та правник Ростислав Рибальченко у своїх дописах «Харківська еміграція 1942-1942», зокрема, зазначав, що в окупованому місті Харків, який став бастіоном німецьких військ, з дозволу німецького командування організувалась редакція газети «Нова Україна», яка розмістилася в красивому особняку в Сердюківському провулку (тепер – вул. Скрипника). Налагодити видавництво було справою нелегкою. Всі друкарні були знищені, пошкоджені. Та несподівано знайшли напівзруйновану друкарню при вулиці Сумській, 13, де в свій час друкували «Вісті ВУЦВКУ» і мали запас паперу. Привели до ладу все устаткування, і друкарня розпочала видавництво газети під назвою «Нова Україна». За змістом і назвою газета була принципово іншою, ніж недавні совєцькі газети, і це підкреслювало влучно підібране слово «нова». На шпальтах газети «Нова Україна» відображались події з життя міста, мислення людей, котрі ще недавно працювали за совєцької влади в умовах єдиномислення, при жорсткій цензурі, проте весь час думали про своє. Тепер ця можливість настала, хоча теж з урахуванням цензури військового часу. Працювали у вкрай несприятливих умовах – в облозі жахливого холоду і матеріальних злиднів, у пальтах і шапках. Дійсно, організатором і ентузіастом новоствореної редакції був галичанин Г. А. Сагайдачний, побратим полковника Андрія Мельника, ветеран УВО та ОУН, потім ним став Всеволод Царинник, добре знайомий з редакційною роботою. Членами редакції були: Софія Шадківська, дружина В. Царинника, Віктор Царинник, брат В. Царинника, А. Любченко, М. Оглоблин, Ю. Бойко, професор О. Пародиський. Секретарем редакції був Олександр Білосвіт, колишній співробітник газети «Соціалістична Харківщина». «…Треба додати, – зазначає Р. Рибальченко, – що редакція стала осередком Організації Українських Націоналістів (ОУН), хоча ця організація на Слобожанщині не набула значної впливовості. Чимала кількість її членів була викрита гестапо. «Нова Україна» виходила на чотирьох сторінках, а в неділю на восьми – «Щотижневик». Окремий примірник коштував 50 коп., а з часом – 1 крб. і 2 крб. Тираж газети був досить великим – 25000-60000 примірників. Коли в Харкові трохи налагодилось життя, її продавали у п’ятьох кіосках, які ще залишились. Щодо периферії, то видавництво мало штат розвізників, які привозили газету в ближчі й дальні місцевості – старостати та інші владні структури. Всього вийшло 453 числа газети. Останній номер був виданий 14 вересня 1943 року. Газета висвітлювала сторінки української історії, культури, традиції, звичаї, типові ремесла. Також критикувала недавню совєцьку дійсність, про що красномовно свідчать назви статей: «Уярмлене селянство», «Як більшовики нищили українську культуру», «Ленін – гнобитель українського народу» та ін.

Газета вперше почала розповідати про Голодомор 1932-1933 років, про большевицький терор й табори ув’язнених. У газеті «Нова Україна» була літературна сторінка, друкувалися вірші: «Відродження», «Воскресла Україна», «Нові вогні», «Новий день». «Із Риму, зі Заходу, з Європи, Йде Християнський Ренесанс» (Є. Маланюк), «Край наш визволено рідний» (Запорожець), «Народе звільнений, дивись, – Нова родилась Україна» (Д. Ніценко (Дмитро (Ніценко) Нитченко, що у повоєнні роки, як і Григорій Бажул, замешкав в Австралії), «Німецькі вояки – заступники над нами» (О. Веретенченко). З «Новою Україною» співпрацювали і письменники з інших міст: Пронченко з Кривого Рогу, Багряний з Полтави, був гостем редакції Улас Самчук…»

Крім своїх дописів до «Нової України», Григорій Бажул у часи німецької окупації виступав по Слобідщині як бандурист-соліст, його сценічним ім’ям було «Келеберда». Це він разом з Леонідом Гайдамакою робив спроби створити капелу бандуристів в Харкові в час війни, друкував у інших виданнях актуальні статті, де згадував про знущання та переслідування совєцькою владою над українськими культурними діячами, писав про тотальне знищення московськими большевиками кобзарів та бандуристів у 1930-х роках. На особливу увагу українського читача, як на мене, заслуговують натепер не досить відомі або не часто згадувані українські письменники, з яким був знайомий бандурист і дописувач Григорій Бажул. Це, зокрема, український драматург, прозаїк, фейлетоніст, журналіст Іван Якович Антипенко (1893-1980), який творив під псевдонімами – Анатоль Гак, Антоша Ко, Оса, Мартин Задека, який був членом літературної організації «Плуг» та ОУП «Слово», що у роки Другої світової війни працював фейлетоністом у газеті «Нова Україна», а у 1943 році виїхав до Західної України, потім емігрував до Німеччини, поселився там у Новому Ульмі, працював у редакції тижневика «Українські вісті» мовним редактором і фейлетоністом, як також – український письменник, редактор Аркадій Панасович Любченко (1899-1945), який від кінця 1941 року в окупованому німцями Харкові був редактором газети «Нова Україна», а вже 1942 року переїхав до Києва, потім – до Львова і там був заарештований гестапівцями; а ще – український письменник, поет і редактор Олексій (Олекса) Петрович Варавва (1882-1967), який до війни редагував літературно-мистецький двотижневик «Нова громада», а потім кооперативний місячник «Сільський господар» у Харкові, пізніше – член Об’єднання українських письменників «Слово», що писав під псевдонімами Олекса Кобець та Олексій Воронин, який працював у газеті «Нова Україна» до кінця 1943 року.

Бандурист, диригент, педагог, інженер та композитор Леонід Григорович Гайдамака був трохи старшим за Григорія Бажула, він народився 19 квітня 1898 року, свого часу закінчив Харківську консерваторію по класу віолончелі і лише у 30-річному віці по класу бандури також у Гната Хоткевича; був спочатку керівником самодіяльного гуртка мандоліністів, оркестру російських народних інструментів, неаполітанського оркестру та шумового оркестру. У 1922 році в Харкові Л. Гайдамака створив капелу бандуристів при клубі «Металіст», яку перетворив у перший оркестр українських народних інструментів, викладав гру на домрі та бандурі в Харківській робітничій консерваторії, а потім – у Музично-драматичному інституті, це якраз він разом з майстром Герасимом Снєгірьовим створив удосконалені бандури харківського зразка, а 1930 року заснував майстерню для серійного виготовлення бандури харківського зразка та інших українських народних інструментів.

Повертаючись до постаті видатного уродженця Полтави Григорія Бажула, зазначу, що ще до початку німецько-совєцької війни він був засуджений у голодному 1933 році на два роки позбавлення волі, які провів у Бердянській сільськогосподарській трудовій колонії, потім відбув заслання на Північному Кавказі, Сибірі та в Тайшеті, повернувся до Харкова лише у 1938 році. Саме цього року, 8 жовтня, був закатований у казематах НКВД Гнат Мартинович Хоткевич (літературний псевдонім – «Гнат Галайда») – український письменник, історик, бандурист, композитор, мистецтвознавець, етнограф, педагог, театральний і громадсько-політичний діяч. Григорій Бажул добре знав творчість Гната Хоткевича, оскільки після переїзду разом зі своїми батьками з Полтави до Харкова у 1911 році та здобуття агрономічної освіти юний Григорій зацікавився кобзарським мистецтвом, коли почув гру сліпого кобзаря Павла Келеберду, згодом він записався до класу бандури Гната Хоткевича при Харківському музично-драматичному інституті, де один з малої групи засвоїв основи харківської школи гри на бандурі.

Долі обох кобзарів – вчителя Гната Хоткевича та його учня Григорія Бажула – є дещо подібними. Гнат Хоткевич за участь у керівництві політичним страйком 1905 року зазнав переслідувань і в січні 1906 року був вимушений переїхати в Галичину, де оселився спочатку у Львові, а потім у Криворівні, мандруючи, об’їхав усю Галичину й Буковину зі скрипковими концертами та концертами українських народних пісень у супроводі бандури. Повернувшись з Галичини 1912 року у Велику Україну, оселився в Києві, де знову долучився до літературного й мистецького життя, від лютого 1913 року став редактором літературного журналу «Вісник культури і життя», продовжував концертувати з бандурою із серіями концертів «Вечір бандури» та читати лекції. До большевицької окупації України Гнат Хоткевич, як Григорій Бажул, поставився з великою недовірою і пересторогою. Хоча, Г. Хоткевич у 1920-1928 роках викладав українську мову й літературу в Деркачівському зоотехнікумі, на Харківщині, згодом викладав у Харківському музично-драматичному інституті, де проводив клас бандури, а у 1928-1932 роках став художнім керівником Полтавської капели бандуристів.

Якраз у 1935 році на основі Кобзарського хору та Полтавської капели створили показову «Українську державну зразкову капелу бандуристів», керівником призначили Миколу Михайлова, а його помічником став відомий бандурист Данило Піка (учень того ж таки Гната Хоткевича й знаменитого Опанаса Сластіона). Об’єднана капела успішно гастролювала по країні. Проте, репресії НКВД завдали відчутного удару по кращих артистах. За даними Уласа Самчука з його книги «Живі струни», у 1935-му 16 учасників капели із 28-ми загинули у в’язницях та засланнях. «….Полтавську капелу бандуристів під керівництвом Володимира Кабачка було організовано у 1925 році. Мистець народився в селі Петрівці, нині Миргородського району. З п’яти років жив у Полтаві й уже 7-річним хлопчиком співав у архієрейському хорі, де отримав перші знання з тромбона у місцевому музучилищі...», зазначає дослідниця Марина Бурмака. Протягом 1913-1917 рр. навчався в Московській консерваторії по класу контрабаса, а потім повернувся до Полтави, став регентом собору, викладав спів у школах.

У цей час він захопився грою на бандурі й за короткий час створив і виховав високопрофесійний колектив бандуристів. Популярність капели зростала, стали частими гастролі по СРСР. Але у 1934 році її керівника заарештували за доносом. Звільнившись через три місяці, до колективу він уже не повернувся, а невдовзі залишив Полтаву та знайшов роботу в Ленінграді, у Великому драматичному театрі ім. М. Горького. Там же, закоханий в українське мистецтво подвижник, організував хорову капелу й капелу бандуристів…»

Гнат Хоткевич, незважаючи на важку травму (потрапив під потяг 1934 року), був заарештований й особливою трійкою УНКВД по Харківській області 29 вересня 1938 засуджений до розстрілу за «участь у контрреволюційній організації»; вирок виконано 8 жовтня 1938 року.

Життя й діяльність уродженця Харкова Гната Хоткевича та уродженця Полтави Григорія Бажула пов’язані з історичною Полтавщиною. Відомо, що ще до народження Г. Бажула, у 1903 році, Гнат Хоткевич разом Михайлом Коцюбинським, Василем Стефаником, Оленою Пчілкою, Лесею Українкою, Михайлом Старицьким, Володимиром Самійленком та багатьма іншими взяли участь у відкритті у Полтаві пам’ятника Іванові Петровичу Котляревському. Керуючи у 1928-1932 роках Полтавською капелою бандуристів, Гнат Хоткевич створив для неї досить поважний репертуар, а колектив під його орудою досяг такого успіху, що став першим підсовєцьким колективом, який отримав контракт на гастролі Північною Америкою.

Як згодом Григорій Бажул, Гнат Хоткевич рано почав вивчати гру на бандурі і також, як бандурист-соліст, об’їхав майже всі великі міста України; на базі народного способу гри на бандурі, який використовували слобожанські кобзарі, він створив свою так звану Харківську школу гри на бандурі. До речі, у 1902 році на ХІІ Археологічному з’їзді якраз Хоткевич організував виступ кобзарів та приготував доповідь, яка мала вирішальне значення для подальшого розвитку кобзарського мистецтва в Україні, і це був перший відомий виступ ансамблевого виконавства на бандурі, вже за сім років у Львові було видано його перший підручник гри на бандурі. Працюючи над удосконаленням конструкції бандури, Гнат Хоткевич створив педагогічну літературу для бандури «Підручник гри на бандурі», «Короткий курс гри на бандурі» й уклав низку композицій і обробок народних пісень.

Думається, що не випадково дружина Гната Хоткевича – Платоніда – передала на збереження жменю рукописів свого чоловіка на зберігання саме Григорієві Бажулу. До речі, дружина Хоткевича, Платоніда Володимирівна, також була репресована і по війні вислана московськими комуністами до непривітного Казахстану; пізніше, після повернення в Україну, жила в Криворівні, де працювала в хаті-музеї Івана Франка. Донька Хоткевичів Галина під час війни була вивезена в Німеччину, а потім з іншими переміщеними особами оселилася в Марокко, де довгий час була парафіянкою та співала в хорі православної церкви Воскресіння Христового в Рабаті, від початку 1970-х проживала в місті Гренобль (Франція), де померла 26 січня 2010, син Володимир записався до Української дивізії і пропав у боротьбі з червоним військом під Курськом, донька Оля оселилася у Венесуелі, син Євген утопився, нелегально перетинаючи радянсько-іранський кордон, інший син, Володимир, залишився в Харкові і став ректором Харківського університету.

З наступом Червоної армії Григорій Бажул виїхав до Західної України, де виступав у складі ансамблю з українським поетом-модерністом та бандуристом, лікарем за фахом, доктором медицини Зіновієм Павловичем Штокалком (Зіновієм Бережаном), пізніше – автором «Підручника гри на бандурі» та «Кобзарського підручника», який до цього вивчав гру на бандурі в Юхима Клевчуцького у Бережанах та в Юрія Сінгалевича у Львові і, на думку музикознавців, був під значним впливом виконання Григорія Бажула. Разом із Г. Бажулом та З. Штокалком давав концерти для воїнів-повстанців з УПА уродженець Самбора, на Львівщині, Володимир Іванович Юркевич, який почав вивчати у нього гру на бандурі у того ж таки Юрія Сінгалевича, а пізніше з ним, Степаном Ганушевським та Семеном Ластовичом створили окремий ансамбль бандуристів. Слід зазначити, що бандуру для В. Юркевича зробив згаданий Семен Ластович на базі бандури конструкції Костя Місевича. По закінченні війни колишній вояк Української дивізії «Галичина», а згодом боєць одного з відділів УПА, продовжив співпрацю з Григорієм Бажулом, де вони разом грали в ансамблі бандуристів разом зі Степаном Малюцою, Зіновієм Штокалком та Данилом Кравченком. Думається, не випадково Володимир Юркевич у 1952 році разом із С. Ганушевським записав платівку з піснями УПА, пізніше створив капелу бандуристів колишніх вояків Української дивізії «Галичина», які тоді замешкали в околиці Нью-Йорка, випустив платівку зі записами цієї капели, й, зрештою, художнім керівником Нью-Йоркської школи кобзарського мистецтва.

Григорій Бажул емігрував до Австралії у 1948 році, де став основоположником кобзарських колективів, створивши Ансамбль бандуристів імені Гната Хоткевича та школу гри на бандурі в Австралії. Згодом він написав свої праці на дослідницькій ниві – «Кобзарське мистецтво в Австралії», (газета «Вільна думка, № 51(1047) Сідней, Австралія, 21.12.1969), «Альфа й омега мистецької одиниці в Сіднеї» (видання «Бандура», 1985, № 13-14) та «З бандурою по світу»//Бандура, 1984, № 9/10). Однією з його цікавих статей є його ґрунтовна праця «Гнат Хоткевич», що з’явилася в альманаху «Новий обрій», № 2 (1960), який виходив тоді в австралійському місті Мельбурн.

Бандура Григорія Бажула роботи видатного австралійсько-українського майстра, уродженця селища Нові Санжари, що на Полтавщині, Федора Деряжного, зберігається в музеї кобзарського мистецтва в Переяславі-Хмельницькому, де також зберігається портрет бандуриста Г. Бажула роботи його дружини, акторки й малярки Людмили Бажул.

Тут варто згадати й Федора Деряжного, який народився 29 березня 1905 року. Це він, будучи 16-річним юнаком, вперше побачив бандуру в руках молодого сліпого кобзаря та, не маючи грошей купити інструмент, заходився зробити подібну бандуру власними руками. Однак лише через 10 років після початку свого захоплення кобзарством йому вдалося виготовити свою першу бандуру, тоді ж Федір почав учитися грати зі слуху, а також переслухав старі платівки у свого дідуся.

Під час великого українського Голоду на початку 1930-х років він їздив велосипедом аж до Білорусі, де виступав зі своєю бандурою, щоб на зібрані пожертви купити хліб й врятувати родичів від страшного Голодомору, що тоді нищив українське селянство. По закінченні Другої світової війни Федір Деряжний опинився в Західній Німеччині, де продовжив займатися не лише грою на бандурі, але й виготовленням струнних музичних інструментів та бандур. Якраз тоді він виготовив ще кілька бандур для друзів-бандуристів капели імені Тараса Шевченка, що була під керівництвом іншого нашого земляка, також уродженця Полтавщини, Григорія Китастого, що пізніше разом зі своїми інструментами перебрався до США.

У Західній Німеччині Федір Деряжний виступав з бандурою на концертах перед українцями, що, рятуючись від большевицької тиранії, також опинилися в таборах для переміщених осіб. Під час кількарічного періоду свого життя у таборах для переміщених осіб (DP) на території Західної Німеччини, чекаючи на еміграцію до Австралії, пан Федір об’єднався з кількома іншими майстрами музичних інструментів, щоб зробити різні типи струнних інструментів, включаючи цимбали, бандури, гітари, домри й мандоліни. Ще в Західній Німеччині він познайомився з Григорієм Бажулем. Вже на чужині, в Австралії, Г. Бажул разом з дружиною, як і родина Деряжних, стали меценатами Рідного шкільництва. Це Григорій Бажул та Федір Деряжний разом з іншими українським патріотами закликали активно інформувати Захід про стан життя в Україні та про неймовірні утиски, що їх терпів наш народ. Відомо, що до вибуху німецько-совєцької війни пан Григорій Бажул з ярликом «неблагонадійного» у підсовєцькій Україні був вимушений працювати у Ташкенті й на Кавказі як агроном, фахівець зі сортового випробування зернових культур.

Бандурист Володимир Юркевич	Зиновій Штокалко	Григорій Бажул, 1948 рік

Григорій Бажул зі своєю дружиною Людмилою	Бандуристи Петро (зліва) та Федір Деряжні