З Новим роком та Різдвом Христовим! Найкращі вітання нашій громаді від Марії та Михайла Климчаків
	Моя перша фотографія під ялинкою у тата на колінах. У кожного з нас є такі фотографії, відшукайте їх, вони дарують радість

Довгоочікуваний Святвечір. Різдвяна зірка запалює наші серця казковістю. Це свято завжди відновлює у пам’яті найкращі дитячі враження.

У моєму дитинстві Різдво було справжнім. І починалося воно ще перед Святвечором, коли, з’їхавшись до дідової хати, ми, у першому поколінні міські онуки, проводили попередні репетиції коляди, а коли починало смеркатися – всією родиною йшли на цвинтар. Запалювали свічки під хрестами прадідів і прабабунь, багатьох правуйків. Знали їх по іменах від діда і баби. Віталися з усіма, кого зустрічали, й один одному не забували сказати: «Приходьте до нас колядувати! А згодом, перед тим, як зайти до хати, видрапувалися на загату і кричали у вікно: «Чи несуться вам кури і когути?»

У великій хаті стояв довгий дубовий стіл, а дорога від порога до столу сяяла золотом. Дідо вносили солому і встеляли підлогу, поки нас не було. Скільки ж то було радості – залізти під стіл і квокати один наперед другого. Хата пахла пампухами, настояним узваром.

У Романові (Львівська область) святкування починалися на початку січня. Саме на цей час мій тато Йосиф і вуйко Влодко Співак, Ляшові зяті, брали кілька днів вихідних, щоби напередодні поїхати до села допомогти дідові Федьови «нарізати січки», приготувати на свята поживу коровам. Худоба повинна бути нагодована, щоб не ревіла, навіть песикові Босому підкидали в будку доброї соломи, щоби не гавкав на колядників. А ще з лісу приносилося деревце (ялинка), яке завжди одягала цьоця Леся, розповідаючи при цьому нам про кожну іграшку, гірлянди, коли і хто намалював ангелика, який злітав на чубок, зачіпаючись позолоченими крильцями за порозвішувані на гілках цукерки, які так хотілося покуштувати.

Починалася вечеря з дідового благословення: «Помагай Біг, на щастя, на здоров’я, на той новий рік, щоб був кращий, як торік!» Всі ставали, щоб змовити «Отче наш!» і «Богородице Діво!» Найголовнішою стравою була кутя – пшениця, заправлена медом. Я з гордістю заявляла, що особисто ходила до Дідичів за день до святвечора опихати в ступі пшеницю для куті. Крім головної страви, на стіл ставили рибу, борщ і гриби, голубці, мачанку з квасолі і грибів, вареники, солодке печиво, маківник, узвар зі сушок – сушених сливок, яблук і груш. Після вечері всі колядували «Бог Предвічний», а другою колядою була «Йосиф старенький колише дитятко». Тато при цій коляді завжди посміхався і давав нам гроші за коляду. Мама збирала ложки і всіх їх разом складала на бамбетлі у пекарні, щоби родина трималася купи. Туди ж виносила залишки їди, залишаючи на ніч померлим.

Баба відкривали двері на ганок, щоби всі почули, з якої сторони села долинав собачий гавкіт. У хаті було три онуки, і всі дівчата, то ж хотіли, щоби свій, із свого села прийшов у зяті. (МК: Їхнє бажання збулося на наймолодшій, на Галині Співак, що вийшла заміж за Івана Іванишина з-під лугу. До Люби Литвин заслав сватів Гриць Савка із Глібович, я ж опинилася в невістках на Івано-Франківщині, вийшла заміж за однокурсника Михайла Климчака). На Святвечір колядували у кожній хаті, під кожну хату приходили дорослі і зовсім юні колядники. Найбільшу коляду я отримувала від свого хресного тата Богдана Грицая. Усі ми – рідні, двоюрідні і троюрідні – колядували у його хаті.

Найбільш пам’ятною була коляда «Сумний святий вечір» із присвятою романівським героям. Село, з усіх боків оточене густими лісами, таїло довгими роками правду про партизанку. Тут приймали бойове хрещення сини і доньки Української Повстанської армії, а з приходом більшовицької влади багатьох романівців повивозили у Воркуту, Тюмень і там, серед снігів та пустелі, горіла свічечка українського Святвечора. Ми колядували у новій хаті, що виросла на місці старої, підірваної більшовиками в 1944-му разом з господарем св. пам’яті Олексою Гулою та його побратимом. Коли ми, малі, своїми голосами виводили слова «Сумний був святий вечір в сорок шостім році», дорослі витирали сльози.
Дивовижне село і його традиції. У 70-80-х роках ми з нетерпінням чекали свят. А ще був вертеп, шопка. Як ми заздрили Гуликовим хлопцям, що вони підуть у костюмах з колядою по селі. У сусідстві з нашою хатою відбувалися репетиції, ми знали напам’ять слова кожного героя, допомагали виготовити саму шопку, обклеювали пір’ям крила Ангелові, вірили, що горанська (шопка з Гори) буде найкраща. Голоси, звуки, запахи, молитва, коляда – майже всіх нас поєднують однаково. Для справжнього щастя людині потрібне справжнє Різдво і справжній Святвечір.

Своєрідним навернення себе до таїнства, чарів, священнодійства різдвяного обряду є для нас Різдво на чужині – з колядою, з друзями, що стали рідними, з дітьми, що пташками розлітаються по святах, з добрими і теплими спогадами, і сльозою розради, і словами про прощення до батьків – за розлуку, за хвилини мовчання і довгообіцяючі надії на те, що у новому році ми будемо разом! Згадуємо всіх добрих ангелів, які у свята Різдва Христового опускаються на своїх зорях над оселями і радіють, що ми пам’ятаємо про них.