Медицина – це та галузь, яка чи не найбільше потребує сьогодні реформ. Медики нарікають на низькі зарплати, пацієнти – на поганий стан лікарень та коштовне лікування. Але і ті, і ті є заручниками ситуації, яка склалася у медичній галузі України – брак коштів і, як наслідок, низький рівень медобслуговування.

Старе обладнання, палати без ремонтів, брак ліків – про що тільки не начитаєшся у соціальних мережах та різних Інтернет-форумах. В Інтернеті користувачі дедалі частіше викладають приголомшливі фотографії українських лікарень і просять рекомендувати знайомих, «перевірених», лікарів. Та й для того, аби пересічному українцеві полікуватися у державній лікарні, «безкоштовна» медицина хіба що передбачить місце у загальній палаті. А всі медикаменти – то з розряду «подумай про себе сам».
Українці роками бідкаються на неякісне медобслуговування у старих поліклініках і запитують: а де ж лікуються представники влади, політики? І самі собі відповідають: «Точно не в Україні!»
Відтак, журналісти Інформагенції ZIK вирішили поцікавитися у депутатів і чиновників різних рівнів, де лікуються вони та їхні родичі. Більшість опитаних кажуть, що звертаються до комунальних поліклінік, хоч і визнають, що ситуація там далеко не найкраща. Звичайно, це опитування не може бути репрезентативними і, очевидно, що зв’язатися з найбагатшими можновладцями, які довіряють своє здоров’я, радше, закордонній медицині, важко. Але це опитування – швидше, зачіпка, привід акцентувати увагу на проблемі, про яку всі знають, але ніби звикли не помічати.

Олександр Ганущин, голова Львівської обласної ради:
«Якщо взяти всі галузі, на жаль, медицина – це та сфера, де МОЗ не запропонувало жодного шляху виходу з невтішної ситуації. У випадку потреби я завжди звертаюся до державних медзакладів, тому що у приватних клінік дуже вузький спектр дії. У державних лікарнях медики більш кваліфіковані, у них більше «набита рука», краще розуміння проблеми. Державна медицина йде вперед у плані діагностування. А за кордоном я не лікувався».

Оксана Юринець, народний депутат України:
«Сама до лікарень не звертаюся, хіба що до стоматолога. Ще п’ять років тому я народжувала у Медінституті (пологовому відділенні Львівської обласної клінічної лікарні, – ред.). Це – комунальний заклад обласної ради. Щодо дітей, то раз на рік ми їздимо на огляд в «чорнобильську» лікарню у Львові (Львівська обласна дитяча спеціалізована лікарня, – ред.). Але я вважаю, що для здоров’я найважливіше – це, напевно, спорт. Моя дитина колись сказала: «Мамо, в усіх нормальних батьків діти хворіють і не ходять до школи, а я вже в другому класі і ще ні разу не хворіла».
Сестра мого чоловіка – офтальмолог, але ми отримуємо в телефонному режимі якісь поради її колежанок, які вчились разом на педіатрії. Тобто, намагаємося забезпечувати догляд вдома і не доводити до лікарні, але якщо щось стається, то, звичайно, звертаємося до тих закладів, які є на території міста.
Батьків оперували також у нас, у Львові, в обласній клінічній лікарні. За кордоном, слава Богу, не доводилося лікуватись».

Віктор Пинзеник, народний депутат, екс-міністр фінансів:
«Лікуюся, де Бог дасть – куди довезли, туди й довезли… Взагалі, мене дружина лікує».

Руслан Кошулинський, депутат Львівської обласної ради, колишній віце-спікер парламенту:
«Я останній рік перебуваю у військовій частині, тому огляд проходив у військкоматі. За цей час жодного лікування не було. Загалом, завжди звертався тільки до державних медзакладів.
Головна їхня проблема – низьке фінансування, від якого і залежить обслуговування медпрацівниками. Якщо є недофінансування – таке і лікування.
Людині завжди треба давати право вибору. Наприклад, в Іспанії чи Німеччині дуже висока якість медичного обслуговування. Там приватні клініки можуть обслуговувати пацієнтів, яких скеровує держава. Але ні в мене, ні в моєї родини немає досвіду лікування за кордоном, оскільки це дуже дорого».

Голова Львівської ОДА Олег Синютка:
«Дякувати Богу, за 45 років мені не доводилося стаціонарно лікуватися. Якщо виникають якісь проблеми з дітками, то ми звертаємося в дитячу поліклініку на Орлика, там є просто фантастичні фахівці, і вони завжди дуже чуйні. Стосовно лікування за кордоном, то, слава Богу, нас така участь оминула.
У житті мені довелося вже декілька разів лікувати батьків, і я дуже вдячний лікарям, які працюють у першій міській клінічній лікарні на вул. Ужгородській, тому що, як вони жартують, там завжди батьків «підремонтують».
Я прекрасно розумію – треба чесно усвідомлювати і робити поправку на те, що, напевно, все-таки, до них ставляться як до батьків голови ОДА чи першого заступника міського голови. Але мені було би гріх не те, що нарікати, а щось подумати погане про лікарів чи про ситуацію, яка є. Я ніколи не мав зауважень. Навпаки, думаю, те, що батькові вже 76, а мамі 72 – це насправді велика заслуга лікарів».

Юрій Кужелюк, депутат Львівської міської ради:
«Лікуюся у 1-й комунальній міській поліклініці. Звичайно, у цій поліклініці, як і в інших, є проблеми з ремонтом, постачанням – це, загалом, проблеми нашої медицини. Але я, практично, ціле життя там лікуюся. Із приватних лікарів звертаюся лише до стоматологів».

Роман Грицевич, депутат Львівської міської ради:
«Я і родина звертаємося в 1-у міську клінічну лікарню. Щодо стоматологічних послуг, тут іду до приватних клінік. А послугами терапевтів, кардіологів користуюся у державних закладах.
Звичайно, моя думка – в України потрібно запроваджувати страхову медицину. Це питання багато років порушують, але зараз його треба обговорювати на більш високому рівні.
У державних медзакладах спеціалісти кваліфіковані, не гірші, ніж у приватних клініках і навіть в інших країнах. Але, наприклад, якщо йдеться про операції, зокрема, кардіологічні, пацієнт мусить купувати дороговартісні стенти».

Павло Розенко, міністр соціальної політики України:
«Намагаюся тримати себе в належній формі, щоб не було причин для лікування. Відверто скажу, що, напевно, протягом останніх чотирьох років я не хворів і не звертався до медичних закладів. Я приписаний до районної лікарні в Шевченківському районі Києва, і якщо виникне така потреба, то безумовно, буду звертатися до цієї лікарні. Хоча, згідно із законами України, маю право на якісь відомчі лікувальні заклади, але поки що ними не користувався.
Діти мої також зареєстровані в районній лікарні і користуються послугами районних лікарів. Якихось складних операцій в нашій родині, на щастя, не доводилось робити. За кордоном жодного разу ні мені, ні членам моєї родини лікуватись теж не доводилось.
Не можу сказати, що нас повністю влаштовують наші медичні заклади. Наприклад, минулого року моя мама захворіла і тиждень лежала у звичайній лікарні міста Києва. Звичайно, я до неї приходив і бачив стан, в якому перебувають наші лікарні. Тому, очевидно, що в цій ситуації треба, аби влада в цілому і місцева влада так само основні ресурси і своє завзяття вкладала в систему охорони здоров’я. Подивимося на ті реформи, які зараз здійснює і профільний міністр. Знаю, що ідей та ініціатив є багато.
Очевидно, що в цій сфері є комплекс проблем – від умов утримання пацієнтів до відсутності елементарних ліків. До того ж, незважаючи на те, що всюди у нас записано, що лікування має здійснювати безкоштовно, але все одно всі чудово розуміють, що необхідно у тих же самих лікарнях платити за послуги, закупляти самостійно медикаменти. Тому подобається це комусь чи ні, але якщо ми хочемо мати якісну медицину, ми повинні зробити цей процес прозорим. В який спосіб – чи через оплату в лікарняних касах, чи через введення страхової медицини, – це вже хай фахівці вирішують».
Варто зазначити, що Міністерство охорони здоров’я вирішило продовжувати започатковану попередньою владою медичну реформу, яка стартувала у трьох пілотних областях (Донецькій, Дніпропетровській і Вінницькій) та місті Києві ще у 2011 (!) році. Коли ж реформа охопить усю країну, і коли українці побачать практичні результати – не відомо. Можливо, якщо це питання більше будуть порушувати не лише пересічні громадяни, а й обрані представники громади і посадовці, які бачать проблеми зсередини, бажаних змін можна буде досягти швидше?