Боєць вчиться давати собі раду з механічними протезами, щодня просуваючись до мети – бути самостійним.

У госпіталях багато хто з поранених читає. Вадим Свириденко для цього має планшет із сенсорною клавіатурою. Від паперових книжок теж не відмовляється, призвичаївся сторінки гортати. Він не має жодного наміру змінювати звички: читає багато, як до поранення…

Сержант 128-ї бригади, санінструктор Вадим Свириденко дивом вижив у Дебальцевському котлі, але залишився без стоп та кистей. Хто хоч раз розмовляв з цією людиною, хто читав про нього чи бачив його на телеекрані, знає: більшого оптиміста ще треба пошукати. Його оптимізм — не лише вроджена риса характеру, а й результат усвідомленої щоденної праці. Вадиму, за його словами, близький “принцип Поліанни”. Як у маленької героїні книжки Еліонор Портер — Поліанни, оптимізм якої — це «гра у радість», впевненість, що у найсумніших подіях можна знайти привід бути вдячним долі. Ця здатність прийняти життя в усій повноті притаманна й Вадиму.

Однак оптимізм Свириденка базується перш за все на його власному принципі: щодня хоч крок вперед.

Вадим — цілеспрямована та організована людина. Усі перешкоди долає з усмішкою та жартами. Зараз він проходить курс медичної реабілітації у США, у Військово-медичному центрі імені В. Ріда. Двоє українських бійців вже повернулися додому, а троє — Вадим з   побратимами — ще залишаються. Вадим освоює механічні, біоелектричні протези, щодня працює на тренажерах, розробляє дрібну моторику пальців протеза, вчиться робити усе — прибирати, готувати, грає з хлопцями у “румікуб” — гру, подібну до лото, він вміє навіть памперс поміняти, наразі ляльці… Про це розповіла дружина Вадима Вікторія Дяків. У Києві  уся сім’я з нетерпінням чекає повернення Вадима. Його маленькій донечці Алісі вже два місяці… Батько бачить її наразі у скайпі, Вікторія з чоловіком спілкуються щодня, знають одне про одного усе. З кожним днем Вадим усе ближче до своєї мети — нікому не бути тягарем, стати самостійним…