За двадцять чотири роки незалежності Україна внесла чималі зміни в систему державного управління, проте загальний висновок буде невтішний: зміни так і не зачепили головний «нерв» системи. Від того, що вона стала кланово-олігархічною, вона не перестала бути квазірадянською.

У своєму документі «Договір гідності заради сталого розвитку» Несторівська група звернула увагу суспільства на те, що доступ до економічних ресурсів (а значить, і до влади) мають не ті, що чесно перемагають у конкуренції, а лише ті, що мають належні привілеї та особисті зв’язки. В результаті, народ дбає більше про рівний перерозподіл благ, бо саме це виглядає справедливим, тоді, коли суспільство рівних можливостей, як і журавель у небі, губиться в імлі недосяжного. «Забрати у тих, що мають» виглядає значно реалістичнішим, ніж «створити разом нове».
Все це, на думку групи, негативно впливає на суспільну й особисту мораль. Корупція і протекція залишаються в уявленнях людей найнадійнішими засобами виживання, а хижацтво та обман – єдиними способами збагачення. Відтак, кажучи узагальнено, цінності виживання залишаються панівними і входять у суперечність із цінностями Майдану, в основі яких лежить логіка солідарності й самопожертви. В країні під голосну риторику сакралізації Небесної Сотні та Революції гідності йде тихий саботаж революційних настанов і поступовий реванш старої ціннісної матриці. Фізично Янукович може бути в Ростові – ціннісно він уже активно відвойовує київські пагорби.
Отож, час робити жорсткий висновок: продовжувати життя старій квазірадянській системі сьогодні аморально. Звичайно, був би гріх звинуватити нинішнє керівництво України в бездіяльності, і я вдячний йому за належні кроки. Проте важко позбутися й відчуття, що дотеперішні реформи нагадують «ямковий ремонт» старої радянської дороги. Імітації залишаються улюбленим інструментом українського політикуму. Схоже, що державний апарат загалом усе ще покладається на патерналістську модель держави – в іншу модель вони не вірять, а тому просто бояться відпустити людей.
Проте (згадаймо підручник радянської історії) навіть Володимир Ленін мав більше сміливості. Адже коли економіка більшовицької Росії зазнала колапсу, саме Ленін запровадив НЕП, тобто, дав свободу малому й середньому бізнесу. Іншими словами, не маючи змоги забезпечити потреби людей, влада відпустила народ, даючи йому можливість порятувати самого себе.
Саме цього ефекту – ясна річ, у параметрах нинішнього стану економіки – мені й бракує у діях нинішнього керівництва. При допомозі Заходу економічний колапс вдається приховати – люди ще якось терплять. Однак, якщо «казан» вибухне, хай не каже влада, що її не попереджали.
Я усвідомлюю, що змінити систему управління на ходу не просто. Потрібно те, що в теорії еволюції називається комплексною мутацією – одномоментний перехід країни на іншу систему управління. Кількісно змін у старій радянській системі управління накопичилося вже багато – «дарвінівський відбір» діє і продовжує дестабілізувати пошарпану комуністичну модель. Проте, як відомо, новий еволюційний «вид» сам собою не утворюється; його поява – це дар Святого Духа. В нашому випадку має з’явитися група пасіонаріїв-управлінців, які прийдуть уже з готовими параметрами нової системи. Важливо, щоб нова еліта не просто обіцяла, що вона робитиме після приходу до влади, а щоб уже діяла відповідно до знайденої моделі. І тут ми переходимо до іншого джерела проблем – громадянського суспільства. Чи готове воно до цієї ролі?

Громадянське суспільство

Настрої в українському суспільстві нагадують сьогодні кліматичну мінливість березня: брили старого снігу сусідують зі струмочками талої води; тепло пригріє сонечко, але вже за секунду війне морозним вітром. Іншими словами, однаково справедливими щодо України є й оптимістичні, і песимістичні висновки.
Одна правда полягає в тому, що Україна разюче міняється – і то в добрий бік. Як свідчать недавні соціологічні опитування, йде активний процес прощання з комуністичним минулим і творення новітньої політичної нації. Волонтерський рух рятує честь усієї країни і є підставою для гордості в тому суспільстві, яке ще кілька років тому було зразком соціальної пасивності.
Однак правдою є й те, що спротив змінам є величезний. Ще агресивнішою стала корупція – так комарі жалять, передчуваючи грозу. Незмінно безнадійною залишається ситуація в системі пострадянського кривосуддя, а поодинокі викриття й арешти, хоч і є знаковими, все-таки залишаються винятками, які лише підтверджують правило. Замість утвердження правової свідомості й логіки верховенства права, в діях влади і в суспільстві загалом знову починає домінувати логіка політичної доцільності.
Все це не може не породжувати розчарування і безнадію, які, своєю чергою, фатально впливають на спроможність людей протистояти негативним тенденціям. Багато хто знову відчув себе «одним-у-полі-не-воїном», замкнувся в інтересах своєї сім’ї, втратив готовність до солідарної дії й віру у власні сили. Це лише на руку тим управлінцям різного рівня, які переконані, що все вернеться «на круги своя», і всіляко цьому сприяють.
Ми є свідками зіткнення двох цивілізацій, що керуються різною логікою: логікою виживання і логікою самовираження – і та перша зовсім не має наміру здаватись. Вона апелює до так званого «тверезого розуму», для якого всі ті балачки про цінності й суспільну мораль – це байки для маленьких дітей. Мовляв, світ є і залишиться цинічним, а тому лукавство, обман і хижацтво назавжди залишаться найпевнішими інструментами успіху.
Проте, зауважте: налаштування на такі антицінності незмінно призводить до руйнації всіх дотеперішніх політичних проектів – здавалося б, таких реалістичних та успішних. Так, кожна нова партія, навіть закроєна цікаво, моментально просякає кон’юнктурністю, хабарництвом і цинізмом.
Таке ігнорування духовного виміру давно вже нагадує мені проблему, з якою щоразу зіштовхувалася радянська промисловість. СРСР закуповував нові західні технологічні лінії, але економив на закупівлі належних матеріалів: мовляв, ми самі доведемо матеріали до належних стандартів якості. А через півроку закуплені лінії виходили з ладу, бо неякісними були матеріали.
Так і в нас тепер усі політичні «технологічні лінії»: парламентаризм, конституціоналізм, партійне будівництво – все пробуксовує й ламається, тому що людський матеріал не відповідає належним стандартам якості.
Тому Вкраїні потрібні не стільки нові партійні проекти, скільки новий рух за моральне одужання. Щоб вирватися з магнітного поля цінностей виживання й перейти у нове поле цінностей самовираження, потрібна архімедівська точка опори – бодай – невелика матриця, на якій нові цінності будуть успішними.
У давні часи така потреба дала б початок новим релігійним рухам. У секулярну добу такий рух мав би іншу, релігійно нейтральну концептуальну обгортку. Але в постсекулярну й постпостмодерну добу, коли телячий вік людства – вік богоборства, – схоже, вже закінчується, ми маємо бути готові до різних варіантів. Одне безсумнівно: такий суспільний рух мусить мати – не може не мати – ефект духовного очищення.
Проте саме ідея духовного очищення чи оздоровлення викликає в суспільстві, здебільшого, скепсис: «Ви що, вірите, що люди масово стануть праведними і святими?» Ні, справді не стануть. Але криголам ламає кригу не всім своїм корпусом, а, насамперед, броньованим носом. Цю роль у суспільстві виконує група пасіонаріїв, яка достатньо «броньована», щоб не піддатися на переслідування чи спокуси, і достатньо мотивована, щоб головну мету бачити не у владі як такій, а в ціннісному преображенні суспільства.
Останнім часом я незмінно згадую дефініцію, якою російський дисидент Андрій Амальрік окреслив феномен дисидентства: «Дисиденти – це люди, які, живучи у невільній державі, поводилися так, начебто вони вільні». Сьогодні ми можемо перетлумачити це визначення так: «Україні потрібні люди, які, живучи в недосконалій державі, поводилися б так, начебто вони досконалі». Іншими словами, Україні потрібен феномен морального дисидентства, представники якого підхопили б естафетну паличку Майдану і зробили б його ціннісну матрицю успішною.
Ну, добре, але хто конкретно має цю роль виконати? І тут ми виходимо на рівень окремої людини.

Людина

Як я вже згадував, подібна проблема стояла і перед нами, дисидентами: хтось мусить узяти на себе відповідальність і започаткувати належні зміни. Тому в своєму першому табірному есеї я поставив перед собою та своїми колегами жорстке запитання: «Хто з нас твердо може сказати – «Це буду не я»?
Не майте мені за зле, що я знову поставлю це саме запитання. Хто з нас твердо може сказати, що це не ми станемо бронею антикорупційного криголама; що це не ми доведемо, що чесність може бути успішною; що це не ми солідарно доведемо, якою талановитою й дієвою може стати людина, гідність якої пошановано?
Лев не може стати ягням – цього не дозволять йому його інстинкти. Але грішна людина таки може прорватись до святості. У цьому – досвід монаших духовних борінь. У цьому – досвід концтабірних злетів і падінь. Ні, людина була й залишиться грішною, а її святість означає лише, що людина величезним поривом свого духу зуміла здолати гріховне земне тяжіння і прорвалась до Бога.
Чи був безгрішним вірменин Сергій Нігоян? Припускаю, що ні. Але кожен, хто слухає сьогодні запис його шевченкового «Борітеся – поборете, вам Бог помагає!», відчуває, як мороз іде по шкірі: ці слова промовляє свята людина, що з Майдану перенеслась одразу на Небо й сидить праворуч Отця.
У цій спроможності здолати гріховне тяжіння – вікно можливостей для всіх нас. Ні, не армію треба розвертати на Київ, а свої власні духовні сили – проти реваншу квазірадянської ціннісної матриці. Слід накласти табу на думки на кшталт: «Та що я можу? Я – маленька людина». Ніщо краще не свідчить про атрофію крил, як ця непевність: з нею курки застрибнуть хіба що на схилений тин. Ця непевність прирікає нас на вторинність, а страх перед Росією стає сильнішим, ніж страх перед Богом. У результаті, там, де в сяйві Революції гідності мали зблиснути розв’язки, які зробили б честь усій Європі, ми маємо тупцювання на місці.
Проте, має рацію Анна Дерев’янко, яка нещодавно написала у своїй англомовній статті: «Найбільшою небезпекою в часи турбулентності є не сама турбулентність, а інерційне діяння за вчорашньою логікою. Відхід України від клептократії януковицької доби прокладає шлях для інноваційних, сміливих та реалістичних ініціатив. Як кажуть японці, «криза є надто гарною нагодою, щоб її змарнувати»¹.