Скажи мені, хто твій друг, я скажу тобі, хто ти, – каже народна мудрість. Ми ніколи не бачилися, але, будучи філологами, маємо чимало спільного – закохані в слово і в українську культуру, якої у нас багато, якою ми готові ділитися, наносячи на міріади зірок свій Чумацький шлях з позначкою приналежності до дивовижної нації, паралелі якої крайками обперізують Всесвіт. Пригадуєте улюблений жарт галичан про гуцулів – Йване, а Йване, чи с ти чули, же москалі в космос полетіли? – А чи всі? – А далі відповідь – Та, гейби, так, зачекайте зараз до Влодка зателефоную, він всьо знає, бо то наш гуцул у самім НАСА... Тож, знаймо наших в Америці! На запитання – Хто ви? – відповів – Такий собі гуцул, що мешкає у Сіетлі. Під дахом його дому знайшов тепло і спокій один з українських полонених, якого вдалося визволити з пакистанської тюрми під час радянсько-афганської війни Міжнародним Комітетом порятунку (МКП) і «Домом Свободи», що у Нью-Йорку.
З цими та іншими організаціями Володимира Кунька-Богославця пов’язує співпраця, якою він особисто пишається. Активіст Ліги захисту пригноблених націй, учасник Ігор доброї волі (1990), член ради етнічної спадщини, член клубу мера (Сіетл). Як фахівець Держдепартаменту США презентував американський дизайн у Донецьку (Україна). А ще – член Наукового товариства імені Тараса Шевченка (Нью-Йорк), пластун, громадський діяч, під час святкування тисячоліття хрещення України – Руси очолював громадський комітет.
«Ймовірно, моя Україна різниться від вашої... Твоєї ... (якщо вона справді твоя?) – пише Кунько-поет, розкриваючи у своїй думі історію народження країни, яку він бачить «так, як шумерійці, коли нарекли її «Ук Ра ї На – Дар Сонця й Місяця» – від душі... Бачу її як мальовниче Солотвино-на-Бистриці в Карпатах, де народилася мама... На Тернопільщині – краї батька і дідів».
Він, народжений у 1950 році, належить до покоління синів повоєнної еміграції, не забуваючи про «мерехтливі сузір’я над Дніпром, притьмарені густим сяйвом повного місяця». «Вечорами, коли лягаю спати, і дякую батькам за те, що вони із своїм кругом передбачили моє життя і приготовили продовжити дух України, – зізнається пан Володимир. – Я не помітив, хто ці люди... а згодом зрозумів, що кожен є ткачем полотна свого роду, десь воно ворогом подерте, десь залатане. Я пишаюся, що є ниткою цього полотна. Тато мені підсунув книжку про те, як козаки рятували братів з полону в Туреччині – мені тоді було 9... і собі згадав це через 28 років. Мене любили».
А ще уявіть собі, що ці рядки пише вчений, дослідник аерокосмічної тематики (НАСА, боїнг, Дженерал Дайнемікс Ф-16), кібернетик, професор промислового дизайну. Слово-сповідь Україні вимальовує як художник і фотограф, що пускаючись у мандри, неодмінно бере зі собою свою собаку і гітару: «Знаю, що відшукує мене саме там, де впотаєно Душу мою». ...Доземний уклін за все, що має, складає своїм батькам, Богданові та Олені, найтепліші спогади з дитинства – це приязнь з тоді ще молодим отцем Мирославом Любачівським, який возив його автобусом до садочка. А ще у житті зустрів людей, яких по праву вважає своїми наставниками. Це – професор Джон та Олена Решетар. «Ми бачимо Україну не такою, якою вона є. Ми бачимо її такою, якими є ми». Я погоджуюся з вами, брате. Пишіть, творіть, діліть навпіл щедрий Всесвіт вашої української душі із спраглими.

 Сестрам, Братам, Ворогам і Байдужим... Ще!

Ми бачимо Україну не такою, якою вона є.
Ми бачимо її такою, якими є ми...
Ймовірно, моя Україна різниться від вашої... Твоєї... (якщо вона справді твоя?)
Я бачу її так, як шумерійці, коли нарекли її «Ук Ра ї На – Дар Сонця й Місяця» – від душі...
Бачу її в Гоголя – лягає на Диканьку травнева, глибока, зоряна ніч: пахне бузком і дзвенить соловейками, які повернулися з Африки...
Бачу її, як зумів Куїнджі, – мерехтливі сузір’я над Дніпром, притьмарені густим сяйвом повного місяця...
Я бачу її в білокорім гаї – десь там тішиться сонячними променями Ярославна...
Бачу її очима поштарки, яка вправно запаковує, зашиває мою посилку...
Бачу в зіницях шакала: бликає скоса, коли прикладаюсь до джерела в руїнах Володимирської Десятинної (потайник моїх древніх ДНК)...
Я бачу її з вікна Моцартового сина в провулках Львова...
Бачу її, як школяр Ігор, захоплений кружлянням кленових крилаток над бруковицею (тепер київська вул. Сікорського)...
Бачу в скульптурній майстерні Валентина Зноби – Прометеєм прикутим…
Я бачу її в готових здійнятися чутливо-пружинистих руках Ділецького, Веделя, Березовського, Бортнянського…
Бачу її у вуликах архітектурного музею й замислююсь про «Колесо» Будди над стародавніми одвірками...
Бачу її у відродженім лоні козацької Хортиці...
Я бачу її з-під бивнів мамонтів, що з них змайстровано прадавні житла Межиріча...
Бачу її, як Чайковський, у мить, коли вслухається в наспіване кимось «Анданте Кантабіле»...
На стоголосому Сорочинському ярмарку…
Я бачу її в санскритських: «Будися-Буд’мо!», у «Вірі», «Марі», «Бабі Язі»...
Бачу в пломені свічі, в розтопленім воску, в писачку (кістці)...
Дивлюсь на її степові кургани очницями скіфського черепа з однаковими зубами...
Я бачу, як перелічує богів минулих пір і вір: Рас, Перше, Один...
Бачу її в морських безмежжях Айвазовського...
Бачу на ластів’ячих крилах – зі щедрою вісткою на Новий рік з Весняним рівноденням…
Я чую її в квартетах Бетховена, в етюдах і симфонічних поемах Ліста, у Вебера, Гумеля і Бакса...
Чую в Грабовського і Ривецького, в Лятошинського і Колеси, у Сильвестрова і Дички, у Карабиця, Людкевича, Скорика, Станковича, у Кікти і Балея...
Бачу її у філармонії з привидом Ріхтера...
Я бачу її в абатстві Віллер, у Ля-Ферте-Але, і на паризьких погостах... (Анна Ярославна, Башкірцева, Бердяєв).
Я бачу її у Відні в бронзовій пам'ятці 1683-го року...
Бачу її з високих стель у студії Тетяни Голембієвської...
Я бачу її ватрами на Івана, вінками на воді, барвінком, червоною рутою, дівочою вродою...
Бачу в півоніях, жоржинах, ромашках і чорнобривцях біля хат, у мальвах і волошках, у кетягах калини…
Бачу в ехінацеях Олени Веглінської...
Бачу на картинах і гравюрах Галини Мазепи і Жака Гніздовського, у диво-квітах Марії Приймаченко...
Бачу в шабельнім герці, на шахівниці, в тренажернім залі, на боксерському ринзі...
Я бачу її з опівнічного потяга до Донецька...
Я бачу її у Сіетлі – Ан-ами, які постачають мотори Роллс-Ройсів...
Бачу її по кав’ярнях, де пахне ремеслом Кульчицького...
Бачу в «петлі» над могилою Нестерова...
Я бачу її в торбині на плечі Сковороди...
Бачу її в посмученім погляді Грушевського...
Бачу її, як мальовниче Солотвино-на-Бистриці в Карпатах, де народилася мама...
На Тернопільщині – краї батька і дідів...
Я бачу її в обжинкових танках і на весільних рушниках...
Бачу її зі своїх саскачеванських Кленових цимбалів...
Бачу її в Лесі, Олені Телізі, у Василях: Симоненкові, Стусі, Кіндратському...
Я бачу її на палітрах Рєпіна...
Бачу в моноклональних антитілах інституту Кавецького, у здобутках Сидоренка і Міхалапи…
Я бачу її в розробках «Зеніта»…
Бачу в глянцованих тисячами ніг підлогах Тарасового музею...
Бачу її за письмовим столом Котляревського...
Я бачу її в партизанських лісах...
Бачу в неозорих хвилях золотавих пшениць...
Бачу в бурштинових шатах каштанів...
Бачу в блакиті неба, що кидає на мене монументальну тінь мого тезки...
Я бачу її на Чумацьких шляхах: на солоних земних і на Дороговказі небеснім.
Бачу її там, де мчать за обрій табуни диких коней...
Де дихають росами благородний олень, лось, козуля, а в травах і лісах дрімають вепри, лисиці й вовки, бурі ведмеді та рисі...
Я бачу її по всіх її замках, фортецях...
Бачу її зі щогли і з престолу Ступки...
Я чую її в кобзарських думах, піснях – при Софії, у Каневі...
І чую в смерековім гомоні трембіт...
У скрипках Гуменюка, Григор’євої, Ойстрахів, Стеценка, Старика, Криси, Шутки...
Бачу її в щоденнику Чехова: «Я пишаюсь, що є сином України»…
Я відчуваю її порив і дерзновенність у палкому слові Ліни Костенко...
Я бачу, як стоїть навколішки поздовж доріг, ушановуючи героїв...
Бачу незламність її в Надії Савченко...
Знаю, що відшукує мене саме там, де впотаєно Душу мою...
У кожному хрестику вишиванки... Бачу її...
Ми, на щастя чи ні, приводим із собою себе...
Тож прокиньмося... Пробудімося...
Будім і Будьмо!
Продовжуймось…
Триваймо...
Трепетно тримаймо правічний Дар, що зветься Ук Ра ї На... рідна, безцінна...
Возблагоденствуймо, адже не вмерли ні Слава, ні Воля!