Літо в Україні закінчилося криваво. У сутичках біля Верховної Ради України поранено більше, ніж сто осіб, троє правоохоронців загинули, один з них – від поранення в серце, декілька – в тяжкому стані, арештовано десятки протестуючих.

Суспільство вражене. Соціальні мережі і ЗМІ киплять. Політикум гуде, мов розтривожений вулик.
І за всім тим виникає просте питання: що то було?

Час, місце, подія

В останній день літа, 31 серпня, було призначено засідання Верховної Ради України. На порядку денному одне-єдине питання – розгляд законопроекту про внесення змін до Конституції України в частині децентралізації.
Попередньо було відомо, що голоси нардепів за прийняття цього законопроекту збираються важко, що і підтвердив голова фракції Блоку Петра Порошенка в ВРУ Юрій Луценко.
Дві фракції – радикальної партії О. Ляшка і «Самопоміч», як і деякі інші нардепи – завчасно проголосили, що не підтримають законопроект.
Було також відомо, що деякі політичні сили скликають мітинг протесту під будівлею Верховної Ради України.
Було зрозуміло, що всіх чекає спекотний день – і в погодному, і в політичному сенсі.

Децентралізація – що, чому і заради чого?

Слово «децентралізація» останнім часом – чи не найпопулярніше в устах вітчизняних політиків. Про неї так давно ведеться мова, цю тему за поганою традицією політичні говоруни так забалакали, що пересічні українці вже перестали розуміти – що то таке і заради чого робиться.
Основним проштовхувачем законопроекту про децентралізацію став президент П. Порошенко. Із самого початку цього процесу – а триває він уже понад рік (принаймні, точаться про це розмови), П. Порошенко наголошував, що децентралізація необхідна, як мінімум, із двох причин.

	Зустріч президента і голови Верховної Ради з керівниками громад щодо децентралізації. Серпень 2015 р.

По-перше, для того, мовляв, щоб надати місцевій владі більше прав і можливостей урядувати, зокрема, і мати більше фінансів для цього.
По-друге, нібито, в контексті Мінських домовленостей децентралізація розглядається як один із важливих засобів того, щоб досягти припинення вогню на Сході України і почати пошуки умов для реінтеграції (повернення) нині відірваних частин Донбасу до складу України.
Агітуючи за децентралізацію, П. Порошенко неодноразово наголошував, що він разом з урядом віддає частину своїх повноважень вниз, на місця, і розглядає це не як ослаблення, а навпаки – посилення центральної влади через те, що буде посилена влада місцева.
Така аргументація трохи схожа на жонглювання поняттями. Адже логіка взаємозв’язку центру і місцевої влади проста – якщо посилюється центр, то послаблюється місцева влада. Якщо ж навпаки – посилюється місцева влада, то центральна послаблюється, втрачаючи низку своїх повноважень, за допомогою яких вона тримала в узді владу місцеву і крутила нею, як циган сонцем.
Але можна погодитися з іншим – якщо правильно розподілити повноваження і фінансові ресурси центральної і місцевої влади, то зміцниться не центр і не місцева влада, а система державного управління, а, значить, зміцниться Україна.
Щоб читачі розуміли, наскільки давню історію має ця проблема, то поділюся власним досвідом.
Коли у 1994 році я був керівником виборчої кампанії кандидата у депутати Верховної Ради України, то одним з головних положень, яке я запропонував йому включити до передвиборчої програми, була вимога розподілу фінансових ресурсів 50 на 50.
Тобто, якщо місто заробило, скажімо, за звітний період 10 мільйонів гривень, то 5 мільйонів мало б віддати Києву на загальнодержавні потреби, а 5 млн. залишити на свої місцеві потреби – дороги, школи, поліклініки, ремонти будинків, упорядкування прибудинкових територій, громадський транспорт тощо.
Це не було якоюсь моєю знахідкою, про це говорили економісти і просто волали мери та начальники фінансових управлінь.
Кандидат мій переміг, став нардепом і, окрилений, почав пробивати свої пропозиції уже в Києві. Але наштовхнувся на таку глуху оборону усіх фінансово політичних, урядових структур, що за два свої терміни, за 8 років депутатства так і не зміг щось змінити, хоча однодумців у цьому питанні у нього було чимало серед колег-депутатів.
Центральна влада свого не віддавала, стояла на смерть.
Адже керівників держави влаштовувала така ситуація – забирати майже все, що заробили села, райони, міста в центр, а потім примушувати всіх місцевих керівників повзати в Києві на колінах і вимолювати віддати на місцеві потреби хоч щось із ними ж заробленого та безцеремонно відібраного центром.
Досвід останніх років ясно показав, що, висмоктуючи фінанси з областей і районів, уряд настільки виснажує країну, що потім жодними зусиллями уже не може реанімувати міста і села, проблеми в яких нагромаджувалися роками і виросли розміром з Карпати.
Так що децентралізація і в фінансовому й у адміністративному аспектах давно вже назріла-перезріла.
Чому ж тоді навіть не всі члени правлячої парламентської коаліції підтримують законопроект про децентралізацію? Що турбує противників змін по суті, а що диктується політичною кон’юнктурою моменту?

Кон’юнктура моменту

Почну з другого – що вимагає нинішній момент від політичних сил?
Відповідь очевидна – прозвучати, розкрутитися напередодні місцевих виборів, які мають бути через 2 неповні місяці.
Не секрет, що навіть основні парламентські партії вельми втратили за останній рік-півтора свої рейтинги. А що вже казати про тих, хто волею виборців перебуває поза Верховною Радою і таким чином позбавлений парламентської трибуни і щоденних згадувань у ЗМІ та телеефірів?
Отож, фіксуємо першу мотивацію, яка лежить на поверхні – зіграти на настроях і страхах певних груп електорату і спробувати постати в їхніх очах принциповим захисником їхніх інтересів.
Тим самим посилити свою популярність, набрати додаткові, такі необхідні, бали перед виборами.

Захист інтересів країни

Більш глибокою мотивацією цих політичних сил і окремих політиків, які не згодні з прийняттям законопроекту щодо децентралізації, може бути їхня щира переконаність у тому, що з прийняттям цього закону національні інтереси України постраждають.
«Україну здають, її зливають!» – такі тривожні вигуки останнім часом можна почути з вуст відомих і невідомих політиків, громадських активістів, прочитати в ЗМІ та соціальних мережах.
А небезпека здачі національних інтересів – це така гостра тема, яка вмить зачіпає серця патріотів України і спонукає їх до того, щоб відмобілізуватися й активно почати або діяти, або хоча б активно підтримувати позицію і дії тих, хто таким чином б’є у дзвони тривоги.
Не можна відкидати у цій ситуації і небезпеку маніпуляції настроями певних груп суспільства.
Може бути і таке: деякі політики розуміють, що жодної здачі інтересів країни законопроект не містить, але вони свідомо грають на чутливих струнах патріотичних українців, маніпулюють ними, щоб знову ж таки заробити собі додаткові бали перед виборами.

Що тривожить найбільше?

Найбільшу щиру чи удавану тривогу викликає небезпека того, що з прийняттям даного закону відірваним від України районам Донецької та Луганської області буде юридично або фактично надано так званий особливий статус.
Що він означає? Або – що приписують такому особливому статусу?
Кажучи максимально просто, побоюються, принаймні, шістьох речей, які може дозволити такий от особливий статус цих районів.
Перше – що ватажки тих, кого Київ сьогодні називає бойовиками, сепаратистами, бандитами, зможуть скласти представницьку владу – балотуватися від своїх міст і районів та ставати депутатами рад усіх рівнів.
Це означає, що нинішні керівники так званих самопроголошених ДНР і ЛНР, для прикладу, Захарченко, Плотницький, Пушилін й іже з ними можуть стати депутатами Верховної Ради України і сидіти у парламентській залі, голосувати, пропонувати свої законопроекти тощо.
Це означає, що депутатами обласних, міських, районних, сільських рад можуть стати ті, хто зі зброєю в руках воював проти України, хто брав у полон, знущався і катував не тільки бійців добровольчих батальйонів і вояків Збройних сил України, але й місцевих українських патріотів, скажімо, депутата Рибака, закатованого, розпанаханого і втопленого у річці тільки за те, що він не давав бойовикам зняти український прапор.
Друге – це означає, що ватажки другого ешелону та активісти дрібнішого калібру можуть сформувати виконавчу владу місцевого самоврядування – обратися мерами міст, зокрема, і таких величезних, як Донецьк та Луганськ, або таких, як Макіївка, що має півмільйона мешканців, таких, як інші стотисячні міста, а також стати на чолі районів і сіл.
Третє – це означає, що правоохоронні структури цієї частини Донбасу, наприклад, місцева міліція, прокуратура, служба безпеки, судді – всі будуть формуватися з тих місцевих сепаратистів, які проти України, або й того гірше – з тих бойовиків та найманців, які ось уже півтора року на повну силу воюють проти України.
А очолять ці силові структури нинішні ватажки бойовиків на кшталт тих же «Мотороли», «Гіві», та їм подібних.
Четверте – це означає, що гуманітарну, зокрема, й освітню, виховну політику вони зможуть проводити на свій розсуд – наприклад, на антиукраїнській основі.
П’яте – це означає, що вони матимуть право здійснювати економічні зв’язки з ким захочуть, навіть з іншою державою, наприклад, з Росією.
І останнє, шосте – оскільки ці райони Донбасу вважатимуться частиною України, то Україна й муситиме годувати їх і відновлювати розграбований та розтрощений край за рахунок Держбюджету.
Ось чого побоюються багато українців, ось про яку небезпеку їм активно втокмачують – щиро чи маніпулятивно – деякі політики і партії.
Виникає питання питань – чи дійсно є така небезпека? Чи правда, що внаслідок прийняття цього закону всі вище перераховані небезпеки можуть здійснитися і центральна влада Києва не матиме змоги щось змінити?

Заперечення

Усі троє вищих керівників України – президент, голова Верховної Ради, прем’єр, а за ними цілий хор голосів їхніх соратників та однодумців – політиків, активістів, блогерів, експертів – запевняють, що таких небезпек нема.
По-перше, наголошують, що ніде у законі не прописаний так званий «особливий статус» районів, які нині є під контролем сепаратистів.
Що мова йде лише про особливості здійснення місцевого самоврядування на цих територіях, яке регулюється окремим законом і такий закон уже давно прийнято.
По-друге, запевняють, що правоохоронні органи в будь-якій області підконтрольні Києву, і жодна область не може формувати свої силові структури, незалежні від їхніх центральних апаратів і керівників.
Іншими словами, начальник Донецької чи Луганської міліції (СБУ, прокуратури тощо) має, мовляв, підкорятися міністрові внутрішніх справ України (голові СБУ, Генпрокуророві тощо) і бути структурним підрозділом загальноукраїнських органів правопорядку.

Слабкість заперечень

Одні заперечення та запевняння прибічників прийняття закону про децентралізацію звучать більш переконливо, інші – менш.
Але багатьох питань ці заперечення не знімають.
Наприклад питання виборів.
Для початку скажемо, що сепаратисти запланували провести свої місцеві вибори одразу після загальноукраїнських місцевих виборів – десь наприкінці жовтня – на початку листопада 2015 року.
Вибори вони мають намір провести, не допускаючи жодного контролю Центральної виборчої комісії України чи спостерігачів з Києва.
А це означає, що результати цих виборів прогнозовано будуть такими, якими їх задумали організатори та їхні консультанти з-за кордону – тобто – абсолютно антиукраїнськими.
І до складу органів місцевого самоврядування внаслідок цих виборів увійдуть саме ті кандидати, про яких я писав вище – суцільно прибічники повної незалежності від України, перевірені в боях та антиукраїнських акціях політичні чи бойові активісти сепаратистів.
Тоді й до ворожки не ходи – абсолютно уся місцева влада, включно з керівниками сфери освіти, ЗМІ тощо буде масово проводити антиукраїнську ідейно-політичну, інформаційну та освітньо-виховну «прополку» мізків тамтешніх мешканців, формуючи.
Такими ж точно будуть ті вибори, на яких вони обиратимуть своїх «Моторол» до Верховної Ради України, якщо до цього дійде.
Президент П. Порошенко неодноразово заявляв, що подібні місцеві «вибори», проведені в ДНР і ЛНР не згідно зі законами України і без контролю ЦВК України, зірвуть весь переговорний процес і виконання Мінських угод.

Мінські угоди

Хочеться запитати – а хто в неконтрольованих Україною районах Донбасу має намір виконувати ці Мінські угоди?
Хто там має намір стабілізувати ситуацію?
Хіба там є хоча б один діяч, якого можна було б вважати самостійним серйозним політиком, з якими варто мали справу і який би дійсно вболівав за мир на Донбасі?
Неодноразово повідомлялося, що самопроголошеними республіками ДНР і ЛНР «керують» під строгим наглядом кураторів з Москви «факіри на годину», які вже неодноразово змінювалися і які лише виконують команди своїх кураторів.
А завдання кураторів просте – не дати загоїтися донецькій рані України, постійно її ятрити, щоб Україна не могла надалі здійснювати, бодай, найменші реальні кроки євроінтеграції.
Крім того, у ЗМі постійно мусується інформація, що, нібито, в Мінських угодах є якісь секретні пункти, що не розголошуються, згідно з якими Україна має поступитися своїми інтересами під тиском Росії і Заходу, який, нібито, більше протягує російські інтереси, ніж захищає українські.
Доказів щодо секретних пунктів поки що нема. Але критики президента періодично вбачають у його діях те, що вони називають «здачею національних інтересів України», і що, за їхніми висловлюваннями, підтверджує ймовірність існування таких от секретних пунктів.
У ЗМІ та соцмережах подібні натяки інколи формулюють значно відвертіше, заявляючи, що Липецька кондитерська фабрика та Севастопольський завод, що, нібито, донині належать Порошенкові, працюють і справно сплачують податки в бюджет Росії.
І що, мовляв, зберігаючи своє майно в Росії, Порошенко не може на повну силу протистояти Путіну, а постійно йде на компроміси, навіть за рахунок інтересів України.
Таких висловів чимало, а ось чітких доказів бракує.
Тим часом в Україні дедалі більш чітко формується небезпечна для громадянського миру суперечність: Президент стверджує, що альтернативи Мінським угодам нема, і влада буде робити все, щоб ці угоди виконувати, а у суспільстві щораз більше обговорюється думка, що Мінські угоди не захищають належним чином інтереси України, тож політика влади і президента, зокрема, у цьому питанні є хибною.
І така критика посилюється, зокрема, тими політиками і партіями, які відчайдушно намагаються повернути собі симпатії виборців і готові на радикальні кроки.

У парламентській залі

На підтвердження цієї думки наведу перший факт: зранку 31 серпня, ще до початку засідання Верховної Ради України, члени фракції Радикальної партії О. Ляшка зайняли президію, твердо маючи намір завадити провести це засідання та голосування.

	Ляшко з колегами в президії, Ґройсман – у залі

Лідер фракції та низка його соратників були демонстративно одягнуті у вишиванки, що не завжди з ними трапляється – очевидно хотіли навіть дрес-кодом наголосити на патріотичності свого протесту.

Вишиванка Кошелевої за 20 тис. грн.

Уїдливі журналісти помітили, що одна з «радикалок», красуня Кошелєва, яка потрапляла в скандали через своє невігластво, сиділа на місці спікера у вишиванці вартістю не менше, ніж 20 тисяч гривень.
Після серії тяжких перемовин у кабінеті голови Верховної Ради України (нібито, за участі президента та прем’єра), бурхливих дебатів у залі, голосування за законопроект все-таки відбулося.
До речі, проект Закону про внесення змін до Конституції України (щодо децентралізації влади) в парламентській залі доповідав представник президента України у Верховній Раді України Степан Кубів, а співдоповідав голова Комітету з питань правової політики та правосуддя Руслан Князевич.
Встигли виступити 8 депутатів. Серед них – лідери фракцій і груп – Юлія Тимошенко, Олег Березюк аргументували «проти», Юрій Луценко, Юрій Бойко, деякі інші – аргументували «за». Юрій-Богдан Романович Шухевич виступив навіть двічі – три хвилини, потім ще одну хвилину і був «проти» категорично.
Разом із процесом голосування це тривало аж… 47 хвилин. Тобто, домовившись у кулуарах, нардепи попередньо схвалили законопроект зі швидкістю експреса.
А проект Постанови про попереднє схвалення законопроекту про внесення змін до Конституції України щодо децентралізації влади одразу після цього голосування прийняли в цілому ще блискавичніше – за 2 хвилини.
Під крики окремих депутатів – «ганьба!», «зрада!» – табло висвітило результат: 265 голосів «за». «Проти» – 87. Утрималось – 5. Не голосувало – 11.
Рішення прийняте.
Ще через 2 хвилини, не давши нардепам оговтатися, другу сесію Верховної Ради України восьмого скликання закрили.
Зареєструвавши присутніх депутатів на початку засідання цього дня об 11 годині 11 хвилин, о 13.02 засідання і сесію закрили.
Доленосний законопроект схвалили з усіма процедурами менш, ніж за дві години!
Оце темп!
Складалося враження, що головним було цього дня – настільки ошелешити присутніх нардепів темпом, щоб ніхто нічого не встиг усвідомити і, тим більше, змінити.

По фракціях

Аналіз голосування по фракціях вразив багатьох.
Він засвідчив, що в цьому голосуванні правляча коаліція розкололася на дві частини.
Ляшківці і тимошенківці не дали жодного голосу «за» законопроект.
 «Самопоміч» дала лише 5 голосів «за» з 31-го.
Зате «проти» ці три фракції дали аж 65 голосів. Наголошу – не утримувалися, не проігнорували голосування, а чітко висловилися «проти».
І це три фракції правлячої коаліції! При цьому, вони не заявили про свій вихід з парламентської більшості, хоча законопроект президента принципово не підтримали.
Чому так вчинили?
Намагаючись набрати бали перед виборами? Чи будучи переконаними, що цей законопроект грає не на Україну?
Якщо перше, то нас чекає майже двомісячна критична кампанія на адресу президента і його політичної сили з вуст Юлії Тимошенко з «Батьківщиною», О. Ляшка з його радикалами та «Самопомочі».
Якщо друге, то ця критика має всі шанси перерости у кампанію гострих та принципових звинувачень.
Другий результат цих голосувань – підтвердження того, що політичні сили президента та прем’єра так і не мають мінімально необхідного для прийняття законів запасу голосів – 226. Вони разом мають 202 голоси.
Але цього дня і тих голосів не назбирали, бо шестеро з їхніх лав було «проти», троє утрималось і дев’ятеро не голосували.
У БПП із відомих утрималися Микола Томенко та Марія Матіос, дехто був відсутнім, зокрема, Ольга Богомолець, «проти» проголосувало п’ятеро, зокрема, колишній головний лікар Майдану, екс-міністр охорони здоров’я Олег Мусій.
І тут з усією відвертістю прояснилася шокуюча для багатьох обставина – президентсько-прем’єрські політичні сили змогли проштовхнути свій законопроект лише за умови підтримки з боку явних чи прихованих, нинішніх чи колишніх регіоналів та нардепів, близьких до них.
Ще раз поглянемо на табло.
Опозиційний блок екс-регіоналів дав 38 з 38-ми голосів своєї фракції, тобто, стовідсотково підтримав.
Кого підтримали – Порошенка з Яценюком чи процес децентралізації з усіма наслідками для Донбасу та України? Питання поки що відкрите.
Дві депутатські групи – партія «Відродження» на чолі з екс-регіоналом В. Хомутинніком та група «Воля народу» покійного її очільника Ігоря Єремеєва – у більшості своїй є також переповнені екс-регіоналами або їхніми попутниками.
І вони дали в підтримку президентського законопроекту 25 голосів зі своїх 29-ти.
«Проти» з депутатської групи «Воля народу» був лише екс-комбат Сергій Мельничук, а троє, зокрема, й одіозний Михайло Ланьо з Мукачевого, були відсутніми.
З «Відродження», як не дивно, не голосував, хоча й був присутнім, лідер групи, колишній донеччанин і регіонал Віталій Хомутинник.
Теж, як і Тарута, щось знає чи має на увазі?
Позафракційні поділилися на три приблизно однакові групи. Зі 43-х нардепів «За» проголосувало13, «проти» – 15, відсутніми були 14. Не голосував лише один – але не хто інший, як донецький, а тепер київський мільярдер, перший глава Донецької обласної адміністрації на початку сепаратистських процесів 2014 року Сергій Тарута.
Він достеменно знає колишню і теперішню ситуацію в Донбасі – тоді чому не вважає даний законопроект панацеєю для Донбасу та України?
Може, згодом пояснить.
А проти голосували такі різні нардепи, як свободівці Юрій Левченко, Михайло Головко та Юрій Іллєнко, Борислав Береза та Віктор Балога, ужгородець Юрій Дерев’янко та львів’янин Дмитро Добродомов, деякі інші.
Низка позафракційних були відсутніми.
Серед них – Дмитро Ярош, гірсько-рудний мільярдер Костянтин Жеваго, екс-заступник І. Коломойського Борис Філатов, інші.

Що то має означати?

Таке голосування, така конфігурація фракцій і груп, окремих нардепів «за» і «проти» закономірно ставить питання – як розуміти дане голосування?
У шаленій зливі питань і пояснень, звинувачень і виправдовувань, коментарів і просто словесних викидів можна розрізнити такі позиції.
Перша – пропрезидентська коаліція фактично розвалилася і може бути переформатована, скажімо, після місцевих виборів.
Друга – коаліція втримається. Просто напередодні тих самих місцевих виборів три фракції більшості – Радикальна партія Ляшка, «Батьківщина» та «Самопоміч» – вирішили відсторонитися від процесу децентралізації, який, напевно, за їхніми розрахунками, буде непопулярним серед виборців.
Третя – президент не має наміру будувати наступну коаліцію з екс-регіоналами, а просто використав їх ситуативно, бо більше не було на кого опертися, щоб законопроект прийняти.
А прийняти, на його переконання, треба було.

Чому?

Не всі думають так, як президент. І багато хто з українців могли би поставити главі держави це просте питання – чому так необхідно приймати цей законопроект?
Усі запевнення, що так буде краще для місцевого самоврядування і заодно для центральної влади ми вже чули.
Якщо й не погодимося з ними, то, принаймні, врахуємо.
Але якщо згадати, з якою силою протискувався спочатку один, а потім другий закон, які мають стосунок до непідконтрольних Україні районів Донбасу, як президент ще перший раз збирав нардепів і ламав їх через коліно, як голосували при відключеному табло, як тепер тиснули і приманювали, щоб отримати голоси за другий законопроект щодо децентралізації, то можна поставити собі просте питання: ви колись бачили, щоб влада з такою силою протискувала закони, які мають стати корисними для країни і народу?
Я – ні.
Значить, якщо це так, то можна припустити, що вся риторика щодо користі цих законів є лише димовою завісою?
А що ж тоді за цією завісою? Хто так шалено намагається «впихнути невпихуємоє», як висловлювався колись парламентський гуморист і гострослів Іван Плющ?
Самі Порошенко з Яценюком та Ґройсман на додаток?
Навряд чи можна вважати їх первинними ініціаторами цього процесу.
Ниточки, скоріше всього, тягнуться в Берлін, Париж і Москву.

Які ниточки?

Ниточки, на мій погляд, очевидні.
Німеччина і Франція взяли на себе ініціативу і своєрідне зобов’язання перед США «розрулити» війну на Сході України.
Ці обидві держави, як і весь ЄС і весь Захід загалом, за минулі півтора року робили все, щоб стримати Україну від сильного спротиву Росії – і в момент захоплення Криму, і пізніше, з початком донбаського сепаратизму.
Не надаючи Україні ні належної зброї, ні достатньої фінансової підтримки, вони підтримують Україну на тому жалюгідному рівні, щоб вона ледь животіла.
А на Росію, услід за США, тиснуть рівно настільки, щоб Росія не поглинула Україну, але при цьому не могла й витягнути свої кігті з тіла України – щоб далі мати підстави вимотувати Росію санкціями.
Цим вони вбивають для себе двох зайців – виснажують монстра Росію, і не дають Україні випростатися на повен зріст, зробити економічний стрибок, стати конкурентом старим європейським демократіям.
Їм вигідна напівзігнута жалюгідна Україна, яка вже ні на що не претендує, лише просить милостиню у тих, кому мала б кинути амбітний економічний виклик, як молодий «тигр» – у випадку свого економічного стрибка.
Але вони побоюються такої України, яка є сьогодні «чорною дірою», що тільки поглинає позику за позикою без очевидного результату.
Якщо не вважати результатом постійне збагачення правлячої верхівки та дружнього до неї бізнесу.
Однак, час йде, реформи в Україні ніяк не запускаються, транші МВФ та декотрих західних країн використовуються не зовсім прозоро й ефективно, корупція процвітає, олігархи й далі панують, мафія тримає в залізних лещатах всю економіку, виборці ніяк не зберуться з духом обрати у всі ради, насамперед, у Верховну, критичну більшість проукраїнських депутатів – хоча б 226, не кажу вже про конституційні триста.
Україна розчаровує – і Захід і своїх кращих громадян, розумних та патріотичних, які хочуть допомогти владі переламати ситуацію і підняти країну.
Та ось біда – вони цього хочуть, а влада не хоче.
Бо допустити у свята святих чесних кваліфікованих патріотів – значить поставити під удар свої схеми, які вправно успадковані новими правителями від режиму Януковича і приносять багатьом чинушам та нардепам величезні прибутки.
Крім того, Захід уже шукає шляхи хоча б трохи відновити економічні відносини з Росією, бо втрати йдуть з обох боків, а вигоди від економічної блокади Росії Меркель, Олланд та інші західні лідери показати своїм виборцям не можуть.
Тож фактично Захід тисне на Україну, щоб будь-яким чином заспокоїти ситуацію в Донбасі. І робить це фактично за планом Путіна.
І примушує Україну йти теж за цим планом, тобто, дати сепаратистам через децентралізацію можливість встановити свою владу і годуватися з України.
А те, що Україна реально втрачає шматок своєї східної території – кого в Західній Європі це хвилює?
Наскільки можна судити, Захід примушує владу України поетапно йти цим шляхом під загрозою позбавлення підтримки, зокрема, і фінансової.
Президент і прем’єр добре розуміють, що без фінансової підтримки Заходу економіці України буде настільки важко, що наслідки можуть бути найжахливішими.
Тож і з усіх сил проштовхують законопроекти, необхідні більше Європі та Росії, ніж Україні.

Провокації і кров

31 серпня 2015 року під ВРУ

Мітинг протесту під Верховною Радою України проти прийняття закону про децентралізацію, на який на ранок 31 серпня скликали людей ВО «Свобода» та деякі інші, закінчився криваво.
Після штовханини та сутичок із правоохоронцями хтось з натовпу кинув бойову гранату. У результаті, більше, ніж сотня поранених і травмованих, і троє бійців Нацгвардії загинуло. Бійців молодих, призваних на строкову службу.
Декілька перебувають у важкому стані.

Жертва гранатометальника

Міністр МВС Аваков звинуватив у цих провокаціях «Свободу», заявив, що гранатометальника-свободівця, як і багатьох інших ініціаторів бійки, затримано і він дає покази.
Свобода у відповідь звинуватила у всьому владу і заявила, що свободівці, мовляв, не брали участь у бійках та провокаціях.
Однак, на світлинах видно, що екс-нардеп від «Свободи» Юрій Сиротюк з палицею нападає на нацгвардійців, що Тягнибок та деякі інші також в епіцентрі подій.
Прем’єр і президент виступили з дуже серйозними заявами з цього приводу. Глава держави дав доручення максимально швидко все розслідувати і покарати винних.

Наслідки політичні і виборчі

Одні вважають, що тепер «Свободі» буде дуже важко на виборах, тому що доведуть їхню провину у подіях під будівлею ВРУ.
Інші висловлюють припущення, що, скориставшись моментом, «Свободу» взагалі намагатимуться зробити політичним маргіналом і витіснити з політикуму.
Треті пророкують напружену суспільну дискусію щодо закону про децентралізацію і позицію Порошенка з Яценюком. Четверті висувають несподівану гіпотезу, що Порошенко насправді прагне зробити вигляд, що діє під диктовку ЄС і Росії з децентралізацією, а сам впевнений, що до вирішального голосування справа не дійде, бо сепаратисти своїми «виборами» підірвуть весь переговорний процес і Закон про децентралізацію приймати конституційною більшістю просто не доведеться.
Нагадаю, що цей закон має на меті внесення змін до Конституції України, отже, має бути прийнятим на наступній сесії Верховної Ради України конституційною більшістю, мінімум, у 300 голосів.
Наступна ж третя сесія ВРУ восьмого скликання – ось вона, не забарилася.
А відкрилася 1 вересня, коли я дописую цю статтю, у День знань.
Ситуація в Україні напружена. Чекаємо розвитку подій.
Потрібні люди, котрі вміють і хочуть примирювати.

Священик мирить натовп 31 серпня