«Все було сплановано: заходимо із двох сторін, імітуючи атаку в центрі. Крім того, у чотирьох місцях навколо Іловайська на блокпостах стояли танки. Хомчак вважав, що вони зможуть відрізати шляхи надходження підкріплень до сепаратистів». 51-річний сержант Тарас Костанчук має напрочуд миролюбне обличчя й розмовляє чистою літературною мовою, формулюючи свої думки яскраво й лаконічно водночас. На шевроні в нього – орел і латинський напис «Aquila non captat muscas» («Орел не ловить мух»). Це – гасло української контррозвідки.

Якщо придивитись до шеврона уважніше, можна помітити, що орел ловить таки не мух: у правій лапі птаха – двоголова потвора, і її двоголовість натякає відомо на що.
Попри «невисоке» військове звання, пан Тарас напевне дасть фору в знанні військової справи абсолютній більшості вітчизняних генералів: один із перших добровольців батальйону «Донбас», він тренував там молодь, командував Штурмовою групою, успішно виконував бойові завдання і двічі з боєм заходив в Іловайськ ще тоді, коли звільнення цього міста видавалося, за його словами, цілком реальним. Що цьому передувало і як це було – у розповіді справжнього бійця.

Я взяв карабін і поїхав

До війни я займався юридичною практикою, вісім років був юристом, надавав консультації. У батальйон поїхав у травні 2014-го, коли вони «засвітились» як з'єднання, яке давало відсіч так званим «ополченцям». Тоді вони були відомі як «чорні чоловічки». Я вийшов на них, узяв свій зареєстрований мисливський карабін і поїхав.
Так я потрапив в ОЗУ «Донбас». ОЗУ – тобто, організоване злочинне угруповання. Я це з гумором кажу. Бо й на Майдані все було протизаконно з точки зору державної системи, яка існувала на той момент (сміється). Потім ми пішли у партизани, і, якщо ставити крапки над «і», тоді ми теж були злочинцями. Але люди це робили, роблять і будуть робити, повірте мені.
Спершу це мало смішний вигляд. У хлопців були муляжі, макети автоматів, з якими вони заходили у райвідділки міліції, де зрадники вже познімали державні прапори й попіднімали прапори всіляких «Новоросій». Міліціянтів роззброювали, піднімали український прапор – і таким чином заодно здобували зброю.
Потім ми дочекалися президентських виборів (25 травня 2014 року. – Авт.), і в кількох районах Донеччини таки дали людям можливість проголосувати без страху. А вже через тиждень переїхали на тренувальну базу в Новопетрівці, під Київ. І я вже гадав, що все закінчиться. Я так думав: потреную хлопців, які в житті зброї в руках не тримали, й усе.
Та за три тижні занять я зрозумів, що і в так званій АТО не все добре, і хлопці не так багато навчилися. Мені стало страшно їх самих туди відправляти. Я вирушив із ними, у першій штурмовій роті. Нас першими відправили, сто осіб. В Артемівськ ми вже прибули як військовослужбовці Національної гвардії.
Тоді вже почалися серйозні речі. В Артемівську нас розмістили в гуртожитку якогось училища, і в першу ж ніч нас обстріляли з РПГ. Хтось на небесах оберігав нас, бо постраждав лише один боєць, і то лише від поранень уламками скла. Протитанкова граната не влучила у вікно, і хоча вибухова хвиля пішла коридором, де він курив, усе могло би бути значно гірше, якби граната прилетіла у вікно. В яке, напевно, й цілились.
Тут необстріляні хлопці зрозуміли, що мирне життя лишилося в Новопетрівці. Були терміново виставлені «секрети», блокпости, зроблені окопи, поставлене освітлення. І через день нас знову обстріляли, а через день – іще раз. Це були диверсійні групи, які там були повсюди. Одного разу нас навіть удень обстріляли. Це вже була війна.
А ми робили зачистки: виявляли збройні склади, захоплювали колаборантів. В Артемівську був тоді голова адміністрації, він зараз депутат – то ми мали з ним співпрацю. Ми ловили колаборантів і передавали СБУ. І ставили блокпости, щоб супротивник не пішов на Артемівськ. Ще заходили на телекомпанії, їх там було три, які продовжували транслювати російські телеканали. Ми це припинили.
Ми зіштовхнулися з ворожістю всіх, окрім простих громадян. Ті не хотіли ніякої «ДНР». Але міліція, чиновники, інші «держиморди» – всі були проти нас.

Щоразу я хлопцям казав: головне ваше завдання – повернутися

Ще не було розуміння, що звільняти нашу територію буде дуже складно. Коли ми визволили Попасну, став зрозумілий алгоритм: витискати супротивника загрозою атаки чи оточення. Тоді було цілком очевидно, що «ополченці» воювати не вміють. Якісь кримінальні елементи, якісь наркомани… Ну – це були десь три з чотирьох.
Були й нормальні хлопці, молодь. Їх було шкода. Вони тупо не розуміли, що роблять. Їм було 20 років, умовно кажучи, і їм просто задурили мізки оці Шуфричі, Єфремови та інші. Їм промивали мізки про «хунту», про те, що їх змусять їсти один одного й розмовляти українською (сміється). Після розмов із ними було ясно, що вони справді у це вірять. І їх було шкода через те, що з ними зробили. У мене діти майже такого віку…
Проте, саме заходячи на Попасну, ми захопили й інших кілька полонених. Я йшов із контрдиверсійною групою, щоб викрити «секрети», які могли обстріляти бронетехніку з флангів. Ми захопили трьох. Двоє, віком від сорока років, усі в татуюваннях, казали, що «нам всьо равно, Україна тут ілі нєт». Вони посвідчили, що тренувалися в Ростовській області. А командир у них, узагалі, був росіянин, офіцер. Вони мали добре обладнання. Просто пощастило їх зненацька взяти. І от таких шкода не було. Втім, ми їх теж передали СБУ.
У той період, вважаю, була правильна стратегія. Як ми визволяли Попасну? Три хвилі було! Артпідготовка на блокпости, обстріляємо з кількох боків, заходимо – й відходимо. Наступного дня – те саме. А третього дня вони просто побігли. Ми йшли трьома колонами, з трьох сторін – і вони просто повтікали.
Те саме було в Лисичанську, в інших містах. Ідея була – все зробити з найменшими втратами. Щоразу, ставлячи задачу хлопцям, я їм казав: головне ваше завдання – повернутися живими й здоровими. Не принципово, візьмемо ми це місто сьогодні чи післязавтра. Головне – не треба втрат. Воно того не варте. І все робили таким чином. Хоча певна безшабашність молоді… Вона була. Я багато разів їм не дозволяв робити певні речі. Вони ж, бач, пройшли Майдан, і «давай-давай». Ні, кажу. Все робитимемо за правилами.
Тим паче, ми хоч і знали вже, що там є росіяни, але ми й знали, що росіяни перші ж і тікають. Із опитувань полонених ми розуміли картину. Росіяни завжди казали: нам у полон не можна, тому ми відійдемо, а ви тримайте оборону. Ці росіяни називались «інструкторами», «добровольцями», ще якось.
І так тривало аж до Іловайська.

«Боєкомплект не економити»

Щодо Іловайська нам поставили перше завдання 10 серпня. Ми розмовляли з Хомчаком (комсектора генерал-лейтенант Хомчак, – авт.). І він каже: ми відряджали дві розвідгрупи, але не можемо промацати, яка там оборона. Він відверто казав: точних даних немає. Начебто, там, в Іловайську, до ста осіб. Але дві розвідгрупи ЗСУ, сказав він, наштовхнулись на щільний вогонь і відійшли. Ну, там 2-3 людини у тих групах були.
Хочете, каже – спробуйте самі. Ми вирішили діяти, як раніше: підходити дуже обережно. Мацати «зеленку» під захистом броні й захищаючи броню. Накривати вогнем і боєкомплект не економити. Так ми й пішли.
Ми пройшли перший ворожий блокпост. Там було десь 5 «деенерівців», з гранатометником і кулеметником. Ми їх усіх знищили на місці. Пішли далі – другий блокпост. Він вільний виявився. Вони там уже втекли. Але я вже потім зрозумів, що нас так заманювали у пастку. Бо третій блокпост був за рогом, його нічим накрити не можна було. І там ворогів було дуже багато.
Крім того, у флангах була «зеленка», а далі – «висотки» Іловайська. Снайперів вони розмістили у «висотках», а в «зеленці» залягли стрільці під маскувальною сіткою, і їх здалеку видно не було. Це вже стало ясно дещо згодом.
І ось мені повідомляють: заступник командира батальйону поїхав у «хвіст» до Хомчака взяти боєкомплекти. Вони їхали через віадук, який ми вже пройшли – й нарвались на диверсійну групу, яка вже мінувала віадук. Я надіслав підкріплення, підлетіла «тачанка» з кулеметом… Але вже смертю хоробрих загинули водій і двоє офіцерів, які поїхали за боєкомплектом.
Проте ворог утік. І ми виявили кілограмів 50 вибухівки під опорою віадука та електричні шнури запалу. І тут я почав думати: якщо вони мали намір підірвати віадук, тобто, перекрити відхід нашій техніці – то, значить, мали достатньо сил для блокування і знищення нашої групи. Для мене це було сигналом.
Я послав розвідку лівим флангом. Вони побачили, що щось ворушиться – і з гранатомета туди. І тут відкрилась уся «зеленка». Розвідники ледь утекли. Кажуть: їх там стільки! А тим часом починається шквальний вогонь і з блокпоста. Причому, для мене було очевидно: вицілюють саме мене, озброєні добре, і позиції виставили чудово. Тут я вже дав команду відійти.
Це диво, що в той момент у нас втрат більше не було. Хоча на правому фланзі загинув один розвідник… Позивний «Самальот». Біг поперед батька в пекло… А дуже ж хороший хлопець був. Один був поранений, того забрали, а його – ні. Хоча намагались.
До речі, з військової точки зору це дуже неправильно. Але хлопці сказали: без тіла Самальота не підем… Я взяв 6 осіб, РПГ ми взяли, кілька кулеметів… А місця там небезпечні, колії, вагони стоять, ворогу легко сховатися… Словом, ми вступили у вогневий контакт, прорвалися до місця його загибелі, а тіла вже нема. Вже його перетягнули. І ми відступили. Не змогли забрати…
А потім була загальна команда на відхід. Із правого флангу нас підтримували, здається, «Шахтарськ» і «Азов». Чоловік Тетяни Чорновол саме там і загинув… У них двоє «двохсотих» було. І вони мені пізніше кажуть: ми йшли полем, нарвались на щільний вогонь і відійшли.
Але спершу ми ще цього не знали. І просунулись в Іловайськ майже на кілометр, і ледве не залізли у пастку.

Ми чули крики «Аллах акбар»

Коли ми повернулися, почали міркувати з тим же Хомчаком: та там міцний укріпрайон! До того ж, ясно було, що це не «ополченці». Це хтось, хто вміє воювати. І ми не помилилися. Вже потім ми дізналися, що це були «кадирівці». Хоча ще й тоді, коли намагалися забрати Самальота, чули крики «Аллах акбар!»
І от ми почали планувати цілу операцію зі взяття Іловайська. Я був від батальйону на цьому плануванні, і тоді сам Хомчак казав: «Мені вже дірку «зверху» в голові прокрутили – візьміть Іловайськ». Тож коли кажуть, що, нібито, батальйони самі вирішили штурмувати Іловайськ… Ну – це неймовірна дурниця.
Хомчак командував всіма підрозділами. У нього, як він казав, були й танки, й артилерія, й міномети, й БМП, які передавали на підтримку нам. І план був – взяти Іловайськ. Це був стратегічний пункт.
Мені важко судити, чи прорахувалось командування, і в чому саме. Можу зі своєї точки зору сказати, що головних проблем було дві. Менша – з важким озброєнням. Ця проблема була, але це не найгірше. Найгіршою була проблема зв'язку. Ми не раз про це говорили, я не раз про це говорив. Мені відповідали: да-да-да, проблема вирішується.
Фактично ж ми не знали, що робиться сусідніми підрозділами. За кілометр або два треба було посилати посильного! На чому його посилати? На автомобілі, на коні, на віслюку? А рації тупо не працювали. Навіть у колоні. Я, віддаючи команду, наказував: «Передати команду колоною!» Бо ці рації не працювали на чотириста метрів! І, звісно, ми не чули команд від Хомчака чи когось.
Це була велика проблема. Ми були просто сліпі.
18 серпня було поставлене завдання. Перед тим дуже добре попрацювали армійці, зачистили селище Графське на лівому фланзі, через яке ми мали заходити. Ми спланували наступ через лівий фланг, де, як ми знали, не було бетонних огорож і потужних блокпостів. У центрі ж ми мали намір зробити вигляд, що атакуємо.
Там мали діяти «Шахтарськ» і ще деякі невеликі підрозділи. Ми їх просили не атакувати, а влаштувати задимлення й обстріл, щоб та сторона стягнула туди сили. У той же час «Дніпро-1» і ще хтось, точно не пригадую, мали йти правим флангом. Нарешті, певні підрозділи мали заходити з півночі.
Все було сплановано: заходимо з двох сторін, імітуючи атаку у центрі. Крім того, у чотирьох місцях навколо Іловайська на блокпостах стояли танки. На північ від міста було дві групи з двох танків. Хомчак вважав, що вони зможуть перерізати можливі шляхи надходження підкріплень до сепаратистів з Харцизька та з Донецька. Ще два танки і посилений взвод мали брати участь в імітації атаки з півночі. А ми мали зайти з флангів.
Зранку ми пішли в атаку – і все відбулось! Ми пройшли їхні засідки, невеликі «секрети» з кількох осіб, вони повтікали. Ми збоку зайшли до блокпостів, обстріляли їх. Нам ЗСУ надали чотири БМП, вони відпрацювали на всі сто. В підсумку, ми захопили всю ліву частину Іловайська.
Нас осіб двісті було, і ми всіх їх прогнали. Знищили кількох снайперів і кулеметників, захопили їхні «тачанки» – машини, переобладнані під кулеметні й гранатометні пристрої. Наче все нормально, ми свою справу зробили. Закріпилися в школі, виставили «секрети», почали робити зачистку – тобто – шукати мобільні групи супротивника... І вирішили ми зробити диверсійний вихід на допомогу тим, хто атакує на правому фланзі.
Але техніка не могла переїхати залізничні колії й платформи. Там їх широченне поле. Іловайськ – великий залізничний вузол, і цими коліями він розділений на дві частини. Ми вирішили перейти пішохідним містком великою групою легкої піхоти і вдарити з тилу. І не вийшло!

19 серпня 2014 року я народився вдруге

Ми вели бій понад три години і на четверту годину побачили, що з Харцизька прибуває допомога ворогу. Це я точно знаю: відрізати їх не вдалося. Прибули БТРи, прибули КамАЗи, напхані й «деенерівцями», й «кадирівцями». Останні пройшли не одну війну. Це одразу було помітно. Один снайпер нас тримав, поки його з РПГ не накрили. Це були професіонали. А в нас закінчувався боєкомплект. І я дав команду відійти…
У тому бою загинули «старожили» батальйону. Комвзводу Шульц, мій друг, 51 рік, який воював ще з травня. Комвзводу розвідки Скіф, кавалер ордену Червоної Зірки ще з Афганістану, який попри травму – він кульгав – командував розвідниками. І мене важко поранило. Тож 19 серпня 2014 року я народився вдруге.
Мене поранило в голову, і я знепритомнів. У центрі Іловайська. А вийшов звідти тільки через три тижні.
Якщо стисло, то, коли я прийшов до тями, ми вибралися ще з одним бійцем, він був поранений в ногу. І нас переховували місцеві. Коли нас підгодували, вони знайшли можливість дати нам зателефонувати і зв'язатися з «агентурою» в Донецьку. Це не була агентура в повному сенсі слова. Це були наші патріоти, які там діяли підпільно. Такі є й зараз. Спершу вдалося вивезти того бійця, а потім вивезли й мене.
Зараз я працюю з контррозвідкою СБУ, зокрема, ми також займаємось визволенням наших полонених і тих, хто опинився в такому становищі, як я тоді. Але про це ще не час розповідати докладно…
А ще я керую об'єднанням учасників АТО «Справедливість». Ми, зокрема, допомагаємо активістам антикорупційного руху. Влада повинна зрозуміти: не буде так, як вони хочуть. Буде так, як має бути.

P. S. 22 серпня 2015 року Тарас Костанчук отримав відзнаку від голови МВС Арсена Авакова – нагородну зброю. «Це Форт-12», – розповів боєць. – «Разом зі мною нагороджували й інших, вони отримали «Макарова», але я заздалегідь попередив, що «Макарова» не візьму. Цей «Форт», щоправда, з позолотою, з якимись фінтіфлюшками – ну, це вже Аваков так вирішив».