За останні роки – і так вже з десяток разів – я щорічно писав про відзначення Дня Незалежності в Україні. І статті ці були, здебільшого, репортажного плану.

Природно, що читачів-закордонних українців цікавило – як відзначила свято столиця, які промови пролунали з вуст керманичів держави, що саме бажали українцям у цей день влада й опозиція, насамперед, демократична, які ритуали виконувалися, чим запам’яталося свято, чи не було якихось ексцесів тощо.
Але з роками ритуали стабілізувалися, промови стандартизувалися, перші знахідки і креативні акції почали повторюватися і поступово виникає відчуття, що день 24 серпня не може подарувати щось оригінальне, що стало би предметом майже сенсаційного репортажу.
Отож, цього року мене зовсім не тягне на репортажність, на опис того, що і як відбувалося цього дня в Україні.
Скоріше, хочеться разом з читачами окинути оком ситуацію в країні, яка склалася станом на кінець серпня 2015 року і поставити собі й усім вам ті питання, на які поки що вичерпної відповіді не знаходиться.
Але, все-таки, декількома словами варто описати те, на що не можна не звернути увагу.

Вибух масового символічного патріотизму

Здійснивши перед 23-м і 24-м серпня й, особливо, у ці два дні моніторинг теле- і радіопередач, матеріалів Інтернет-сайтів та соціальних мереж, звертаєш увагу на справжній подієвий та емоційний вибух проявів любові до України, гордості за Батьківщину й віри у її краще майбутнє, бажання привітати всіх знайомих та незнайомих зі святом Незалежності, одягнути вишиванку, взяти в руки державний прапор України, вивісити його над своєю домівкою, намалювати на щоках своїх чи своїх дітей жовто-блакитні смужки і ще будь-яким чином продемонструвати свою ідентичність із сучасною та історичною Україною.
Масштаб цих проявів зростає скрізь і навіть у тих областях України, які традиційно вважаються російськомовними і менш задіяними у публічних проявах любові до України.
Наприклад, у Одесі на День Незалежності знову, уже дев’ятий рік поспіль, на знаменитих Потьомкінських сходах розгорнули величезний державний прапор України й утворили ланцюг городян і туристів у вишиванках.
І якщо на першому такому флешмобі було 75 учасників, минулого року – півтори тисячі, то цього року кількість людей у цьому живому ланцюгу у вишиванках перевалила за три тисячі.
Подібне зростання патріотизму – і зовнішнього і внутрішнього – фіксують і соціологи, стверджуючи, що кількість прихильників Незалежності України, її демократичного європейського вектору розвитку постійно збільшується. Цифри у різних соціологічних фірм інколи відрізняються, але тенденція однозначна.
Коли бачимо у репортажах, що у районі Чернігова на двох човнах і декількох байдарках сплавили униз по Десні 33-метровий національний прапор, коли подібні величезні прапори у різних областях і містах розгортають, а невеликі вивішують по всій країні, то розуміємо, що це є не просто якісь беззмістовні флешмоби в гонитві за сенсаційністю та рекордоманією, а пропущені через серце і глибоко відчуті порухи душі українців, які надто вже знудилися тією гальмівною ситуацією, тим болотяним застоєм, який влаштовують нам усім всі правлячі партії та керівні команди, які змінюють одна одну, продовжуючи наживати собі політичний та фінансовий капітал за рахунок України та її народу.
Цей жовто-блакитний безмовний крик можна було б озвучити приблизно так: «Ми – українці! Ми любимо Україну і не здамо її нікому – ні п’ятій колоні, ні бездарній владі, ні ороговілим чинушам, ні продажним суддям та правоохоронцям, ні казнокрадам чи контрабандистам, ні грабіжниках під маркою бізнесменів – нікому!!!
Ми є та Україна, яка страждає, яку гноблять, але яку не підкорити, не залякати, не знищити!!!»
Доводячи своє українство, свій патріотизм у протестах та революціях Гідності, у добровольчому русі, у масовому волонтерстві, у військовій та громадянській доблесті, найбільш активна та дієва частина українців стає своєрідними духовно-патріотичними «дріжджами», які допомагають випікати гігантський хліб нової української нації й оновленої держави Україна.
Проте ніхто не скасовував нашого громадянського обов’язку навіть у свято думати про ті проблеми, які нас обсіли, які могли б бути вже вирішеними, або ж на шляху до вирішення, але замість того дедалі більше нагромаджуються і стають валунами, які перегороджують шлях України до кращого майбутнього.
Про деякі з них ми і поговоримо.

Незалежність реальна і формальна

Україну знову привітали лідери десятків держав, причому, не тільки політиків. Міністр оборони С. Полторак доповів, що вони отримали привітання з трьох десятків країн.
Світова пошукова система ГУГЛ також уже не вперше стилізувалася цього дня в українському жовто-блакитному варіанті.
Усіх, хто прагне проаналізувати реальний стан справ і зрозуміти – хоча б у першому наближенні – а що ж насправді відбувається в країні, чекає перша проблема.
Вона формулюється так: якою мірою Україна є суб’єктом власного існування, самодостатньою і самостійною в усіх головних аспектах?
У першому аспекті – як держава. У другому аспекті – фінансово-економічному.
У третьому – соціальному. У четвертому – гуманітарному.
Чи є вона, при цьому, суб’єктом розвитку, чи наш рух точніше назвати інакше – застоєм, загниванням, деградацією, як би неприємно це не звучало?
Інший аспект цього головного питання – наскільки і в чому залежною є нинішня Україна?
Від кого і чого вона залежить? Що буде, якщо вона спробує звільнитися від такої залежності і не виконувати умов тих, від кого вона залежить?
Шукаючи відповіді на ці питання, пробуємо підійти до проблеми системно.

Влада України

Хребтом будь-якої держави є якість її влади, що визначається такими показниками, як міцність, сила, розвиненість державних інституцій, міра її демократичності та правової розвиненості тощо.
Морально-психологічною основою влади є міра довіри до неї з боку населення. Держава може мати розвинений апарат примусу, жорсткі закони та силові органи, але якщо вона не буде авторитетною в очах власного народу, то ніяка жорсткість їй не допоможе.
Історія знає чимало прикладів краху сильних тоталітарних режимів і поліцейських держав через те, що в очах народу влада перестала бути легітимною – справедливою, ефективною, потрібною країні і людям. Найближчий історичний приклад – розкладання і розпад СРСР.
З цієї точки зору українцям зі своєю владою не щастить.
За 24 роки ми пережили чотири, а нині переживаємо п’ятий режим. Згадуючи владні режими Кравчука, Кучми, Ющенка, Януковича й аналізуючи режим Порошенка, змушені констатувати – кожен з них приходив до влади і вибудовував свій режим на хвилі значної електоральної підтримки – інакше просто не переміг би на президентських перегонах.
І щоразу, через рік-два з початку свого правління, будь-який з цих режимів таку підтримку втрачав – тією чи іншою мірою.
А що з владою України нині?
Отримавши підтримку у 54% голосів виборців усього рік тому, президент України Петро Порошенко на сьогодні опинився у двоїстому положенні. З одного боку, його рейтинг різко впав, з іншого – він продовжує залишатися найбільш рейтинговим політиком України.
Це означає, що главою держави є політик, який не має на сьогодні морально-психологічної та електоральної підтримки більшості дорослого населення країни, а може поки що розраховувати на підтримку, максимум, третини українців.
Основну причину такого стану всі добре знають – невиконання на сьогоднішній день П. Порошенком низки своїх важливих передвиборчих обіцянок.
Не продавши власний бізнес, отримавши колосальні прибутки за минулий рік на тлі зубожіння населення, не зумівши налагодити ефективну військову та справедливу правоохоронну сфери, не будучи в силі чи то й не намагаючись побороти олігархічну систему, підтримуючи на чолі уряду політика, який практично уже втратив довіру країни, намагаючись підім’яти під свою партію «Солідарність» деякі інші партії-партнери, Петро Порошенко значно збільшив хисткість свого режиму і державної влади України в цілому.
При цьому, є підстави стверджувати, що сам він вважає зовсім по-іншому і подібну критику чи то не сприймає, чи то ігнорує, чи то вважає несправедливою.
Якщо глава держави не має підтримки більшості населення, то, тим більше, її не мають і всі три гілки влади України – виконавча на чолі з Кабінетом міністрів, законодавча у нинішньому складі Верховної Ради та судова, бо суддям в Україні довіряють найменше.
Так звана четверта влада України – засоби масової інформації – вкрай нерівномірно користуються підтримкою населення.
Низка авторитетних видань і популярних журналістів намагаються тримати марку, але значна більшість ЗМІ підпорядкована владі чи олігархам і перетворені на інструменти пропаганди та маніпуляції.
Отже, і в цьому аспекті українцям важко сподіватися на чесність і принциповість влади, на те, що вона слугує народові, а не посадовцям та товстосумам.
А головне – спостерігаємо окремі спроби щось змінити на краще, але системної боротьби за значне покращення якості влади не видно, бо немає жорсткої спрямованої політичної волі верхів.
Президент та уряд України змушені маневрувати, домовлятися про співробітництво з тими політичними силами в центрі і на місцях, які далеко не завжди дотримуються проукраїнської позиції. А значить, керівники України є певною мірою залежними і не можуть жорстко проводити проукраїнську державницьку лінію, грузнучи у компромісах, інколи гнилих.

Фінансово-економічна система країни

У цій сфері провали ще більш очевидні.
Здешевлення вдвічі національної валюти, яку тепер навіть незручно іменувати національною, різкі коливання курсу, на яких, як стверджують експерти, мінімум, банкіри (можливо, разом з політиками) заробили величезні статки, крах десятків банків з втратою тисячами українців своїх внесків підірвали довіру до вітчизняної банківської системи і породили загрозливий відтік депозитів.
Відсутність ефективних економічних реформ та проведення якихось псевдореформ (експерти приводять у приклад податкову та інші реформи) примушують багатьох вважати, що Кабмін, скоріше, симулює реформаторську діяльність, а не здійснює її.
Міцніє хор голосів за те, щоб не списувати на війну всі фінансово-економічні труднощі, як це робили голова НБУ В. Гонтарєва, прем’єр А. Яценюк та низка інших високопосадовців.
Війна, звичайно, б’є по економіці. Але не менше б’ють по ній відсутність швидких дієвих реформ, невміння та небажання стимулювати розвиток вітчизняної економіки, відсутність пропрацьованої економічної стратегії уряду.
Якщо зібрати всі звинувачення та претензії до Кабміну, то вимальовується картина, що вже півтора року маємо в уряді нові обличчя, які вперто не хочуть ламати старі схеми збагачення, налагоджені ще бандою Януковича.
Якщо це дійсно так, то через якийсь час чинний уряд ризикує теж отримати подібне принизливе найменування на кшталт «банди» і відповідне місце у рейтингу зневажених діячів.
Поки ж економіка країни балансує на межі дефолту (дехто стверджує, що фактично дефолт уже настав), і це є ознакою неспроможності уряду виправити ситуацію і вести нормальну економічну політику.
Єдиним фінансовим джерелом, котре поки що рятує уряд, є чергові транші МВФ. Але оскільки всі вони поєднані з певними жорсткими умовами, які Кабмін повинен виконувати, то є підстави стверджувати, що у фінансово-економічній сфері Україна поки що не є незалежною.
Вона значною мірою залежить від зовнішніх запозичень та перемовин з тими, хто тримає уряд за горло і вимагає погашення величезних боргів.

Контрабанда і корупція

Ці явища виростають на межі політики та економіки. Мукачівська перестрілка для багатьох українців вперше поставила проблему контрабанди на повен зріст.
А потім уже повідомлення про ті чи інші випадки з виявленням контрабанди допомогли зрозуміти її всеохоплюючі масштаби.
Сигарети, бурштин, наркотики, нелегали – ці та інші теми контрабанди зарясніли у ЗМІ, як і повідомлення про багатомільярдні доходи контрабандної мафії в Одесі, Закарпатті, інших місцях.
У громадській свідомості утвердилася думка, що керівництво цієї мафії перебуває у Києві і без «дахування» з боку окремих нардепів, чиновників та правоохоронців дуже високого рангу їхня злочинна діяльність та шалені заробітки неможливі.
Через розгалужену систему контрабанди, корупції, як і через дерибан бюджетів усіх рівнів, вітчизняний мафіозно-чиновницький спрут висотує з України всі соки, і це продовжується всі 24 роки!
Окрім окремих успіхів, які, скоріше, нагадують димову завісу, суспільство не бачить злагоджених зусиль влади і правоохоронців зламати цю злочинну систему.
Висновок напрошується простий – хто ж буде сам собі перекривати доходи, нехай і незаконні, а подекуди і злочинні?
Тим більше, що тільки одна спроба копнути серед прокурорської братії привела до того, що у двох високопосадовців-прокурорів було вилучено величезні суми і коштовності, а на ініціатора цієї акції – заступника Генпрокурора Україна Давіда Сакварелідзе – силами всередині прокуратури було організовано спроби його дискредитувати.
Деякі експерти стверджують, що корупція звила собі найбільші гнізда якраз у судовій системі та у правоохоронних органах, а також – у чиновницькій вертикалі включно до самого верху. Як же при такій ситуації боротися і де взяти незадіяних у цих злочинах слідчих та суддів?
Окремі діячі на кшталт Г. Москаля, Д. Сакварелідзе, декотрих інших поки що є краплиною у морі. І це море загрожує проковтнути тих, хто підняв проти нього знамено боротьби.
Констатуємо, що влада України залежна від цього мафіозного спрута і поки що не може його здолати.

АТО-війна

Молоде поповнення Збройних сил України 24 серпня 2015 року

У зоні АТО, нібито, дві реальності. Одні воюють, інші торгують.
Достатньо довгий період зменшення вогневих контактів у зоні АТО дозволив суспільству розгледіти, що й там окремі військові примудряються заробляти.
Система блокпостів декотрими військовими була перетворена в систему збору «данини» з кожної контрабандної фури. Оскільки потік контрабанди в зону АТО дуже значний, то і доходи на цих рекетирських блокпостах також величезні.
І знову ж таки – без покровительства згори таке було б неможливе.
Якщо ця система не буде зламана, і суспільство не усвідомить, що окремі негідники примудряються безкарно заробляти гроші на крові, то обурення ще більше знизить рейтинги влади, а, значить, ще більше цю владу ослабить.
Загальна ж ситуація в зоні АТО є достатньо символічною для багатьох справ в Україні.
Колись таку ситуацію називали «ні війни, ні миру».
Народ каже простіше – ні те, ні се.
Але так тривати довго не може. Потрібен який прогрес, чи прорив у такому гострому питанні.
А ця ситуація виводить нас на міжнародну діяльність України, у сферу дипломатії.

Мінські домовленості як система залежності України

Загострення ситуації в Донбасі подвигнуло Папу Римського Франциска напередодні Дня Незалежності України на площі святого Петра у Ватикані промовити:
«Дорогі брати й сестри, з глибокою тривогою слідкую за конфліктом на сході України, який знову загострився останніми тижнями.
Повторюю ще раз свій стурбований заклик, щоб були дотримувані зобов’язання, взяті з метою досягнення примирення, і щоб з допомогою організацій та людей доброї волі, було дано відповідь на надзвичайну гуманітарну ситуацію в країні.
Нехай Господь подасть мир Україні, яка готується до відзначення завтра національного свята. Нехай заступається за нас Пречиста Діва Марія!»
Політики також виявили свою стурбованість і зробили це в контексті Мінських угод.
Читачі вже стільки чули і читали про Мінські угоди, що, напевно, вже могли втратити орієнтири – так що ж буде далі у світлі цих самих домовленостей?
24 серпня, наприкінці святкового дня президент Порошенко змушений був вилетіти до Берліна, де його чомусь терміново чекали канцлер Німеччини Ангела Меркель та президент Франції Франсуа Олланд.

Трійко лідерів 24 серпня у Берліні

Українському президентові навіть не дали досвяткувати цього дня і він, квапливо піднявши келих за «все добре», рвонув на летовище і вилетів до своїх партнерів, які його так терміново «викликали» – чи то на килим для прочухана, чи то для привітань.
Судячи з облич усіх трьох на завершальній прес-конференції, їм було не до привітань. Похмурі обличчя Меркель і Олланда свідчили, що бажаного для них результату від Порошенка вони не досягли. Це підтверджує і коротка промова самого Порошенка, в якій він, як то кажуть, «кланявся і дякував». А далі робив вигляд, що все йде, так би мовити, «штатно», по плану.
Однак, намагаючись щось прочитати між рядків, можна обережно спрогнозувати, що європейські лідери ставили перед українським президентом якщо не вимоги, то питання про те, щоб якось просуватися до розв’язки військового конфлікту на Сході України.
Яку розв’язку бачать європейські лідери?
Взяття усієї території України під контроль центральної влади?
Ні, бо знають, що цьому завадить Путін. Та й існує ще позиція донецьких та луганських антиукраїнців, які називають себе ополченцями і які будуть категорично проти українського контролю за тією частиною двох областей, яка сьогодні фактично відрізана від України.
Може, Меркель з Олландом вірять, що Україна поновить контроль над тими чотирма сотнями кілометрів українського кордону, які нині їй непідконтрольні і через які Росія ввозить та вивозить з Донбасу все, що хоче?
Ні, бо знають, що цьому завадить Путін.
Може, європейські керманичі вірять, що бойовики проведуть свої заплановані місцеві вибори за українськими законами?
Ні, бо знають, що цьому завадить Путін.
І так по всіх питаннях – Меркель з Олландом знають, що Путін буде проти будь-якого кроку, який би дозволив України відновити свою владу над тими районами, які вже півтора року контролюються бойовиками, встановити мир в країні і далі прагнути євроінтеграції України до ЄС і, тим більше, до НАТО.
Позиція Путіна зрозуміла – якщо Україна відкидає союзні відносини з Росією а на всіх парах має намір інтегруватися у Європу, то Путін зробить усе, щоб це не сталося. Наприклад, підтримає тліюче військове протистояння в Донбасі стільки, скільки це буде можливо.
А це вже майже гарантія того, що Україну до ЄС не візьмуть.
Можна здогадатися, що у Німеччини та Франції є дві причини для головного болю в контексті виконання Мінських домовленостей.
Перша – вони стурбовані тим, що транзит російського газу до Європи може опинитися під загрозою через конфлікт України і Росії і вимагали від України гарантій своєї енергетичної безпеки.
Друге – що обидві європейські країни в умовах економічної кризи не хочуть втрачати зиск від товарообороту з Росією – а це десятки мільярдів євро.
А відновити цей товарооборот і одночасно гарантувати свою енергетичну безпеку вони зможуть тільки тоді, коли примусять Україну виконувати всі Мінські домовленості.
А вони виписані більше в інтересах Росії, ніж України.
Тож, якщо подібна аналітика правильна, то Меркель з Олландом мали тиснути на Порошенка, щоб той діяв фактично під диктовку Путіна. А що це означає для Порошенка з точки зору внутрішньополітичної боротьби, що його чекає в Україні злива нищівної критики, втрата чималої кількості місць на місцевих виборах. І це тільки для початку.
Тож Порошенко опиняється між двох систем тиску – путінського та євросоюзівського. А ще й внутрішньополітичного.
І це є підтвердженням того факту, що у зовнішньополітичній сфері Україна також не є повністю незалежною. Вона залежить (і дуже) від позицій Заходу і Росії.
Хоча очевидно, що намагається втримати якусь свою лінію чи її подобу.
Суперечливість ситуації ще й у тому, що, оголошуючи Росію ворогом, звинувачуючи її у військових діях проти України, влада України одночасно не оголошує Росії війну, торгує з нею, Порошенко і Путін періодично зустрічаються і планують зустрічатися й надалі.
Суперечливість слова і діла тут очевидна.
Тим більше, що критики президента не втомлюються саркастично нагадувати йому про Липецьку кондитерську фабрику, яка, попри все, продовжує працювати в Росії і, нібито, все ще належить Порошенкові.

Висновок

Критика схожа на ліки – гірко, але потрібно.
Тож критичність вищенаписаного зовсім не перекреслює того головного надбання, що є у всіх нас. Україна для початку з 1991 року формально, а з роками все більш реально стає незалежною державою.
На цьому шляху у неї були успіхи і поразки, наступи і відступи. Парадокс історії в тому, що саме за минулі півтора року, у часи найтяжчих випробувань, територіальних втрат, війни на Сході, в Україні різко активізувалися внутрішні резерви. І ці резерви проявилися у тому, що за роки Незалежності виросло уже не одне покоління українців, які хочуть вчитися, жити і працювати в Україні, зміцнювати її своїми здобутками, які пишаються тим, що вони – українці, які готові за свою країну воювати словом, ділом і зброєю, захищати її і головне – вони вірять у те, що Україна може гідно відповісти на всі історичні виклики і подолати всі перепони.
Нам нелегко. І про це гарно сказала велика українка Ліна Костенко.
Тож свята минають, настають будні. А за ними – вперта чорнова робота з перетворення все ще формальної Незалежності України в реальну.
Вітаю всіх зі святом!
У День офіційної Незалежності бажаю країні досягти справжньої реальної державної Незалежності, подолати олігархію і мафію, яка заробляє на війні і висмоктує всі соки з України і народу, вирости над закордонними впливами і нарешті стати самостійним суб’єктом виваженої міжнародної та справедливої внутрішньої політики в ім’я розвитку й утвердження людини, соціуму та держави!
Успіхів Україні і всім нам!