Я ніколи не приховували свою проукраїнську громадянську позицію, живучи в де-факто неукраїнському місті Луганську.

Це мені дорого коштувало. Антиукраїнська місцева влада нацьковувала на мене міліціянтів за ту історичну правду, яку я доносила своїм землякам http://khpg.org/index.php?id=1297677318; називала мене «бандерівкою» за мою українську мову http://gazeta.ua/articles/sogodennya/_aka-ya-banderivka-yakscho-narodilasya-v-donecku-zhivu-v-lugansku/446821.
У день презентації фільму «Закляття безпам’ятства. Голодомор 1932-1933 рр. на Луганщині» в Луганську (2009 р.) у провладній місцевій пресі вийшло дві замовні статті – брудні пасквілі на мене та Олександра Крамаренка як на авторів фільму про Голодомор на Луганщині (з метою дискредитувати нас в очах наших земляків).
У період зими 2013 – весни 2014 рр. я була членом Ради луганського Євромайдану, виступала з промовами на всіх його мітингах (у Фейсбуці виклала хроніку цих заходів: https://www.facebook.com/iryna.mahrytska/media_set?set=a.10201437178024088.1014291368&type=3).
3-го травня 2014 р. ми з чоловіком змушені були, у чому були й без грошей у кишені, утекти з Луганська (точніше, зі своєї дачі, на якій тоді відпочивали), коли дізнались, що влада «ЛНР» внесла мене у свій «розстрільний» список (під № 23) http://moov-vmf.ru/spisok-lic-prozhivayuschih-v-gorod, а «сепаратисти» відстежують проукраїнських активістів на своїх блокпостах.
На мій запит до Міністерства внутрішніх справ України щодо того списку я отримала відповідь від 4 листопада 1014 р. про те, що стосовно моєї особи відкрито кримінальне провадження за кваліфікацією «погроза вбивством». І все, більше жодних повідомлень від міліції мені не було.
На нашій колишній дачі в селі Христове (це село розташоване на відстані 5 км від усім тепер відомого міста Щастя і 30 км від Луганська), за словами сусідки, ще влітку минулого року «обосновалісь ополчєнци» і зробили там свій блокпост.
Тоді ж, у травні ми опинились у місті Біла Церква, на Київщині. За оренду житла платили більшу частину своєї зарплатні. Мені пощастило працевлаштуватися в Київському обласному інституті післядипломної освіти педагогічних кадрів, що в Білій Церкві. Я читала лекції вчителям Київщини, одна з яких називалась «Історія України: міфи та реальність». Ті вчителі мені дякували за те, що я, за їхніми словами, «пробуджувала в них національну свідомість».
За власною ініціативою я проводила просвітницькі лекції у школах і коледжах Київської області про Голодомор 33-го і показувала свій фільм (провела 9 таких заходів). Чоловік мій ледве знайшов на новому місці роботу, вів гурток журналістики у школі, отримуючи 1500 грн. на місяць.
У березні цього року я ініціювала проведення в Білій Церкві «круглого столу», на який запросила, окрім переселенців, також місцеву владу. Вислухавши наші розповіді про головну нашу проблему – житлову, влада відповіла: «Ми б вам допомагали, якби ви були (!) сомалійцями, адже вони мають статус біженців, а ви – ні». Ось так ставиться українська влада до потреб своїх громадян, які втратили на Донбасі все, що нажили за попередні роки.
Одна група моїх слухачів в Інституті, у складі якої були директори шкіл Київської області (близько 30 осіб), зі співчуттям поставились до мене як до біженки і вирішили підтримати мене як діяльну українську патріотку, написавши відповідний лист вихідцю з Білої Церкви – відомому політикові, нинішньому міністру культури України В’ячеславові Кириленку (лист додаю). Але він, як типовий совковий чиновник, переадресував цей лист білоцерківській владі (яка досі складається з колишніх «регіоналів»), а та, своєю чергою, задовольнилась совковою ж відпискою про те, що, мовляв, нічим допомогти не може (додаю цю відписку).
Кілька днів тому ми з чоловіком перемістилися з Білої Церкви в Івано-Франківськ. Оскільки на Луганщині ми з ним боролись за Україну, то хочемо решту своїх років прожити у справжній, українській Україні. Сподіваюсь, що в цьому місці я, а може, й Олександр, знайдемо собі роботу за фахом – викладача і журналіста.
Усі свої відпускні гроші ми витратили на переїзд на нове місце. Квартира, в якій ми зараз опинилися, малопридатна для житла: підлога провалюється, крани не працюють і їх треба міняти, відсутнє будь-яке кухонне начиння, балкон потребує хоча б мінімального ремонту…
Я у відчаї від цих (може, і дрібних) побутових проблем, на вирішення яких в нас немає грошей. У Луганську в нас було все необхідне для життя, а тут треба починати, як кажуть, з нуля.
Шановна українська громадо! Я знаю, що зараз такий час, що всі, хто бажає добра Україні, допомагають не таким, як ми, переселенцям, а воякам «АТО» та їхнім родинам.
Розуміючи це, все ж уклінно прошу хоча б мінімально підтримати й нас у вирішенні наших побутових проблем – аби ми змогли відчути себе не чужими в цьому новому для нас місті і мали змогу й надалі працювали над розбудовою України.
З надією на ваше розуміння і допомогу,
Ірина Магрицька – кандидат філологічних наук, до травня 2014 р. працювала доцентом кафедри української мови та літератури Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля (м. Луганськ). Громадський діяч – з 2003 р. до 2014 р. очолювала Луганську обласну філію Асоціації дослідників голодоморів в Україні. Кавалер ордена Княгині Ольги ІІІ ступеня. Член НТШ та Національної спілки журналістів України.
Автор книг «Справжній Ворошилов» (2011), «Весільний обряд на Східній Слобожанщині» (2011); упорядник книг «Врятована пам’ять. Голодомор 1932-33 рр. на Луганщині: Свідчення очевидців» (2008 р.), «Пам’ять, закарбована у слові: Письменники Луганщини про Голодомор 1932-1933 років» (2008 р.), збірника матеріалів фольклорно-діалектологічних експедицій “Північно-східна Слобожанщина (Новопсковський, Біловодський, Міловський райони Луганської області)» 2002 р.), «Словника весільної лексики українських східнослобожанських говірок (Луганська область)» (2003 р.); авторка численних наукових і публіцистичних статей з мовної політики, української діалектології, культури мовлення, ономастики, проблем національної пам’яті та державотворення.
Автор ідеї та продюсер документально-публіцистичного фільму «Закляття безпам’ятства. Голодомор 1932-1933 рр. на Луганщині» (2008 р.) https://www.youtube.com/watch?v=txafj6TnrZQ.
Нагороди та відзнаки:
2005 р. – подяка від голови УРП «Собор» А. Матвієнка – за активну участь у Помаранчевій революції листопада-грудня 2004 року, відстоюванні честі, гідності, свободи духу українського народу у віколомні дні боротьби за Україну, переконливу перемогу на виборах народного президента Віктора Ющенка.
2006 р. – як голова Луганської обласної філії Асоціації дослідників голодоморів в Україні відзначена почесною грамотою Луганської обласної державної адміністрації – за активну громадську діяльність, особистий внесок у розбудову культурних та суспільних зв’язків між регіонами України, наполегливу працю, спрямовану на духовний розвиток українського народу та з нагоди дня Соборності України.
2007 р.  – указом президента України від 02.10.2007 р. нагороджена Орденом княгині Ольги ІІІ ступеня – за вагомий особистий внесок у розвиток національної освіти, багаторічну сумлінну працю й високий професіоналізм;
– посіла перше місце в Другому всеукраїнському конкурсі для журналістів з тематики Голодомору 1932-1933 рр. у номінації «Краща публікація в Інтернеті», який проводив Фонд «Україна 3000» (за статті в газеті «День» – «Політична нація та пам’ять» http://www.day.kiev.ua/uk/article/podrobici/politichna-naciya-ta-pamyat і «Доля сільської дівчинки з Луганщини як звинувачення більшовизму» http://www.day.kiev.ua/uk/article/podrobici/dolya-silskoyi-divchinki-z-luganshchini-yak-zvinuvachennya-bilshovizmu).
2008 р. – грамота Служби безпеки України «за підтримку гуманітарних проектів Служби безпеки України з відновлення історичної пам’яті Українського народу»;
– грамота Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т. Шевченка – за вагомий внесок у справу Українського національного відродження, розвиток української культури та самовіддану працю на теренах духовного утвердження рідного слова.
2011 р. – лауреат Конкурсу україністики Фонду Волиняків-Швабінських при Фундації Українського вільного університету в Нью-Йорку (друга премія) за цикл творів «Врятована пам’ять. Голодомор 1932-33 рр. на Луганщині: Свідчення очевидців» http://meest-online.com/diaspora/usa-diaspora/pidsumky-konkursu-im-volyanykiv-shvabinskyh/;
– нагороджена орденом «Покрова Пресвятої Богородиці» – за особисті видатні заслуги перед Батьківщиною, українським народом та українським козацтвом; за відданість Богові та Україні.
2012 р. – грамота від Предстоятеля Української Греко-Католицької Церкви Святослава Шевчука та єпископа Донецько-Харківського екзархату Степана Менька – за щиру і безкорисливу допомогу церкві, ревне служіння Богові, українському народові та рідній Україні.