Вона живе на материковій Україні. Хоч у кожній своїй книзі повертається до сонячного Криму. Вона – російськомовна українська письменниця, якій зовсім не байдужа доля України. І Криму як, власне, української землі. Їй сьогодні не легко, бо багато хто з українських патріотів вважає, що російськомовним письменникам не місце в Україні. І чужа в Росії, де навіть старі її твори не завжди публікують. Бо ж – а раптом у них екстремізм? Однак українська письменниця Яна Дубинянська – патріот. Справжній. Бо ж, погодьтеся, не кожен говоритиме правду, якщо є ризик втратити дім чи доступ до рідних. У гіршому випадку – свободу. А вона ризикує. І, проте, переконує: Крим – це Україна. І за нього таки варто боротися.

Крим – це ваша рідна земля. Місце, де ви народилися. Місце вашої «сили». Ви кровно зацікавлені у тому, аби Крим став таким, яким був колись. Як вважаєте, це можливо?

Я – родом з Феодосії, у Сімферополі живуть мої батьки, а сама я майже двадцять років тому поїхала до Львова і потім до Києва, хоча до Криму приїздила щоліта. Буквально за рік до війни ми купили будинок у Криму: для мене це було повернення додому, справжнє повернення, бо тільки у цих місцях я щаслива. Тільки там відчуваю, що все добре, так, як має бути. Я навіть думала собі: чи можливе таке досконале щастя, щось, мабуть, має трапитись… Але щоб війна – таке, звичайно, не спадало на думку. Тільки одне літо до війни провела у своєму будинку разом зі сім’єю. А потім почалося.
Саме на час тих подій, у березні, я була в Криму. Розповідають, що тоді був сплеск проросійської ейфорії – нічого такого я не бачила. Був суцільний страх. Люди були страшенно деморалізовані. Ніхто не знав, що буде. Власне, в Криму навмисне створили підважений стан, коли будь-яке вирішення на користь того чи іншого є кращим, ніж невідомість. На це кримчан і «спіймали». Багато хто сприйняв так званий «референдум» як вирішення підваженої ситуації, яка могла завершитися чим завгодно. Наприклад, нескінченним конфліктом, як на Донбасі. Якби українська армія почала чинити спротив, я абсолютно впевнена, що зараз ми б мали Кримську народну республіку, і доказів, що це Росія – не було б. Або, як нам сказав особисто Володимир Володимирович, міг би бути й ядерний удар. Тобто, могло бути все, що завгодно.
Тому зараз у кримчан є відчуття, що вони дуже легко «з’їхали» з цієї теми. Адже могло бути набагато гірше. Саме на цьому відчутті і ґрунтується зараз російська пропаганда, непомітно пересмикуючи акценти: мовляв, в Україні фашизм, це дуже і дуже погано, а ось Крим встиг «зіскочити». Мовляв, у Криму мир, у Криму не стріляють. Останнє, фактично, правда – саме тому ця пропаганда працює.
Материковій Україні треба пам’ятати, що Крим є, що Крим – прекрасний. Він не є питомо антиукраїнським, питомо прорадянським і безнадійним. Повернення Криму – це абсолютно нормальний, природній процес, який має відбутися на дипломатичному рівні. Обов’язково – без збройного втручання, як на мене, це аксіома. І навіть найбільш проросійські сьогодні кримчани під час повернення Криму в Україну, я впевнена, не будуть чинити спротив. Не проллється жодної сльози за окупаційним режимом, коли він звідти піде. Оскільки, у своїй більшості це люди як люди – які хочуть жити. Які хочуть, щоб був мир, щоб ріс виноград, дозрівали персики, приїздили люди на море… Нічого такого, що б робило Крим безнадійним, нема.
Як на мене, повернення Криму – це не питання якихось подальших часів. Вважаю, що такі речі треба вирішувати всередині покоління, бо інакше це вже історичний реваншизм. За Крим варто боротися. Із Кримом не варто припиняти якихось горизонтальних стосунків.

Блогер, громадська діячка, виходець із Криму Ліза Богуцька, яка, водночас, є вимушеною внутрішньою переселенкою, наполягає на припиненні стосунків із Кримом, вимагає припинити постачати електроенергію, будь-які джерела постачання продуктів. Ви ж дотримуєтеся протилежної думки.

До Лізи Богуцької я добре ставлюся, вона – справжня патріотка і Криму, і України. До неї приходили з ФСБ, їй довелося втікати з Криму: звичайно, це травма, емоційно неврівноважений стан, при якому людині здається, що «чим гірше – тим краще». Себто, «гори воно все вогнем», а потім на цьому вогні постане щось нове – я зараз кажу не лише про Лізу, а й про багатьох переселенців, яким дуже співчуваю. До мене поки що не приходило ФСБ, я поки що можу приїздити в Крим і там жити. Розмовляти з кримчанами, дивитися навколо і писати, що там відбувається.
Тому вважаю, що суто на людському рівні горизонтальні зв’язки не можна обрубати. Не можна робити з кримчан ворогів. Взагалі – якихось інакших людей. Зараз багаторозмов про кримську чи донбаську ментальність, яка, нібито, зовсім інакша, ніж у решти українців. Це дуже небезпечно. Це працює на остаточний розкол країни. Цього не треба робити в жодному випадку.
У Криму багато адекватних людей. Саме з ними треба вести діалог. І дуже багато адаптантів, які пристосувалися до змін, аби зберегти те, що для них має цінність. Цих людей теж не можна зневажати. Якщо для людини важливіші її город, її дитина, її кішка і собака, ніж незрозумілі абстрактні побудови на рівні «патріотизм-тоталітаризм-демократія», зневажати її не можна. І відрізати їх не можна.
Мені досі ніхто не пояснив, чому економічна блокада Криму дасть Україні якісь дивіденди. Наші підприємці возять туди свою продукцію і платять податки у бюджет України. Якщо вони це не робитимуть, цей ринок отримає Росія, її підприємці і перевізники. Ринок, а не економічний тягар – адже війни і гуманітарної катастрофи в Криму нема. Ясна річ, це спричинить зростання цін, тобто, тягар ляже на плечі кримчан, а не окупаційної влади. Особисто я намагаюся купувати в Криму українське.

Хто населяє півострів? Переселенці з Росії, якими колись заселили спустошену після депортації кримських татар землю, російські військові. Себто, здебільшого, це люди, за винятком кримських татар, які не вважають Крим українським. І яким за всі 20 років незалежності Україна не допомогла виплекати якщо не любов, то хоча б прихильність до Криму як, власне, української землі. Нічого не робили для того, аби ці люди відчули себе частиною України.

Вважаю, що культурна політика України в Криму була провальною всі ці роки. Її або взагалі не було, як за часів Януковича, коли ставлення до Криму було абсолютно грабіжницьким: відхапати частину землі і щось для себе побудувати. Або як за часів Ющенка – коли було таке собі «шароварне месіанство». Ставили пам’ятник українському героєві, а потім дивилися, як проросійські сили навколо нього скликають штучні мітинги. Чи робили дубляж кінофільмів українською мовою, що теж викликало обурення далеко не природного походження.
Робили або погано, або ніяк. Звичайно, культурна політика мала бути зовсім інакшою. І тут я б зробила акцент: Україна не є моноетнічною державою. І в Криму це найбільш чітко видно – скільки там різних народів, скільки різних мов. Власне, це стосується усієї України. Російська мова – це одна з мов України. Якщо цього не брати до уваги, то наша культурна політика залишатиметься і далі такою однобокою. Вона і далі викликатиме певний спротив, яким дуже легко скористатися будь-яким силам.
Теперішній конфлікт – не національний, не етнічний. Це конфлікт між тоталітарною системою і демократичною. А демократичні цінності передбачають повагу до будь-якої культури і до будь-якої мови. Тому в культурній політиці треба робити зовсім інші акценти. Крим не зобов’язаний любити Україну за вишиванки і вишневі садочки, він може любити Україну за кипариси і море. Але розуміти, що це країна, в якій добре окремо взятій людині. У якій права людини – на першому плані. Саме цим європейські цінності відрізняються від тоталітарних, де людина-гвинтик вбудована в систему і працює на велику державу, що є надцінністю. Боротися за кримчан, за молоде покоління треба саме на цьому полі. Вони повинні отримати чіткий меседж: ви маєте майбутнє у демократичній державі. А в тоталітарній – не маєте, оскільки це шлях назад.

Але ж Україна досі не здійснює жодних культурних кроків, аби кримчани відчули себе українцями. Я не кажу про Ахтема Сеїтаблаєва чи Джамалу. Вони, так видається, роблять більше, ніж весь уряд, разом узятий.

Такі кроки треба було робити давним-давно. Їх треба було робити задовго до війни! Ми бачимо, що наша влада розгублена. Я не вірю, що в них є якісь підступні «договірняки», вони не настільки керують ситуацією. У країні дуже багато проблем за різними напрямами: потягнеш в одному боці – з іншого виникає діра. Людям, які зараз при владі, я не заздрю у жодному випадку.
Сьогодні в Україні поки що немає єдиної політики щодо Криму: і культурної, і зовнішньополітичної, і дипломатичної, зрештою, і військової стратегії. Але щось, все-таки, робиться, процеси йдуть. Існують організації кримчан-переселенців, маю на увазі, перш за все, «Майдан закордонних справ» (Богдан Яременко, Андрій Клименко та інші). Думаю, ці люди можуть пояснити щось владі, якщо вона до них прислухатиметься. Усі, хто знає Крим зсередини, мають висловлювати свою думку. І я намагаюся це робити, коли у мене є така можливість.
Єдиної стратегії щодо Криму не виходить виробити, оскільки ми поки що де-факто перебуваємо тут у стані поразки. У таких ситуаціях, як ми знаємо з історії, переможена сторона, зазвичай, ніяк не може дійти згоди. Виникають якісь підводні течії, угрупування: хтось каже, що треба діяти жорстко, все заблокувати і відвойовувати збройним шляхом, хтось – навпаки. Але треба домовлятися. Перемога приходить тільки тоді, коли людям вдається домовитися.

Власне, Європа натякає, мовляв, поки ви самі не будете боротися, ми також не поспішатимемо. Хоч перед Україною в неї є певні зобов’язання.

Для Європи повернення Криму Україні – ключове питання, оскільки йдеться про світовий порядок, дуже для неї цінний. Конфлікти, принаймні, зовні подібні до того, що відбувається в нас на Сході, на жаль, трапляються деінде, проте анексія чужої території – це значно серйозніше.
Не думаю, що все аж так погано. Наразі, так мені здається, напрям є, рух є, міжнародна підтримка є. Поки що немає координації, злагодженості, проте я не вважаю, що все пропало. Патріоти України, нібито, й розумні люди, часто кажуть, що Крим втрачено назавжди. Мовляв, це треба пережити і забути, думати, як розбудовувати Україну вже без Криму, адже Крим завжди голосував за регіоналів, тому його нам не треба.
Знімати Крим з порядку денного у жодному випадку не можна. Робити кроки до визволення Криму необхідно повсякчас. І, звичайно, треба говорити про Крим.

Якими, на вашу думку, мають бути ці кроки?

Переконана, що це має бути зовнішньополітичний тиск. Більше того – зовнішньополітичний тиск має бути постійним! Україна має постійно ініціювати позови, обговорення. Головне, щоб ця тема звучала – на фоні санкцій, на фоні проблем Росії. Володимир Володимирович не вічний, усе може змінитися швидше, ніж будь-хто думає.

З іншого боку, кажуть, що, хто б не прийшов до влади в Росії, Крим Україні не віддадуть.

Я з цією думкою не згодна, оскільки вже стало зрозуміло, що Крим як надбання – не настільки цінний, як жест його повернення. Адже той, хто прийде в Росії після Путіна, не буде користуватися всенародною любов’ю. Культ особистості побудований навколо конкретної людини. У наступника Путіна вже не буде отих 86% абсолютної підтримки. Тому цілком вірогідно, що концепція зміниться, і Крим швиденько повернуть. Так, під нашим тиском. Так, під нашою постійною боротьбою. Але цей кульбіт на 180% цілком можливий.

Яно, ви – російськомовний автор. Досить велика частина ваших книг була видана в Росії. Зараз, вочевидь, ситуація змінилася?

Зараз ситуація з виданням книжок у мене, звичайно, важка. Багато людей, з якими працювала раніше, втрачені для співпраці – і з моральних, і з геополітичних міркувань. Але, звичайно, і в Росії є люди, з якими працювати можна – так звана «п’ята колона». Вважаю, що наші з ними зв’язки – це дуже цінна річ. І коли кажуть, що культурні зв’язки з Росією треба обрубати, всі-всі-всі! – це теж неправильно. З іншого боку, ці люди дуже обережні (сміється – ред.).
Була дуже смішна історія, я, мабуть, її розповім. В одному моєму оповіданні, написаному у 2003 році, дія відбувається у Севастополі. Туди приїздить львівська студентка – відьма з Карпат, щоб знищити імперський Пам’ятник затопленим кораблям. В Україні оповідання друкувалося неодноразово, в Росії – ні. Перед самою війною воно мало вийти в одній збірці фантастичних оповідань. Цією збіркою займалися люди з проімперською позицією: ясна річ, оповідання не вийшло.

Тому що ви – з України?

Через мою проукраїнську позицію і через те, що це оповідання порушує надто гострі на сьогодні запитання. Але той самий текст захотіли надрукувати в іншій збірці – не фантастичній, у збірці українських письменників, яку в Росії видавали «наші люди з п’ятої колони». Але і вони зняли це оповідання – через екстремізм! Боялися, що через нього може постраждати вся збірка.

Але ж текст написаний ще задовго до війни.

Так. І жодного екстремізму там, звичайно, немає. Але ці люди дуже обережні.
І все це відбувається на фоні карколомних подій на книжковому ринку загалом. Паперова книжка все ж таки відходить у минуле, це зрозуміло. Електронний ринок ще несформований, це теж зрозуміло. На мене «наскочило» все одразу – й економічні, і геополітичні мотиви. Я, звичайно, шукаю зараз видавця в Україні, що теж не так легко, адже українське книговидання потерпає від економічних чинників, ледве вигрібає проти течії.
Українське книговидання зараз далеко не дружнє щодо російської мови, і це також велика помилка, як на мене. Україна має себе усвідомити як багатомовна держава. Ми вже намагалися гратися з мовним питанням – і що з цього вийшло? Як наших співвітчизників могли спіймати на такий абсолютно абсурдний гачок – «утиски прав російськомовних», чого, звичайно, ніколи не було? Але це спрацювало, тому що мовна проблема у нас завжди «на часі», всі роблять з неї дивіденди…

З іншого боку, Україну заполонив книжковий продукт, виданий у Росії. І йдеться зовсім не про українських російськомовних авторів. Але це дві різні речі, які, на мою думку, не варто ототожнювати.

Так, звичайно. Проблема полягає у тому, що Україну позиціонують у культурному сенсі як моноетнічну державу. Фактично це не так. Тому в культурній політиці має бути орієнтація саме на багатомовну, полікультурну державу: і у сфері книговидання, і будь-яких культурних ініціатив і програм. Якщо це не усвідомити, буде дуже сумно.

Але ж, до прикладу, є видавництво «Клуб сімейного дозвілля», яке друкує й україномовних, і російськомовних авторів.

«КСД» – це міцна, найміцніша в українському книговиданні, комерційна організація, вони друкують багатьох чудових письменників. Я в їхній видавничий портфель не вписуюся саме з комерційних міркувань. Вони не розуміють, як їм мене продавати, тому що я не пишу в якомусь певному жанрі. Я пишу на межі – фантастика, інтелектуальна проза, психологічна…
А видавництву потрібна визначеність. Якщо це сучасна міська проза – то це сучасна міська проза. Якщо фантастика – то це фантастика. Як із цим працювати, вони знають. Як працювати зі мною, вони не знають. І це стосується не лише «КСД».
Ми зараз кажемо про книговидання, я можу про це поговорити, але це не є для мене домінантою: мовляв, я вивчаю ринок і намагаюся в нього влитися. Я пишу те, що мені пишеться. І навіть, якщо буде досить великий проміжок, під час якого мене не друкуватимуть – це не настільки страшно. Головне – щоб писалися тексти, йшов творчий процес. Головне – не зрадити собі. А ситуація дуже мінлива. Власне, я ніколи нікуди не вписувалася. Але, так чи інакше, в мене багато і книжок, і літературних нагород і в Україні, і в Росії. І все це «не завдяки, а всупереч».

Вам часто закидають, мовляв, якщо ви – такий патріот України, то чому не пишете українською. Бачила, як деякі російськомовні автори пробували писати українською. Не завжди такі спроби були вдалими. Але це – поезія. А ви думали над тим, щоб почати писати українською?

Українська – для мене робоча мова. Я нею можу писати публіцистику, літературну критику, мовної проблеми в мене немає. Але творчість – це особисте, і літературні твори я пишу рідною мовою.
З іншого боку, вважаю, що мова для літератури – це не настільки важливо. Існує інститут перекладацтва. Текст, створений будь-якою мовою, може знайти читача в будь-якому мовному середовищі – інша річ, що це може бути довгий шлях, а люди схильні шукати коротші шляхи, декому простіше змінити мову, йдучи назустріч видавничій ситуації. Хоча для когось перехід на іншу мову є виявом патріотизму, внутрішнім покликом.
Це абсолютно особисте питання. Особистий вибір. Ми знаємо, що Кундера переходив на французьку – і нічого. І Набоков починав писати англійською – і нічого…

Проте, кажуть, вірші Бродського англійською таки поступаються його російськомовним творам.

Не знаю, не в тому річ, тут йдеться навіть не про результат, а про сам творчий процес. Для мене писати моєю рідною, російською мовою – нормально і правильно. Інші варіанти розглядаю тільки у прагматичному сенсі, а не в творчому.

Писатимете щось про події у Криму? Власне, йдеться про художні речі.

Багато хто помітив: усе, що я пишу, якимось чином стосується Криму.
Зараз усі пишуть про Майдан, про війну – не тільки через кон’юнктурні міркування, а ще й тому, що, коли відбуваються такі події, писати про щось інше здається неможливим. Але та література, яка пишеться за гарячими слідами, не може конкурувати з публіцистикою чи навіть із блогосферою, де все йде «на нерві», без літературної призми, і справляє навіть сильніше враження.
Мені здається, що на піку соціального напруження документалістика сильніша за літературу. Література могла б і «попуститися». Поки що.
Звичайно, все, що відбувається, буде перетворено, колись виллється і в літературу – і в мене теж. Але зовсім необов’язково ось таким лобовим чином – «кохання на тлі Майдану» – це профанація, зрозуміло.
У моїх книжках завжди багато Криму, багато моря. Навіть якщо декларується, що дія відбувається десь деінде. Думаю, пережите і надалі дасть себе знати на рівні архетипів, наскрізних думок, атмосфери, образів, а не саме документальної прози. Це – трохи не моє.
Як публіцист чи журналіст я пишу колонки, репортажі, це саме документалістика. Як письменник я роблю зовсім інше. У мене там свої світи. Але це не ескапізм: усі виклики сучасності, які зараз на нас сиплються, будуть у літературі. Вони не можуть пройти мимо, не можуть бути відкинуті.

Ви – не тільки письменник та журналіст, але й кіносценарист.

Зараз саме завершую роботу над сценарієм серіалу про журналістку, яка може перенестися на годину назад і виправити трагічні події, які трапилися в неї на очах. Це не мій авторський проект, це проект кіностудії. Не можна сказати, що це творчість – це творча робота. Для мене різниця є, і досить суттєва. Ця робота дуже цікава і страшенно складна. Сподіваюся, що буде розмова і про екранізацію мого твору, про це рано ще говорити, але є якісь зачіпки. Але сценарій – це зовсім-зовсім-зовсім! – не література, це інше.
Я завжди мріяла мати стосунок до кіно. Ясна річ, виявилося, що це не настільки чудово і феєрично, як я думала. Багато трапилося не стільки розчарувань, скільки «граніту», який довелося гризти.
Єдина небезпека – щоб це не переважило літературу, бо сценарна робота займає дуже багато часу, сил і емоційного ресурсу. Знаю, що деякі письменники йдуть у сценаристи назавжди, а деякі, навпаки, відмовляються від сценарної роботи на користь, скажімо, копірайтингу, бо він не їсть творчі ресурси. Я ж намагаюся всидіти на двох стільцях. Може, вдасться.

Яно, а як складаються ваші стосунки з російськими письменниками? Адже серед них є й ті, які підтримують агресивну політику Путіна. Але є й ті, які підтримують українців, хоч, може, не так відкрито.

Дехто й відкрито, на щастя.
Колись була така спільнота навколо фантастики, фендом, який не бачив кордонів. Усі дружили і думали, що ми – разом. А виявилося, вони вважали, що українці – це такі собі недороблені росіяни. Вони справді вірили ще тоді, що «Крим – наш». А мені здавалося, ці люди тролять, приколюються, коли проголошують, мовляв, «Крим политий російською кров’ю». Як може нормальна людина всерйоз доводити, що треба відбирати чужі землі? Все це було ще тоді. Було видно імперські амбіції. А ми вважали, «у кожного свої таргани», можна пробачити, людина ж непогана, і письменник непоганий.
Під час минулої революції був також сплеск поляризації думок. Тоді й Сергій Лук’яненко показався в усій красі як українофоб, і багато інших, але потім воно якось залагодилося. Але зараз, оскільки між нами кров, цей розкол, мабуть, став уже неподоланим. Я не буду читати нові книжки Захара Прилєпіна, хоча мені колись подобалося, як він пише. Але війна – це абсолютний етичний маркер. Якщо людина підтримує загарбницьку війну, то вона – мерзотник. Навіщо мені читати книжку мерзотника?
Але в Росії є письменники, які підтримують Україну. Наприклад, Марія Галіна та Аркадій Штипель…

Обоє – часті і бажані гості на літературних подіях в Україні.

До речі, в Марії Галіної нещодавно вийшов новий роман «Автохтони», я його із захопленням прочитала. Дія відбувається у неназваному місті – але воно дуже нагадує Львів! Роман вийшов у журналі «Новый мир», і на сайті вже доступний.
Лео Каганов підтримує Україну. Сергій Жарковський підтримує Україну. Алєксєй Лук’янов (не плутати з Лук’яненком)… Нормальні люди є.
Можна згадати і Дмитрія Бикова. У нього є імперські «замашки», вони нікуди не поділися. Але, за великим рахунком, він теж підтримує Україну.
Тому не можна казати, що абсолютно в усіх росіян інакша ментальність. У них в країні зараз відбувається той самий світоглядний конфлікт, що й у нас. У нас же нема конфлікту між україномовними і російськомовними, його вигадав Путін. Насправді у нас конфлікт між демократичною і пострадянською тоталітарною свідомістю. В Росії – те саме! Але там нормальним людям набагато важче, оскільки вони – у меншості. Тому їм важче і саме тому їм так потрібна наша підтримка.
Росія зараз під дуже великим пропагандистським пресом, тому зберегти ясність розуму вдається не багатьом. Зрозуміло, що нормальні люди бояться революції як такої, адже бунт у Росії – це «бессмысленно и беспощадно». Якщо там рвоне, то буде справжня громадянська війна. Тому вони, швидше, тяжіють до просвітницьких маленьких справ, а не революційних перетворень. Вважати Росію безнадійною не можна, бо надія є завжди.