Іноді (і не так рідко) в суспільному житті України трапляються колізії, які не мають однозначного, ба, навіть в якомусь наближенні очевидно розв’язання. Далі мова йтиме про одну з них, що пов’язана з вирішенням засадничої для нашої країни проблеми, яка гальмує її поступ чи не більше за Путіна.

Як відомо, Верховна Рада 22 травня ухвалила закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення ролі громадянського суспільства в боротьбі з корупційними злочинами»; за нього проголосував 231 із 273 народних депутатів, зареєстрованих у сесійній залі.
Цим законом дозволено використовувати в суді як доказ відео- та аудіофіксацію вимагання чиновником хабара, зроблену будь-яким українським громадянином. Такий громадянин отримує право набути статус громадського обвинувача (законом запроваджується інститут громадського обвинувачення в кримінальному провадженні) та можливість стати повноправним учасником розслідування. Ініціатори ухвалення цього закону вважають, що він надає громадянському суспільству юридичну зброю у протидії корупції, яка дозволяє ініціювати особливий порядок кримінального провадження, користуватись технічними засобами для фіксування злочину, оскаржувати бездіяльність та інші незаконні дії слідчих і прокурорів тощо. Такі екстраординарні дії потрібні, бо Україна наразі перебуває серед півсотні найбільш корумпованих країн світу.
Негайно зреагував на закон представник України у Венеціанській комісії Володимир Пилипенко.
Він заявив, що президент Порошенко має накласти на цей закон вето: «У нас борються з корупціонерами всі, кому не лінь - через Facebook. Зверніть увагу, що у нас через Facebook проходять усі викриття, усі затримання. На жаль, після цього ми не розуміємо, чи є обвинувальні вироки тим, кого звинувачують або навіть затримують, чи дійсно ці люди корупціонери. А те, що зараз пропонується, то це взагалі профанація правоохоронної діяльності і здорового глузду. Цим законом фактично в держави забирають її основну  функцію – правоохоронну. Це монополія держави, яка завжди була, є і буде ознакою сильної правової держави», - заявив Пилипенко і зазначив, що закон цей писався далекими від права людьми: «Якщо є певні засоби фіксації, то для того, аби їх використовувати, згідно з КПК, необхідна була санкція суду. Тепер ця санкція суду фактично скасовується. Будь хто може прослуховувати будь-кого. Цей закон суперечить Конституції України, основним рішенням Європейського суду з прав людини». Крім того, він створює безмежне поле для зловживань і зведення рахунків, в тому числі з політичними опонентами.
Ось така – в загальних рисах – непроста колізія.
З одного боку, більшість Верховної Ради ухвалює закон, який дає потужні інструменти для боротьби з корупцією, і це достеменний факт. З іншого боку, з юридичного погляду цей закон суперечить низці фундаментальних засад законодавства України і справді забирає у держави частину її функцій. Отож як гарант Конституції, президент Порошенко має накласти на цей закон вето, бо справді відкривається величезне поле для зловживань, – а водночас, так само як гарант Конституції, він має його негайно підписати, бо величезне поле для зловживань уже сьогодні існує, і новий закон може його зменшити. Ба більше: корупція загрожує самому існуванню Української держави – але і грубі порушення Основного Закону також несуть цю загрозу…
Утім, варто відзначити ще одну колізію. Визнаючи юридичну справедливість аргументів Володимира Пилипенка, кожен неупереджений спостерігач, який знайомий з українською дійсністю, не може не визнати, що всі ці аргументи є знущанням зі здорового глузду і зі світовідчуття простих українців.
Бо ж хіба суди, які мають давати дозволи на прослуховування корупціонерів, не є одними з найбільш корумпованих структур? Хіба правоохоронні органи України ще за часів Кучми не почали перетворюватися, а за часів Януковича майже повністю перетворилися на органи олігархоохоронні? Хіба Facebook не змушує владу хоч якось боротися з корупцією на рівні конкретних дій, а не гучної балаканини? Хіба, зрештою, словосполучення «сильна правова держава» щодо України не є відвертим збиткуванням? Отож, як свого часу говорив інший юрист, «формально правильно, а по суті знущання».
Але при цьому не слід забувати, що цього іншого юриста, якому належить чимало вельми цікавих формулювань, звали Володимир Ульянов-Ленін…
Не знаю, який вихід із окресленої вище ситуації знайдуть президент та інші державні мужі, але його слід знайти. Змогли ж законодавці штату Нью-Йорк – за умов тотальної корумпованості судів та заляканості суддів гангстерами – у середині 1930-х ухвалити спеціальний закон, за яким усі важливі справи міг розглядати один-єдиний тоді на весь штат некорумпований та об’єктивний суддя. Змогли ж грузини за президентства Саакашвілі створити ефективну та некорумповану поліцію, хоча і були змушені для цього поставити на чолі МВС «ліберального Берію» (Ю.Латиніна) – Вано Мерабішвілі. Зрештою, рік тому за майже повного розвалу МВС та ЗСУ, за яловості більшості «вождів», українське громадянське суспільство сформувало добровольчі батальйони та волонтерський корпус підтримки, завдяки чому агресивні плани Путіна були зірвані. Іншими словами, йдеться про нестандартні, а водночас і жорсткі під оглядом самозаспокоєної Європи заходи, які водночас міститимуть самі в собі протиотруту від спокуси революційного терору a la Ульянов-Ленін.
Бо ж реальною альтернативою активній участі громадянського суспільства у боротьбі з корупцією є не «сильна правова держава», якій наразі нізвідки взятися, а стихійне застосування звичаєвого права за взірцем Врадіївки…