Від початку бойових дій із Донбасу до інших регіонів країни переселились сотні тисяч людей (в тому числі журналісти, літератори, інтелектуали), що, можливо, вперше за останні 15 років дало змогу на повну силу прозвучати альтернативному голосу Донбасу, «право» представляти який увесь цей час монопольно утримувала Партія регіонів. Ідеться про голос свідомих та зрілих людей, що стараються відкривати Україні інакший Донбас й воднораз переосмислювати його значення для країни, розповів політолог, журналіст та викладач із Донецька Сергій Стуканов, який майже рік мешкає у Львові.

– Цікавий особистий досвід людини, яка перебралася з Донецька до Львова. Які у вас були очікування і чи вони справдилися?

– Львів для мене був достатньо знайомим містом. Починаючи з 2004 року, коли я вперше відвідав Львів, щоб взяти участь у науковій конференції, я неодноразово повертався до цього міста – чи то для участі в різних заходах, чи то у ролі туриста. Відтак, з одного боку, я був знайомий із казковою атмосферою Львова, з тією, сказати б, «титульною сторінкою», з якою стикаються гості міста. З іншого боку, мені ще належало познайомитись з тим, що «всередині», з чим щоденно на побутовому рівні мають справу мешканці міста.
Щодо очікувань, то я не сподівався, що від першого дня буде просто, тому не можу сказати, що щось не справдилося. Думаю, що для значної частини донеччан, луганчан та кримчан, які були мусили залишити рідні міста, в яких вони прожили багато років, вимушений переїзд містив певний екзистенційний аспект. Це був, до певної міри, той момент, коли треба було виходити з зони комфорту й пробувати шукати себе на новому місці. Очевидно, одне із перших завдань полягало у відновленні (чи, скоріше, утворенні нових) соціальних зв’язків, у набутті соціального капіталу, який був утрачений внаслідок переїзду. Напевно, впродовж кількох місяців це завдання було так чи так виконане. Зокрема, вдалося знайти роботу, що для переселенців є, з очевидних причин, найважливішим моментом. А от з житлом було важче. Восени у Львові була важка ситуація із орендою нерухомості, оскільки попит в рази перевищував пропозицію. Крім того, через інфляцію гривні значно підскочили ціни на оренду. Загалом десь три місяці пішли на те, аби стабілізувати життя на новому місці.

– Як було потрапити у львівське інформаційне поле із донецького? Чи заважали вам якісь стереотипи про «східняків» і «західняків» у вашому ставленні чи ставленні до вас?

– Більшість стереотипів здебільшого не мають під собою підґрунтя, й хочеться сподіватися, що мобільність українців, яка внаслідок війни в рази зросла, вестиме до їхнього порозуміння. Сьогодні багато львів’ян беруть участь в АТО, займаються волонтерською діяльністю, безпосередньо знайомляться з життям «східняків», а ті, своєю чергою, знайомляться з місцевими реаліями. Але, безумовно, трапляються неприємні речі. Люди схильні до узагальнень, до перенесення рис індивідуума на цілу групу. Скажімо, якщо недобре повівся місцевий, ви не будете приписувати його якості цілому місту; якщо ж недобре повівся приїжджий, є спокуса поширити його вади на всю категорію. Френсіс Бекон назвав би це примарою розуму. Сподіваюсь, що з часом такі генералізації зникнуть.

– Розумію, що не можна узагальнювати про всіх переселенців, але чого, на вашу думку, вони зараз найбільше потребують, щоб адаптуватися на новому місці, і що, можливо, мала би зробити для цього влада – центральна чи місцева?

– Якщо говорити особисто про мене, то я, знову ж таки, не чекав на якусь допомогу ні від місцевої, ні від центральної влади. По-перше, минулого літа – та й ще на початку осені – лишалась певна надія, що буде змога вернутися до Донецька. По-друге, допоки не облаштувався, не був переконаний, що залишатимусь саме у Львові. Тож, хоч я й приїхав до міста у серпні, офіційно зареєструвався як переселенець тільки у грудні, коли стало остаточно зрозуміло, що на Донеччину ми не повернемося, й потрібна була офіційна «прописка».
Якщо говорити про всіх, то не тільки місцева, але й центральна влада мала б активніше займатися проблемою переселенців. Проблема центральної влади полягає у тому, що їй бракує загального бачення, як розв’язувати проблему Донбасу в цілому й проблему вимушених переселенців зокрема. Втім, коли йдеться про побутові речі, то, очевидно, що це компетенція місцевої влади.
Проблем чимало. Передусім, забезпечення житлом. Очевидно, у різних містечках на Львівщині є недобудови. Можна було би інвентаризувати цей невикористаний житловий фонд і, залучивши іноземних інвесторів, довести будівлі до придатного для прожиття стану. Розробити якусь систему кредитування для переселенців, щоб дати їм змогу придбати житло.
По-друге, організувати певний порядок надання медичних послуг (зокрема, стоматологічних), можливо, на якихось пільгових умовах. Щоправда, особисто зі мною трапився цікавий випадок. У січні я був застудився і відвідав одну із лікарень Львова. Тамтешній лікар, дізнавшись, що я переселенець зі сходу України, надав мені послуги безкоштовно. Але в цілому, наскільки я знаю, жодних програм лояльності для переселенців немає, тож варто було би над цим працювати.
Третій важливий аспект – працевлаштування. Брак робочих місць, до речі, – це один з чинників, який зупиняє багатьох з тих, хто хотів би полишити окуповані території, але боїться, що залишиться без роботи. Було б непогано, якби це питання вирішувалося системно. Йдеться про створення робочих місць, переорієнтацію та перепрофілювання переселенців із промислового регіону країни.
І четвертий момент – правова допомога. Я згадаю лише один аспект. У багатьох із переселенців залишилась власність на окупованих територіях, причому частина людей стикається з тим, що після смерті родичів мусить якось оформити на себе спадщину, нерухомість, що розташована за лінією розмежування. Згідно з законом, людина має півроку на оформлення документів. Наразі не зрозуміло, як це робити на відстані. Скажімо, чи може оформлення спадщини бути заморожене і вирішуватись після звільнення територій? Очевидно, що ці питання потребують врегулювання. Я знаю, що юридичні консультації у Львові надають такі волонтерські організації як «Схід і Захід разом», «Кримська хвиля», які є достатньо активними, але напевно, що більшу активність у цьому напрямку мала би виявляти й держава.

– До того, як почалися події на Сході, активно розкручувалася тема «почуйте Донбас». Хто зараз представляє цей голос Донбасу: це люди, які переїхали, чи ті, які залишились там? Чи є взагалі єдиний голос Донбасу?

– Впродовж останніх 15 років (за винятком хіба останнього року) від імені Донецької і Луганської областей промовляла Партія регіонів, яка фактично монополізувала право говорити від імені Донбасу як на всеукраїнському, так і на місцевому рівні. Питання у тому, чи справді вона була уповноважена говорити за весь Донбас. Так, Партія регіонів мала значну підтримку. На виборах вона набирала до 80% – ясна річ, що не без системних фальсифікацій. Але не можна сказати, що її голос мусив бути єдиним. Він не відображав широкого спектру думок, що не так гучно, але також лунали у регіоні. Рік тому, підспівуючи сепаратистам, Партія регіонів за звичкою назвала свій «спів» голосом Донбасу й висунула гасло «Почуйте Донбас!», хоча, очевидно, що єдиного голосу Донбасу не існувало й не існує.
Сьогодні значна частина інтелектуалів була вимушена виїхати з окупованих регіонів, що, на мою думку, чи не вперше за останні 15 років дало змогу прозвучати на повну силу альтернативному голосу Донбасу. Так, конфлікт створює додаткове поле для стереотипів щодо Донбасу, але воднораз спонукає українців до його переосмислення, до його пізнання. Спонукає й самих вихідців із Донбасу до переосмислення себе, до пізнання себе.
Для мене найбільшим одкровенням стала, напевно, професор Донецького національного університету, письменниця та історик Олена Стяжкіна, яку знаю з початку нульових, відколи навчався на історичному факультеті. Судячи з її «Щоденника», нещодавно опублікованого у часописі «Критика», поточний рік став дуже важливим для неї в плані самовизначення, в плані усвідомлення своєї української ідентичності. Що найбільш цінно у її міркуваннях – це надзвичайно проникливі роздуми щодо Донбасу, його природи – й природи тієї «влади», що там встановлена за допомогою росіян.
Можу назвати й інших інтелектуалів, які сьогодні промовляють від імені Донбасу. Це і філософ Олексій Панич, який, щоправда, переїхав до Києва кількома роками раніше за гарячу фазу конфлікту, але в певному сенсі теж є вимушеним переселенцем, якого виштовхало середовище. Це й знаний журналіст Денис Казанський, і відомий політолог Станіслав Федорчук, і професори Ігор Тодоров та Ілля Кононов, низка інших донецьких та луганських інтелектуалів, митців, громадських діячів, які роз’їхалися по Україні. Мені здається, що саме вони сьогодні мають найбільш вагоме моральне право промовляти від імені Донбасу, адже є людьми з розвиненим критичним мисленням, із розумінням історії регіону, із розумінням того, як його треба вписувати в загальноукраїнський контекст та в контекст історії Східної Європи загалом. Це голос свідомих зрілих людей, котрі, як на мене, відкривають Донбас Україні і сприяють самоусвідомленню регіону.
Сьогодні ми втратили фізичний контроль над частиною Донеччини та Луганщини, в тому числі над важливими з символічної точки зору містами – Донецьком і Луганськом. Але ця фізична втрата висуває перед нами завдання: використати час, щоб здобути символічну перевагу, відродити Донбас на рівні символів, концептуалізувати його українськість.
Дуже показова у цьому контексті ситуація довкола ДонНУ та Василя Стуса. Нагадаю, що наприкінці 2008 – на початку 2009 років було здійснено спробу надати університету ім’я Василя Стуса. Тоді цю спробу було доволі брутально й цинічно придушено, а сьогодні і поготів з будівлі колишнього філологічного факультету в Донецьку демонтовано барельєф поету. Це у фізичному плані. Воднораз ми бачимо, як неймовірним і, сказати б, метафізичним чином Донецький національний університет переїжджає не куди-небудь, а на Вінниччину, де народився Василь Стус, і одержує у такий спосіб можливість здійснити якісні духовні зміни.
Відтак, я бачу наше завдання – і українців в цілому, і донеччан-переселенців зокрема – в тому, щоб концептуалізувати український Донбас, здобути символічну перевагу, створити альтернативний образ Донбасу, який можна буде втілювати після звільнення. Адже звільнення має відбутися не для поновлення тієї самої нерадянської дійсності, а задля творення нового Донбасу.

– Але з іншого боку, на тих територіях залишилося багато людей, які зараз активно підтримують окупантів. Як бути з цими людьми, як разом з ними інтегрувати Донбас в Україну?

– За даними соціологічних опитувань, що проводилися минулої весни, лише третина жителів Донбасу схилялася до тієї чи іншої форми союзу з Росією – чи то в межах Митного союзу, чи то в межах нового об’єднання на кшталт Радянського Союзу. Сьогодні на окупованих територіях діє пропаганда, ми не можемо виключати цей фактор. Значна частина проукраїнських громадян виїхала, тож на цьому тлі може здаватися, що переважна більшість мешканців окупованої території виступають за «ДНР/ЛНР». Але я думаю, що це хибне уявлення. Це, знову ж таки, до проблеми голосу. Прихильники України сьогодні позбавлені можливості артикульовано виявляти свою позицію. Висловлюватися відкрито за Україну на тих територіях фізично небезпечно. Припускаю, що не менше як половина жителів окупованих регіонів є сьогодні латентними прихильниками України.
Щодо того, як бути з сепаратистами та лояльними до окупантів людьми після звільнення, то тут, гадаю, не скажу нічого нового.
По-перше, слід здавати собі справу, що звільнення не відбудеться, допоки Росія не відступить. Ніякі збройні сценарії не є можливими, допоки Росія не зайде у таку фазу системної кризи, за якої їй буде вже не до оборони своїх маріонеток на Донеччині та Луганщині. Квазідержавні утворення «ЛНР/ДНР» – це суто маріонеткові утворення, які тримаються винятково на російському фінансуванні, на російських спецслужбах. Так, вони удають державотворчу діяльність, творять якісь квазіміністерства, але це виглядає дуже несерйозно. У разі, якщо Росія піде з регіону, всі ці структури впадуть впродовж кількох тижнів. І, природно, значна частина із тих, хто брав участь у цій авантюрі – маю на увазі і бойовиків, і так званих чиновників, – тікатиме до Росії.
Що стосується решти людей, то, очевидно, що вони не будуть однорідними. Ті, хто чинив злочини проти людяності, мають понести кримінальну відповідальність згідно з українським законодавством. Ті, хто підтримував «ДНР/ЛНР» суто ментально і не чинив злочинів, мають підлягати амністії. Реінтеграція цієї категорії людей має відбуватися за допомогою низки програм з психологічної реабілітації та ресоціалізації. Гадаю, в цьому питанні слід запозичувати досвід європейських країн, зокрема, тієї ж Німеччини, яка запроваджувала програми із допомоги населенню, що пережило тривалий період нацистської пропаганди й війни. Важко зрозуміти, що таке війна, коли ти її не бачив на власні очі, не пережив на власній шкурі, не бачив смерті… І я ще раз повторюся: враження, що на окупованих територіях більшість людей підтримує «ДНР» і «ЛНР», хибне. Більшість людей стали заручниками ситуації й єдине, чого вони хочуть, це закінчення війни. Тому вони потребуватимуть програм, які би надали їм і психологічну допомогу, і дали б можливість реалізувати себе в роботі, в творчості. Якщо створити для людей робочі місця і таким чином дати можливість здобути засоби для існування, я переконаний, що коли вони й будуть десь нарікати на українську владу, то тихо й лише з вередливості.
Звичайно, цей процес не завершиться ні за місяць, ні за рік, але комплекс психологічних, соціальних та економічних заходів дозволить поступово реінтегрувати регіон у склад України. Головне, щоб на той час сама Україна здійснила відчутний поступ у реформуванні.

– Останнім часом ми бачимо, що активізувалися протести шахтарів. На вашу думку, що за цим стоїть і навіщо зараз таким чином намагаються розхитувати Київ?

– Мені здається, все достатньо зрозуміло. Компанія Ахметова ДТЕК намагається зберегти монополію на енергетичному ринку і, з іншого боку, хоче певною мірою компенсувати ті втрати, яких вона зазнає внаслідок ситуації, що склалася на Донбасі. Причому компенсувати за український рахунок, продаючи вугілля за підвищеною ціною. Зараз вони продають за 1100 грн/т, а хочуть продавати за 1500 грн/т. Відповідно, мобілізують шахтарів, причому не відомо, чи справді всі з них є шахтарями. Ймовірно, що частина з них є так званими тітушками. Як написав Мустафа Найєм, Ахметов намагається шантажувати Українську державу, використовуючи соціальний рух. В умовах війни це не просто безвідповідально, але й злочинно.
Ахметов рік тому на певному початковому етапі кризи, ймовірно, міг завадити розхитати Донбас, але не зробив цього, а сьогодні намагається шантажувати Україну. Це поведінка людини, яка паразитує на державі, в якій живе. Ахметов намагався створювати собі образ мудрої людини, але очевидно, що виявився не таким мудрим, як хотів здаватися. Бо інакше він вчасно припинив би фінансувати Партію регіонів, підтримувати сепаратистські рухи й вкладав би гроші у зміцнення фундаменту, на якому стояв. Натомість вирішив, що краще підважити цей фундамент. Думаю, що сьогодні Українська держава уже не дасть йому змоги паразитувати в той спосіб, в який він це робив, і, скоріше за все, що й монополії на енергетичному ринку він зрештою позбудеться.

– Існує певний стереотип про Донбас як виключно шахтарський край і про те, що це визначає його менталітет. Наскільки це відповідає правді?

– Донбас справді вважається регіоном трударів – шахтарів і металургів, – і почасти це твердження має під собою підстави. Значна частина міст і містечок на Донеччині і Луганщині живилися й існували єдино за рахунок шахт або інших промислових підприємств – чи то хімічних комбінатів, чи то металургійних фабрик. Моя сокурсниця на історичному факультеті Донецького університету Ксенія Кузіна захистила дисертацію про побут маленьких шахтарських містечок Донеччини 1950-60-х років. Її висновок полягав у тому, що більшість із цих населених жили за рахунок містоутворюючих підприємств, які визначали і їхній побут, і культуру, і менталітет. Коли за новітніх часів деякі з цих підприємств зупинитися, то невдовзі вимерли, спорожніли й ті містечка.
Утім, я особисто знав дещо інший Донецьк. У моїй родині по батьковій лінії не було ані робітників, ані шахтарів. Це була класична родина інтелігенції, члени якої вчителювали, викладали, займалися наукою та духовними практиками. Відповідним було й оточення родини, і коло спілкування, тож мій Донецьк відчутно відрізнявся від усталеного його образу. Більше того, Донецьк – не цілий Донбас, а власне Донецьк – уже, мабуть, кілька десятків років не є суто шахтарським містом. Я не можу зараз навести статистику, але гадаю, що більшість мешканців давно живуть не з шахтарської праці, а з бізнесу, торгівлі. В місті було чимало навчальних закладів, університетів.
Окрім того, в останні декілька років перед окупацією можна було помітити ознаки поступу у розвитку сучасної культури. Хочу згадати, зокрема, «Ізоляцію» – культурну установу, що розташувалась на території закинутого заводу ізоляційних матеріалів. Це був, на мою скромну думку, один з найбільш цікавих сучасних культурних закладів в Україні, який намагався культурно освоїти (інтерпретувати) індустріалізм. Сьогодні, до речі, «Ізоляція» продовжує свою діяльність в Києві.
Пригадую, цікаву ситуацію рівно рік тому. Уже захоплена будівля облдержадміністрації у Донецьку, уже повним ходом іде агітація за «референдум», і саме в цей час в «Ізоляції» відбувається перший український літературний фестиваль. Участь у ньому взяли Сергій Жадан, Мустафа Найєм, а зі Львова, зокрема, приїхав Юрій Винничук, виступали сестри Тельнюк. За задумом організаторів, фестиваль мав стати традиційним. Можливо, він був трохи слабшим, аніж хотілося, але, поза тим, став однією з перших ластівок нової української культури, нового суспільства, що зароджувалося в Донецьку. Від часу Помаранчевої революції воно неквапом, але розвивалось, міцнішало. Я вже висловлював думку, що Донецьку не вистачило років 10-15, щоб спромогтися запобігти сценаріям, які були реалізовані. Однак, поки ці середовища не встигли зміцніти, їх було брутально підчищено за допомогою російської агресії та колаборації місцевих «еліт».
Узагалі, окрім очевидної шкоди, яку завдала російська агресія, я б ще згадав відволікання від справді нагального. Росія змушує думати й говорити нас про ті речі, які потрібно було би залишити у минулому. Після Революції гідності Україна мала би сформулювати притомний порядок денний, робити реформи, ментально й технологічно наздоганяти Західний світ. Натомість Росія нас змусила відволікатися на анахронічні, як на ХХІ сторіччя, і, відтак, справді маразматичні проблеми. Але ми впораємось.