Федір Деряжний під час виступу у Сіднеї на святі Героїв, кінець 1950-х років
	Син Ф. Деряжного – Петро, світлина 1969 року
	Батько та син – Федір та Петро Деряжні
	Федір Деряжний (у центрі з бандурою) під час перебування в Західній Німеччині, світлина другої половини 1940-х років
	Федір Деряжний із власноруч виготовленою бандурою
	Федір Деряжний із власноруч виготовленою бандурою

29 березня 2015 року минає 110 років від дня, коли у містечку Нові Санжари, на Полтавщині, побачив світ відомий український бандурист Федір Деряжний. Ще будучи 16-річним юнаком, наш земляк вперше побачив бандуру в руках молодого сліпого кобзаря, та, не маючи грошей купити інструмент, заходився зробити подібну бандуру власними руками. Однак, лише через 10 років після початку свого захоплення кобзарством йому вдалося виготовити свою першу бандуру, тоді ж Федір почав учитися грати зі слуху, а також переслухував старі платівки у свого дідуся.

Під час великого українського Голоду на початку 1930-х років він їздив велосипедом аж до Білорусі, де виступав зі своєю бандурою, щоб на зібрані пожертви купити хліб й врятувати родичів від страшного Голодомору, що тоді нищив українське селянство. По закінченню Другої світової війни Федір Деряжний опинився в Західній Німеччині, де продовжив займатися не лише грою на бандурі, але й виготовленням струнних музичних інструментів та бандур. Якраз тоді він виготовив ще кілька бандур для друзів-бандуристів капели імені Тараса Шевченка, що була під керівництвом іншого нашого земляка, також уродженця Полтавщини, Григорія Китастого, що пізніше разом зі своїми інструментами перебрався до США.

У Західній Німеччині Федір Деряжний виступав з бандурою на концертах перед українцями, що рятуючись від большевицької тиранії, також опинилися в таборах для переміщених осіб. Під час кількарічного періоду свого життя у таборах для переміщених осіб DP на території Західної Німеччини, чекаючи прийняття іммігрувати до Австралії, пан Федір об’єднався з кількома іншими майстрами музичних інструментів, щоб зробити різні типи струнних інструментів, включаючи цимбали, бандури, гітари, домри й мандоліни. Там він познайомився з іншим нашим земляком – бандуристом Григорієм Бажулем, який народився у Полтаві 22 січня 1906 року. Принагідно згадати, що пізніше якраз Григорій Бажул з Федором Деряжним й стали основоположниками знаменитої Школи гри на бандурі в австралійському місті Сідней. Там, на чужині, Г. Бажул разом із дружиною, як і родина Деряжних, стали меценатами Рідного шкільництва. Це Григорій Бажул та Федір Деряжний разом з іншими українським патріотами закликали активно інформувати Захід про стан життя в Україні та про неймовірні утиски, що їх терпів наш народ. Відомо, що до вибуху німецько-совєцької війни пан Григорій Бажул з ярликом «неблагонадьожного» у підсовєцькій Україні вимушений був працювати у Ташкенті й на Кавказі як агроном, фахівець зі сортового випробування зернових культур.

Федір же Деряжний у 1945 році одружився з Марією, яка до заміжжя мала прізвище Полікарпова, а вже наступного року народився у них спільний син Петро, тепер – визначний бандурист та громадський діяч в Австралії, який у середині минулого року відвідав батьківські полтавські терени, які понад сто років тому дали життя його знаменитому батькові.

1950 року родина Деряжних на кораблі «Goya» з незначними пожитками та двома бандурами прибула до Австралії. Однак, доскіпливі австралійські митники конфіскували другу бандуру Ф. Деряжного. Після перебування у таборах Бонегілля та Нельсон-Бей пан Федір з родиною поселився в Ньюкаслі. Щоб забезпечити свою родину, він зголосився на тяжку працю у фабриці ВНР; у 1955 році Ф. Деряжний пережив аварію на роботі, яка ушкодила йому спину та ребра, пізніше працював аж до емеритури в організації для інвалідів. Заохочений дружиною Марією, пан Федір розпочав виготовляти свої знамениті бандури вже з австралійських порід дерев для потреб українських бандуристів у Мельбурні, для Григорія Бажула у Сіднеї, як також для інших виконавців в країнах поселення. Заходами ж Ніни Денисенко його власну бандуру, яку привіз з Німеччини, купив австралійський уряд та поставив у відділі музичних інструментів у Технологічному музеї Сіднея.

У 1950-х роках на українських імпрезах та академіях маестро Федір Деряжний часто виступав зі своєю бандурою та виконував власні композиції «Круча» та «Гомоніла Україна», також наш земляк захоплювався поезією. Від 1966 року він почав працювати над бандурою нового типу, на якій поставив цілком пряму «обичайку». Цим новим типом бандури та виконанням на ній пісні «Ой, Морозе, Морозенко» Федір Деряжний заохотив свого сина Петра до пісні й бандури. З часом почала грати також й донька Ліда, і вже 1971 року тріо бандуристів Деряжних виступило на Ньюкаслському телебаченні під час проведення концерту, присвяченого 20-річчю поселення в Австралії емігрантів з Європи.

У 1979 році для державного телебачення SBS Ф. Деряжний створив коротку програму про свій спосіб конструкції бандури. З початком українського організованого життя в Ньюкаслі пан Федір був головою Спілки Визволення України (СВУ), і як багаторічній член православної парафії святого Василя в Ньюкаслі, він склав першу пожертву на будову приміщення цієї православної церкви, де довгі роки виконував функцію члена контрольної комісії… Як писало видання часопису «Вільна Думка» і Товариства збереження Української історичної спадщини в Австралії «Українці Австралії. Енциклопедичний довідник» (Сідней, 2001), з якого я користав при написанні цього допису «…старші роки пережиті муки позначилися на його здоров’ї…», помер наш земляк, уродженець полтавського містечка Нові Санжари, 29 квітня 1982 року, у лікарні австралійського міста Ньюкасл й був похований на українській секції сіднейського цвинтаря.

Я вже написав минулого року короткий репортаж про те, як син та невістка Федора Деряжного, українські бандуристи Ніла та Петро Деряжні із Сіднея, відвідали північну Полтавщину, як збентежила нас до глибини душі чудова гра цих видатних бандуристів українського роду при вшануванні нашого земляка, легендарного командира Кінного полку Чорних Запорожців св. пам. полковника Петра Гавриловича Дяченка, як щиро раділи та тепло сприйняли мешканці зі села Березова Лука, Гадяцького району, на Полтавщині, та гості цього заходу виконання козацьких пісень Нілою та Петром. Було просто неймовірно. Тоді мені подумалось: а живе таки українська душа й у нашій, у полтавській провінції. Петрові та Нілі Деряжним аплодували дорослі й діти, а з-поміж них і моя маленька доня Марійка Панченко. Ми тоді всі дякували любим нашим землякам-українцям з далекої Австралії. Й натепер ми не забуваємо їх обох і їхню направду зворушливу й професійну гру на своїх прекрасних бандурах, творцем особливої конструкції яких був незабутній український патріот, уродженець полтавського містечка Нові Санжари Федір Деряжний.

Прикметно, що Петро Федорович Деряжний минулорічний день свого народження, що припав на початок липня, святкував разом зі свою співтоваришкою долі та дружиною Нілою, також українкою, з дому – Бабченко, батько якої – Григорій Іванович – походить із північних районів Слобожанщини, – у колі своїх земляків-полтавців. Ми тоді згадували, як уже тепер далекого 1968 року, в Сіднеї, йдучи непростим творчим шляхом свого тата Федора Деряжного, пан Петро став членом Ансамблю бандуристів імені Гната Хоткевича, керівником якого був згаданий мною у цьому дописі уродженець Полтави бандурист Григорій Бажул. За короткий час Деряжний-молодший, услід за батьком, опанував харківський спосіб гри на бандурі та з батьком і сестрою виступав у тріо бандуристів, відтак, став заступником керівника ансамблю сіднейських бандуристів й вчив нових членів ансамблю хорового співу та гри на бандурі. В ансамблі пан Петро підпорядкував усі бандури до належного звуку так, як навчився від свого знаменитого батька.

У 1969 році, за його ініціативою, ансамбль дав свій перший самостійний кобзарський концерт у Воллонгонзі на честь Тараса Шевченка. У програмі концерту ансамбль виконав пісню «Край козачий», й це була одна з перших його композицій, яку він, до речі, минулого року разом з пані Нілою виконав спочатку у Конотопі на Сумщині, згодом у Києві, а потім – Березовій Луці та Лохвиці, на Полтавщині. Наприкінці 1960-х, як я вже зазначав вище, пан Петро з батьком та сестрою досить успішно виступив у тріо бандуристів на Ньюкаслському телебаченні у концерті, присвяченому 20-річчю поселення європейських емігрантів після Другої світової війни, а від 1971 року став керівником ансамблю.

Петро та Ніла Деряжні дали численні виступи на радіо, телебаченні, у фестивалях та концертах. На музичному відтинку своєї праці П. Деряжний опрацював велику кількість українських пісень для голосу, харківський й чернігівський стилі гри на бандурі. Серед нового покоління бандуристів наш земляк-полтавець став першим в Австралії, хто виконав старовинні козацькі думи, як також написав музику до поеми «Про Симона Петлюру», головного отамана військ УНР, нашого славного земляка, на слова Кучугури Кучуренка й кілька пісень на слова українських поетів в Австралії. Дещо пізніше пан Петро разом із дружиною співав у хорі «Боян», а 1983 року, на прохання членів хору, став диригентом хору «Боян», у 5-у ж річницю смерті Володимира Івасюка (1984) він взяв участь у заснуванні Українського Народного ансамблю імені В. Івасюка в Сіднеї та став його диригентом.

За короткий час ансамбль П. Деряжного записав на платівку кілька пісень В. Івасюка у його хоровій обробці та оркестрації, уклав та згармонізував кілька музично-хореографічних монтажів на українську народну тематику та багато сучасних українських пісень для молодих голосів у супроводі народних і класичних інструментів. У 1986 році він став диригентом жіночого ансамблю «Суцвіття», з яким дав кілька концертів у Канберрі, Воллонгонгу, Ньюкаслі та мав багато виступів на Сіднейському фольклорному фестивалі та українських імпрезах та академіях…

Так сталося, що Петро Федорович Деряжний, нащадок санжарівських козаків, який є також кошовим отаманом Українського Вільного Козацтва в Австралії, вшановував минулоріч разом з іншими Пам’ять свого тезки полк. Петра Гавриловича Дяченка у Березовій Луці. Відомо, що сам полковник Дяченко також знав й шанував старі козацькі традиції, добре розумів їх та, незважаючи на службу й вишкіл у московському імператорському війську, зберіг їх та впровадив у життя, розбудовуючи пізніше знаменитий Кінний полк, з яким пройшов славний бойовий шлях у лавах відродженої у 1918-1920 роках української армії.

Слід зазначити, що особливою сторінкою у вояцькій біографії Петра Дяченка було його командування полком Чорних запорожців, цією ударною частиною високого бойового вишколу, прапор якої, до речі, був чорним, сріблястим обшитий, де з одного боку було нашите гасло «Україна або смерть», а під ним гомілки і череп над ними. До речі, у своїй статті «Бойовий орел української кінноти» проф. Лев Шанковський (1903-1995) слушно зауважував, що поза «…модерною ударністю чорношличники полк. Дяченка таки дійсно нагадували своїх предків, козацьких кіннотників із загонів Мрозовицького-Морозенка чи Кривоноса. Вони уподібнювалися до них, перш за все, своїм виглядом. Ось оголений лоб, з якого звисає козацький «оселедець», – це не тільки стара традиція, але й засіб для збільшення боєздатності під сучасну пору. З «оселедцем» полону немає; большевицькі вороги придумували для власників «оселедців» особливі тортури, знаючи, що їх власники належать до «отборних частєй Петлюри». Далі, на голові козацька шапка з довжелезним, козацьким шликом, для командного складу обрамованим срібними чи золотими нашивками... Жупани й шаровари, що їх випускали на чоботи, доповнювали парадний однострій «чорношличників», при чому, козацький жупан мав на кінці чорні вилоги трикутної форми.

Чорний Запорізький полк був прекрасним бойовим полком, що його аннали не знали поразки на полі бою. Це були дійсно бойові орли української кінноти, і між ними перший бойовий орел, командир полку полк. Дяченко, справжній невмирущий козак-характерник наших днів, що свою ознаку успадкував по своїх славних козацьких предках... Чорний Запорізький кінний полк полк. Дяченка в бою переможеним не був...»

Думається, що непереможеними є не лише українські вояки, але й інші лицарі духу та чину, неперевершені українські Гомери, лірники, кобзарі та бандуристи, до яких ми з гордістю зараховуємо весь рід Федора Деряжного, уродженця Полтавщини, якому 29 березня 2015 року виповнилося б 110 років.