Життя цього втаємниченого магната насправді змінила жінка, чимось схожа на Лілю Брик. Це дивує, бо він виходець не просто з «бандюків», а, як кажуть, із таємних органів...

ПРИЇЗД НА ОСВЯЧЕННЯ ЗАМКУ

Милий, умілий міль-мільярдер
літак відпустив і авто – йде (й де!):
в центрі ще вчора рідного міста!
Вітер каштани ще не подер.
Buenos dias! Asta la vista?!

Сон це? – Ті самі крони дерев,
юних кущів розпатлані крони.
Пам’ять листки хай перебере.
Дай тут побуду... без охорони.
Вже прорідили Тараcів парк*.
Мислі роїсті у цьому місті...
Вчора здавалося, й пух – не прах:
нині вже люди не так роїсті...

Кожен, в середньому, за життя
робить 140 мільйонів кроків –
скільки з них вірних? Для каяття
скільки, для щастя і для уроків?..
Лавка от – наша... була колись:
моя і Амочки... Моя і Ами**.
Дивний на лавку старий заліз –
що то життя з ним творить і з нами? –
в нього не тільки нема руки,
як у Сервантеса Сааведри, –
схоже, що й ніг – не сповна-таки,
дам хоч 100 євро – щиро і щедро:
– Батя, візьми от! – не оцінив,
поглядом так в щедродавця впився,
ніби стволи очей зарядив:
«Думаєш, – каже, – цим відкупився?»

* Парк Т. Г. Шевченка у Києві перед університетом.
** Мабуть, це ласкаве ім’я чи псевдо від слова «amаrе» – кохати (лат.)

– Хто ти, земляк? Чи кто ты таков?
Знаєш, з ким бавишся в цю хвилину –
ти підсадний? Чи ти... Смердяков?*
– Ні те, ні інше – я не людина
літ сім останніх! Я, може, суд –
не те щоб вищий, бо ж є... над нами.
Я знаю, хто ти! Ти з тих приблуд,
що вже пани тепер над панами...
Якби я – «батя», ти вже б зогнив:
я порішив би, як Бульба – сина...
– Чим перед вами я завинив,
що присуд ваш аж настільки сильний?
– На сьо’дні досить, – смальнув старий, –
не затуляй останнього сонця,
чортополоховий чорторий!..
І віддалився на край ослонця...

Ось тобі й зустріч, оце так сон!..
Якось Парижі давав клошарам
лиш по десятці, й – подяк вагон
за шанс залитись пивком на шару...
Гукнув сек’юриті: «Дорогий,
Санчо, – досьє мені на старого:
хто він? – всі дані до дна пробий,
та не лякай! І спитаю строго...
Зараз до замку їдь навпростець:
раптом хто з віпів раніш приїде,
ну, свистобратія з міністерств,
точніше, з уряду дармоїдів,
прийнять їх Амі допоможи,
хвореньку Аму позбав тривоги:
сад, галерею їм покажи,
шаблі... Зустрінь їх біля порогу.
А я зустріну тут... одного
поета-гостя – як хоче Ама,
до замку сам привезу його,
та спершу пройдемось... до Богдана**.
Цей, з княжим іменем, Ярослав
десь тут чекає біля Тараса:
колись ти пас його і заслав,
тож не світись йому, Санчо Панса...

*Мається на увазі герой роману «Брати Карамазови» Ф. Достоєвського.
**Пам’ятник Б. Хмельницькому перед Софійським собором.

ЗУСТРІЧ ЯРОСЛАВА З МАГНАТОМ,

або Тиранія тире

Київ – таке місто, де камінь може
стати людиною, а людина каменем
Із чоловічого роману

Милий мій мільярдере,
невже такі безпорадні, що потрібно порад?
Знаєте, все одно в фіналі – лише тире
поміж дат на пам’ятнику, тере-дере...
Хоч стократно виведіть на парад
полки тих смажених поросят
й батареї текіли – лише тире
в залишку, невідворотне, як «сталінград»*
у преферансі, де неодмінно
випаде грати втемну,
й можна програть
на шести піках яхту чи півзаводу...
Краще не братися й за холодну воду.

Чи кортить вам до кінця тире (чи життя)
підгострить, як олівці, почуття,
а не гроші живить чи товарну масу?
Чи від журби вам немає спасу?..
Чи вас цікавлю як пошуковець правд?
Може, знадобився як поет чи «пірат»?
Чи хотіли про Фромма почути слово,
суть філософії «Мати чи бути?»
Ну, вип’єм текілу слова, лиш поступово,
щоб тендітне не м’яти і вагоме збагнути.
Чи кортить довести, що мільярдер
здатен безоглядно любити жінку
і ні з кого сім шкур не здер?..
Що ж, ковтну цю загадкову наживку.
І якщо вже ваших усмішок тане крига,
тут присутня справжня-таки інтрига...
В нас магнат і поет плачуть різними мовами:
чи є й спільні слова? Чи щось є невтамоване?

* У преферансі «сталінградом» називається гра, метою якої є шість взяток пікової масті, вона грається тільки втемну, й ніхто не має права сказати «пас».

СПРОБА ПРОЯСНЕННЯ ЕТНОГЕНЕЗУ

Що більше перетворюємося в надлюдей,
то більшими нелюдами ми стаємо
Альберт Швейцер
У вашого етносу – фітнес.
У нашого етносу – Хронос.
У вашого – вілли розквітли,
у нашого – нищені схрони.

У вас – заофшорені схови,
у нас – нашорошена пам’ять.
І скроні посріблює совість...
Буває, вона до нестями

в дім вашої совісті стука –
так, ніби шукає братання
чи хоче вас вивести з туги:

ті звуки на віллі чи в бані
лиш ваша сек’юриті слуха
і глушить – щоб жити в нірвані.

САЛЬТО ЧАСУ В ТАРАСОВІМ ПАРКУ

Тут нашу юність і студентство
катком закатано в асфальти.
Та Час, буває, робить сальто,
вертає – бігуном з фальстарту.

...На грудях – вождь у однокурсниць:
лиш знак, що... груди налилися!
І зирить Фройд, щоб... бути в курсі,
з кущів на розпашілі лиця.

І кагебіст – з кущів сусідніх:
в газетну дірку споглядання...
А ми у травах – як на сіні,
бо нам увечері – світання.

Здали істмат, здали латину,
а нас ще й разу не здавали:
довкруж Тарасового тину
слабкішають усі навали.

...Іще зв’язок часів не рветься:
є Стус, Вінгран і Магомаєв...
Ще Дніпр широкий нареветься –
зате гріхів іще немає!

Невже то Бог біля Тараса
постав на чатах, бачиш, там ось?..
О, дівчинко – Таbula rasa!..*
І, Господи, Ga-u-de-a-mus!..**

*Чиста дошка (лат.), так кажуть і про людину, яка ще не знайшла внутрішнього змісту.
** Gaudeamus (букв. возрадуємося, лат.) – перше слово студентського гімну (ХIII ст.).

ПРОГУЛЯНКА З ВИБОРОМ БІЗНЕС-ПРОЕКТУ,

або Перспективи замку на Володимирській

Якщо показати місто багатій людині,
ще невідомо, хто від цього виграє...
З вислову кмітливої дитини

Тоді ще Київ не скам’янів
від з’яви блудних своїх синів,
очей Горгони, приблудних мерів:
ще не косила різня садів,
не крили плиткою трави скверів –
ніякий бізнес не сатанів.
Ще архітектори – АРХІВАРВАРИ –
не годувались... бетонним варивом,

і не ховало в глибини гір
це Місто душу... Повз Кия двір
ми йшли частіше до Щекавиці:
давався другий там слух і зір,
якщо припасти впритул землиці!
Струміли струни – від зір до гір...
І гори ті аж біблійні, княжі
були насправді і княжі, й наші –

і більше, начебто, нічиї...
Слова училися течії,
а спершу з нами їм ночувалось...
Й тулився лицарем до віч її
там замок Річарда, той лицар відчаю,
та ще нічого не начувалось...
І привид замковий на дурняк
пив зі студентами... лиш коньяк.

Коли вже Київ той вечорів,
ми чули пращурів – не щурів...
Вертались ранком від княжих трав
до трав Тараса – повз цей анклав –
квадратний замок на Володимирській,
найкам’яніший совєцький замок,
в якім щезали тоді роди людські...
І ніби вчувши замах і замах, –

йшли протилежним, Софійським боком
і притискались до цих домів,
де Васнецов жив, і Гашек смів
придумать Швейка тут ненароком.
Так ніби Гашек з кумедним Швейком
чи Васнецов з його «Богоматір’ю»
могли прикрить нас, щоб вільно швендять,
так, ніби разом нас рятуватимуть...

...А ви могли б рятувати мільйони змалку
від амнезій! У Вільнюсі є Музей
жертв геноциду – в гебістськім замку*,
ось найрентабельніша з ідей
і шанс повернення людям боргу!
Не перебільшую й не жартую:
це шанс обернення на друга ворога,
це вічну пам’ять вам гарантує.
Дарує навіть, скажу... безсмертя,
щоб замість мінуса чи тире
плюс проявивсь – не тере-дере...
І серце б виплекало осердя...

– Вловив я натяк... сідайте з нами –
продовжим в замку, але в скромнішім,
озон і озеро є в тім замку:
постав новеньким, отож – чистішим...

* Починаючи з 1940 року у тій вільнюській споруді, в сирих, неопалюваних камерах, на дев’яти квадратних метрах одночасно перебувало до 20-ти в’язнів, яким удень не дозволялося лежати, сидіти. Стіни камери тортур під назвою «м’яка» були оббиті звуконепроникним матеріалом, який поглинав крики жертв. Страшніше було те, що, сидячи в абсолютній темноті та звукоізоляції, людина втрачала орієнтацію у просторі й божеволіла. А підлоги двох «мокрих» камер завжди були залиті холодною водою (взимку – льодом), і ув’язнених примушували стояти на металевих дисках, не даючи спати впродовж діб. Тепер гідами в музеї – колишні в’язні, які показують і власні камери. На Володимирській було все набагато масштабніше, та чи є кому це розповісти?

ОБҐРУНТУВАННЯ ПРОЕКТУ,

озвучене по дорозі до приватного замку

Спершу інтимне до вас питання: ми пройшли від Золотих воріт (від входу в Місто Ярослава) до ще древнішого Міста Володимира, ворота-вхід до якого видніються з-під асфальту неподалік Софії: чи не принижує вас те, що наймасштабнішою спорудою цієї найісторичнішої частини Києва є замок-палац КДБ-СБУ?
Так, не Вільнюс тут, вочевидь, не Вільно, і не те щоб влада тут божевільна, але – боїться пам’яті, тож ви можете стати доктором Антифаустусом і Антимефістофелем.
Його можна назвати Музеєм жертв геноциду і моральних авторитетів або ж – Апостолів духу. Відтворення інтер’єру колишніх тутешніх камер Івана Світличного, Василя Стуса, Валерія Марченка, Івана Дзюби та інших, як ті виглядали під час їхнього ув’язнення, вважаю обов’язковим. Усім бажаючим гостям Музею, включно з керівниками держав та урядів, варто надавати можливість відсидіти якийсь час в одній із тих камер замкненими, щоб відчути реальність несвободи і пізнішого звільнення. Не забувайте, що в Україні, на відміну від меншої в 30 разів Литви, геноцид був двоканальним або двоствольним: з одного боку, морили кулями і ГУЛАГом, з іншого – голодом цілі мільйони. Тож, на одному з поверхів варто створити справжній, а не декоративний, Інститут пам’яті, де непродажні вчені поглиблювали б знання народу про геноцид від початку ХХ сторіччя. Можна відтворити й соловецький «кам’яний мішок» останнього кошового Січі й першого дисидента нашого Калнишевського. На іншому поверсі – можливо, там, де зберігся унікальний за інтер’єром, як кажуть, зал для засідань кадебістського й есбеушного начальства, – створити Галерею Честі, з портретами всіх в’язнів сумління і жертв геноциду з, бодай, короткими відомостями про «де, коли і як». У сусідньому залі подати – як приклад моральної люстрації – галерею портретів гнобителів-гебістів та їхніх поплічників, з відвертими даними «хто... скількох і як». І навіть того вашого, мабуть, знайомого магнатика, який колись був адвокатом Стуса, приставленим від КДБ, й просив на суді для Василя Семеновича термін ув’язнення більший, ніж... просив прокурор! А зараз не червоніє навіть на білбордах...
Варто передбачити зал, де для учнів та студентів проводили б лекції та уроки Честі. І кінозал, звичайно, де показували б нові художні (достойні доль наших замордованих!) та документальні фільми про них. І театральний зал для найчесніших спектаклів.
Зодчий на прізвище Щуко творив цю споруду не для НКВД-КДБ-СБУ. І Олександр Вікентійович Беретті не для них, а для себе побудував сусідню садибу на тому ж боці вулиці (Володимирська, 35). Великий зодчий жив тут з 1848 року, створивши в Києві університет (Червоний корпус), обсерваторію, рідний мій Жовтий (гуманітарний корпус), Інститут шляхетних дівчат (Жовтневий палац), спроектував і Володимирський собор, який геніально розписали Васнецов та Нестеров. Після смерті Беретті в садибі містилася Історична секція ВУАН, тут працював Михайло Грушевський. Вже в 1934-му будинок перейшов до ЦК КП(б)У, а з 1936-го – до НКВС УРСР. Погодьтеся, там може бути Музей Беретті й Музей ВУАН, тільки не прес-центр СБУ, як є нині! Навіть якщо в цім палаці-замку і в цій садибі працюють ваші близькі чи родичі. Державі не важко їх відселити... заради амністії душі й прищеплення відрази до зарази безпам’ятства.
А ще б варто, якщо не в тому замку, то поблизу, на кручі Дніпра, створити Пантеон звитяжців, який почався б, мабуть, зі Стуса. Ви краще за мене знаєте, що в країні не працює енергія грошей, енегрія капіталу – вона запрацює, коли з’єднається з енергіями душ! Тож можете взяти в спілку й колег-бізнесменів: Ріната, Петю, Вітю чи ще якого Шпината. Витративши лиш якийсь мільярд, знайдете себе – в історії – й здобудете в очах мільйонів, мабуть, усе...

СПОГАД МІСЬКИХ САДІВ

Не лише у щоки чи то у вічі
у жаскім саду мене цілувала,
густо червоніючи, пишна вишня...
І, у трави падаючи, палала.

Підставляла й яблуня литі груди –
яблука жіноцтва з тугої туги –
у саду сусіднім. Там потім грудень
шлявся перекупником недолугим.

...А влетять хрущі із часів Тараса –
вийде в сад, де й та була, й та бу-ла,
знов дівчисько-вишня – Таbula rasa.
Ще й табу не знає, бо ж Таbula...

Ніби витвір спільний з тією вишнею,
що колись із саду до мене вийшла.

ПЕРШЕ SMS-ДОНЕСЕННЯ ВІД САНЧО

Шеф, залучили усі райвідділи,
прокуратуру, СБ, й хто звик...
Загодя всім по півсуми видали:
дід розчинився в місті чи зник.
Може, пластично змінив обличчя,
чи не людина, не чоловік...
Може б, він міг «на живця» зловиться,
якби погодились ви з’явиться
там, біля лавочки...
Відповідь хазяїна:
Не будь ідіотом, Санчо – даю тобі,
дорогенький Пансович, дві доби!..

ІНТИМНА БЕСІДА ПОЕТА І МАГНАТА

Вперше в історії фізичне виживання людського роду
залежить від радикальної зміни людського серця
Еріх Фромм
Дивна у ваших гостей потреба
цвенькать, що ваша «ніжна Амеба»,
нібито, майже не бачить неба,
бо зайнята тим, що ді-лить-ся...
Ділиться тілом з вами, як треба,
і замок наче їй до лиця.

Її підвищив хтось до «Медузи»,
трохи злякавшись ролі знавця:
«У этой медузы крепкие узы», –
обійме й острів, і молодця!..

Зізнаюсь вам – не для компліменту:
пісня про тих, ну, «кто был ничем»
і «станет всем» – за вас аргументи,
а не за пролетарів з бичем.

Мабуть, і в спілці нью-мільярдерів
нині вже є свій пролетар’ят?
Політбюро і уряд із прем’єрів?
Видно, ви в члени вже кандидат...

Менші про крупних вже кажуть «гідра
Капіталізму» – як та шпана?..
Вас би могла врятувати підра –
річ оздоровча і запашна.
Що вам хімпром із банком і налом?..
Бахчисарай – не сарай бахчі,
як плутають ваші телеканали...
Вам би до підри знайти ключі!

Ні, це не зв’язано зі статтею,
в котрій «Ківалов – пі... підрахуй».*
Підра – для сіна дім, панацея –
бажано, щоб з дірочками в даху.
Дірка для чого? – щоб... бачить зорі,
Фромма вчитавши й Сковороду:
там, якщо небо вам заговорить,
жистюха вернеться до ладу.

* «Кивалов – пидрахуй» – так називалася відома стаття в «Комсомольськой правде», яку було опубліковано перед початком Помаранчевої революції. Йшлося про голову ЦВК.

ФАБУЛА

Там, де виріс офіс вашого кореша,
бувшого члена комсівського ЦК,
колись було мені теж так хороше:
трава росла – висока і говірка.

Й дівчинка там наскрізно всміхалася –
через рік аж органам вся здалась:
до початку ж допитів, здач і хаосу
там рікою радість тоді лилась.

Потім двадцять літ я ту rasу Таbulу
від образи мав собі за вражину,
бо звивалась життєва фабула
у змію чи страшну пружину.

Не скажу, щоб там усього мене
закатали у тім асфальті –
вчили ж мудрі, що все мине...
Батьку гірш було в Бухенвальді!

Скільки трав-років наросло з тих днів?..
Де та жінка, що вона сіє?
Може, Юда в платті, а може, й ні:
та й без Юд не було б Месії!..

Довго в тиглі плавили мої дні,
думав: дрянь вона, доннер веттер*.
Таж цікавий іспит діставсь мені:
щоб, як виживу, то – поетом.

...Не хотів казати слова гучні
про дива у нашій сторонці:
той, що мене «викрив», майор гебні
виріс в шефа ваших от... охоронців!

Жаль, що бізнес в цій стороні
то ментівський, а то гебістський.
Із яких ви саме – із тих, чи ні? –
нині байдуже, тож не бійтесь...

* Буря грозова (нім.). Така собі «культурна» лайка у німців.

НЕСПОДІВАНИЙ ОСТРІВ ОДКРОВЕННЯ

– Якось її губи так сокровенно,
як склодув, з натхненням видули мрію,
видули у скроню чи просто в мене,
як, напевне, тільки вона уміє:

мрієчку про острів свій і Гогена
видули вуста її обережно.
Хто б те їй міг дать – я дививсь вогненно:
островів не мав тоді навіть Брєжнєв!..

Заспокою вас як людина статку:
має вона острів, пейзаж Гогена,
а на тому острові й місту стати...
І її саму вже взнає богема...
Там вона писала й ваші портрети...
Визнайте, сприяв я здійсненню мрій:
ви от стали гарним тепер поетом,
а я маю Жінку і бізнес мій...
– ???
– !!!
– ???
– Здивував?..
– Найбільше за всіх на світі
у новім столітті й тисячолітті.
І як діти кажуть, «це просто вав»!..
– Визнайте, що кожен з нас не програв...

НІЧНІ РОЗДУМИ ЯРОСЛАВА В ЗАМКУ

Якщо ви зустріли хорошого чоловіка, то
чи має значення, якого кольору в нього літак!
Із жіночого роману

Замок – вікнами в сад, що взимку не в’яне.
Нащо ж стирчу я тут у чужій нірвані?
Нащо кочую між золотої рвані,
де товарець-гроші-товар, а вже з нього money?..

Як серед людства аж із семи мільярдів
двоє попались в грі на тій самій карті?
Двоє вхопили з різних боків наживку.
Треба ж: поет, майбутній магнат і... жінка.

Хто він, цей статний, добродушний, як нецке,
ця невловима досі душа лохнеська?
Цей загадковий, як брати Карамазови,
нащо йому тут я – щоб імідж підмазував?

Тут лиш прослушка в спальні чи є й проглядка?
Сонне сек’юриті шастає для порядку.
Нащо покликав цей бізнесюк-марксист:
в нім меценат прокинувсь чи мазохіст?
Чи захотів прибрати?.. Пізно з усіх позицій –
пізно, щоб ревнувати. Пізно для інквізицій.

...З чого ж він починав і на чім піднявся:
зброя? Ракети? Й «слався отє’цтво»? Слався?
Треба спитати: скільки вбив конкурентів,
скільки надбав рабів і скільки на ренті?..
Темні ці варіації тем минулого –
це як шукати перстень у торішніх намулах.
...Без КГБ літ 20, та скрізь гебісти
всім заправляють, як вже тут не гребись ти...
Й не чужі їм бувають «страсті Шекспірові»,
і перемоги мають ніяк не Піррові...

ДРУГЕ SMS-ДОНЕСЕННЯ ВІД САНЧО

Бюджет наших пошуків не розорений,
а поле пошуків добре зорано:
знайшли! Місцевий – не самозванець,
колишній він офіцер-«афганець».
Звуть його Борода. Досі при голуб’ятні жив.
Каже, «в горах тягав кишки» й виживати вчив
бійців на чолі якоїсь там розвідроти.
Розжалували, дали в час війни три роки –
за те, що шарахнув по «грузу 200» з КПВТ,
де замість бійців у трунах – купи зброї і наркоти.
Знає, що ви стосунку до них не мали,
що той товар у Союзі не ви приймали.
Викривав генералів, нарвавсь на ніж.
Казав у ЗМІ: солдати йому рідніш!
Зараз гостює в наших людей (в «афганця»).
Що з ним сталося потім, скоро дізнаюся...
Відповідь хазяїна:
З’ясуй: до мене в чому його претензії?
Що він пізніш робив і чи має пенсію?..

НІЧНИЙ ТАНЕЦЬ ПРОЩАННЯ

Звідки тиха музика – з неба? З ґанку.
Перед садом з травами. Третя ранку...
Ллється щемно-тиха, як пісня Сольвейг.
Як над лихом диха – окрема – совість...
Жінка в руслі місячної доріжки
в’ється ніжно в танці, як... миє ніжки.
Звідки ця вмираюча тут лебідка –
чи для себе танець той, чи для свідка?

Так вона впивається, як для себе,
як для серця власного. Для потреби.
З гордістю Медеї ця Терпсіхора –
може, божевільна? Чи п’яна, хвора?
Десь поставу бачив ти цю естетську –
цю мистецьку грацію, цю Плисецьку.
Скількись літ тому ти її вже бачив,
та не зауважив і не завдячив...

Танцівниця з викликом стан свій держе...
Це вона?.. Моя – його – мільярдерша?!
Склалась орхідеєю ця Медея –
чи вмирає в раї цім орхідея?
Начебто, прощається тут зі мною.
Слово так прощається із луною...
Так неслась голубка в ковчег до Ноя
з головною – в дзьобику – новиною...

...О, без сил осіла. Їй ніби слизько –
тій, що вдень ховалася зовсім близько...

ТРЕТЄ SMS-ДОНЕСЕННЯ ВІД САНЧО

Він вважає: ви зруйнували його життя –
робив на заводі, який ви колись придбали,
на нього впала арматура перекриття...
Каже, й Поділ його зруйнували чи занедбали:
з жінкою розійшовсь, коли його скоротили,
не мав прописки, пенсію не платили...
На місці будинку, де з жінкою жив,
ви тепер будуєте жилмасив...
Подарували йому мобілку, начепили на тіло:
можна з ним говорити, якщо б хотіли...

ЧУДОТВОРНА БЕРЕЗА НА ОКРУЖНІЙ

Жовтнем нафарбована береза
схоже, візажист її сам Бог –
так бере за душу. Ще й бере за
руку, позбавляючи тривог.

Біля Окружної, де дівчата
навперейми просяться в авто,
білим тілом виросла на чатах
ця березова Бріжіт Бардо.

Всіх жаліє, не повча нікого,
пробача путанок і прочан.
Й мільярдера проведе в дорогу,

і – з таким же виразом – путан...
В ній насправді, мабуть, більше Бога,
ніж в поетах – родичах циган.

АСФАЛЬТ В ОБІЙМАХ ТРАВ,

або Зустріч на прохання магната

Ви справді виграли, мільярдере,
й не лише у мене – в нашої ери.
Перемога ваша, ну, майже чиста:
і це робить з мене десь оптиміста,
бо мені не варто вже і питати:
як це перетворюються дівчата,
що ішли з тобою до того ж вузу,
потім на «амебу» чи то «медузу»?
Ну а ви... на півдорозі до постригу,
бо хоч на окремо взятому острові
і хоча б одній дорогій людині
сотворили щастя, як на картині.
А не острівна оця Українія
все частіш римується із «руїною»...

– Я теж хотів історії, щоб... «без брому»*,
й життя хотів десь за вашим Фроммом...
Та скажу по правді, хоч, може, й не те:
я можу дать мільйон вам, а ви не мо-же-те...
Хочете його від Шведської академії.
Інтереси ваші я знаю. А знаєте, де мої?..

– Ви праві: лисиця більше знає про вовка...
Я краще вам подарую от скоромовку:
Мільярдери лавреатам
роздавали лаври ада,
тартару, аїду й пекла.
Лавреати, як там – спека?..
Ви переможець, скажу вам прозою,
та усі ми, й ви навіть – під загрозою.
Хоч, якщо вже виплекали мільярди,
не попадете до рідного скотланд-ярду:
та невтішна втіха, мало чого міняє,
бо для спасу шансів скоріш немає.
Мене, можливо, врятує слово (і то відносно),
якщо не кожна зима буде з високосних,
а вас – хіба що Сковорода і Фромм
з духмяною підрою… над Дніпром.
Ось вам нитка, що приведе до Фромма:
він наводить приклад віршів про квітку,
що описали в різні віки японець Басьо,
потім Ґете, а ще англієць Теннісон.
Так от: Басьо просвітлено дивувався,
«побачивши, як первоцвіт квітне під тином».
Теннісон, коли набрів на схожу, зірвав
та й пише: «Я тримаю тебе з коренем у руці,
маленька квітко, – якби я міг зрозуміти
тебе, твій корінь і все,
тоді б я пізнав сутність Бога й людини».
Зважте: він знищив її живу, а спізнати не зміг.
От життєлюб Ґете Європу і в цьому виручив,
бо написав: «Хотів я зірвати її, але почув тихе:
«Нащо ламати мене, я ж бо зів’яну...»
Я її витяг з корінням, поніс у сад біля гарного дому
і знов посадив її в тихому місці.
Тепер розрослась вона й квітне далі».
В’їжджаєте, мільярдере?.. В системі Фромма
ви сильно не дотягуєте й до Теннісона.
Бо вловив філософ ваш сенс зривати
не лише квітки – ви давите їх бульдозером
й закатуєте в асфальти разом з... людьми
більш масово, ніж колись закатали
діти секретарів ЦК бідних своїх корешів –
у свіжий асфальт під Києвом.
Не знаю, чи ви з тії «золотої молоді»,
та хочу вам сповістити, що
не буває прийнятним розрив у річних доходах
громадян однієї країни в два-три мільярди,
як є між вами й дояркою, слюсарем або мною.
Бачте, після тире і дати крайньої дещо є!..
Чи ви повний бульдозер, з якого пише асфальт?
Ясно, він теж потрібен, але не скрізь,
і не для того, щоб закатати в землю
історичні будиночки на Андріївському:
хай би кожен ваш олігарх мав собі по узвозу,
й то нащо гризти столітні льодяники кам’яні?
Краще на них дивитися, а не жерти!
Мали ж Андріївський один на людство
й… зігнули гусеницями в курську дугу.

...МАТИ – то ви маєте, але от щоб... БУТИ,
то за Фроммом – досі вас не було.
Хоч вживаєте найвишуканіші фрукти,
кажете «адью» й тактовне «алло», –
в порівнянні з тою березою
ви ще навіть і не трава,
скоріш – коліща бульдозера нетверезого,
що наїхав на природні права...
...Давайте прощатись на Окружній,
не підвозьте мене вже на ваших «майбахах»:
що сусіди подумають, Боже мій?
Скажуть: «Блін, продався, ой-ой і ах-ах-ах»...
Тут вам помахаєм разом з березою...
А ваші гості – прибита статками біомаса:
хоч Землю золотим поясом оперезайте,
гірко з ними жить у одному часі, немає спасу.
Гріх у тім, що люд позбавили перспектив
та й людство!.. Хтось там титул хотів аж графа –
якби – хоч крапля культури, я б їм простив,
але й лакеєм графа бути не мають права...
Ви все ж кращий з усієї вашої «гідри»,
якщо зацікавились Фроммом і сіном підри
(у Грінченка це слово на сторінці 176)...
Чи вибачатись, що був я суворий гість?..

– Бачите, я не виграв... Знав, що програю...
І на райськім острові, бува, помирають.
Життя триває, життя минає...
На острові, що називався раєм,
а тепер розрісся пухлиною,
вона померла... от. Я вас... не втримую –
просто воля її була перед ирієм
передати вам останні слова:
«Ми виграєм».
... – ???
... – !!!
– Ви сказали: «Ми виграєм»?
– Можна трактувати по-різному,
та передати велено саме вам...

* З вислову В. Винниченка про те, що «нашу історію неможливо читати без брому».

ЛИСТ ВІД МАГНАТА

Хочу вам сповістити хоч кілька правд.
Річ не в тому, хто кого притоптав:
хто притоптав, буває, – той плекає ніжніш,
якщо рук не вмиває й не береться за ніж.
Дякую за розуміння давніх подій.
Нашим новим знайомством ви завдячуйте їй.
Власне, й тим, що живий ви. І не на дні.
 Вона вас не зрадила – як поета, ні:
скоріше – зарадила, сидячи на вогні...
І тому не випало те, що Стусу!
Я не був вашим катом: здолав спокусу...

Ви прощальний бачили той танок!
Разом з нами бачив його лиш Бог.
Мабуть, ви не знались на жестах, танцях –
тим вона сказала: любила обох...
P. S.
В замку все сталося за її волею.
Сценарій зрів під диктовку болю.
В першу чергу – болю фізичного:
такого, що й ворогам не зичу...
Що не наблизилась до вас ні разу,
ви не сприйміть за якусь образу:
мабуть, тим хотіла вона довести
щось мені й собі. Може, й вам тим жестом...

ДРУГИЙ ЛИСТ ПОЕТОВІ,

або Яблуня з отруйними плодами
Ви вже здогадалися, мій хороший,
що вона дорожча за всякі гроші.
Власне, я для неї творив державу –
та моя держава тепер іржава,
бо без королеви – на троні пусто...
Вам те відболіло, мій злотоустий.
А коли саджав я літак на острів,
і назустріч бігла, і... ноги в росах –
це й було нам щастям, було життям,
так було, було це – тоді, лиш там.

...О, вона читала колись мені
Рільке, Лорку, Плужника й вас між ними
(потай, щоб не ранить – без і-ме-ні):
ви її поетом були! Й донині...
Найчастіш читала вона про жінку,
що здолала – майже – земне тяжіння*.
Хоч лякав завбачений там закон
про невідворотне земне чужіння –
він її лякав, наче віщий сон...

Личить вам розкутим буть і нахальним!
Знаю: важливіше, ніж буть коханим,
про любов писать вам, про муки двох...
Вам про Бога думка цінніш, ніж Бог...

P. S.
Якось ви її нарекли, швендяючи садами,
«яблунею з неїстівними плодами»,
бо налиті дустом і трунком днів
й лиш того спокусять, хто зголоднів.
Про плоди облишмо, а її крона
все ж була як щит вам і оборона
і від чаду часу, від гроз і злив...
Сподіваюсь, я вас не розізлив:
тож не гудьмо яблуню, коли вийшла
у саду сусідньому до вас... вишня.

* Очевидно, мільярдер має на увазі вірш «Та», який закінчується строфою: «Боюсь я земного чужіння, // ще більше – появи закону // чужіння земного й тужіння // в часи ці летючі, зникомі». Хоча його присвячено іншій жінці.

ТРЕТІЙ ЛИСТ МАГНАТА

Де сиротіє не-райський острів,
є картина. Названа так: «Поет».
Там, де тліє щастя розбитий остов,
добре зберігається... ваш портрет.

Малювала довго, як їй велося.
На звороті його підколото
дрібку пасма її волосся –
дорогого, як золото...

І літак мій до ваших послуг.
Можна й разом, хоч краще різно...
Бо удвох нам на тому острові
буде надто боляче й тісно.

О, якщо ви хоч зараз плачете,
то насправді її любили.
А побачити – як пробачити...
Я вам заздрю – вам відболіло...
P. S.
А береза та – може, й не береза:
диво-видиво – дух? Магніт? Аскеза?..
Ніби предків реінкарнація.
Ніби видих викошеної нації...
Формою – тризуб (він під листям в неї),
я при ній відчув чистоту ідеї
про Музей в тім замку – я вже дозрію,
тільки біль здолаю, ввімкнусь, зумію...

ВІДПОВІДЬ ПОЕТА НА ЛИСТИ,

або Музей магнатства й музей совісті

Дякую вам за все – як знавцеві болю!
Тримаймось тії берези і вітру в полі.
Ви, напевне, нині на роздоріжжі –
десь між Закавказзям і Припарижжям?
…Є музей Козацтва в нас і Гетьманства –
стрів аж двох живих я там: ханта й манса*!
Жаль, що землякам не кортить козацтва –
може, їм створити б музей магнатства?!

В центрі би поставить (не за Евклідом)
вищу за Хеопсову піраміду –
певно, що фінансову (сфінкс – Мавроді),
хай була б окрасою цій природі,
й діораму: «Рейдерська бліц-атака»,
і панно: «Ментівка – моя собака»
чи: «Суддя веде рай-ад-міні-страцію
в справжній рай чи то на пекельну акцію»…

…Якось, ще до нинішнього облудства,
я почув, що створять такий музей –
чи Совісті нації, чи Совісті людства:
аж такий завбільшки, як Колізей.
Підбирали теми і експонати:
там... Сократ, Сервантес і Дон Кіхот,
Миколай, Тарас, Корчак, Стус і Данте…
Образи творців перемог, пригод…

В ході всіх дискусій і пропозицій
мучились специ, став народ, як звір…
Та не вийшло з Совістю експозицій:
образ непіддатний, як на позір!..
Не форматний? – досі не заспокоюсь:
смішно?! Розпинає печаль з тих пір…
Схоже, це настільки печальна повість –
що й Ромео здався б, і сам Шекспір.

Я вже думав: може, нехай ту Совість
генна інженерія нам ростить?..
Сам не знаю: лист цей – мана чи сповідь?
Попри все живімо! З води й роси!
P. S.
Та, що з саду потім до мене вийшла,
Вишня, що роками її шукав,
ось яку між нами різницю винайшла –
в царині символіки, з кондачка:
амулет у мене (як вона каже,
був такий і в Хема) – кінський каштан**,
а у вас ним служить каштан підсмажений
в Ніцці чи аж там десь, де Індустан.
...Думав, як вас втішити – і надумав я,
що не оприлюдню ваше ім’я
(в пам’ять Ами) й ті протоколи допитів –

з вашим підписом і вашого холуя...

* Північні народності, населяють, здебільшого, Ханти-Мансійський автономний округ.
** Саме такі (неїстівні) каштани є окрасою Києва і його символом.

ВІН – ЧЕРЕЗ МІСЯЦЬ ПІСЛЯ ЛИСТА

Як «плачущий большевик» нетверезий,
бере за руку на Окружній... березу,
тримається за березу й себе тримає –
ніби в світі інших вже щасть немає.

А є лиш втрата сенсу життя, позицій...
Інквізитор – жертва власних же інквізицій.
Ніби нашептала береза: «Такі, як ви,
розберуть країну на острови»...
Чи страшніш: «Це ж ви завели закон:
хто тут мешкає, тих тут меншає.
І, на кін не вклавши (ваші кажуть «на кон»),
куш зривали, не Божою йдучи стежкою»…

Ніби та береза – точка опори.
Чи – вона твереза точка впокори.
Маску з нього скине й шкіру потвори?
Чи схова від нього скриньку Пандори?
Може, ця береза – Марія,
реінкарнована Хлєбнікова сестра,
що жила в ХХ-м на цій околиці –
ще до війн, до мору й масових страт –
тут йому шепнула (й магнат впокорився),
що гряде Всесвітній Уряд Творян* –
суть учення вільного Велимира,
і сприйняв як шлях для себе і тьми мирян?..
Ніби в ньому визріла Віра...

*Видатний поет, Голова Земної Кулі Велимир Хлєбніков, який, до речі, вважав українську мову древнішою, ніж російська, плекав ідею про Всесвітній Уряд Творян та інтернаціонал благородства в грядущому співтоваристві. Жив у Києві в сестри в 1907-08 роках.

РОЗМОВА З БОРОДОЮ,

або Що відрізняє міль від мільярдера

– Послухайте, Борода, якщо ви є Бородою,
я винен, бо... нагородив вас бідою.
І готовий спокутувать-іскупить...
Найкращу хату ладен для вас купить
і оплачуватиму прислугу...
– Ти хочеш спокій собі купить, хапуга!
Я ж казав: чоловік, у якого забрали все –
вже... над-лю-ди-на! Вважаєш, тебе спасе
моя згода? Пустив на мене мишку-наружку...
Цікаво, чи є що в світі, що ти не рушив?
Хоч би віллу сиротам пропонував,
Іроде! Чи ти хоч щось їм побудував?..
З братками своїми – свідомо чи несвідомо –
твориш ти новий Афган, тільки вже вдома!
Я тебе... скоротив: міль-яр-дер – це міль,
ярдами й кілометрами пожираюча душі й тіло
разом із одежою... Твій сотий автомобіль –
тобі мої співчуття – це твоя могила!
(зв’язок перервався).

СПОВІДЬ УЧОРАШНЬОГО МАГНАТА

Боже праведний, я не знав,
я ж не знав, що коли – без неї,
то бідніш за бомжа й спудея –
поверни, чи життя позбав!

Я відхрещувавсь від забав,
та надбав, що не треба дбати.
Боже, я Тебе забував...
Я відмовлюся буть багатим.

Напоум, прошу, і настав
на пожертви чи на розтрати,
лиш позбав мене, щоб не знав
я ні статку цього, ні втрати!

Порожнеч таких ще не знав...
Сам зростив я колись ту зав’язь.
Я ж для чогось в собі здолав
сіру ненависть, чорну заздрість.

Я з азартом перемагав,
та позбавлю себе ужинку.
Чи ж не Ти мені помагав –
поверни ту єдину жінку!

Я для неї себе долав...
Відбивав я круті навали:
Боже, я лиш тоді вбивав,
як вони мене убивали.

Світ вже світом буть перестав –
каюсь, грішний: бо вперше жив я!
Я радітиму безгрошів’ю.
Боже, виправи і настав!..*

* Нині відомо, що він став одним із небагатьох олігархів, які позбулися бізнесу. Схоже зробили Герман Стерлігов у Росії, який зажив природним життям, Владислав Кириченко, який мільйонером став у Москві, потім повернувся на Батьківщину і сприяє українській культурі – його коштом створено сотні аудіокниг, проводяться фестивалі... Може, років через 100 людство (якщо воно таким почуватиметься!) побачить у цих проявах дещо важливе. Втім, не ідеалізуймо магнатів, які покращили свій спосіб життя, але не надто ще посприяли покращенню світу. Невдовзі, мабуть, прочитаємо десь про нові прояви цієї тенденції, яку можна назвати потягом до деМАГНАТизації. А доля київського замку КДБ після 12 років ХХI сторіччя, не змінилася на краще, як і доля теперішнього народу...

ДИТЯ НА РОЗДОРІЖЖІ

(замість епілогу)

Хоч стріляй, хоч пиши, –
«це вітчимська вітчизна»,
біль не струсиш з душі:
біль – не сніг, не білизна...

Чи не Стуса земля,
не країна Тараса?
І чиє ж це маля
в ніч петляє до траси?

Чи батьків вигляда
між капрічос* білбордів?
Свято. Страх... Коляда...
Окружна – вузол Гордієв...

Вздовж землі, навкруги –
окупант з білбординців...
В тім невинні боги!
Кожен з нас! Поодинці.
2012 р.

* «Капрічос» (букв. химери) – серія офортів Франсіско Гойї (завершена в 1799 р.), яка є сатирою на суспільні порядки. Найвідоміша робота серії «Сон розуму породжує чудовиськ».