Війна триває. Вона різноманітна. Окрім зброї і воїнів, у ній беруть участь невійськові люди та інші засоби боротьби і війни.

Зокрема, воюють і символи, яких кидають у бій їхні прихильники.
Символом може стати майже все – особа, назва, колір.
Все, чому люди надають певний сенс і вводять в систему ціннісних, ідеологічних, політичних, гуманітарних координат.
Простий приклад – колір. Сам по собі колір є нічим іншим, ніж певною довжиною хвилі, і має фізичну природу. Але в системі суспільних координат кольори набувають різних символічних значень і більш глибокого, духовно-культурного сенсу.
Візьмемо, скажімо, жовтий колір. Окрім основного відтінку, він має ще споріднені – оливковий, шафрановий, золотавий. Фізичні хвилі кольорів різні, відрізняється і символічне значення цих кольорів.
Якщо оливковий, жовто-темно-зелений відтінок є найпоширенішим кольором хакі, то він символізує військову форму багатьох країн, і у військовій культурі є навіть культовим.
Шафрановий, тобто, жовто-золотавий, відтінок у побуті використовується як барвник. Але у сикхів – послідовників релігійно-реформаторського руху, що виник в Індії, на території Пенджабу, наприкінці XV сторіччя – має культове значення, як колір їх священного трикутного прапора «Нішан Сахиб».
Золотавий відтінок жовтого є символом багатства і Сонця. І у цьому розумінні складає нижню частину державного прапора України.
Тому просте на перший погляд питання – якого кольору має бути залізна решітка, що огороджує на дорогах наших міст клумби та інші зелені насадження – в певні моменти набуває важливого суспільного значення.
Десятиріччями ці огорожі бути непримітних темних кольорів. Але з минулого року у зв’язку з військовими діями на Донбасі і сильним сплеском патріотизму в країні став популярним рух за перефарбовування цих огорож. Їх перефарбовували у жовто-блакитні кольори, перехожі та водії охоче давали на це гроші тим волонтерам, які, мов мурашки, обліпили вулиці міст і сіл та зранку до вечора перефарбовували решітки, стовпи, будки електрощитових, мостові переходи тощо.
Це була певна символічна українізація нашого життєвого простору.
Подібні ж дії в Росії були названі тамтешніми правоохоронцями вандалізмом і щодо них розпочиналися кримінальні провадження та слідчі дії.
Наприклад, коли в російських містах Новосибірська, Челябінська розмалювали в жовто-блакитний колір макет самохідної системи польової реактивної артилерії БМ-13 («Катюша») і танка Т-34, а на пам’ятнику Леніна, окрім жовто-блакитних кольорів, ще й написали «Слава Україні!» – місцева поліція негайно виїхала на місце події для з’ясування ситуації.
А російські посадовці та їх ЗМІ назвали ці перефарбовування вандалізмом. І цим російські правоохоронці підтвердили, що кольори національного прапору України є для них неприйнятними, ворожими, неприпустимими. Відтак, прості і звичайні жовтий та блакитний кольори були сприйняті у Росії як політична диверсія.
Аналогічно реагують із минулого року й українські правоохоронці, які сприймають російські прапори на мітингах в Україні як символи сепаратизму й антиукраїнізму.
Коли в Донецьку сепаратисти топчуть українські прапори, а у Львові націоналісти зривають російські триколори, то це знайомі нам політико-символічні бої місцевого значення. Хоча різниця є.
І цю різницю охоче пояснюють вітчизняні націоналісти.
Адже сепаратисти Донбасу на території України принижують державний прапор, а українські націоналісти на своїй території зривають чи скидають із державних будівель прапор країни, яка постачає зброю і живу силу сепаратистам, а то й воює власними військовими на території України – за такий Донбас, який проти України.
Воюють люди і держави, воюють і символи.
Так званий «ленінопад», що з минулого року охопив Україну, є війною зі символами. Або війною ідеологій, ціннісних та політичних систем через війну з їхніми символами.
Адже Ленін був найбільшим персональним уособленням, символом того режиму, який називався по-різному – більшовицьким, комуністичним, ленінським, сталінським, совєцьким – але неодмінно був антиукраїнським.
У тому сенсі, що боровся проти незалежності України і за її залежність.
Що цікаво, більшовицький режим був також і антиросійським. В тому сенсі, що боровся з російським націоналізмом (антибільшовицьким за сутністю) так само затято, як і з українським.
Але російська влада із самого початку створення держави Російська Федерація, з 1991 року, не воює з ленінізмом, пам’ятниками Леніну тощо. Не воює тому, що ідея російської імперії є для нової російської влади такою ж близькою, органічною, якою вона була за царських і совєцьких часів.
Сьогодні розвиток Росії тамтешня влада і значна частина населення бачить у інтеграції імперії, більшовизму і капіталізму в єдину державно-політичну і символічну систему.
Тому і співіснують в Росії і шануються в ній доцарські, царські, монархічні, більшовицькі та всі інші діячі, включаючи ватажка сепаратистських формувань Стрєлкова-Гіркіна та В. Путіна, яких об’єднує одне-єдине: всі вони мріяли про величну російську імперію, будували її та воювали за неї.
А розвиток України наша нинішня влада і значна частина суспільства вбачає в дезінтеграції, відокремленні від російської імперії та її символів, найбільшим з яких є Ленін у різноманітних видах і проявах.
Ось тому і явно, і таємно воюють тепер держави, режими, еліти, збройні сили і формування, різні верстви населення одне проти одного. І залучають у цей вир війни символи.
Це яскраво видно на території АТО, де певні міста переходили з рук в руки. Коли захоплювали якесь донбаське місто сепаратисти, вони першою справою зривали український державний прапор і ремонтували пам’ятники Леніну та іншим комуністичним діячам, яких на Донбасі тьма-тьмуща.
Відвойовували це місто українські Збройні сили, Нацгвардія чи добровольчі батальйони – першою справою знімали російські триколори чи прапори ДНР і ЛНР і вивішували український державний прапор.
А місцеві націонал-патріоти виходили з підпілля і тут же або розмальовували пам’ятники Леніну у кольори національного прапора чи зовсім його звалювали – як це трапилося у Краматорську, Харкові та багатьох інших містах України.
Бували й екзотичні варіанти, коли Леніна намагалися символічно українізувати.
Пам’ятаємо – величезний пам’ятник Леніну у Запоріжжі валити не стали а одягли на нього гігантську вишиванку. Світлина вождя більшовиків у вишиванці обійшла тоді всі ЗМІ і не тільки вітчизняні.
А ось і найсвіжіший випадок. У ніч на 20 квітня у Миколаєві стелу із зображенням Леніна також символічно переформатували. Вночі невідомі домалювали йому козацькі вуса, оселедець та вишиванку – символічні елементи українства – та домалювали збоку державний прапор України.
Звичайно, краще було б демонтовувати будь-які символи законним шляхом – через прийняття Законів України, рішень сесій місцевих органів влади, через референдуми місцевих громад. І не стягувати пам’ятники за шию, не розбивати вщент кувалдами, а знімати спецтехнікою з п’єдесталів, переміщати на місцеві історичні музейні майданчики.
І в таких діях ніхто б не вбачав елементів вандалізму чи незаконності.
Адже у багатьох європейських та американських містах мирно співіснують пам’ятники різних епох. Якщо ці діячі, звичайно, не нищили власну та інші країни і світ.
Ось Гітлерові, наприклад, у Німеччині пам’ятників нема. Бо гітлеризм визнаний Нюрнберзьким трибуналом злочинною ідеологією і практикою.
А ні ленінізм, ні сталінізм, ні більшовизм взагалі подібним чином світом не тавровано.
Тож українці втомилися чекати референдумів та рішень місцевих громад і заходилися самі ламати і знищувати символи антиукраїнства.
Вчиняючи при цьому, з точки зору українського законодавства, незаконні дії з елементами вандалізму.
Що поробиш – війна. І білі рукавички багато хто ховає до кращих часів.
Правда, прийняті нещодавно Верховною Радою України закони про декомунізацію вже підводять під подібні процеси певну законодавчу базу.
Отож, процес переформатування, демонтажу та знищення антиукраїнських символів невдовзі прискориться.