Кіборг із позивним Араб розповів про службу в охороні арабського шейха, оборону Донецького аеропорту та про будні на війні.

На фронті з автоматами в руках опинилося чимало непересічних особистостей. Кожна моя поїздка на Донбас супроводжується знайомствами з цікавими та сильними людьми. Не раз ловив себе на пафосній думці про те, що на Донбасі зараз цвіт нації, найкращі сини України.
Із Сергієм ми познайомилися не на сході, а вже у Львові. Ще до нашої зустрічі я чимало чув про нього. Історія його життя нагадує сценарій голлівудського бойовика: військовий із багаторічним стажем поїздив світом, до літа минулого року працював в охороні арабського шейха. Але коли почалася війна, покинув своє тепле й грошовите місце й повернувся у лави української армії на перлову кашу й зарплату у гривнях. Одразу ж потрапив у саме пекло– в Донецький аеропорт, коли там було найгарячіше. Спілкуючись у мирному Львові, складно уявити, скільки ця людина пережила за останні місяці. Сергій усміхнений, з почуттям гумору… Ось очі лише втомлені і, як здалося, сумні.
Читайте далі розповідь Сергія, якого на Донбасі знають під позивним Араб, про своє життя і війну за Схід України:
– Так, справді, я працював у королівстві Саудівська Аравія. Як я туди потрапив? (Усміхається.) Про це давайте не будемо. Працював у службі безпеки шейха. У серпні минулого року приїхав у відпустку додому. Як виявилося, на мене вже чекала повістка у воєнкомат. За день пройшов медогляд, після чого отримав скерування у 80-ту львівську бригаду ВДВ. Зателефонував на роботу, а мені було сказано: «Ми все розуміємо, це– джихад– священна війна. Тому контракт не розриваємо, повернешся після закінчення війни».
Упродовж 2,5 місяця ми перебували на полігоні в Старичеві, а потім вирушили на схід для виконання бойового завдання. Що стосується ВДВ, то до війни ми не були готовими. По той бік за цей час було накопичено багато боєприпасів, зброї, військової техніки. Усе це потрібно було десь використовувати, ось вони це й роблять зараз. Але за силою духу вони поступаються нам, особливо патріотичній львівській 80-тій бригаді.
Ще з часів навчання у військовому училищі у мене є багато друзів з різних куточків земної кулі. Є колеги і в Росії: з кимсь спілкуємося, з кимсь перестали. Знаєте, настрій у моїх знайомих росіян суттєво змінився упродовж листопада-грудня. Раніше вони були впевнені у тому, що роблять благородну справу, але потім їхня думка кардинально змінилася. Вони побачили перемир’я, події в Донецькому аеропорту, почали частіше отримувати «вантаж 200». Це все спонукало їх переосмислити події на Донбасі.
Я був старшим на трьох ротаціях у Донецькому аеропорту. На об’єкт ми заїжджали через блокпост сепаратистів. Звісно, спілкування не було. Я тільки спостерігав за ними. Ополченців із місцевих дуже мало, більшість бойовиків– росіяни з характерним для них акцентом. Не секрет, що найманці на Донбасі отримують близько 250 тисяч рублів на місяць. Вони воюють за гроші, а тому приречені на невдачу. Ми ж воюємо за свою Батьківщину, за рідну землю, тому за нами– перемога. На сепаратистському блокпосту в нас усіх скреготіли зуби: це ж– ворог, а ми змушені проходити їхній пост, вивертати рюкзаки, кишені. Із посмішкою дивилися на те, як вони крали наші сигарети, печиво, цукерки, бувало, й пачку патронів могли поцупити. Це викликало сміх у наших солдат. Звісно, було принизливо бути в такій ситуації, а з іншого боку, ми переконувалися, що сепаратистам несолодко, у них є великі проблеми з постачанням. У нас же таких проблем не було: все мали для життя. Звісно, не жирували, але з продуктами проблем не було. Зрештою, на обід там особливо й часу не було: постійно на постах, в напрузі. Було важко.
Події у Донецькому аеропорту 16 січня назвали «Сталінградом». Не ми, хто там був, вигадали таку назву, а інші люди. І це правда… Бойовики застосовували проти нас газ, спершу перцевий, а потім якийсь не відомий для мене. 15-го була танкова атака, щоб зруйнувати стіни та забезпечити прохід сепаратистам. 16 січня був багатогодинний бій– із 7.30 до 16.30. Тоді сепаратисти застосовували всю наявну артилерію. Ми гідно тримали оборону, прийшлося приймати вогонь на себе. 17, 18, 19 січня також тривали бої, але вже не такі інтенсивні. А вночі 20 січня відбувся підрив того терміналу, який ми охороняли. Вибухівку заклали на першому поверсі. Внаслідок цього під завалами опинилося багато наших хлопців. Не можна про цих хлопців забувати, вони– наші герої. Те, що пережив 16 січня 2015 року, ніколи не забуду. Не скажу, що не боявся. Не боїться тільки псих. Боявся за людей…
Доцільно чи не доцільно жертвувати людьми задля якогось аеропорту– ми це між собою не обговорювали. Ми не думали про те, що краще все підірвати й відійти. Я– українець, військовий і не можу зрозуміти, як можна поступитися ворогу хоча б сантиметром своєї землі. Для нас Донецький аеропорт– це територія України, і віддавати його без наказу ми навіть не думали.
Варто чи не варто запроваджувати воєнний стан? Вважаю, що варто. Потрібно, щоб усі зрозуміли: в Україні триває війна і потрібно консолідувати зусилля для перемоги. Ізюм є крайньою точкою АТО. Потім Чернігів, інші міста. Усюди веселощі, люди живуть звичним мирним життям. У Львові цього менше, менше, ніж у Києві, Дніпропетровську. Історично так склалося, що Захід найбільше переживає за Україну. Це помітно й за волонтерським рухом. Допомагає уся Україна, але найбільше Західна. Без волонтерів нам би було дуже складно: не було б у нас сучасних бронежилетів, касок, термобілизни. Я дуже вдячний небайдужим людям. Конверт із листівкою від дитини творить диво, він піднімає дух солдата. Взагалі, дуже багато корисних речей отримали від волонтерів. Усе, що вони роблять, нам необхідне.
Після аеропорту я потрапив у шпиталь. Коли виписали, трохи поїздив по Україні, провідував своїх поранених побратимів. Війна їх не занапастила. Вони усміхаються, жартують. Єдине, що помітив: побратими стали мудрішими, вони побачили, чого варте життя…
У жодне перемир’я не вірю. Перше перемир’я сепаратисти використали для того, щоб підготуватися до підриву, перегрупуватися. І 20 січня вони врешті реалізували задумане. Зараз знову так зване перемир’я. Ми виконуємо домовленості, а наші вороги– ні. Хоча щодо стратегії усе роблять правильно. Нам потрібне нове озброєння, нова бронетанкова техніка, щоб відбити агресію. Зараз, думаю, увесь світ переконався в тому, чим є Росія, і зробив правильні висновки. Європа й Америка з нами. Потрібно об’єднуватися. Східний сусід зараз прийшов до нас, а потім і до них може добратися. Тому його потрібно зупинити. Дехто каже, що в широкомасштабній війні з Росією у нас немає шансів. Це неправда… За духом ми значно сильніші, у разів 3-4. Єдина проблема– бракує сучасного озброєння. У росіян є комплекс «Буратіно», міномет «Тюльпан». А в нас такої зброї немає. Але в нас є союзники, потрібно разом дати відсіч агресору.
Не вірю, що ця війна швидко закінчиться. Цей процес тривалий. Не закликаю не сідати за стіл переговорів. Але я категорично проти федералізації України. Це– наша земля, і не можна потурати ворогові.