«Коли я шукав ці хатки, із мене всі сміялися: “якийсь дурненький, хатками займається”,– розповідає про початок свого проекту вінницький художник та меценат Володимир Козюк,– А коли із цього вийшла велика тема, яка дала і повагу, і матеріал,– багато кинулося робити те саме, а пізно. Були художники, які казали: “нащо ти ці хатки малюєш, малюй якісь серйозні картини”. А потім змальовували мої ж хатки і продавали на Андріївському Узвозі у Києві. А зараз такого проекту уже жодна інша людина ні за які гроші не зробить, бо просто нема із чого».

Володимир почав фотографувати хати під солом’яною стріхою ще тринадцять років тому і зовсім несвідомо. Про те, що це буде великий патріотичний проект, він ще не замислювався.
– У 1992 році просто побачив хатку у своєму селі Чеснівка Хмільницького району,– пригадує.– Потім почав малювати етюди із хатками і зацікавився більше. Із 1996 року почав знімати їх цілеспрямовано, ще на звичайний плівковий фотоапарат. А в у 2004 спеціально купив цифровик, щоб хатки фотографувати.
А за кілька років хати під соломою художнику почали просто снитися. Після таких снів він вставав і малював побачене.
– Одного разу приснилась солом’яна хатка у Вінниці на вулиці Київській. Ну, думаю, де ж там може бути та хата? Приходжу, а вона справді стоїть. Була вкрита рубіроїдом, вітер його зірвав і оголив солому. Але сфотографувати не встиг– її через два дні розвалили. Ще був один сон. Ніби іду я сільською вулицею, а на ній з одного боку хатка і з іншого боку хатка. І снився мені цей сон кілька разів. Ну, думаю, де ж ця вулиця? Де це село? Але знайшов– у селі Житники Мурловано-Куриловецького району. Іду вулицею, дивлюсь: одна хатка, друга, за поворотом третя, четверта. Не зовсім так, як у сні. Але ніколи мені більше так не траплялося, щоб ціла вулиця була із солом’яних хаток.
Володимир не шкодує, що стільки років вкладав у цей проект свій час та кошти. Каже, воно того варте, адже унікальне.
– Сьогодні багатьох цих хат немає, зате є фото, картини. Вони зберігаються у багатьох музеях України. Це одна зі стежинок мого шляху, вона чітка, оригінальна і іншої такої немає.
Село Посохів, Муровано-Куриловецького району, 2005 рік
– Це найвідоміша хатка і найвідоміша бабка. Цю хатку мені порекомендували мої знайомі із Києва, вони родом звідти. Спочатку я малював цю хатку. А бабця, що у ній жила, лиш виглядала: то з вікна, то з-за хати. Хотів поговорити з нею, а вона: “Я така стара, нічого не знаю, не понімаю”. А тоді все-таки розговорились, каже: “Можу вам зварити два яйця, більше у мене нічого немає”.
Під час виборів у 2005 році цю бабку брали на рекламу під слоган “Голосуйте по-совісті”. То бабка була на сьомому небі він щастя, бо ж зіркою стала. Зображення із нею також висіло на десятиметровому банері на Українському домі у Києві як візитівка до проекту про Голодомор.
Село Дерешева, Муровано-Куриловецького району,
2004 рік
– Коли фотографував цю хатку, їй уже було 300 років. Це одна із двох найстаріших хат в Україні. Вона була із дерев’яного зрубу на кам’яному підмурку. Там уже і зруб був скам’янів. Я їздив у музей Пирогова у Київ, просив, щоб її перенесли. Але це коштує грошей і ніхто не захотів цим займатися. Розказував різним чиновникам різних рівнів наскільки це важливо, але усі люблять заробляти гроші, а не займатися збереженням національної пам’яті. Зараз цієї хати вже нема. У неї прогнив верх, залило дощами і вона завалилась.
– Цій хаті ще тоді було під сотню років. Це не постановочне фото. Дід якраз рубав дрова, підняв голову і я його сфотографував. Він мене ще питав: “Скільки я вам винен, що ви мене сфотографували?”. Кажу: «Нічого, то мені велика радість».
Село Вербовець, Муровано-Куриловецького району. Хата баби Наді. Фото 22 квітня 2005 року

– Це просто фантастична хатка. Я до неї разів п’ять приїжджав– і малював, і фотографував. В усі пори року, бо вона реально дуже красива– із тином, хлівом, погребом– і все під соломою. Я до неї етнографів із Києва привозив. Вони були в шоці: хатка музейна, а в ній живуть. Коли зібрався фотографувати, був квітень. Встаю зранку, – іде сніг, поки доїхав– ще більший пішов. От і вийшло– на деревах зелень, а під снігом.
Теплицький район, 2006 рік
– У цій хатці жила справжня бабка-філософ. Її в селі дивною вважали, а для мене– цілком нормальна. Позувала мені для фото. Вона розказувала про депутатів: “Вони жадні, людей ображають. Від того хворіють діабетами, раком, потом гроші викидають на лікування. А я живу собі у хатці, нікого не ображаю і мені добре”. Вона свою хату сніпками сама накривала. Якесь таке хитромудре знаряддя придумала, що ці сніпки з допомогою мотузки і важеля самі на дах вилітали. Вона потім вилазила і прив’язувала їх. В неї на городі ще купа сніпків стояло. Ще на дві хати вистачило б.
Село Рубань Немирівського району, 2009 рік.
Хата баби Марти
– У цьому селі жила бабуся моєї дружини, так я і знайшов цю хатку. Бабця Марта– така манюсінька була. І хлівець на дворі такий же маленький і двері вхідні. Розказувала, що того року, як я у неї був, до неї в хату залізли сусіди. Крупу забрали. А вона залізла під ліжко, щоб її не забили.
с. Наддністрянське Муровано-Куриловецького району
– Одна із найкращих хаток: побілена, сніпками обкладена. Вона із двох половин складалася. В одній жила бабця, що на фото, із дідом. А інша половина– то був хлівець. Там жив собака.

Село Посохів, Муровано-Куриловецького району, 2005 рік	Село Дерешева, Муровано-Куриловецького району, 2004 рік
Село Вербовець, Муровано-Куриловецького району. Хата баби Наді. Фото 22 квітня 2005 року	Теплицький район, 2006 рік
Село Рубань Немирівського району, 2009 рік. Хата баби Марти	с. Наддністрянське Муровано-Куриловецького району
Село Котюжинці, Калинівського району, 2004 рік	Село Дерешева, Муровано-Куриловецького району, 2004
Село Чернятинці, Калинівського району, 2010 рік	Село Вівсяники, Козятинський район
Село Вербовець, Муровано-Куриловецького району	Село Якимівка, Оратівського району, 2004 рік. Хата діда Миколи