«Понад десять мільйонів росіян живуть у двох державах, розміщених біля наших кордонів… Не може бути сумнівів, що політичне відокремлення від Росії не повинно привести до позбавлення їхніх прав, точніше, основного права – на самовизначення. Для світової держави нестерпно усвідомлювати, що брати за расою, які підтримують її, зазнають найжорстокіших переслідувань і мук через своє прагнення бути разом з нацією, розділити її долю. У інтереси Російської Федерації входить захист цих росіян, які проживають уздовж наших кордонів, але не можуть самостійно захистити свою політичну і духовну свободу».

Кому належить ця демагогічна сентенція? Будь-хто сьогодні, не роздумуючи, відповість: «Владіміру Путіну». Насправді цитата належать Адольфу Гітлеру. У ній лише слово «німці» замінено на «росіяни», а «Райх» на «Росію/Російську Федерацію». Саме з цих слів нацистського фюрера, промовлених ним 20 лютого 1938 року, по суті й почалася Друга світова війна…
Найприкметніше те, що нова військова доктрина путінської Росії дозволяє їй напасти, як і колись Гітлеру, на будь-яку країну, де живуть росіяни. Цитуємо 22 статтю військової доктрини: «Російська Федерація вважає правомірним застосування Збройних Сил, інших військ і органів для відбиття агресії проти неї та (або) її союзників, підтримки (відновлення) світу за рішенням Ради Безпеки ООН, інших структур колективної безпеки, а також для забезпечення захисту своїх громадян, які перебувають за межами Російської Федерації, відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права та міжнародних договорів Російської Федерації».
Російський політик Борис Нємцов іронізував: «Напишуть громадяни, що живуть в Гомелі або Астані, лист Путіну, як їх Лукашенко і Назарбаєв затискають, а він, з посиланням на 22 статтю, візьме і надішле їм війська. Нового в цьому нічого немає. Гітлер теж окупував Судети, захищаючи німців. Але тепер для росіян, що живуть за кордоном, Путін створив величезні проблеми. На них будуть дивитися як на джерело постійної військової загрози. Навряд чи наші співвітчизники цьому раді». Але ми наразі не про це…
В інтерв’ю швейцарській газеті «Neue Zurcher Zeitung» (http://www.nzz.ch/international/starke-armee-ermoeglicht-politische-loesung-1.18464991 ) від 20 січня Петро Порошенко повідомив, що «зі серпня до січня я збудував дуже сильну армію». Так і написано: «Von August bis Januar habe ich eine sehr starke Armee aufgebaut». І далі: «Наші війська стоять на кордоні з Росією, російські війська стріляють з артилерії по наших солдатах, які сидять там і п’ють каву («die dort sitzen und Kaffee trinken»). І ми не відповідаємо на обстріл, щоб уникнути провокацій».
Ці доволі контроверсійні відповіді українського президента швейцарському журналістові пригадалися, коли після кількох днів невпинних боїв наші солдати, які насправді не сиділи і не пили каву, а мужньо оборонялися, були змушені залишити Дебальцеве. У високих політичних кабінетах операцію назвали передислокацією, хоча самі вояки жорстко критикують командування АТО і ЗСУ за те, що отримали запізнілий наказ про відхід – якби це рішення ухвалили раніше, то кількість жертв була б незрівнянно меншою. Одне слово, маємо черговий провал Мінської угоди про припинення вогню в Україні. До речі, у розвідці є непорушне правило: якщо ситуація повторюється двічі, то це вже система…
П’ятнадцять років тому журнал «Національна безпека й оборона» надрукував актуальну й нині статтю Збіґнєва Бжезинського «Україна та Європа». В ній колишній радник президента США з національної безпеки звернув увагу на роль військовиків, коли треба рішуче визначитись: «Дуже важливо пам’ятати про особливу роль військовиків. На мій погляд, українські військовики мають її відіграти. <…> Військовики краще, ніж будь-хто в політичній системі України, усвідомлюють національні, а не егоїстичні (регіональні або економічні) інтереси, як це властиво значній частині політичної еліти України. Військовики – оборонці національних інтересів. Отже, вони – гаранти української незалежності. <…> Військовики, які більше, ніж будь-яка інша галузь державного управління, відчувають мотивацію патріотизму та службового обов’язку, можуть прищеплювати та пропагувати етику протидії корупції. <…> Військовики – це останній засіб на випадок, якщо політична система стає неспроможною функціонувати. Потенційно військовики є тим державним інститутом, який може зробити (і якому, можливо, доведеться зробити)… – захистити державу, якщо їй загрожують ізсередини, тобто, не зовнішній ворог, а внутрішня руйнація або корупція».
Слушні думки. Але Збіґнєв Бжезинський, вочевидь, найперш керувався критеріями американської військової доктрини. Бо для Української держави тодішня її військова доктрина по суті нічого не означала. Це був формальний текст, який не передбачав від кого, насамперед, доведеться захищатися, яке озброєння треба мати, скільки, виходячи з реальної доцільності, має бути особового складу. У тогочасній українській військовій доктрині навіть теоретично не припускалось, що Росія може виступити в ролі «головного противника».
Натомість, підполковник Ярослав Горошко, бойовий офіцер, Герой Совєтського Союзу, український патріот (один із майбутніх фундаторів ГУР МО України, який трагічно загинув під час тренування 8 червня 1994 року за не зовсім прояснених обставин), дуже добре усвідомлював суть поняття «головний противник». Як заступник командира Із’яславської бригади спецназу, він «у чоло» запитував офіцерів, що зголошувались служити в елітному формуванні: «З москалями воювати будеш?»
Чи буде однозначно зафіксовано в новій редакції військової доктрини, хто саме є «головним противником» для Української держави? Принаймні, її Верховний головнокомандувач у своїй риториці використовує евфемізми: агресор, противник, терорист…
«Коли ми обрали таку фабулу, що війни не існує, а є АТО, Росія дуже вправно реагує на це. Вона запитує: при чому тут ми, чому нас звинувачують, що ми розв’язали агресію – жодної агресії немає, Україна сама визнає, що вона веде війну з терористами, які там завелися» (Григорій Перепелиця, конфліктолог, доктор політичних наук http://www.radiosvoboda.org/content/article/26798031.html ).
12 січня Петро Порошенко заявив: «Я – президент миру, а не війни. І розумію, що не існує воєнного вирішення проблеми окупованих російськими військами і проросійськими терористами Донецька й Луганська».
Таке твердження доволі суперечливе. Як і контроверсійна заява українського президента на майдані Незалежності в Києві 18 січня під час молебню за жертвами теракту у Волновасі. Мовляв, «ми не віддамо жодного клаптика української землі». За період так званого «перемир’я», формально започаткованого в Мінську восени минулого року, Україною втрачено понад 500 кв. кілометрів. І вельми сумнівно, що після 15 лютого 2015-го цю територію, захоплену проросійськими бандформуваннями, вдасться швидко повернути.
Свого часу для Вінстона Черчилля приводом для відставки стала втрата Сінгапуру. Щоправда, король Георг VI відставку не прийняв. Але це так, до слова.
З часів служби офіцером у моїй пам’яті закарбувались основні мілітарні правила, критерії та закони. Ось лише деякі з них. Командир приймає рішення одноосібно. Отримавши бойове завдання, з’ясовує його, оцінює ситуацію, приймає рішення, віддає бойовий наказ і організовує взаємодію. Ухвалення рішення – це складний розумовий процес, пов’язаний з вивченням, зіставленням та оцінкою великої кількості фактів, як правило, в край обмежений час. Під оцінкою ситуації розуміється сукупність умов, у яких належить діяти підрозділу при виконанні бойового завдання. Ситуація визначається складом, угрупуванням і характером дій супротивника, своїх військ, сусідів, соціально-класовим складом, політичним настроєм населення, порою року і доби тощо…
Ці та інші правила/вимоги військової служби, мілітарного побуту суттєво відрізняються від ретельно апробованих принципів менеджменту навіть у величезній та цілком успішній приватній корпорації. Бо, згідно зі законами збройної боротьби, тактика підпорядковується оперативному мистецтву, а не навпаки. Владімір Путін, для якого стратегічною метою є ліквідація Української держави (а перед тим повернення її до позаблокового статусу, унеможливлення інтеграції в ЄС і НАТО) це добре розуміє, відтак, і чинить. На відміну від київської політпартеліти.
Українському президентові, як Верховному головнокомандувачу, вже давно треба було створити ставку ВГК. Бо, згідно з ч. 2 ст. 102 Конституції України, саме президент виступає гарантом територіальної цілісності України. На нього покладений обов’язок забезпечення недоторканності зовнішніх її кордонів, припинення будь-яких спроб розчленити територію України чи відокремити якусь її частину. А ще вимагається від нього розуміння складних соціально-психологічних процесів в умовах неоголошеної війни: розшарування суспільства на прибічників й супротивників військового розв’язання назрілих проблем і тих, хто виявляє байдужість до подій, соціальна психологічна єдність суспільства тощо.
В одному з текстів (Why Ukraine Is Losing – Чому Україна програє), оприлюдненому 17 січня 2015 року на сайті The XX Committee intelligence, strategy, and security in a dangerous world (http://20committee.com/2015/01/17/why-ukraine-is-losing/ ), читаємо: «Петро Порошенко має хороші наміри, але він – не військовий лідер. Якщо він не може вести війну, то повинен піти у відставку на користь тих, хто може. Щонайменше, Київ має очистити Генеральний штаб від шахраїв, некомпетентних і симпатиків Росії». Помовчимо?
Україна зараз неспроможна скористатися хорватським досвідом відновлення державного кордону зі Сербією впродовж чотирьох-п’яти днів – Петро Порошенко, обіцяючи на президентських виборах якнайскоріше досягнення миру, явно переоцінив власні здібності й можливості.
«Для реалізації хорватського плану треба мати президентом не пана Порошенка, а генерала Туджмана. Він, як професійний військовий, будучи президентом, розумів, що шляхом миротворчих операцій чи якогось іншого формату неможливо відновити територіальну цілісність Хорватії. Це було головним принципом. Україна, натомість, обирає мінські формати, в яких ідеться про те, що ми відмовляємося від воєнних засобів вирішення цієї проблеми – відновлення територіальної цілісності – й застосовуватимемо виключно дипломатичні засоби» (Григорій Перепелиця, конфліктолог, доктор політичних наук).
Інакше кажучи, для перемоги на всіх фронтах (мілітарному, економічному, дипломатичному) насамперед потрібна політична воля найвищого керівництва держави.
Учасникам всесвітнього економічного форуму в Давосі Петро Порошенко пояснив: «У нас буде чітка стабільна ситуація, коли Росія закриє свій кордон і виведе всі свої війська з української території».
Слушно. Але як заявила в Брюсселі 12 лютого президент Литви Даля Грибаускайте, основну частину розв'язання конфлікту (контроль за кордонами) не було погоджено і не було вирішено. Тож 400-кілометрову ділянку кордону з РФ Україна не контролюватиме невизначений термін.
А це означає, що миру не буде. Можливо, буде хистке перемир’я. Після перемовин «нормандської четвірки» у Мінську стверджувати про остаточне й повномасштабне політичне врегулювання українсько-російського конфлікту більш ніж проблематично. Вельми сумнівно, що до кінця 2015 року контроль на державному кордоні буде відновлений у повному обсязі.
Роджер Коен, оглядач «The New York Times», 9 лютого зазначив: «Москва розуміє єдину мову: протитанкові ракети, протибатарейні радари, розвідувальні дрони. Підсилення українського війська цим та іншим озброєнням змінить аналіз витрат і результатів Путіна. Є ризики, але жодна політика не позбавлена ризиків. Згадаймо, що Україна відмовилася від понад 1800 ядерних боєголовок в обмін на знехтуване Росією зобов'язання 1994 року щодо поваги українського суверенітету та кордонів. Поза сумнівом, Україна заробила право на щось більше, ніж прилади нічного бачення. У нинішній дипломатії Заходу стосовно України забагато ілюзій і замало реалізму» (http://www.nytimes.com/2015/02/10/opinion/roger-cohen-western-illusions-over-ukraine.html?_r=0 ).
І справді. Сьогодні завдяки високотехнологічному озброєнню можна розв’язувати стратегічні й високі політичні завдання, оминувши тактичні й оперативні.
Карл Густав Маннергейм у своїх мемуарах згадує, як під час Зимової війни 1939-1940 рр. Захід усіляко допомагав Фінляндії в її оборонній війні проти СРСР. Агресор був виключений з Ліги Націй, усіх її членів закликали надати фінам будь-яку можливу допомогу. При цьому, Маннергейм зазначає, що рекомендації Ліги Націй не мали б жодного значення, якби Фінляндія не витримала оборону. І коли всі побачили, як відчайдушно захищаються фіни, то у західних держав з’явилася зацікавленість у підтримці Фінляндії. Президент Рузвельт у публічній заяві висловив і свою позицію, сказавши, що «уряд і народ Фінляндії можуть пишатися своїми діями, які викликають у народу й уряду США повагу і найтепліше співчуття».
Сполучені Штати припинили імпорт найважливішої сировини та промислової продукції до Совєтського Союзу, надали Фінляндії кредит у 30 мільйонів доларів. Великобританія здійснила постачання ста винищувачів і літаків-розвідників, двох десятків бомбардувальників «Бристоль-Бленхейм». Із Франції переправили тридцять винищувачів «Моран». Ці ж країни, згадує Карл Маннергейм, надали велику кількість зброї для піхоти та артилерії, а ще – міни й торпеди, засоби зв’язку та інженерне обладнання. Франція надала триста безвідкатних гармат і велику кількість снарядів. Зі Швеції надійшло 80000 гвинтівок і 500 одиниць автоматичної зброї, 85 протитанкових гармат і 112 польових гармат, 104 зенітки, 300000 артилерійських снарядів і півмільйона патронів, 25 літаків, пальне, різноманітне обладнання… Надавали допомогу Бельгія, Італія та Угорщина.
Загалом, сьогодні Україна спроможна забезпечити себе зброєю та військовими технологіями лише на 35-40%. Однак, Європа оголосила негласне ембарго на постачання будь-якого озброєння в Україну.
Це стверджує радник очільника МВС, народний депутат Антон Геращенко. Так, Чехія, яка постачала капсули для пістолетних патронів, відмовилась від цих постачань. Збройну оборудку на 5 мільйонів євро зірвала Боснія і Герцеговина. Проти постачання зброї в Україну виступили Іспанія та Китай. Великобританія, Німеччина, Угорщина й Франція також заявили, що не постачатимуть зброю в Україну. І це в той час, коли Росія, не криючись, завозить на Донбас важке й легке озброєння та різноманітні матеріально-технічні ресурси. Тільки Литва й Естонія закликали розпочати постачання зброї Києву.  (http://korrespondent.net/ukraine/politics/3482491-evropa-obiavyla-nehlasnoe-embarho-na-postavky-oruzhyia-v-ukraynu-nardep ).
Чому таке ставлення до України? Чи не тому, що нинішній світ надто прагне комфорту? «Ми хочемо, одразу скажу це, будувати європейський світоустрій разом з Росією, а не проти Росії. Але ми не можемо відмовитися від наших принципів. Анексія Криму – це порушення міжнародного права», – заявила німецький канцлер Ангела Меркель 18 лютого під час виступу на партійному з’їзді Християнсько-Демократичного Союзу. Західні лідери радітимуть будь-якому миру. Навіть ціною здачі інтересів України. Про це, по суті, йдеться у спільній заяві сенаторів-республіканців Джона Маккейна та Ліндсі Грема, оприлюдненій 18 лютого: «Однак, західні лідери, разом із президентом США, й далі хапаються за всі можливі відмовки, щоб не дати захисне озброєння та іншу вкрай необхідну військову допомогу українському уряду. Поки президент Обама продовжує «розглядати» надання летальної допомоги Україні, Путін використовує смертоносну силу, щоб досягнути своїх військових цілей в Україні» (http://www.mccain.senate.gov/public/index.cfm/press-releases?ID=39b7014e-89d4-47c1-830a-0e393d5b197b ). Американські законодавці констатують: «Українці мають волю, щоб опиратись агресії і не просять нікого воювати за них. Вони лише просять захисників демократії дати їм засоби для протистояння наступові диктатора. Ганьба нам за те, що підвели їх (Shame on us for failing them)».
Одне слово, дотримання/сповідування лише дипломатичного курсу/шляху для Української держави не є панацеєю від територіальних, політичних та економічних зазіхань «головного противника». Якщо проросійські бандформування не дотримувались угоди «Мінськ-1», то чому виконуватимуть приписи «Мінськ-2»? Тож розслаблюватись після підписання в столиці Білорусії вельми контроверсійного документу в України немає жодних підстав і сподіватися, що в Україну буде скерована миротворча місія, яка діятиме відповідно до мандату Ради безпеки ООН, більш ніж наївно – своє право вето Росія неодмінно застосує.
Щоб не казали дипломати, у збройному протистоянні все вирішують багнети. Перетрактації з «головним противником» найефективніші після перемоги. Ми не виграємо жодних дипломатичних перемовин, якщо не матимемо сильне військо з високим моральним/бойовим духом, з переконливою патріотичною мотивацією і залізною дисципліною.
Україна нагально потребує створення Національної народної армії. З усіма питомо українськими атрибутами: званнями (стрілець, старший стрілець, роєвий, чатовий, бунчужний, підхорунжий, хорунжий, підпоручник, поручник, сотник, отаман, підполковник, полковник, генерал-хорунжий); звертаннями («пане», «друже»); ліквідацією совєтської символіки у військових частинах тощо. Ну не може рудимент імперії – пам’ятник Суворову – на території військового ліцею імені Богуна в Києві сприяти патріотизму його вихованців. Які асоціації може породити у молодих вояків назва 24-ї окремої механізованої бригади: «24-та механізована Самаро-Ульянівська, Бердичівська, Залізна, ордена Жовтневої революції, тричі ордена Червоного прапора, орденів Суворова та Богдана Хмельницького бригада імені князя Данила Галицького»?
Фахівці переконані, що навіть за нинішніх умов підготувати армію, яка стане надійним щитом для українського народу, цілком реально – в Інтернеті з’явилася інформація про створення близько двох десятків нових підрозділів ЗСУ. Щоправда, радник президента Юрій Бірюков вважає, що реформувати теперішнє Міністерство оборони майже неможливо (http://ipress.ua/mainmedia/reformuvaty_teperishnie_ministerstvo_oborony_mayzhe_nemozhlyvo__yuriy_biryukov_99426.html ).
Попри підступну, добре продуману ворогом, руйнацію Збройних сил України, все ж маємо талановитих і непідкупних полковників Болбочанів й генералів Гандзюків – славних нащадків героїв Визвольних змагань 1917-1920 рр. Жорстока війна на Донбасі неодноразово це демонструвала.
Лінійний підхід до виконання лютневих домовленостей в Мінську рано чи пізно забезпечить повернення домайданного status quo: порядок денний в Україні знову визначатиме Луб’янка через підконтрольний донецький криміналітет.
Що Україна може протиставити такій перспективі? Насамперед, розбудову власного оборонного потенціалу. Зокрема, створення потужного інформаційного підрозділу для ефективної протидії російській пропагандистській інвазії в Україні (особливо в південно-східному регіоні) та в країнах Заходу. «Карфаген» – криміналітет штучного анклаву в «отдєльних районах» Донеччини/Луганщини – має бути знищений. Для цього, насамперед, потрібна непохитна воля президента.
Паралельно слід нарощувати потенціал цивільних позовів до Російської Федерації. Коли сума претензій державних, корпоративних, приватних структур досягне певної критичної межі (кількох трильйонів доларів США – для цього є всі передумови), це може стати суттєвим важелем у перемовинах з російською стороною для розв’язання проблеми Криму та донецько-луганського анклаву мирним шляхом – у досудовому порядку.
Трохи конспірології. Ще 1 січня 2015 року видання «Блумберг в’ю» зазначило, що Білий дім вже три місяці веде таємні переговори з Росією і готовий розглядати питання Криму та Сходу України окремо (http://ukrainian.voanews.com/media/video/2582324.html ).
19 лютого «Голос Америки» повідомив, що до Вашингтона прилетів директор ФСБ Росії Олександр Бортніков (він, до речі, перебуває у санкційному списку Канади та ЄС) для участі у саміті з протидії насильницькому екстремізму, який проводиться Державним департаментом США під егідою президента. Деякі оглядачі припускають, що такий візит російського високопосадовця може бути частиною діалогу між США та Росією з приводу розвитку ситуації в Україні.
Напередодні Мінських перемовин у лютому Степан Гавриш, екс-перший заступник секретаря РНБОУ, висловив припущення: «Не виключені секретні переговори. Українське політичне керівництво може здати Донбас в обмін на якийсь сепаратний, досить крихкий мир. Може йтися не лише про захоплену терористами частину Донеччини й Луганщини, а й про втрачені землі (500 кв. км – О. Р.) під час перемир’я» (журнал «Країна», № 3, 2015).
У Романа Безсмертного, екс-посла України в Білорусі, своє бачення розвитку ситуації: «У Путіна багато інструментів. Починаючи від бізнесових інтересів Порошенка… Він (Порошенко. – О. Р.) перебуває в коридорі між позицією суспільства та позицією світу. Як бізнесмен пішов би на будь-яку угоду. Але вагається в коридорі» (журнал «Країна», № 3, 2015).