Презентація збірника «Еврика на все життя»

Завдяки випадковій зустрічі з креативною людиною (хочу зазначити, що випадковостей не буває) в середині січня 2015 р. змогла побувати в особливому  освітньому колективі. Це – Київська спеціалізована школа № 113 технологічного та спортивного профілю навчання. Все, що роблять у цій школі освітяни саме в ці  драматичні для країни дні (та й у попередні роки), вселяє позитив, оптимізм, якими і хочу поділитися з вами, шановні читачі.
Після кількох годин візиту в моє серце вселилася віра, що Україна стане такою, якою хоче бачити її народ, де, бодай, у майбутньому пануватиме справедливість; державою, збереженою її глибинним корінням: владою громади, християнською мораллю, пріоритетом способу життя, сформованого віками на основі альтруїзму, адаптації прекрасних народних невмирущих звичаїв. (До слова, спосіб давньої української толоки демонструють нині волонтери, які утримують наших воїнів, нашу Армію, яка захищає Батьківщину). Саме соками цього коріння живлять своїх учнів-вихованців педагоги школи-113. Це – любов до землі, краю, де ти народився. Це – знання та повага до її історії. Це – бажання зберегти в серці своє, національне, не приймаючи зденаціоналізовану глобалізацію. Лише 30 учителів виховують та навчають 400 учнів. Але ця школа може стати зразковим навчальним закладом патріотичного виховання (і не тільки). Її суттєва перевага перед мегашколами та відомими гімназіями в тому, що це порівняно невелика громада (раніше вживалося слово «колектив»). Тут учителі, батьки, діти добре знають одне одного, співпрацюють, називаючи себе ШКІЛЬНОЮ РОДИНОЮ. А школа – це їхній спільний ДІМ, який вони разом утримують, і куди хочеться приходити, як до гостинної оселі з хлібосольними господарями. Відчула все це на собі.

«Мозірон» та шкільна родина. Співпраця

Напевно, відчула це кілька років тому і та згадана унікальна жінка – Світлана Винограденко, яка й привела мене в цю школу 15 січня, заінтригувавши: «Хочете познайомитися з музеєм однієї української сільської родини Коломицьких, що в школі № 113?» – «Хотіла б. Але це ж така далечінь – Червоний хутір, околиця Києва?» – нерішуче відповіла Світлані. – «Як ви можете таке казати? Яка околиця? Це ж Дарницький район столиці. Ще з Княжих часів, коли каравани підходили до Києва, то на цьому кордоні падали ниць і вручали дари за право ввійти у місто. Звідсіля – «Дарниця» (місце дарунків)... Тут ще тоді починався Київ... Та й доїхати легко – станція метро «Бориспільська». Вмовила.

Шкільні «цікавинки». Виставка виробів ручної роботи учнів молодших класів до Нового року. Тризуб» роботи учня 6-А класу Валерія Бондарця та його дідуся
Виставка учнівських листів до святого Миколая дуже скромна, але вражає глибоким змістом. Діти просять миру і добра Україні, учням класу, світові

...А дружба Світлани з директором школи Наталією Щенявською, організатором і завідуючою цього музею Тетяною Коломицькою, а також з усією шкільною родиною розпочалася кілька років тому на базі спільних громадських зацікавлень та доброчинної праці. Світлана, яка запросила мене відвідати СШ № 113, є головою громадської «Міжнародної організації за збереження і розвиток народів» (МОЗІРОН – це ініціали назви організації). Девіз організації – «Роздай усім людям добро». МОЗІРОН та школа № 113 є партнерами (співпрацівниками-волонтерами) на базі спортивних та екологічних проектів, а також надання доброчинної допомоги. Ще один приклад девізу українських кооперацій – «Свій до свого по своє». Люди однієї групи крові, які, надаючи іншим допомогу, не переслідують корисливі цілі. Альтруїзм – їхній принцип. Неодноразово повторила Світлана, що кожен член нашого об’єднання – «це люди самодостатні». Маються на увазі професіонали середнього класу, які виділяють зі своїх заробітків частинку для допомоги іншим, і не тільки допомагають матеріально, а й конкретними діями, якщо статки не дозволяють. Як ось В’ячеслав Маслов, якого Світлана запросила сфотографувати наш візит і фото якого ви бачите в цьому матеріалі. «Допомагаючи іншим, ми допомагаємо самим собі». Сама Світлана віддає повну «десятину» свого заробітку на громадські справи. Ось і в цей візит обіцяла директору школи придбати комп’ютер. Як доброчинний внесок. (Вона – кандидат психологічних наук, лікар-реабілітолог, лікувальний масажист, консультант, а головне – людина щедрої душі, відкритого серця, що вміє знайти спільну мову з однодумцями – волонтерами не тільки Києва, України, а й поза її межами. А ще – мати чотирьох дітей, яких виховує з чоловіком за своїм моральним кодексом). Троє доньок – Катя, Юля та Анна – також є волонтерами та прийшли на цю зустріч.

Дещо з результатів роботи шкільної родини та її очільників

Справжнім альтруїстом такою ж є і директор цієї школи Наталя Щенявська, яка очолює навчальний заклад та підібраний нею педагогічний колектив упродовж десяти років. Між іншим, це вона, спираючись на допомогу батьків, зуміла свого часу захистити школу від рейдерського захоплення. А щоб оволодіти методами протидії рейдерству, довелося «на ходу» дистанційно закінчити Школу управління освітніми закладами.
 Саме Наталя Борисівна відгукнулася сім років тому на ідею ще однієї ентузіастки педагога-організатора Тетяни Коломицької – створити в школі музей українських старожитностей на базі експонатів її родини. Щенявська Н. Б., будучи досвідченим керівником, завбачила корисність втілення ідеї у виховному процесі.
За кілька годин, проведених у школі, переконалася: тут працюють не формально, а з повною віддачею, з душею. Результат – очевидний. Ось кілька прикладів.
Переступивши поріг школи, я побачила прозору скриньку для збору коштів для нашої Армії. На видноті – виставка учнівських виробів ручної роботи до Нового року, але на задану тему: «Єдина Україна у новому 2015 році». Шестикласник Микита зі свої дідусем вирізали лобзиком із дерева герб України... Так захотіли вони висловити стан своєї душі під Новий рік. Але основні дарунки, виготовлені руками учнів, не на виставці, а пішли за призначенням – на передову. Це – пошиті руками учениць-старшокласниць 43 пари теплих рукавиць для наших воїнів, та пічка-буржуйка, виготовлена дідусем учня 6-А класу Бондарця Валерія.
Наталя Борисівна супроводжує нас зі Світланою до музею – гордості школи. По дорозі на кожних класних дверях бачимо траурну листівку «Я – Волноваха». (Як відомо, напередодні терористи розстріляли пасажирський автобус біля містечка Волноваха. Загинуло 13 цивільних, ще 20 поранено. Вся країна перейнялася цією трагедією.). На стіні коридору – виставка листів учнів молодших класів до святого Миколая, написаних 19 грудня. Авторів багато, але жоден з них не попросив щось для себе. Наводжу зразки листів: «Прошу тебе, святий Миколаю, щоб в Україні був мир, а наш клас – найкращим у школі». Інший: «Святий Миколаю! Я тебе дуже прошу, щоб скоріше в Україні закінчилася війна. Звертається з проханням до тебе Дмитро». «Я – Єва. Допоможи захистити мир, любов. Щоб люди в усьому світі перестали воювати, не знищували все прекрасне». (Цей найдовший лист вразив найбільше глибоким, як для школярки, розумінням глобальної проблеми).

***

Всеукраїнська хвилина пам’яті

Наша екскурсія переривається сумною «Хвилиною пам’яті». Педагоги та учні зібралися разом, запаливши лампадку. Ми, гості, приєднуємося. По шкільному радіо звучить зворушливе звернення завідуючої шкільною бібліотекою, вчительки української мови Людмили Губань:
«Сьогодні, 15 січня 2015 року всі міста, містечка, селища України вшановують пам’ять загиблих від рук терористів на Донеччині. Мільйони українців о 12.00 запалять свічки і хвилиною мовчання згадають про розстріляних, ні в чому невинних людей.
Ми розуміємо, що сім’ї загиблих спіткало велике горе. Воно зачепило і кожного з нас, адже чужої біди не буває. Також розуміємо, що не повернемо вбитих, тому закликаємо всіх не залишатися байдужими та не бути осторонь трагедії.
Сьогодні люди гинуть у Волновасі, а завтра – в інших містах.
Біда, якщо її не зупинити, й надалі стукатиме у наші двері. Тільки разом, об’єднавшись, ми зупинимо загрозу рідній домівці. Пам’ятаймо: «Я – Волноваха».

Директор школи Наталя Щенявська запалює лампадку пам'яті

Наталя Борисівна виголошує: «Царство небесне та Вічна пам’ять загиблим, а нашим воїнам побажаю живими повернутися додому». Окремо адресує це побажання двом співробітницям, рідні яких воюють на Донбасі.
Відбулося коротке знайомство з педагогічним колективом. Через щиросердечну вдячність за щойно подарований шкільній родині авторський збірник статей «Еврика на все життя» повірила, що його читатимуть, а не покладуть на полицю як сувенір.
А ще по дорозі до музею Наталя Борисівна з гордістю показує... спальню, в якій щоденно відпочивають першокласники, що залишаються в школі на групі подовженого дня. В обладнанні спальні надали допомогу волонтери: ліжечка виготовив сусідній завод «Південь», шафу – скромний небагатий підприємець, а штори на вікнах – депутат... Подарованим є і піаніно – куточок відпочинку. Ось такі творчі педагоги у цій школі на Червоному хуторі.

Шкільна спальня для першокласників із групи подовженого дня

***

Скарби шкільного музею родини Гайових-Коломицьких

І ось головний сюрприз школи – справжній музей українських старожитностей. За невеликим винятком, майже всі його експонати належать трьом-чотирьом поколінням родини Гайових зі села Калита, Броварського р-ну, Київської області, що на відстані 50 км від столиці. В цьому селі народилася і педагог-організатор школи, викладач предмету «Християнська етика», автор ідеї створення музею, його хранитель та популяризатор Тетяна Гайова-Коломицька. З нею вже щойно познайомилися: приваблива, мила, усміхнена, емоційна, дружелюбна, з рисами обличчя типової українки.

Хлібом-сіллю зустрічає гостей шкільного музею родини Коломицьких його екскурсовод – учениця 9-А класу Дарина Коломицька	Дарина у вбранні своєї бабусі та прабабусі (зліва) виконує колядку «Нова радість стала»

Переступивши поріг, я побачила ще один сюрприз (як для гостей), а насправді – доречну як для цього музею демонстрацію всесвітньовідомого нашого народного звичаю: зустрічати гостей хлібом-сіллю. В старовинному українському строї учениця 9-А класу Дарина (як потім виявилося – донька Тетяни) вручає на рушнику мені – представниці закордонної української преси – цієї ночі спечену запашну паляницю, промовляючи слова: «Гостей дорогих ми вітаємо щиро // Стрічаємо хлібом, любов’ю і миром //. Хай буде достатком та хлібом багата // Родина вся ваша і вся ваша хата!»
А оскільки це ще Різдвяні дні, то Даринка співає для нас колядку «Нова радість стала». (Наступного дня запрошена для участі в концерті, який проводитиме Київрада).

Директор музею Тетяна Коломицька з великим пієтетом розповідає про скарби музею

А далі – презентація експонатів та коментарі директора музею. Вражаюче! Скільки речей зібрано із сільського побуту! Який неоціненний скарб містить він! А все почалося з того, що десь близько десяти років тому мати Тетяни – Ірина Гнатівна – вручила їй своє українське весільне (1953 р.) вбрання з проханням зберегти його, а саме – бабусину сукню та корсетку і мамину сорочку, вишиту в 50-х роках минулого сторіччя. А батько Володимир Петрович з таким же проханням виніс в’язанку старовинних церковних книг 1840 року видання (прадід був церковним дяком). З цих прохань і з’явилася ідея створення музею родини, всі стіни та долівка якого заповнені старовинними речами побуту та прикладного мистецтва (див. фото). Переступивши поріг цього музею, потрапляєш в атмосферу села кінця ХХІ-початку ХХ сторіч.


У центрі на окремому столі – духовний скарб родини – об’ємний «Кобзар» Тараса Шевченка 1939 р. видання. «Мати знає багато з «Кобзаря» і донині, а я у важкі хвилини запалюю лампадку і читаю, надихаючись і вдихуючи його запахи...» – каже пані Тетяна. А далі – по колу. Зупиняємося лише біля деяких експонатів. А всіх – сотні...

Центральне місце – для «Кобзаря» Тараса Шевченка видання 1939 р.	Багатостраждальна «довга ступа», яка «вижила» на згарищі спаленої в час війни хати

На видноті – виставка подарованих церковних книг... Фото прабабусь Одарки і Мотрі.
Довбанка (подарована дідом Наталії Щенявської) з липи для зберігання меду (вперше дізнаюся, що діжечка з липового дерева не вбирає сторонні запахи і не віддає свої. Ось чому в ній зберігають мед).
Два корита (ночви). В одному – з верби, яка вважається символом життя, купали діток. У другому – звичайному – прали білизну.
Діжка (низька, широка), в якій замішували тісто для хліба. Знакова діжка, тому що в ній замішували тісто на весільний коровай (1953) матері пані Тетяни.
Ручна дерев’яна ступа, в якій збивали олію... (Це – подарунок музеєві від вчителя математики Петра Овсієнка).
Личаки з лика, функція яких дуже оригінальна. Їх одягали на взуття, коли в болотах збирали ягоду морошку. В них не тонули у болоті, а взимку, обливши водою, використовували як міні-лижі. Ці личаки – подарунок від вчительки початкових класів Майї Головань.
Далі – фронтова частина сільської печі зі залізною затулкою. Поряд – рогачі, лопата, якою «закидали хліб» на черінь для випічки. А ще – бабусин горщик – справжня реліквія, уже з дірочками зверху від старості і перев’язаний бабусею дротом вгорі по поливаному обідку, щоб не розсипався і зберігся якнайдовше. Тут же – рушник «утирач» зі скромною вишивкою, якому... 120 років! Ним витирала господиня руки, пораючись біля печі. Це подарунок музеєві від сім’ї Винограденків з їхнього родинного спадку.
Поряд із піччю на круці (від «крук») висить дитяча люлька, в якій колисали дітей зо три покоління родини Гайових, зокрема, і пані Тетяну. Це справжня люлька, не муляж! А ще – два «солом’яники» – продовгуваті кошики, сплетені із соломи. У них хлібороби сипали посівне зерно, одягали на шию за допомогою паска і вручну засівали поля...
І ще одна унікальна, раритетна річ – гордість музею – справжня «довга» ступа», яку, до слова, добре пам’ятаю зі свого сільського дитинства. В ступі товкли зерно для куті (обдирали шкірку з пшениці). «В цій, – каже Тетяна, – товкли навіть мак для куті». (А ось у нас, на Вінниччині, для маку використовували макітру з макогоном). Ця ступа виготовлена дідом Тетяни Гнатом наприкінці 30-х, уже після Голодомору, і має свою унікальну долю. Коли їхнє село окупували німці у Другу світову війну, то спалили його вщент. Селяни переховувалися в лісі до звільнення. А коли бабуся Єфросинія (дід уже загинув на той час) роздивлялася згарище своєї хати, то під кущем калини знайшла лише трішки пошкоджену, але «живу» ось цю ступу.
І центральний збірний експонат музею – покуття – святе, почесне місце кожної сільської хати за столом, в кутку під іконами. В музеї ж покуття займає центральну стіну. На ній – дві ікони під рушниками, походження яких невідоме. Це – подарунок вчителя математики цієї ж школи (до слова, з єдиним записом у трудовій книжці, коли прийшов сюди на роботу) Петра Овсієнка. А під ними – ще один дарунок – невеличка стилізована іконка святої Матері авторства Ірини-доброчинниці з організації Світлани Винограденко. Цінність цієї ікони в тому, що два роки вона «вимолювалася» в Київській лаврі (вбирала відповідну енергетику, яку випромінює в музейній кімнаті). Тут же дідух – великий сніп пшениці, зібраний на обжинки. Його виготовив чотири роки тому вже покійний батько Тетяни – Володимир Гайовий.
Оскільки я завітала в гості у різдвяні дні, то Тетяна розповіла, як відбувався Святвечір у їхній родині кожного 6-го січня. Ця сімейна традиція настільки ексклюзивна, що розповідь про неї записала окремо і подаю в скороченому варіанті окремою вставкою «Святвечір у родині Гайових на Київщині». Думаю, запис може стати в пригоді комусь із наших заокеанських учителів україністики та їхнім учням.

***

Підсумовуючи, зазначу: дуже важливим є те, що тут, у цій атмосфері, відбуваються уроки «Християнської етики» для учнів 1-4 класів, які, повторююся, проводить пані Тетяна(4,5 години на тиждень). Заняття розпочинаються з молитви «Отче наш». А вивчають десять Божих заповідей – моральний кодекс поведінки і, звичайно, доступне для них вибране з Біблії. Тетяна Володимирівна вміє захопити дитячі душі щирістю, випромінюванням власної духовності, доступністю викладу.
І ще одне важливе: цей музей, як висловилася пані Тетяна, «завжди живий», бо кожної днини відкритий навстіж, кожної днини його відвідують учні поодинці і групами, батьки, гості. Він настільки унікальний, багатий експонатами, своєю енергетикою Добра і Любові, результатами свого «життя», що вартий уваги державних музеєзнавців, їхніх коментарів та популяризації на рівні столиці і навіть країни.
Низький уклін подяка та побажання Многая літ Ірині Гнатівні Гайовій та її доньці пані Тетяні за надзвичайно цікаві, збережені та подаровані експонати для музею, які допомагають знати та цінувати наші народні скарби. Щира подяка й ентузіастам-організаторам: директору школи – пані Наталі та засновнику й керівникові музею – пані Тетяні.
А також хочу зазначити: саме в стінах цього музею переконалася, що все, що робиться доброго, цінного для людей – це результат діяльності (внесків) гурту, громади, громадської толоки. Це – результат безкорисливого внеску кожного. Адже й організація хвилини пам’яті цього дня, і свіжоспечена паляниця, і кутя, і навіть картопля гаряча на швидкий полуденок і, нарешті, організація цього візиту пані Світланою, й оперативна організація прийому пані Наталею – це і є ідея безкорисливої віддачі себе іншим, на якій побудована нині всеукраїнська волонтерська праця на противагу ідеї «вільного ринку»: «Будь-яка праця має оплачуватися купюрою», всупереч сучасним багатіям-товстосумам, що тремтять за своїми мільярдами-мільйонами, як гобсеки.

Музей притягує до себе творчих дітей. Енергійна, допитлива і часта відвідувачка музею учениця 2-А класу – Поліна Бондар – залюбки продемонструвала гостям на прощання модний брейк-данс

Стверджуємо, створюємо, зміцнюємо місцеві громади

Ще більш узагальнений висновок. Дуже мудро і патріотично вчинила Наталя Щенявська, яка ціною надзусиль зуміла зберегти цю школу від рекету власника якогось невідомого приватного свіжоспеченого комерційного інституту. Хвала тим, хто підтримав її у цій боротьбі. Якби розподілили дітей по різних школах району, вони стали б сиротами після життя в шкільній родині, що сформувалася тут.
І не дай Боже повернутися до подібної практики в результаті урядових адміністративних реформ, що передбачають злиття шкіл, а декларована децентралізація насправді може стати ще більш централізованою. Громади знизу мають право облаштовувати своє життя самі – по горизонталі. Школа № 113 повинна залишатися такою ж ефективною низовою громадою. Зичимо успіху в самовідданій праці цій шкільній родині.
Ось такі думки та асоціації викликали відвідини цієї Родини – громади на території Дарниці міста Києва, де можуть не тільки приймати дари, а й щедро їх вручати, як це зробили освітяни школи для кореспондента «Часу і Подій», який об’єднує українців по обидва боки океану.

Традиція святкування Святвечора у родині Гайових (у селі Калита, на Київщині)

(авторський переказ з оригіналу

Тетяни Коломицької)

Ще до сходу першої зірки, коли можна розпочинати вечерю, вся родина – батько, мати,троє дітей – збираються у святково прибраній хаті. Мати вітає дітей: «Тиха ніч, свята ніч. Сьогодні Пресвяте немовлятко народилося!»
(Залишилася родині повчальна настанова однієї з бабусь: вся родина має зібратися в цей вечір разом, бо той, «хто одіб’ється у Святвечір, блукатиме цілий рік»).
Тато йшов до худоби, годував її, собак та котів. Бо є повір’я: у Святвечір тварини мають змогу розмовляти і можуть поскаржитися Ісусу Христу, якщо господар їх недоглянув.
Тому він їх задобрював, розмовляв з ними і лиш тоді йшов до хати. У руках ніс дідух – (сніп пшениці) – і ставив його на покутті – це «на врожай та достаток».
Вітав родину: «Дай Боже здоров’я!» Родина відповідала: «Помагай Боже! А що несеш?» – «Несу злато, щоб увесь рік був багатий».
Далі, перехрестившись, віншував родину такими словами: «Віншую вам щастя, здоров’я, зі Святим вечором, щоб ви у щасті й здоров’ї ці свята провели та других дочекались – від ста літ до ста літ, поки Бог назначив вік».
Тато готує кубельце зі сіна для куті.
Мама кладе гроші в рукавиці (щоб водились), несе кутю на покуть, приказуючи: «Несу кутю на покуття, узвар на базар» (тричі). Дітки в цей час мукають, квокчуть, іржуть, крякають, щоб уся ця живність водилася.
А потім мати всіх за вуха, за чуби тягала, щоб здорові були та розумні.
Перед тим, як сідати за стіл, тато казав: «У Святвечір треба всім помиритись, щоб не було сварок у новому році». Підходив до мами, обіймав її, тричі цілував та промовляв: «Люба моя! Вибач мені, якщо я скривдив тебе цього року, і дякую за тепло і ласку, за діток».
Мама йому відповідала: «Бог простить, і я тобі прощаю. Дай Боже єдиною родиною дочекатись наступного Різдва».
Тато підходив до дітей і казав: «Підійдіть, діти, до батьків, попросіть вибачення, поцілуймося і помиримось». Всі цілувались.
Наймолодший із дітей оголошував, що зійшла перша зірка, і тоді тато казав: «Отож, славна моя родино, час і за стіл сідати».
Мати просила перед тим, як сісти на лави, здмухнути, щоб, не дай Боже, не сісти там на померлу душу. Й оголошувала: «Зараз помолимось, діточки, за тих, хто в дорозі, за тих, хто не з нами зараз, за воїнів наших. Читає «Отче наш…» і закінчує словами: «Хай і Господь милує нас, і має нас у своїй опіці на кожному кроці, а всім померлим зішли, Боже, царство небесне, раювання в небі. Будьте здорові і зі Святим Різдвом! Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь».
Вся родина сідала за стіл, на якому було 12 пісних страв. А розговлялися кутею, промовляючи: «Перша ложка – на приплід, друга ложка – на врожай, третя ложка – на кількість роїв».
А далі найменший із діток гукав Мороза: «Морозе, Морозе, йди кутю їсти!» І ставив кутю на підвіконня. Щоб він не морозив худобу та озимину.
Після вечері мати просила дітей нести кутю хресним батькам і колядувати їм. У цей пізній час колядники ходили від хати до хати.
P. S. У родинному архіві записані та збережені тексти багатьох колядок та примовок для них, записаних Тетяною Коломицькою.