У своєму приватному архіві я щойно віднайшов лист 9-річної давності від свого приятеля зі США за походженням і по духу українця Івана Буртика, який отримав від нього разом з його видатною книгою «Тернистий шлях Другої дивізії УНА», що з’явилась друком у США (Нью-Йорк – Кліфтон) рівно 20 років назад, і в якій йдеться про маловідому, однак героїчну сторінку визвольних змагань українських військовиків при створенні Українського Національного Комітету та Другої дивізії Української Національної Армії.
Слід відверто сказати, що пан Іван тоді не дуже радив займатися пошуком дивізійників та документів, бо це, мовляв, вже старші люди, які не радо зголошуються про щось розповідати. Між іншим, пан Іван мені ще написав, що працює для Українського Вільного Університету вже більше, ніж 60 років, аби допомогти цьому унікальному закладові вижити в нелегких умовинах, коли Україна аж ніяк не підтримує цю унікальну інституцію.
Книга д-ра Івана Буртика про Другу дивізію УНА, в якій воювали проти сталінського режиму під командуванням полковника Петра Гавриловича Дяченка, уродженця села Березова Лука, на Полтавщині, є під сучасну пору чи не одинокою правдивою розвідкою про це військове формування українців в часи останньої світової війни. У своєму вступному слові І. В. Буртик, зокрема, зазначає, що «…у висліді обох світових воєн постраждало все людство, а український народ найбільше. Метою обох окупантів України, як німців так і росіян, було не тільки здобути багатства, але також перетворити українське населення в рабських робітників для розбудови своїх імперій. Ці нищівні процеси проходили успішно, бо, крім самооборонних спроб народу, жоден із зовнішніх чинників не подав голосу на захист українства. Щоб зламати самостійницькі стремління в народі по війні, комуністична влада карала людей нещадно – без суду і слідства.

Учасники річних Загальних зборів Фундації Українського Вільного Університету, Нью-Йорк, 11 травня 2013 року

Борців ОУН і УПА чи інших вояків, що боролися з нацистами за національні і людські права, влада називала зрадниками, запроданцями, колаборантами і терористами, їх суджено беріївськими «трійками» і карано найвищою мірою покарання. Ворожа пропаганда вбила вільне слово і думку в Україні, а також змусила людей за кордоном мовчати через страх за рідних на Батьківщині. Приховуючи внутрішній спротив народу та свої злочини, влада комуністів так уміло фальшувала і перелицьовувала існуючі факти, що навіть світ у них повірив.
Одним із невияснених досі питань є справа кількох мільйонів українських вояків і цивільного населення, які не зі своєї волі в останні дні війни опинилися поза межами Батьківщини. Хто знає про місця перебування примусово депортованих громадян України, про сотні тисяч вояків Червоної армії, вояків Української Національної армії, вояків Українського Визвольного війська та багатьох різних інших формацій? Ця книжка є спробою ознайомити читача з подіями того часу, як і чому постала Українська Національна армія, які були її цілі, та що вона осягнула; коли була створена Друга дивізія УНА, чому замовчується її існування і її трагічний кінець. Без сумніву, що й тут не будуть подані всі факти, та все ж таки, на підставі доступних документів та тверджень живих свідків, хочемо з найбільшою об’єктивністю відтворити події того часу, що уможливить читачам зробити власні висновки, зокрема, тим, що були виховані совєцькою системою. Їм буде цікаво дізнатися, чому в кінцевій фазі війни мільйони українських громадян опинилися поза межами своєї Батьківщини, чому совєцька влада карала своїх громадян-вояків, що потрапили в німецький полон, а також – про наші осяги і наші недоліки.
Розуміння причин наших невдач та їх шкідливі наслідки може змусить нас шукати новий початок толерантного співжиття як у громадсько-політичному, так і церковно-релігійному житті українського народу. Боже провидіння вибрало нашу генерацію (може, вже востаннє) скласти цей іспит зрілості нашої нації, над яким історія зробить власний суд. А найважливіше, ця праця повинна стати символічним пам’ятником, щоб нагадувати кожному читачеві про сотні тисяч відомих і невідомих могил українських вояків, розкинутих по цілому світі, в яких спочивають наші герої – сини України…»
Мені видається, що тема створення повноцінного й патріотично налаштованого національного війська, посилення вишколу українських командирів та вояків, як також політичного визрівання всього українського народу в процесі створення національного війська, про що 20 років тому написав Іван Буртик, є досить актуальною під сучасну пору, коли незалежна Україна потерпає від московсько-путінської агресії.
Далі, описуючи трагічну долю Другої дивізії УНА у своєму дописі від вересня 2013 року, д-р Іван Буртик зазначав: «…Минуло 68 років від закінчення Другої світової війни, яка найбільше забрала жертв саме з бездержавного українського народу. Проте у виданнях сучасних українських істориків майже немає згадки про трагічну долю близько 7000 українського вояцтва 2-ї дивізії Української Національної армії (УНА), а також понад 3000 козацтва, яких англійці передали більшовикам в Австрії. Коли Німеччина програвала війну, створено «Комітет освобождєнія народов Росії», до якого мали входити всі народи СРСР. Тогочасні українські політики запротестували проти української участі в цьому проекті і запропонували створити Український національний комітет. Переговори тривали понад п’ять місяців. Під кінець дозвіл одержано. Комітет очолив генерал Павло Шандрук, призначений командувачем УНА. Німецький уряд погодився на всі запропоновані комітетом дев’ять точок, включно з найважливішою, що всі німецькі збройні сили повинні звільнити українських вояків до УНА. На жаль, їх не тільки не звільнили, але подекуди переконували зголошуватись до Російської визвольної армії. Проте вояки, довідавшись про створення УНА, зголошувались до військових касарень у Німеку, де відбувався вишкіл першої бригади під командуванням генерала Петра Дяченка.
Райхміністр Альфред Розенберґ підписав 12 березня 1945 року декларацію про визнання Українського національного комітету й УНА, яку прочитав у Берліні 15 березня міністр Стінґрахт. Друга бригада під командуванням майора Пітутеля, близько 4000 вояків, оселилась у Бранденбурґу та сусідніх селах. У кінцевому результаті, обидві бригади мали близько 7000 українського вояцтва. Інші відділи та козачий полк не встигли з’єднатися з дивізією. Перша бригада П. Дяченка прийняла бої за місто Бавден з польською дивізією, що воювала на боці СРСР. Бригада перемогла, але з великими втратами.
Війна закінчилася. Вояки малими групами пробивались через ворожу територію до ріки Лаби (Ельба). Небагатьом пощастило дійти до Ельби, бо радянські застави вбивали їх або висилали на Сибір. У 2005 році я ще зустрів двох ветеранів у Караганді. Решта недобитків переховувалися в різних країнах. Нелегкою була доля другої бригади, оточеної у Бранденбурґу. Вона боронилася 12 днів у вуличних боях. Харчів уже не було, місто було знищене, воду брали з річки. Рятувала всіх чоколяда з радянського панцерного поїзда. 7 травня відступаючі відділи прорвали облогу і здесяткована бригада рушила у напрямку Ельби. Але 8 травня есесівці оточили зголоднілих вояків і змусили їх до атаки у смузі лісу, щоб відбити у червоних село, в якому було захоплено німецького генерала з дружиною. Підпалені запальними бомбами сосни створили справжнє пекло на землі. У вогні люди з боку червоних кричали: «Не стріляйте! Ми – українці!» Це були цивільні люди, вигнані большевиками на фронтові лінії. Небагатьом пощастило пережити ці п’ять кілометрів до вимріяної Ельби.
Так, 9 травня пополудні ця бригада закінчила Другу світову війну. Ми повинні пам’ятати трагічну долю 2-ї УД УНА. Без Другої дивізії не було б УНА. 1-а УД відступила з фронту й опинилася у полоні армії західних альянтів. Вдалося зберегти її від репатріації до СРСР. Другою дивізією ніхто не опікувався. П. Дяченко з дружиною з великими труднощами добрався до Америки. Вони похоронені на українському цвинтарі у Саут-Баунд-Бруку, Нью-Джерсі. УНА ще раз показала світові, що українські вояки завжди були готові боротися за волю й незалежність свого народу…»
У згаданому вище листі Іван Васильович Буртик розповів мені про своє доволі нелегке й надзвичайно насичене подіями та зустрічами життя. А народився він 13 грудня 1924 року, в селі Ляцьке-Шляхоцьке, у Західній Україні, у національно свідомій родині. Його родинне село під зміненою від 1946 року назвою Липівка наразі входить до складу Тисменицького району, Івано-Франківської області, тут налічується більш, ніж півтисячі дворів його земляків. Як пишуть доступні джерела, «…встановити точну дату заснування села доволі важко, бо кожна дата буде тільки першою згадкою про село. Різні джерела дають дати від 1349 до 1457. Але найстаріша назва села – Ляцьке (польське староукраїнською) може означати те, що село заснували поляки, які його так і назвали. Це могло відбутись тільки після 1349, коли Галичина перейшла під владу Польщі. На жаль, джерел, звідки можна черпати інформацію про середньовічну історію села, залишилось дуже мало. Особливістю розвитку села в той період було те, що через нього проходив шлях через Тисменицю, Надвірну, і далі, через Карпати, на Закарпатську Україну, яким проходили монголо-татарські полчища. Щоправда, село з усіх боків оточене лісом, тому не зазнавало значних втрат.
Селяни з Ляцького взяли активну участь у повстанні Богдана Хмельницького. Так, наприклад, 6 серпня 1649 року Андрій Голинський скаржився на селян з Камінного, Велисниці, Гостова, Волосівської Слободи, Ляцького, які під проводом шляхтичів Русинів Олександра, Андрія, Кикули Березовських, «маючи змову з козаками й бунтівниками», напали на село Перерісль і там спустошили шляхетські двори… Опис села Ляцьке був здійснений у 1787 році, і з нього довідуємось, що найбільшим землевласником в селі був Дмитро Шумлянський…. Приблизно в 1860 – 70-х село отримало назву Ляцьке-Шляхецьке, очевидно в зв’язку з чисельністю шляхти серед населення… Після війни, у листопаді 1918 року, була створена Західноукраїнська Народна Республіка, після чого почалось створення Української Галицької армії. Із села Липівка в загонах УГА в період визвольних змагань 1918-1920 рр. брали участь колишні Січові Стрільці: Винник Павло, Машталір Григорій та Осташ Микола…»
За кілька років після перших визвольних змагань українства, у грудні 1924-го, й народився Іванко Буртик, його мама Параска померла, коли малому Іванові сповнилося лишень чотири рочки, батько, як він пише у своєму листі до мене, був «…середняк, займався торгівлею, поляки ж переслідували батька за службу в українській армії, зазнавав утисків від большевиків у 1939 році, бо ті хотіли вивезти, німці також робили облави на людей і вивозили на роботу до Німеччини. Я рішив піти у підпільну боротьбу проти німецького окупанта. Не легке було життя, не раз треба було заглядати в очі, та коли повернула комуністична влада, вибору не було. Я подався на Захід, а цілу родину вивезли на Сибір… Зголосився до УНА, де працював коротко в канцелярії зв’язковим…»
Старшого від Івана на чотири роки брата Петра, який боровся у лавах УПА, захопили по війні «стрибки» з «отрядов НКВД», разом з батьком Василем їх судила «тройка» та згодом етапом вивезли до сталінських кацетів у Казахстані. Батько Івана Буртика – пан Василь – помер нескореним невільником у совєцьких катівнях у 1969 році, а рідний брат Петро відбув, як тоді мовилося, «від дзвінка до дзвінка» цілих 25 років каторжних робіт на карагандинських копальнях та все ж дочекався проголошення незалежності України.
Іван Буртик по закінченню Другої світової війни «здав матуру у Мюнхені, поступив та теологічні студії, але в короткому часі перейшов на право і суспільно-економічні науки й отримав стипендію на університет до Америки». «В тому повоєнному часі, – писав далі у листі до мене пан Іван, – не було легке життя в Америці, тим більше, самотньому. Вечорами я закінчив університетські студії довкілля і працював інспектором охорони здоров’я в штаті Нью-Джерсі аж до часу емеритури. Одружився в Канаді з українкою, маю дві доньки і сина…»
Голос неймовірно зболілої душі Івана Буртика, крик його постійної туги за долею й кращим майбуттям свого народу лунає в середовищі українців в краю та на чужині вже від часу закінчення останньої світової війни. Якщо раніше він «…закликав народ зупинитися, відкрити очі, щоб не було запізно поновну опинитися у чужому ярмі…», бо «…проживши близько 9-ти декад, йому довелось багато бачити і пережити, але такої глупоти, яка діялось ще кілька років тому в Україні, ніде не бачив. У 1918 році 82 відсотки людей були неграмотні, але зуміли створити свою незалежність і її захищати. Сьогодні 30% з вищою освітою, біля 40 мають середню та решта з народною, і немає уже безграмотних та, на жаль, усі сукупно діють гірше від неграмотних у 1918 році. Невже ж комуністична ідеологія так прижилась у народі, що він забув свою історію, мову, релігію та національну приналежність… Подумалось тоді, що більшість у сучасній Україні і Шевченка не знають. Від 16 року життя, тиняючись по світі, вірив у свій народ, що він є добрий, розумний, патріотичний, тільки окупанти насильством знівечили його до рівня кріпацьких слуг. Та коли стане вільним, то відживе, на жаль, боляче помилився...»
Однак перші паростки нових надій з’явились у міркуваннях Івана Буртика одразу після нашої Революції Гідності, славетного подвигу незабутніх Героїв Небесної Сотні та новітніх лицарів Східного фронту. «Та ні, не все ще нами втрачено, точніше – нічого не втрачено, а навпаки – лише здобуто! – міркує Іван Васильович, – я знову й знову починаю твердо вірити в силу, мудрість, мужність та краще майбуття мого знедоленого народу!»
На благо українського народу Іван Буртик постійно дбає й повсякчас працює не лише далеко за океаном, там, в Америці, – донедавна він частенько бував в Україні та відвідував Казахстан, де досить дієво підтримував усі патріотичні починання українців цієї східної діаспори. Так, 18 вересня 2005 року, в Караганді, він взяв участь в освяченні новозбудованого храму Покрова Пресвятої Богородиці та від Українського Конгресового Комітету Америки (УККА) виголосив щирі слова привітання, пізніше долучився до створення української церкви у Павлодарі, ініціювавши збір коштів в Америці й доклавши коштів своєї родини на побудову цієї церкви, згодом допоміг у ремонті й реконструкції українського храму. Завдяки зусиллям д-ра Івана Буртика було зібрано у США і відправлено для української діаспори у Казахстані кілька контейнерів гуманітарної допомоги. Згодом Іван Васильович Буртик виступив із закликом: зібрати кошти й спорудити пам’ятник невинно убієнним та покаліченим українцям у кінгірському концтаборі, в якому під час протирежимного повстання 1954 року було вбито й покалічено понад 700 патріотів. Прикметно, що цей задум І. Буртика активно підтримали багато українців у США, де й було зібрано відповідні кошти, а пізніше встановлено пам’ятник із чорного граніту з досить вимовним написом-посвятою героям-кінгірцям.
Видатний український журналіст й громадський діяч українського відродження кінця 1980-х – початку 1990 років, редактор «Вечірнього Києва» Віталій Опанасович Карпенко, також давній мій приятель, колега по студіях в Українському Вільному Університеті, колись досить вдало, як на мене, описав прагнення й принципи сьогоднішнього ювіляра: «…магістр Іван Буртик, добре володіючи пером, розповідав у пресі про те, що він побачив у Казахстані. Кілька його статей на цю тему було оприлюднено у «Вечірньому Києві». В листах до мене, в телефонних розмовах і при зустрічах Іван не проминав нагоди поспілкуватися на тему Казахстану. «Тобі б там побувати – ти професійний журналіст, маєш добре перо і міг би краще прислужитися людям», – щоразу переконував він мене. І переконав давно, але все якось не складалося, нагальні справи щораз відкладали поїздку на потім. Та ось влітку 1999 року Буртик повідомив, що у справі організації допомоги знову лаштується їхати до Казахстану. «Відсвяткую у Києві День Незалежності України і лечу в Астану. Туди ж прибуде президент Світового Конгресу українців та Українського Конгресового Комітету Америки Аскольд Лозинський. Прилучайся і ти до нас, – палко агітував мене Буртик. – Разом веселіше буде. Познайомлю тебе, нарешті, з моїм братом…»
Вкотре відкладати поїздку було незручно. Тим більше, що я був упевнений, що читачам нашої газети буде цікаво дізнатися з перших рук про життя-буття українців у далеких казахських степах, де відбував нелегку солдатську повинність Тарас Шевченко, засланий царатом у приаральські піски. Редакційна пошта також свідчила про читацький інтерес до українців ближнього закордоння, де у багатьох є хтось із рідні чи друзів. Олекса Петрончак з Галичини так і написав: «Я із задоволенням прочитав, пане редакторе, ваші книжки про Японію, про українців у Німеччині та у Штатах. А чому б вам не написати, як поживають наші брати в Прибалтиці, приміром, чи в Сибіру, чи в Зеленому Клині, чи в тому ж Казахстані? Переконаний, що це цікавить не тільки мене»… – Отже, до Астани летимо разом, – планував Буртик. – Звідти я машиною добираюся до Караганди. Хочеш – їдьмо зі мною, а я хотів би, щоб ти поїхав зі мною. Але якщо вирішиш інакше, залишайся в Астані. Лозинський прилетить туди з Європи на день пізніше. Звідти ви з ним тримаєте курс до Павлодара. І я туди під’їду. Зберемося тут і всі разом добираємося до Караганди. Потім Лозинський летить до Алмати і Ташкента, а ми з тобою – в Україну. Та перед цим погостюємо у мого брата. Побачиш, як живе тепер в’язень сталінського ГУЛАГу…»
З часу тих перших відвідин Івана Буртика та Віталія Карпенка українців у Казахстані минуло немало часу, вже, напевно, проблеми зі здоров’ям не дають панові Івану вільно літати по всьому світу, тому він присвятив усього себе допомозі Україні, українській освіті й українській молоді, активізувавши та наповнивши новим змістом свою діяльність у Фундації Українського Вільного Університету (УВУ), оскільки цей знаменитий заклад у Мюнхені переживає не найкращі часи у площині свого матеріального і фінансового забезпечення.

Управа Фундації УВУ. Початок 1990-х років. Сидять: пані Леся Ґой, д-р Яр Моцюк (фінансовий референт), проф. Петро Ґой (тодішній голова Фундації УВУ), пані Оксана Луцька (референт преси). Стоять: мґр Теодор Воляник (член Управи), Борис Дацків (член комітету Дахав), проф. Василь Лучків (заступник голови Фундації), Дмитро Боднарчук (секретар), мґр Лідія Чорна (асистент програми «Стежками батьків»), мґр Іван Буртик (член Управи).

Слід нагадати, що ідея створення Фундації почала існувати ще від перших днів створення УВУ у Відні 1921 року. Донедавна УВУ продовжував існувати тільки завдяки допомозі дотацій Баварського уряду. У повоєнні роки поповнене новими силами в Америці Товариство Приятелів УВУ було перейменовано на Товариство Алюмнів і Приятелів УВУ, яке почало жертовними збірками допомагати УВУ. «…Не приходило це легко, – розмірковує Іван Бкртик, – бо майже в тому часі ніхто не знав про існування УВУ. Ювілейне відзначення 30-річчя УВУ у Нью-Йорку в 1951 році зацікавило ширше коло інтелігенції і преси, яка почала інформувати спільноту про діяльність УВУ і ТАП. Отож, під кінець 50-х років Товариство АП нараховувало 11 філій по більших громадах українських поселень. Діяльність УВУ і ТАП значно підніс в 1960-х р. новообраний ректор. проф. д-р Володимир Янів, саме завдяки його старанням дипломи УВУ визнано на рівні німецьких та інших країн Європи. Урочисті відзначення 50-річчя УВУ по багатьох країнах світу не тільки піднесли імідж університету а також поповнили його професійними силами та чисельним студентством, а також і приходами. Активна наукова діяльність УВУ почала непокоїти совєцьку владу, яка засудила на 24-му з’їзді КПРС у 1971 році закордонних українських реакціонерів та буржуазних націоналістів, що перешкоджають позитивним змінам у Совєцькому Союзі. Ректора Яніва назвали продажним вислужником капіталістичних агресорів. Ворожу пропаганду посилювали їхні локальні вислужники та їхня преса, які в той час мали певною мірою успіх в Америці».
Якраз на пропозицію голови товариства Івана Буртика одноголосно було вирішено перейменувати Товариство на Тимчасову Фундацію УВУ й організувати фонди. «…Також було вирішено, що дохід біля 7 тисяч з відзначень ювілею у Н. Дж. буде першим вкладом до Фундації. Збірка пожертв проходила слабо, бо місяць пізніше прихильники закупу трьох Катедер при Гарвардському університеті оголосили свою грошеву збірку – 9 мільйонів. Справді, їхню збірку осягнуто в означеному часі, яка до сьогодні подвоїлась. Спостерігалось у щоденних пресових повідомленнях, як люди жертвували десятки тисяч на цей проект, будучи не свідомі того, що їхні пожертви стануть власністю Гарварду а не Фундації УВУ, що вклади є громадською власністю…
По довгих трудах нашій Управі вдалось зареєструвати у штаті Н. Дж. Фундацію УВУ як легальну фінансову інституцію на рівні всіх інших організацій, що було проголошено на спільному зібранні ТФ, Делегатури УВУ і Ректорату, про створення Фундації УВУ 19 травня 1973 року. Завдяки даровій допомозі адвоката Олесницького, до двох років, у 1975 році, Фундація одержала статус неприходової інституції з правами відраховувати свої пожертви від особистих податків. У другій половині 1977-го року, з уваги на централізацію українського життя на східному побережжі, Управа Фундації вирішила перенести осідок до Нью-Йорка, де існує до сьогодні… Про діяльність та заслуги Фундації для УВУ, як і нашої спільноти в цілому, то була б окрема довга тема, як також не згадую поіменно всіх ідейних працівників основоположників Фундації, членів Управи та філій з, яких небагато лишилось у живих. Отож, нехай цією скромною згадкою буде вічна пам’ять покійним та побажання довгих років ще живим. Завершуючи 65-річну діяльність на цій посаді, хочу висловити щиру подяку всім добрим людям за їхню жертовність та зрозуміння вагомості рідної науки, які на всі заклики були готові допомогти», – підсумовує д-р Іван Буртик.
Всі в Україні знають про діяльність Українського Конгресового Комітету Америки, який був створений у 1940 році і є організацією, яка представляє інтереси українців в США. Ця потужна міжнародна організація є повністю позапартійною та некомерційною, об’єднує близько 20 організацій та 70 філій по всій державі, в ній працює більше, ніж 1000 добровольців та волонтерів. Місія УККА полягає у тому, щоб підтримувати культурну, освітню та гуманітарну діяльність, яка висвітлює українсько-американську спадщину, і надавати підтримку демократії в Україні, що недавно розпочала розвиватися. Д-р Іван Буртик є членом Крайової Екзекутиви Українського Конгресового Комітету Америки й одночасно головою Ради оборони й допомоги українцям.
Принагідно слід згадати, що якраз завдяки зусиллям своїх членів Український Конгресовий Комітет Америки оприлюднив заяву щодо невизнання референдуму та його результатів від 16 березня 2014 року про приєднання Криму до РФ, привітав рішення президента Барака Обами щодо запровадження санкцій стосовно Російської Федерації і готовність уряду США допомогти «українським друзям у досягненні своїх універсальних прав, безпеки, процвітання і гідності, яких вони заслуговують», закликав США та міжнародну спільноту надати Україні статус основного позаблокового союзника НАТО, поширити положення Плану дій з підготовки до членства в НАТО (ПДЧ) на Україну, Грузію та інші країни регіону з метою зміцнення євроатлантичних структур, перенести на більш ранній термін проведення спільних навчань НАТО та України, що проводяться двічі на рік і були заплановані на липень поточного року, надати технічну допомогу Збройним силам України і відрядити військових експертів з метою зміцнення обороноздатності, з метою протидії подальшим російським агресивним крокам, виключити Росію з G-8 та скликати саміт G-7 у союзницькій країні або символічно в Україні тощо.
Пізніше, у липні 2014 року, Український Конгресовий Комітет Америки (УККА), як представник понад мільйона американців українського походження, підтримав своєчасне подання членами палати «Акту сприяння безпеці в Україні», який мав забезпечувати необхідні безпекові переваги у боротьбі з московською агресією. У всьому цьому є заслуга всіх членів УККА, зокрема, й д-ра Івана Буртика.
А ще двадцять років тому, коли на теренах Совєцького Союзу постали, здавалось би, вільні країни, а з-поміж них дві найбільші – Російська Федерація та Україна, на чолі яких опинилися колишні комуністичні лідери вищої ієрархічної ланки большевицької партії-банди – Борис Єльцин та Леонід Кравчук, – Іван Васильович Буртик, який відзначатиме у грудні 2014 року своє 90-річчя, пророче написав: «Народи світу раділи, що прийшов кінець війни, що добро взяло верх над злом. Великодержавні мужі ділили чужі землі та визначали нові кордони. Найбільше раділа зі своєї перемоги Москва, бо, завдяки недалекоглядності її союзників вона одержала всі українські землі, про що мріяла віками. Діставши таке заохочення, вона взяла ще більше: експлуатувала народ України, і передусім, судила й карала нескорених українських самостійників, які все ще стояли зі зброєю в руках. Побоюючись замирення Сталіна з Гітлером, альянти робили більші концесії Сталіну, як він того сподівався. Таких угод не сподівалась ціла Європа, а найбільше союзна Польща та поневолені Москвою народи… Між феноменами, що сталися цього сторіччя, людство сьогодні переживає один з найбільш таємничих феноменів. Демократичні потуги Заходу, які впродовж трьох чвертей сторіччя засуджували, поборювали та звойовували холодною війною комунізм, через ніч метаморфозно перетворилися в оборонця і філантропа нової російської імперії.
Така позиція Заходу стосовно України вказує, що її трактовано лише як цінний суб’єкт у торгах політичних дипломатів. З приватного архіву В. Черчилля довідуємося, що він заздалегідь знав про японські плани нападу на Америку та про гітлерівські плани винищування євреїв, але про це нікого не попередив. У такому випадку, що від цих політиків можна було вимагати стосовно України? Отак на очах хвальної «світової демократії» Україна в цьому сторіччі падає жертвою вже втретє. Даремними виявляються вікові змагання і незліченні жертви українського народу, якщо він не зречеться самостійницьких ідей на користь федеративної співдружності з російським народом – радить Америка… В обох випадках над людством висить загроза невідомих змін. Для української нації ця загроза вже існує, і якщо ми всі, і кожний зокрема українець у світі, не відкинемо всі свої територіальні, партійні і політичні розбіжності, то вікові надбання нашого народу зникнуть, вже без вороття, у горнилі цих змін…»
Тож увага, друзі, двадцять років тому д-р І. Буртик написав «…про загрозу невідомих змін, яка висить над людством…», яка остаточно прийшла на початку 2014 року, взявши свій сумний витік на українських теренах.
…Про Івана Васильовича Буртика, його риси, міркування й здобутки можна писати й розповідати дуже багато. Однак, як на мене, дуже влучно про нього було написано у дописі п’ятирічної давнини на порталі «Гетьман»: «…85-річний Iван Буртик, виходець з Тисминецького району, Івано-Франківської області. Присадкуватий, з допитливим поглядом, тонким почуттям гумору, він якось швидко завоював довір’я й повагу до себе, запросив на гостину до затишної оселі, де одразу відчули себе, наче вдома, бо тут у всьому панував справді український дух – скрізь вишиванки, на численних картинах відтворені мотиви рідної землі, полиці заставлені україномовними книгами… Ближче пізнати Iвана Буртика вдалося після спілкування з його приятелями і знайомими. Усі вони в один голос зазначали надзвичайну активність, організаторські здібності цієї непересічної особистості в громадському житті, його щиру вдачу, товариськість, невсипущу енергію, безвідмовність. Багато людей неодноразово відчували його надійне плече підтримки, хто звертався по допомогу, завжди її отримував. Йому притаманне вміння згуртувати людей, об’єднати їх навколо якоїсь ідеї й реалізувати її в конкретні справи…
Як голова ради з оборони й допомоги українцям, Iван Буртик чимало уваги приділяє питанням надання гуманітарної допомоги своїм землякам, співвітчизникам. Свого часу організував фінансову підтримку потерпілим від повені на Закарпатті й Iвано-Франківщині, родинам загиблих шахтарів на Луганщині. Досить помітна його участь і в успішній діяльності Української Федеральної Кредитової Спілки «Самопоміч», фондовий капітал якої сягає 100 мільйонів доларів. Для Iвана Буртика не існує другорядних питань. Будь-яка справа, за яку береться, для нього важлива й головна…» І це, як на мене, без перебільшення є сентенцією життя пана Івана.
На сьогодні, мабуть, настав час четвертої за останніх 100 років однієї з найкривавіших після завершення Другої світової війни загрози перед Україною, яка стає автоматично смертельною небезпекою для всього демократичного світу, оскільки з боку КГБ-путінського Кремля розв’язано повномасштабну війну не лише проти українського народу, скеровану на його повне знищення, але на повернення світу до сумних часів «холодної війни», яка у будь-який час може перерости у Третю світову війну…
Однак, впевнений 90-річний ювіляр Іван Буртик, цей знаменитий уродженець славного Прикарпаття, надбання нашого народу тепер вже з допомогою світової спільноти ніколи й нікуди не зникнуть без вороття, не пропадуть у горнилі будь-яких нападів, анексій, окупацій чи воєн, якщо сама історія все ж виявилась повчальною для всіх світових урядів та еліт, які мають стати в обороні України від повномасштабної й кривавої московської агресії, яку чомусь називають «гібридною війною».