Наприкінці року Україну раптом відвідали два керівники потужних пострадянських республік – Білорусі та Казахстану. Співпадінням це назвати важко.
Адже лідери обох країн – О. Лукашенко та Н. Назарбаєв – при повній несхожості своїх країн, мають дуже схожі аспекти своїх політичних біографій.
74-річний Нурсултан Назарбаєв є старійшиною пострадянських політиків. Він єдиний із нині чинних глав екс-радянських республік очолював Казахстан ще за часів СРСР (з 1989 року) і входив у 1990-1991 рр. до складу Політбюро ЦК КПРС – найвищого політичного органу СРСР. З моменту отримання Казахстаном незалежності Н. Назарбаєв став у 1990 році першим і поки що єдиним президентом Казахстану.
Він плавно перейшов з посади комуністичного керівника республіки до її всенародно обраного президента.
25 років при владі – це рекорд для пострадянських республік. І Назарбаєв поки що не має наміру поступатися комусь посадою. Під його керівництвом Казахстан зробив потужний ривок уперед і – що дуже важливо – делімітував і демаркував усі свої кордони, зокрема, з Росією.
Шістдесятирічний О. Лукашенко вищу владу у республіці Білорусь завоював у 1994 році і досі її утримує, вигравши уже четверті поспіль вибори. Це другий результат після Назарбаєва на пострадянському просторі. Попри усі дорікання і гостру критику, зокрема, і міжнародну, звинувачення в утисках демократії Лукашенко доволі успішно керує Білоруссю.
Обидва президенти – і Назарбаєв і Лукашенко – перебувають у тісних стосунках з Росією і ніколи публічно не опонують президентові РФ В. Путіну. У той же час, обидва відкрито не підтримали Росію в її «гібридній» війні з Україною і війною цей конфлікт не називають.
У чому ж тоді відкриті та приховані мотиви їхнього такого синхронного приїзду до України?
Відкриті мотиви оприлюднено після зустрічей кожного з них з президентом України Петром Порошенком.
Це – посилення економічних зв’язків, поновлення співробітництва, зокрема, і військово-технічного, планування окремих масштабних проектів у космічній галузі, енергетиці, машинобудуванні.
Україна буде купувати казахстанське вугілля, створить у Білорусі український телеканал і т. д. і т. п.
Але, попри всю важливість торгівельно-економічних зв’язків, було на порядку денному ще одне питання – і воно бачиться головним.
Це питання виходу з тієї патової ситуації, в якій перебуває не тільки влада України, але й Росії, а також країн Заходу – Європи і США.
Що робити далі на Сході України?
Якщо війська України будуть атакувати і намагатися силою звільнити Донбас, це спричинить, мінімум, три наслідки: активізацію бойовиків, посилення російської допомоги їм і незгоду Заходу з діями України.
Цього не хоче і Порошенко, якому комфортніше в дипломатичному фраку, ніж у військовому камуфляжі.
Якщо залишити ситуацію замороженою, міжнародні санкції проти Росії триватимуть і надалі будуть розхитувати економічну конструкцію Росії. Уже нині падіння рубля є рекордним, і відтік капіталів з Росії стрімким.
Просто так Росія без внутрішньополітичних наслідків вийти із ситуації не зможе – в дипломатії це називають втратою політичного обличчя. Путін зацікавлений у трьох речах – у скасуванні міжнародних санкцій, відверненні України від ЄС і НАТО і у збереженні свого іміджу сильного вождя, збирача земель, всередині Росії.
Заходу, передусім, Європі, з Путіним хочеться не воювати, а хочеться торгувати, заробляти гроші на російських замовленнях. Захід по суті готовий скасувати свої санкції і тим загальмувати російський економічний колапс, ставлячи питання так: якщо Росія перестане допомагати сепаратистам і бойовикам, перестане втручатися у справи України.
Значить, Путіну потрібно шукати таку формулу свого відходу з Донбасу, щоб це не виглядало відступом, бо російські націонал-радикали тут же назвуть це зрадою.
Путін особисто не хоче про це вести перемовини з Порошенком, хоча вони й інколи розмовляють – телефоном та під час нечастих зустрічей. Потрібен хтось інший, але не із Заходу – Путін західного посередництва не прийме з принципу. Тож, це мають бути люди, близькі Росії, і не вороги України.
Такими якраз є Назарбаєв і Лукашенко.
Мотивацію Путіна вони розуміють і готові допомогти Росії в даному аспекті.
Чи є мотивація у цих двох лідерів, яка б відрізнялася від мотивації Путіна?
Є. На прикладі України вони побачили, до чого може привести російське бажання «збирати землі» у новий союз, так би мовити, у СРСР нового типу.
Північ Казахстану ще за часів підкорення цілинних земель, у 50-і та 60-і роки минулого сторіччя була густо заселена загітованими переїздити туди росіянами, українцями, представниками інших республік. До речі, саме тому Назарбаєв перевів столицю з Алма-Ати на північ, у Астану, щоб ніхто не спробував відхопити цей край Казахстану, мотивуючи це тим, що населення тут, здебільшого, російськомовне, і його треба «захищати».
І Лукашенко, своєю чергою, відчув, що Росія може так його стиснути у «братських» обіймах, що кістки хруснуть.
Тому й обидва лідери відкрито не підтримували проросійських сепаратистів в Україні та російське втручання у східний конфлікт, як його не назви – війною, чи окупацією, чи розпалюванням. Тому й охоче приїхали до України, намагаючись убити не двох, а, можливо, і трьох зайців: виконати дипломатичну місію для Росії, зміцнити свої стосунки з Україною і дати зрозуміти Путіну, що вони проти такого поводження Росії щодо своїх сусідів.
Саме тому обидва голосно у Києві заявили про підтримку територіальної цілісності України. А також – про пошуки кроків до миру, реалізації мінських домовленостей.
Як висловився Н. Назарбаєв: «Зараз завдання всіх, я вважаю, полягає в тому, щоб зупинити цю війну, зміцнити незалежність самої України, визнати цілісність території України... і сісти за стіл переговорів. Чим я займаюся… Я той чесний менеджер, який жодну сторону не підтримує, нейтральний, і може зробити якийсь внесок. Це – добра воля».
О. Лукашенко у розмові з П. Порошенком висловився у своїй, житейсько-простонародній манері: «Я хочу, щоб в Україні було добре. Багато це розуміють, як якісь ігри і т. д. Я знаю, що ви не так це сприймаєте. Ви – президент, вам боляче. Мені теж боляче. І я з цього виходжу…
Тому, якщо потрібно буде, я вам ще раніше сказав: треба буде від Білорусі щось – скажи, ми тобі за добу все зробимо, що ти попросиш. Все, що президент України не просив, публічно заявляю, ми завжди все робили. І так буде надалі».
Оця ремарочка: «публічно заявляю» – спрямована до московських вух, і у Кремлі це чудово зрозуміють. Як зрозуміють і подвійну мотивацію своїх високопоставлених посланців-посередників у особах лідерів двох держав.
Чи увінчалася успіхом місія Назарбаєва і Лукашенка – невдовзі пробачимо. Якщо поновляться перемовини у мінському форматі, відбудеться обмін полоненими за формулою «всіх на всіх» і припинення вогню.
Хоча щодо цього є більше сумнівів, ніж впевненості. Раніше президент України наголошував, що вважає візити президента Казахстану та президента Білорусі Олександра Лукашенка, який приїжджав в Україну в неділю, своєчасними, важливими та символічними.
Найгірше, якщо ці обидва візити, в кінцевому підсумку, залишаться тільки символічними.
Значить, Україні треба майже все починати спочатку і готуватися до затяжної конфронтації у холодному і, не дай Бог, у гарячому варіантах.