Український патріот із Севастополя Олексій Шубін був одним із діячів Студентського братства, яке багато років боролося за повернення у власність України кримських маяків, євромайданівцем у своєму місті, брав активну участь у допомозі нашим військовим під час неоголошеної війни, яку розпочали в березні російські «зелені чоловічки».

Найцікавіше, що Олексій не виїхав у квітні, як абсолютна більшість йому подібних. Він і досі не хоче покидати рідне місто на поталу «ваті», хоча окупаційна влада зробила все можливе, щоб витиснути його із Севастополя. Отже, трохи вражень від життя українця в Криму за останній рік.
Я – корінний севастополець, завжди мешкав тут і мешкаю сьогодні, хіба що з маленькою перервою на освіту в Києві. От мене навчили Батьківщину любити – я її і люблю. Моя Батьківщина – Україна. Якось це ще зі школи пішло, хоча навіть українська мова в нас не одразу була. Цікаво виходить: патріот України на прізвище Шубін, а в мене в класі був хлопець з українським прізвищем Макагон, то більшого ватніка ще пошукати. І, все ж таки, невдовзі, швидше за все, буду змушений звідси поїхати: просто нереально жити й працювати в атмосфері суцільної «вати».
Перший Євромайдан у Севастополі зібрався після побиття студентів 30 листопада, туди прийшло двоє людей. Наступної неділі – вже близько 20. Найчастіше нас було від 50 до 100, тож, відверто кажучи, «Русского блока» на наших мітингах, зазвичай, було більше, ніж нас самих. Власне, ці акції у вихідні, пікетування будинку тодішнього голови МДА Яцуби та збір речей і грошей для відправки до Києва були нашим головним завданням. Ми поставили собі за мету показати наявність іншої думки тут, у Криму. Звичайно, дуже важко мати її в Севастополі, бо одразу налітають навіжені бабки, тітушня тощо. Із 50 людьми багато не вибореш, але ми були, і я цим пишаюся. До кінця Майдану особливих конфронтацій із владою не було. Міліціонери свою роботу виконували, адже ні в кого й гадки не було, що прийде якась Росія чи щось таке. Більше того, ми збиралися на тротуарі, тож нічому не заважали.
На севастопольський Майдан виходила, здебільшого, інтелігенція, а також – студенти й середній клас. А ще – групка стареньких із «Просвіти». До речі, чимало хто їздив до Києва на великий Майдан, я сам був там у грудні. З політичних партій хоч якусь активність у Севастополі проявляв тільки УДАР. Та й той більше прагнув показатися на камеру. Решти взагалі не було чутно. Більш-менш ідейною силою вважалися місцеві свободівці, але їх мало, й вони з перших днів Майдану одразу поїхали до Києва. Усі українські партії в Криму були такими хіба що за статутом.
Росія завжди дуже активно діяла в нас. Знаю одного колишнього есбеушника, який тепер активно працює в лавах ФСБ. Він іще 2009 року, коли я повернувся до Севастополя, постійно казав, мовляв, ти там тихіше зі своїм «Слава Україні!», бо можуть і по голові дати. У місті 60% витрат фінансувала Україна, а 40% – завжди Росія. Дім Москви в центрі міста ніколи не був порожнім і не стояв просто так. Коли щось робилося від імені України, то його приписувала собі Партія регіонів, а коли від імені Росії, то це завжди підкреслювали й виносили на люди. Навіть у мирні часи триколорів у Севастополі було набагато більше, ніж синьо-жовтих прапорів. Наші майоріли хіба що над державними установами та військовими частинами.
Усе розпочалося 23 лютого з мітингу біля адміністрації, коли ще Яцуба на коліна ставав. Кілька днів усі шушукалися, мовляв, у нас Янукович у Балаклаві ховається. Потім почали активно поширювати чутки, що їде 800 автобусів із «правосєкамі», щоб усіх тут вирізати. На відміну від Донбасу, їх поширювали не комуністи, й не ПР, яка взагалі розчинилася з початком сепаратистського сценарію, ба, навіть, не «Русский блок», який був абсолютно маргінальним утворенням (за нього голосувало, щонайбільше, 3% населення Криму). Це вже працювала ФСБ. Узагалі, севастопольці – люди достатньо інертні, тому всі реальні дії щодо блокування й, тим паче, фізичного захоплення робилися руками завезених із Росії військових, «казаков» і тітушків. Місцеві були просто використані як масовка: більшість – люмпени, якісь алкаші, хіба що відсотків 10 було реально ідейних, «за Рассєю». Саме тоді, 23-го, в повітрі запахло чимось новим, хоча, коли чесно, мені приблизно до 18 березня постійно здавалося, ніби все це несерйозно, й не можна просто вкрасти шматок території. Думав, ну, щонайбільше, Абхазію зроблять, але щоб так… Чотири дні поспіль тривали мітинги, аж доки висунули так званого народного мера Чалого. Паралельно майже одразу почали будувати блокпости, приїхали беркутівці з Києва, котрих зустрічали як героїв.
Блокування й захоплення українських частин почалися 27 лютого. Наші вояки були на той момент цілком дезорієнтовані, не знали, що робити. Давалася взнаки й діяльність зрадників-офіцерів, зокрема, того Березовського, який через два дні перейшов на бік росіян. Хоча, коли він у нас на очах намагався завести в штаб українського флоту російських генералів, наші, до власної честі, послали його на три букви й не пустили. Але Березовський, на жаль, устиг віддати наказ і не дозволив українським кораблям вийти з гавані. Десь 30% частин «лягли» під росіян одразу. Жодних запитань я особисто не маю хіба що до наших морпіхів у Феодосії. Найстрашніший момент особисто для мене – це штурм військової частини на Бельбеку наприкінці березня, коли озброєні до зубів росіяни бетеером ламали паркан, я тоді думав, що вони повбивають наших беззбройних льотчиків.
Коли гуляв 16 березня під час «референдуму», то очікував якоїсь «двіжухи». Севастополь через дуже значну кількість пенсіонерів та відставних військових завжди активно голосує. Але, за моїми враженнями, людей було навіть менше, ніж звичайно. І це при тому, що на «волевиявленні» багато симпатиків Росії вкидали по кілька бюлетенів. От буквально вчора на нашому севастопольському форумі якийсь ватнік пише, мовляв, світла навіть немає, води немає, як це так, я ж півміста об’їздив, голосував за Росію?
А мій друг – за посвідченням працівник порту. Коротше кажучи, цирк. Досі не зникає таке відчуття: плани захоплення Криму в Росії існували, але все, що сталося, було імпровізацією. Згадайте лишень, як вони тричі дату «референдуму» переносили.
Для військових РФ, які служили в Севастополі, все те було шоком не меншим, ніж для нас. Мій знайомий російський морпіх розповідав, що в березні вони, здебільшого, сиділи у своїй частині з наказом «не рипатися». А все робилося руками привезених із РФ частин. Моряки Чорноморського флоту й досі не раді тому, що тепер живуть «у Росії», адже раніше отримували чималу доплату за службу за кордоном, плюс – дуже багатьох відправляють служити на Тихий чи Льодовитий океан – не довіряють, бо розуміють, що люди тут прижилися, для них не було жодною проблемою, що Севастополь – Україна.
Страшно мені стало 9 березня, коли нас побили біля пам’ятника Шевченку. Щороку патріоти України збиралися біля монумента й святкували день народження Кобзаря. 2014-го було те саме. Спочатку нас було близько 200. Майже миттю приїхало кілька автобусів із ватніками. Цікаво, що всі вони були немісцеві, міцної статури, з палицями, битками, «травматами».
І одразу заряджені ненавистю, таке враження, що ми для них втілювали Гітлера з Бандерою. Нас, нібито, охороняли менти, хоча й вони майже всі були з «колорадськими» стрічками. Міліція демонстративно стояла обличчями до нас. І от, коли ми почали розходитись, і міліція дуже швидко зникла, тітушки й напали. Товкли страшно, добивали. Мабуть, точно когось убили б, якби не кілька емвеесників, що втиснули нас у машину й відправили до відділка.
Уперше до міліції мене викликали ще наприкінці квітня. Спочатку цькуванням усього українського займалися самі менти, але поступово сюди перебралася ФСБ, і за це взялася вона. На профілактичні розмови почали викликати настільки часто, що я цього літа більше бував у них, ніж на морі. Все це було б смішно, якби не так сумно. Дуже не хочу їхати звідси, але, мабуть, доведеться, бо рано чи пізно мене таки закриють. Згадав веселий випадок, який зі мною в Джанкої трапився у вересні, коли зі Львова додому повертався. Всі прикордонники в нас із материкової Росії. І от, шмонаючи мої речі, вони знаходять кухоль із написом «Бандерштат» і одразу «стартують». «Слухай, – відповідаю, – то, може, мені зі Львова треба було томик Чехова привезти?» До речі, допомогло.
Стало набагато гірше з продуктами та їхньою якістю. Що все подорожчало вдвічі, це й так зрозуміло. Але ж якість російських товарів просто не витримує жодної критики. Я знаю, що кажу, бо працюю в ресторанному бізнесі й постійно маю справу із закупівлею провізії та алкоголю. Мало того, що, наприклад, молоко з РФ коштує 60-70 руб., тоді, коли українське 30-40, то його ще й пити майже неможливо, бо ж на смак це якесь вапно (знаєте, в радянські часи ним молоко розбавляли). Чи ось береш упаковку томатного соку й відчуваєш, що він, мов аджика, розведена водою. І так з усім. Доводиться підвищувати ціни. Працювати стало нереально.
І з водою в Криму погано. Літо видалося дуже спекотним, опадів майже не було. Севастополь безпосередньо не сполучений із Північно-Кримським каналом. Наші водосховища дуже висохли. Тож нещодавно міська влада цілком серйозно організувала молебень, щоб Бог дав дощ. Цікаво, що через день він і справді почав падати. Думаю, вони, призначаючи дату богослужіння, дуже активно прогноз погоди досліджували. Зі світлом зараз ніби трохи налагодилось, але раніше постійно відключали.
Щодня сильнішим стає відчуття ізольованості від світу. Люди тут не цікавляться тим, що коїться поза межами Криму. Їм подобається ця замкнутість, вони її так давно хотіли. Але мені задушно, тому зараз підшукую варіанти. Мабуть, поїду до Івано-Франківська.