Юрій Шевчук, Олесь Санін та Антон Грін

Генеральний консул України в Чикаго Андрій Праведник та Антон Грін

Антон Грін та Микола Кочерга

Новий фільм українського режисера Олеся Саніна – «Поводир, або Квіти мають очі» – представляє Україну у номінації «Найкращий фільм іноземною мовою» на здобуття премії «Оскар» 2015 року.

Його світова прем'єра відбулася на Одеському міжнародному кінофестивалі 16 липня 2014 року.
А 5 грудня 2014 року Український Інститут модерного мистецтва, Фундація Українського Геноциду-Голодомору та Український кіноклуб Колумбійського університету за підтримки Української Американської Федеральної Кредитової Спілки «Самопоміч» організували презентацію кінофільму «Поводир», прем’єрний показ якого відбувся в приміщенні Українського культурного центру міста Чикаго. Починаючи з Києва, ця стрічка з успіхом була показана в усіх великих містах України і з нетерпінням очікувалась у нашому місті. Вже за два тижні до показу квитки були повністю розпродані. А в день прем’єри багато бажаючих не розходились, сподіваючись до останньої хвилини на несподіваний квиток. На жаль, переповнене приміщення осередку не могло вмістити всіх. А прохання на додатковий показ в інші дні не могли бути задоволені з урахуванням того, що існують правила та вимоги Американської Кіноакадемії, яких необхідно дотримуватись щодо показу та прокату номінованих на «Оскар» фільмів.
Вечір відкрила Мотря Мельник, яка від імені Українського Інституту модерного мистецтва, комітету Голодомору та кіноклубу Колумбійського університету привітала всіх присутніх на прем’єрі, серед яких були гості: Андрій Праведник, Генеральний консул України в Чикаго; Erik Kinnhammer, Menager of International Programs at Chicago Sister Cities International; Emily Berman, Deputy Director, Strategic Prtnerships & Global Affairs at the Office of Mayor; Steve Farber from the Illinois Holocaust Museum & Education Center. А також вона висловила подяку Кредитовій Спілці «Самопоміч» за підтримку та спонсорство у проведенні вечора.
Потім вона запросила до мікрофону отця Мирона Панчука, який виступив від комітету Голодомору. Готуючи глядачів до перегляду, він вказав на історичні факти колективізації та Голодомору 1932-1933 років, на тлі яких розгортаються події у фільмі. Він наголосив, що організований у Харкові у 1934 році з’їзд бандуристів, а пізніше їх розстріл, про який ще й дотепер не всі знають – це також геноцид українського народу; і що ми є діти цих сліпих бандуристів; і, що ми є носіями їхнього голосу і їхнього болю, їхніх сліз і їхніх страждань, і що ми є спадкоємцями і жертвами колоніалізму… «Коли ви будете дивитись цей фільм, будуть сльози, плачте», – казав о. Панчук. – «Сльози очищають людську душу».
Багато людей під час перегляду стрічки затамували подих, гамували біль у серці та стримували сльози на очах.
Американський хлопчик, українець за походженням, був свідком вбивства рідного батька, тому змушений тікати, подорожуючи в незнайомому страшному світі, де представники пануючої влади уособлюють зло і жах. Хлопець знаходить порятунок, любов, і батька в образі сліпого українського кобзаря, роль якого так майстерно виконав Станіслав Боклан.
В одному із своїх інтерв’ю Олесь Санін сказав: «Хоча в мене й була спокуса, бо я сам граю на бандурі і багато знаю про мистецтво кобзарства, але свідомо відійшов від його сакральних моментів. Хоча окремі ознаки глядач все ж таки побачить: кобзарство – це не виконавська традиція, це духовна ініціація, сакральне дійство, яке має зовсім інші завдання. У кобзарському товаристві показувати голос заборонено. Ти мусиш мати голос, тому що тебе мають чути люди, але хизуватися ним не можна. Кобзарство вижило й тримається до сих пір – тому що воно сакральне».
Після перегляду кінофільму відбулася творча зустріч з режисером Олесем Саніним, актором Антоном Гріном та професором Юрієм Шевчуком. Переповнені емоціями та відчуттями глядачі мали багато запитань, але перш ніж зупинитись на цьому, трохи про Олеся Саніна.
Він – визнаний майстер сучасного національного кінематографа України. Багато людей пам’ятають його перший і одразу номінований на премію «Оскар» фільм «Мамай», яким він заявив про свою творчість у великому світі кіномистецтва. Про нього можна знайти багато цікавої інформації в періодиці та в Інтернеті. І все ж, для тих, хто не користується комп’ютерними технологіями і для всіх тих зацікавлених, хто не має часу на пошук, звернімось до зручної сторінки Вікіпедії.
Біографія: Олесь Геннадійович Санін (1972) – народився у місті Камінь-Каширський, Волинської області. Закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого, 1993 року – акторське відділення, 1998 – курс режисури ігрового фільму (майстерня Леоніда Осики). Проходив стажування в Голландії та США. Від 1994 до 2000 – режисер, оператор, керівник департаменту фільмів і телепроектів в українському представництві міжнародної корпорації Internews Network. Продюсер кількох десятків документальних фільмів (виробництво Internews Network, Canal +, Канал 1+1, НТВ, ТНТ, POLSAT, DALAS studio, IKON, PRO Helvecia тощо). Оператор кількох документальних стрічок. Режисер низки документальних й ігрових короткометражних фільмів. Лауреат Державної премії України імені Олександра Довженка за фільм «Мамай» (2003), «Срібної медалі» Академії мистецтв України, «Срібної медалі» ім. братів Люм'єр. Заслужений артист України.
Олесь Санін грає на бандурі, торбані, колісній лірі і продовжує волинську лірницьку традицію. Деякий час виготовляв музичні інструменти, успадкувавши ремесло від діда. Під псевдонімом Олесь Смик входить до Київського кобзарського цеху. Український кінорежисер, актор, оператор, продюсер, музикант і скульптор.
Отже, на питання: «Як зародилась ідея фільму?», О. Санін відповів, що знає цю історію про кобзарів з дитинства, чув від батька та діда, а ідею фільму виношував протягом років. З ранніх літ захоплювався народними піснями, мистецтвом лірників та кобзарів. Від свого діда навчився і сам майстрував музичні інструменти, першою була скрипка (прим. автора), і грав на них. Далі Олесь продовжив: «Але колись, 10 років тому, я зустрівся з людиною, яка змінила моє життя, яка сказала, що це прекрасна ідея для фільму, але тільки ти зможеш зробити цей фільм. Бо ця історія розповідає про незламність людського духу, про людину навіть у найтяжчих умовах, для якої слова – свобода, віра, правда – були головними, тому саме ти мусиш розповісти цю історію… Це було у 2004 році, я приїхав до Голлівуду з кількома доларами у кишені представляти свою стрічку «Мамай». Пізніше у готелі задзвонив телефон, і голос у слухавці запитав українською, чи ви – Олесь Санін? Я відповів, що так.
А він сказав: «Ми давно на вас чекали».



Це був Джек Пеленс (відомий голлівудський актор, українське прізвище – Палагнюк, прим. автора). – Коли я про це розповідаю, продовжував Олесь, всі думають, що він, Пеленс, мав би грати бандуриста, насправді, він мав би грати автора, який постарів, дожив до сьогоднішнього дня і розповідає про те, що з ним колись давно сталось…
Хтось з аудиторії запитав: «Чи повинен український уряд давати кошти на зйомки фільмів?». Олесь відповів: «На сьогоднішній день без державної підтримки неможливо, кількість кінотеатрів така невелика, що навіть найкращий фільм не зміг би покрити свої видатки… І ще – дуже мало народів у світі, які мають своє національне кіно. Україна – держава, велика держава. Раніше, навіть коли ми мали українське кіно, ми не мали українського глядача. Сьогодні ми маємо глядача, який хоче бачити українське кіно! Кількість кінотеатрів збільшиться дуже скоро, щоб купити національне кіно. Цей момент дуже швидко настане.
Але надія є така, якщо ми покажемо потугу українського кіно, хоча би одного фільму, який на сьогоднішній день майже зібрав усі затрачені кошти, ми будемо почувати себе вільними прийти до людей, у яких є кошти.
На питання: «Яка частка належить кожному співавтору у написанні сценарію» прозвучала відповідь: «Олександр Ірванець, Ірен Роздобудько, Пол Полянський і Олесь Санін – є частка кожного, сто відсотків серця і таланту в сценарії».
А на питання, яким буде сприйняття фільму в Росії, і чи є його фільм там заборонений, він сказав: «Я не маю честі бути режисером, який є заборонений у Росії, і не буду сподіватися її колись отримати. На сьогоднішній день легальної можливості показати його в Росії нема, але є різні пропозиції. Так, до нас звернулося товариство ім. Сахарова з пропозицією організації закритого показу стрічки у кінотеатрах у Петербурзі, Москві, Новосибірську та Владивостоку. Російська культура – це не те саме, що Путін. І ще, я не знаю, чи ви знаєте, що в Україну приїжджають росіяни, щоби підтримати українців і воювати на їхньому боці за свободу і незалежність».
Продовжуючи, він сказав, що зараз, якраз перед його від’їздом, з’явилася необхідність показу цього фільму на Сході, хлопцям, які воюють. О. Санін звернувся до присутніх підтримати цей проект, придбавши пам’ятні фотокартки з фрагментами зображень із фільму, які підпише Антон, молода зірка кіно. А кошти від цього підуть на придбання обладнання для перевізних кінотеатрів. Це не тому, що ми не маємо грошей, ми можемо назбирати їх і в Україні, а для того, якщо ви хочете долучитися і підтримати дух наших воїнів.
Напевно, не випадково образ маленького поводиря довелось зіграти Антонові Гріну – хлопчикові українського походження з Детройта, який виявився внуком відомого українського дисидента Михайла Хмари, якого «совєтська» влада засудила на 34 роки ув’язнення в таборах.

Юрій Шевчук, Мотря Мельник, Антон Грін та Олесь Санін

Пізніше, після прийому, режисер О. Санін розповідав: «На роль Пітера у нас був дуже великий дитячий відбір, а ніхто не підходив. Мені був потрібен такий хлопчик, який на все дивиться, як на нове, все бачить, але не розуміє, що відбувається, тому що він іноземець. Вже лишалось п'ять днів до початку зйомок, а головного героя немає. Почав знову переглядати каталоги. Натрапив на відео зі США: хлопчик сидить на дивані, розповідає якийсь віршик українською мовою з акцентом. Мені спочатку не сподобалось, а потім він почав грати на фортепіано – і просто перевтілився в цю музику. У фільмі Антон реально переживав трагічну історію того хлопчика Пітера».
Під час зустрічі юний актор Антон Грін тримався сором’язливо, але гідно, відповідаючи на всі поставлені питання. Чесно сказав, що хоч і не любить ходити до школи Українознавства щосуботи, до якої його мама возить, щораз долаючи відстань у 150 км, все ж вдячний їй за це і за те, що він розмовляє українською мовою. Коли його запитали, чи він мріє бути знаменитим американським актором, він відповів, що, може, він ним і стане, але в душі він все ж залишиться українцем. Він був довго в колі молодих прихильниць свого таланту та глядачів, підписуючи фотографії на пам’ять.
Було багато запитань і, напевно, вони б звучали впродовж усієї ночі. Діалог між аудиторією і режисером був дуже запальним та зворушливим.
Створення цього мистецького твору і його широкий показ як ніколи важливий не тільки в Україні і для українців, а й в усьому світі, для всіх народів і людей. У сьогоднішньому світі, де «володарі світу цього» розпалюють війни, щоб загарбати землю та енергетичні ресурси країни, методично і планомірно знищуючи надбання пращурів, замінюючи його синтетично створеною вихолощеною псевдокультурою, яка скерована на молоді душі і яка, як зараза, винищує генетичну пам’ять цілих народів, спонукає брата вбивати брата, зрікатись рідних мов і родинної пам’яті, продавати і купувати одне одного, як майно…
Презентація фільму в Києві викликала немалий ажіотаж. Дехто намагався зірвати організаторам прем’єру показу.
Сьогодні, коли в новинах центральних каналів Америки та на перших сторінках газет пишуть про Україну та її боротьбу за свободу, фільм допомагає іноземцям дізнатися і зрозуміти, хто ж такі ті українці. Після перегляду стрічки вони казали Олесеві: «Тепер ми розуміємо, що ви робили на Майдані, і чому ви такі дивні люди, які в XXI сторіччі готові брати камінь, пляшку зі запальною сумішшю і босими в мороз, по снігу, під прикриттям тільки дерев’яного щита йти проти озброєної армії».
На мою думку, цей фільм, як пісня лірника чи дума кобзаря, магічно заворожує красою виконання, а все ж збурює душі до незламного бажання волі, до пошуку правди, до любові, до викорінення рабського єства. У фільмі, як у житті, переплелися трагічні сторінки існування українського народу, а в них – трагедії окремих осіб. Мільйони знищених, мільйони скалічених тіл і душ бурхливим коловоротом політичних врядувань, партій та режимів, систем та структур, де нікчемність людини, страх перед владою, якою б мовою вона не розмовляла, страх за своє життя, підлість, зрада своїх же, зі свого ж роду.
В образі кобзаря – незламний дух народної пам’яті, дух самозбереження народу, який, попри все, гідно тримається честі і совісті, не зраджуючи своєї землі, свого роду, як поводир, виводить з жахів темряви, скеровує людей та їхні душі до світла і добра.
Олесь Санін був на Майдані, працюючи для різних міжнародних телекомпаній. Вони шукали професіоналів, які розуміють мову, а головне, вони не хотіли там бути. «Я дуже тяжко це пережив. Вперше в житті я не зміг заховатися за камеру, хоча був з нею на Майдані майже весь час».
«Своїм фільмом я свідомо йшов до масового глядача», – розповів Олесь Санін. – Хотів, щоби ця історія була почутою та зрозумілою. Я зрозумів, що культура – це не тільки матеріальні надбання та цінності, як книги, картини, писанки, тощо, це щось набагато більше, це духовний інтерес, щось, що зв’язує нас усіх...»
Всі присутні були щиро вдячні за показ фільму та нагоду спілкування з Олесем Саніним. Думаю, що всі в залі отримали натхнення до життя, до творчості, до бажання творити добро і відчули себе гордими за те, що Україна має такі таланти. Будемо вболівати за успіх фільму «Поводир» на здобуття премії «Оскар», але напевно, він уже отримав найголовнішу нагороду – визнання людей.

Інтерв’ю з Олесем Саніним, яке режисер дав під час зйомок фільму, ви можете прочитати на сайті «Часу і Подій», у №13 за 2014 рік:
http://www.chasipodii.net/article/13203/ .