Меморіальна дошка на честь Лесі Українки на будинку лісництва

Часто замість дороги служить річка

Вид на центр села

Внизу – колишній завод бутилювання води. Вгорі – будинок лісництва

Буркут за часів Австро-Угорщини

Джерело з мінеральною водою

Все, що залишилося з житлових будинків

Так виглядала етикетка на воді в радянські часи

Долішня частина села

Одна з вілл, збудованих за Польщі

Приватний відпочинковий будинок

Мертве село – це завжди жахливе видовище, яке навіює сум і тривогу. На жаль, в Україні таких сіл стає дедалі більше. Проте ця проблема дуже мало зачепила західну Україну, насамперед, Карпати. Незважаючи на важкодоступність і нелегке життя горян, села в Карпатах не лише не вимирають, але й не старіють. У віддаленому і високогірному Верховинському районі, Івано-Франківської області, тільки єдине село Буркут не має жодного постійного мешканця, проте тут завжди людно і гамірно.
Свого часу це село, яке досі овіяне таємницями, мало всесвітню славу, а зараз про нього практично забули. Про Буркут рідко розповідають навіть мешканці району, а деякі з них навіть самі не були там жодного разу. Якщо про більшість сіл у наших горах можна казати, що цивілізація руйнує ландшафти, то в Буркуті шукач дикої природи і пригод побачить його не затоптаним і відірваним від усього світу.

Край мінеральних вод

На території Верховинського району зосереджено понад 100 джерел мінеральних вод усіх типів, хоча досліджено лише десяту частину. Одне з них відоме під назвою «Буркут» в  однойменному селі, що означає кисла, винна вода (гуцульською говіркою «буркут» – джерело, яке бурчить з-під землі). Дослідники стверджують, що за своїми лікувальними властивостями та хімічним складом ця вода схожа до води з мінеральних джерел Кавказу типу «Нарзан», «Сентукі» і «Боржомі». Буркутська вода лікує хронічні катари шлунка, кишківника, виразку шлунка і дванадцятипалої кишки поза періодом загострення. Завдяки цьому джерелу село здобуло світову славу.
Феноменальна якість буркутської води була відома ще на  початку XVII сторіччя. Сюди приїжджали багаті кутські міщани, щоби попити цілющу воду і відпочити від міста. Від початку XIХ сторіччя буркутську воду наливали у скляні пляшки з порцеляновою накривкою і рельєфним написом «Burkut». Існували навіть попередні контракти про експорт цієї води до Одеси, Криму і навіть на Близький Схід. Розливали воду у пляшки і в радянські часи.
Саме від назви джерела походить назва села Буркут. Село розташоване в мальовничій місцевості, на дні глибокої долини, на висоті 1012 м над рівнем моря, й оточене крутим смерековим і частково листяним лісом. Росте багато лісових і польових квітів. Площа села – 2 км2. Засноване в 1932 р. Відстань до районного центру Верховини – 33 км. Через село протікає бурхлива річка Чорний Черемош. Село належить до Зеленської сільської ради. На початку 1990-х років у селі проживало 10 осіб. Мешкати у цьому віддаленому селі заохочували всіляким способом: працевлаштуванням, харчовими пайками, забезпечення житлом.
Село Буркут – найдавніша Австро-Угорська бальнеологічна лічниця, де тодішня еліта поправляла своє здоров’я лікувальною мінеральною водою. У 1848 році курорт був зруйнований австрійським військом під час придушення революційних заворушень в імперії. У 80-х роках ХІХ ст. курорт ожив, але його розвиток було перервано Першою світовою війною.
Золоті часи Буркут-курорт пережив у 20-і роки XIХ сторіччя, коли село опинилося у володінні панської Польщі. Тоді було збудовано 18 вілл, відновлено функціонування курорту і налагоджено бутилювання мінеральної води в скляну тару. З початком Другої світової війни Польща припинила своє існування, і курорт зник разом з нею.
За часів СРСР село було перетворено в лісорубське та сплавне поселення. За СРСР там брали ліс, який був потрібен для відновлення шахт Донбасу. У селі була пекарня, їдальня, поштове відділення, гуртожитки, лісопромисловий пункт. Не було в селі тільки школи і церкви, але життя вирувало. Гуртожитки для лісорубів були збудовані на місці великого військового цвинтаря, де були похоронені загиблі в Першій світовій війні, який зрівняли зі землею бульдозерами. Щоденно до села їздив рейсовий автобус за маршрутом «Коломия-Буркут». Курорт у радянські часи не відновили, але бутилювання мінеральної води було продовжено. Воду постачали в торгові точки Верховинського району, а також малими партіями в Кремль.
Інформація про колишніх мешканців села практично відсутня. Проте відомо, що з цим селом пов’язано ім’я науковця, педагога, журналіста, політолога, громадського діяча Ігоря Буркута, котрий зараз мешкає у Чернівцях. Його предки переселилися на Північний Кавказ, тікаючи від безземелля із села Буркут. Дід пана Ігоря – Олексій – при оформленні документів взяв собі за прізвище назву свого села. На сайті «ДивенСвіт», у статті Віталія Чупака і Наталії Кушніренко «Музика гір: таємниця дримби», знаходимо скупеньку інформацію про те, що тут були одні з найкращих майстрів з виготовлення дримби: «Окрім пана Михайла, дримби якого на Гуцульщині не мають собі рівних, прикарпатських майстрів, які виготовляють ці музичні інструменти, можна перелічити на пальцях. Це ковалі зі сіл Буркут і Красноїлля, Верховинського району…. Наймолодшому – уже за шістдесят…»

У Буркуті лікувалася Леся Українка

Влітку 1901 року відома українська письменниця проживала тут протягом 40 днів і лікувалася буркутською водою. Автентичне джерело, з якого Леся Українка особисто пила цілющу воду, розміщене на 300 м вище від головного.
Двічі письменницю тут відвідували Іван Франко і відомий фольклорист К. Квітка, які в той час перебували у Криворівні. Іван Франко пригощав письменницю власноруч зловленою фореллю. Ця мандрівка залишила помітний слід у творчості письменника, завдяки чому з’явився цикл «Буркутські станси».
М’який карпатський клімат, свіже повітря, мальовнича природа покращили стан здоров’я Лесі Українки. В листі до батька вона писала: «Навкруги – лише дерева і папороть, пташки співають, Черемош шумить, а з ним наперебій той самий залізистий потічок, який Буркутом називається… Якщо мені тут не поможе, то вже ніде не поможе!»
Краса Карпат вплинула також і на творчість письменниці, і саме в цьому мальовничому куточку вона написала цикли поезій «Хвилинки» і «Ритми». Збираючи гуцульський фольклор, деякі записи письменниця зробила в цьому селі, а саме пісні про цісареву Єлизавету, про знущання над Христом та інші. Автограф цих записів зберігається в Державному центральному музеї музичної культури ім. М. І. Глінки в Москві.
Дослідник творчості Лесі Українки, письменник Микола Олійник описав подорож і перебування письменниці в Буркуті у своїй книжці «Леся» (книга перша, частина І). Ось деякі фрагменти: «Ну й дороги, чи, як їх по-тутешньому, плаї! Їздила волинськими, полтавськими, кримськими, а такими ще не доводилось. Круті, звивисті, ніби невміло вимощені здоровенними шматками каміння. Біля Криворівні, надто від Жабйого (тепер Верховина – прим. Ю. А.) до самісінького Буркута фіра гойдалася, часами так нахилялась, що здавалося, от-от перекинеться, скрипіла всією своєю в’яззю; колеса підстрибували, пнулися з каменя на камінь і знову стрибали далі та далі... Трясло немилосердно. В найважчих місцях, коли зуб на зуб не попадав і всередині мов щось обривалося, Леся вставала, оступаючись, обдираючи черевики, йшла пішки. Все це було б нестерпно, якби не дивовижні гірські краєвиди. Вони чарували, захоплювали, і тоді забувались незручності.
Дорога непомітно забиралася вище і вище. В полудень, нарешті, добралися до Буркута. Кілька будиночків, таких, як у Криворівні чи Жаб’єму, – необмазаних, складених у зруб, – розбрелися крутуватим підгір’ям. Ні церковки, ні корчомки... ба, навіть вулиці! Дорога так-сяк приткнулась до скель і розповзлася стежинами до одного двору, до іншого... Кінець світу, та й годі! Людей теж десь не видно.
Після всього пережитого останнім часом, суперечок та зустрічей, Буркут здавався райською тимчасовою життєвою пристанню, звідки мало початися нове велике плавання. Ні пишноти курортних залів, ані гучного товариства... Природа, її могутнє, незбагненне царство.
Леся мешкала в будинку лісничого, в невеличкій кімнаті. Хатина стояла над потоком, на одвойованій у гір кам’янистій ділянці. Одним, подовжнім, боком вона майже торкалася скелі – їх розділяв лише вузенький прохід, другим, переднім, видивлялася в струмок. Сюди ж виходило й Лесине вікно. Рано-вранці вона розчиняла його, і в кімнату вісником ні на мить не стихаючої пісні життя залітав неспокійний плескіт води. Внизу, на самісінькім дні ущелини, шумів Черемош – Буркут летів до нього з височини, мов пустотливе дитя…
Метрів за кількасот угору з-під каміння било джерело. На його місці зроблене щось на зразок рубленої криниці, звідки Буркут поступав до купелі, пити ж ходили просто сюди. Терпка, ніби злегка підігріта, вода мала якусь чудернацьку властивість: вип’єш – і такий з’являється апетит, що, як то кажуть, собаку з’їв би. Нащо вже вона байдужа до постійних сніданків, обідів, і то через кожні дві години мовби щось під грудьми смокче. Не минуло й півмісяця, а вже почала поправлятися...
Форель, чи як її називають гуцули, пструги, – риба, здебільшого, гірських річок… Вибралися опівдні, коли сонце почало сідати і на долини впали тіні. Франко роздав чоловікам знаряддя, для себе взяв сак. Лесі вручив позичений у господарів кошик. Рибалка з нього був завзятий. Де не брало саком, Іван Якович нишпорив так, талапаючи обіруч попід камінням, старими пнями, знесеними з гір весняними чи дощовими водами.
Прощалася з Буркутом і Леся. У хвилини просвіту виходила до потоків, над Черемош, що за кілька днів стали невпізнанними, потемніли ще більше – невідомо на кого – озлилися. Дивилась на похмурніле смерекове царство, слухала – назавше вбирала у серце його тривожну прощальну пісню».
Будинок, в якому мешкала Леся Українка, не зберігся. На його місці збудований новий, і зараз там розташоване Буркутське і Чивчинське лісництво. На стіні будинку є меморіальна дошка з написом: «У селі Буркут у серпні 1901 року жила видатна українська письменниця Леся Українка».
Чудова природа і запашне карпатське повітря вплинули також на творчість визначного польського письменника і педагога Юзефа Коженьовського, котрий народився в селі Смульно, під Бродами, на Львівщині, 19 березня 1797 року. Він – один із тих літературних діячів, які після польського повстання 1831 року пішли у вигнання.
Джерела для творчості Юзеф Коженьовський знаходив на українській землі. У Карпатах він бував протягом десяти років (1830-1840 рр.). Цілющі води Буркута зміцнювали організм, а неповторні околиці вздовж Черемошу, спілкування з місцевими мешканцями, знайомство з їхніми звичаями додавали духовних сил. Він написав драму «Карпатські горяни», котра набула широкої популярності. Драма «Карпатські горяни» виходила під назвами «Антон Ревізорчук», «Гуцули», «Рекрут».
Не обминуло село Буркут і важке воєнне лихоліття, зокрема, під час діяльності загонів УПА. Саме цей шлях використовували бійці УПА у походах з Гуцульщини на Буковину і назад. Про цей рейд описує письменник Михайло Андрусяк у книжці «Брати Грому», описуючи рейд славнозвісної сотні Мирослава Симчича.

Сучасний стан села

На даний час в селі немає жодного постійного мешканця. Останнього – Слюсарчука Василя – забрала родина у 2008 року після повені. Зараз найголовнішою особою у цьому мертвому селі є лісничий Буркутського та Чивчинського лісництв Віктор Сливчук. Тут він працює, а мешкає в сусідньому селі Зелене.
Біля лісництва зберігся будинок, в якому був завод з бутилювання мінеральної води. Будівлі медпункту, їдальні, пошти, стоять напівзруйновані. На лівому березі Чорного Черемошу активно будується приватний відпочинковий комплекс. Є також один будинок, в якому влітку проживають люди, котрі приїжджають на збирання ягід і грибів. Що ж до приватних будинків, де колись мешкали люди, то деякі збережені, а деякі майже зруйновані. Великої шкоди селу завдала повінь у 2008 році. Всі мости і дорога догори по Черемошу протяжністю 40 км були знищені.
Попри те, що село вважається мертвим, воно зовсім не виглядає безлюдним. Сюди часто навідуються туристи, щоб помилуватися мальовничою природою і побачити таємницю забутого села. Часто приїжджають люди, щоб набрати мінеральної води. Дехто поселяється у лісництві на тривалий час з метою лікування. Джерело є власністю українського народу, тому доступ до нього вільний.
З весни по осінь у Буркуті триває рубка лісу, а самі лісоруби живуть у вагончиках. Влітку сюди масово приїжджають люди зі сусідніх сіл і районів на збір лісових ягід і грибів. Часто в Буркуті можна зустріти мисливців, прикордонників і працівників Верховинського Національного парку. Хоча автобус давно не їздить у Буркут, а лише в село Шибени, проте назва маршруту так і не змінилася, а таблиця «Коломия-Буркут» нагадує історію мертвого села.
Туристам слід пам’ятати, що в цій місцевості люблять перебувати і лісові мешканці. Тут можна зустріти оленя, дику свиню, вовка, ведмедя, дикого кота і рись. Проте вони самі стараються уникати зустрічі з людьми. Найбільш небезпечною є зграя вовків взимку і ведмедиця з ведмежам. Треба бути обережному з гадюками, котрих тут теж немало. Та найкраще позбавляють від самотності птахи, котрі виспівують свої веселі і радісні мелодії.
Якщо стане скучно у Буркуті, то можна йти догори. З одного боку – Гринявський хребет і гора Пнів’є з полонинами, пастухами і вівцями. З іншого боку – мальовничі гори Чивчини і прикордонна дорога з Румунією. Поруч, в урочищі Добрин, збереглася велика будівля колишньої прикордонної застави.
Неподалік можна завітати до невеличкого монастиря, що неподалік села Пробійнівка. Тут живе цікавий монах, з котрим можна розмовляти багато годин. Цей монах збудував для гостей хатинку зі сауною.
Щоб потрапити до села, незалежно з якою метою, попередньо треба оформити заяву (за допомогою факсу або електронної пошти) у Чернівецькому прикордонному загоні і тільки після отримання дозволу можна вирушати в дорогу. Зі собою обов’язково треба мати документ, оскільки у селі Шибени, що на відстані 6 км перед Буркутом, є прикордонна застава.
Очевидно, не бракує тут і проблем. Традиційною, на жаль, є проблема з побутовим сміттям, що свідчить про невихованість відвідувачів: у напіврозвалених будинках накопичено велику кількість сміття, особливо, пляшок з-під алкогольних напоїв.
Болючою проблемою є масова вирубка лісу. І не лише в тому, що її наслідки призводять до повеней і зсуву ґрунту. Велика проблема і в тому, що лісоматеріал вивозять важкими автомобілями по сільських, і без того розбитих дорогах, до Верховинського лісгоспу протяжністю 33 км. Куди йдуть гроші від проданого лісу – невідомо, але в усякому випадку не на розвиток району.
На думку багатьох людей, Буркут не має майбутнього і вже ніколи не матиме тієї слави, яку мав раніше. Звичайно, майже всі чиновники області і району змальовують велику перспективу. Були плани зробити мисливське господарство. Не зробили. Навіть китайці приїжджали і багато планували. Йшлося також про дорогу на Румунію. Теоретично, якщо це все змалювати, то там дуже великі перспективи, а насправді село продовжує вмирати. Найбільшою проблемою є важкодоступність до села. Цю територію взагалі важко асоціювати з якоюсь областю чи районом. Це далекий гірський край українських Карпат.

Горішня частина села	Буркутська архітектура
Колись тут була їдальня	Краєвид села
Туристи зробили собі душ	Єдиний будинок села з пристойним виглядом