Кінець поточного тижня виявився дуже насиченим. 21 листопада, у п’ятницю, українці відзначили День Свободи і Гідності та першу річницю Євромайдану, а наступного дня, у суботу, 22 листопада, зі смутком вшановували пам’ять замордованих голодом своїх співвітчизників.
Спостерігаючи з року в рік церемонію відзначення цього дня, роблю висновок: багато що залежить від особистості президента, який на даний момент очолює державу і його не декларованого, а справжнього ставлення до цієї трагедії.
Президент Л. Кучма першим з українських керівників вже далекого 26 листопада 1998 року видав Указ про відзначення цієї трагічної історії. Спочатку Указ встановлював «День пам’яті жертв голодоморів». Через 2 роки іншим Указом Л. Кучма назву відредагував на «День пам’яті жертв Голодомору та політичних репресій».
Але особисто Л. Кучма після відставки рідко буває присутнім на публічних церемоніях з приводу того пам’ятного Дня, який сам же і встановив. І оточення його там помітити складно.
Наприклад, його доньку Олену чи зятя-мультимільйонера Пінчука я просто не пригадаю в якості тих, хто публічно віддає шану жертвам Голодомору.
Президент Ющенко трагедію Голодомору сприймав дуже близько до серця, можливо, і під впливом дружини пані Катерини Чумаченко. Через два з половиною року після приходу до влади він ще підредагував назву й Указом закріпив «День пам’яті жертв голодоморів», постановивши відзначати його щороку у четверту суботу листопада.
Він наполіг на побудові Національного музею «Меморіал пам’яті жертв голодоморів в Україні», куди й перенесли з Михайлівської площі головну церемонію щорічного вшанування жертв.
Саме Ющенко наполегливо впроваджував концепцію, що Голодомор є не просто лихо від поганого врожаю, а свідомий геноцид українців сталінсько-більшовицькою владою.
І під час свого президентства, і після відставки Ющенко прагне майже щороку бути особисто присутнім на головній церемонії у сквері біля Меморіалу. Періодично його супроводжують дружина і діти.
Президент Янукович відкрито виказував своє відсторонене ставлення до цього Дня, намагаючись догодити Кремлю, до якого активно підлизувався, особливо на початках свого президентства. Потім його кілька разів можна було бачити на вшануваннях пам’яті жертв Голодомору – коли він демонстрував Кремлю своє «фе» через те, що Росія ніяк не давала йому знижку в ціні на газ і т. п.
Насправді ж до цього Дня, як і до всього українського, В. Янукович був абсолютно байдужим. Його сім’ю теж ніколи не бачили біля меморіалу.
Президент Порошенко давно, а надто з перших днів вступу на посаду, наполегливо і виразно демонструє свою прихильність до всього українського. Перша леді Марина Порошенко теж старається – будучи російськомовною, нині старанно вчить українську і прагне нею спілкуватися, супроводжує чоловіка на всіх проукраїнських заходах, здавна має в своєму сімейному гардеробі вишиванки для чоловіка, дітей і для себе.
Тож їхня участь у відзначенні цього Дня була й є очікувано активною.
Президент П. Порошенко любить і вміє говорити. Тож і тепер не упустив нагоди звернутися до українців з яскравою промовою. Зокрема, президент сказав: «Пом’янемо всіх… бо в Україні майже немає родини, яка би не постраждала від Голодомору, і невідомих нам наших невинно убієнних братів і сестер, що упокоїлись в українській землі. Ми й досі чуємо їхні голоси, стогони і молитви, які линуть з минулого. Ми обіцяємо вам: Не забудемо! Не зрадимо! Не пробачимо!
Саме як геноцид Голодомор, нарешті, закарбувався в нашій історичній пам’яті. Згідно з найсвіжішими соціологічними дослідженнями, три чверті українців твердо переконані, що Голодомор був саме геноцидом українського народу, а кількість тих, хто не визнає геноциду, дуже швидко зменшується. Бо факти – річ уперта…
Для чого був потрібен геноцид? Відповідь очевидна… Саме селяни зберігали і підтримували традиції національного духу України. І зброя, яку застосовували проти них, є, мабуть найстрашнішою, – виморювання голодом...
Як влучно визначив Джеймс Мейс, ще один видатний дослідник Голодомору, Сталін прагнув «вигубити українське селянство, українську інтелігенцію, українську мову, український дух, українську культуру й українську історію, знищити Україну…»
Сьогодні, вже маючи за плечима досвід Вітчизняної війни 2014-го року за нашу незалежність з ворогом, який вдерся на нашу землю, ми інакше дивимося і на події 1932-33 років. То теж була так само справжня – і так само неоголошена! – війна проти України.
Схоже, духовні нащадки Сталіна-Кагановича-Постишева не розчинилися в мороці історії. Вони правлять кривавий бал на тимчасово захоплених землях так званих «ЛНР» і «ДНР». Вони повторюють там злочинний експеримент часів Голодомору, позбавляючи мирних людей продуктів харчування.
На думку спадають і інші моторошні аналогії. Керівництво Радянського Союзу відхиляло у часи Голодомору будь-яку допомогу голодуючим в Україні. А коли галичани пускали своїм братам-українцям плоти з харчами по Збручу й Бугу, радянські прикордонники стріляли в людей, котрі намагалися дістати рятівну їжу.
Сьогодні, коли на окупованих територіях Донбасу починаються голодні бунти, бойовики стріляють у машини з українською гуманітарною допомогою…
Голодомору передували тисячі повстань проти колгоспного рабства! У них брали участь сотні тисяч, мільйони українців. Чому ж така величезна армія не перемогла більшовизм? Розрізненість! Недовіра! Брак єдності!
Сьогодні ворог знову намагається роз’єднати нас, пересварити, посіяти поміж нас розбрат та ворожнечу. Сьогодні нам, як ніколи, потрібна єдність…
Ніколи не здамося! Ніколи не припинимо боротьбу! Слава Україні!
Для вшанування всіх, хто загинув від геноциду-Голодомору, оголошую загальнонаціональну хвилину мовчання».
О 16 годині хвилині мовчання завмерли всі свідомі українці. А потім розпочалася акція «Запали свічку пам’яті». Від Меморіалу до найвіддаленішого села люди запалили мільйони свічок, і їхні вогники, як душі закатованих Голодом, тремтіли, поки не догоріли.
Пам’ять жертв Голодомору вшанували також Святійший Філарет, Блаженніший Святослав, А. Яценюк, О. Турчинов, В. Кличко, посол США Дж. Пайєт, інші посадовці, нардепи, дипломати, громадськість, мешканці Києва.
Людей цього року було помітно більше, ніж року минулого, коли правив Янукович з його посіпаками, і це гальмуюче впливало на людей – багато хто не приходив до Меморіалу.
Приклад справжнього, а не показного, вшанування закатованих Голодомором українців з боку політичної і громадянської еліти має з кожним роком дедалі більше впливати на історичну свідомість суспільства, насамперед, молоді.
Бо страшнішої психотравми, аніж Голодомори, в історичній пам’яті українців нема.
Тема ця безмірна, і ми ще не раз на сторінках нашого часопису будемо повертатися до неї – як і кожен українець. Бо ніщо не забуто. І люди ці – старші, молоді, діточки – також не забуті.
Схилимо ж голови, запалимо Свічку Пам’яті – не тільки на вікні, але й в душі, в серці…