Арсенія Кіселичук за роботою

Вироби А. Кіселичук

Колись у гуцулів було важке життя, тому вони намагалися прикрасити його гарною річчю, щоб окові було на що дивитися, радіти і забувати про всі труднощі. Тому на Гуцульщині майже кожна родина творила неповторну красу у своїй домівці. Так витворилося гуцульське мистецтво. Додавала гуцулам таланту карпатська природа. Своє вміння творити прекрасне гуцули передавали з покоління у покоління.
Здавна на високому рівні на Гуцульщині стояла художня обробка шкіри. У побуті гуцулів ще в XVII-XVIII ст. були відомі «ташки», «табівки», «тайстри», «череси», «кептарі» з овечої шкіри, «постоли», гаманці та інші предмети господарського та мистецького призначення. Хоча обробка шкіри, здебільшого, чоловіча робота, проте займалися цією нелегкою роботою і жінки. Однією з таких є сучасна художниця, уродженка відомого села Космач, Арсенія Кіселичук. Вона є продовжувачем славних мистецьких традицій Гуцульщини і належить до чотирьох найвидатніших майстрів з художньої обробки шкіри в Україні. Професійні і досконалі вироби пані Арсенії є настільки оригінальними, що їх неможливо сплутати з роботами інших майстрів.
Потяг до творчості в Арсенії Кіселичук був від народження. З раннього дитинства вона малювала, вишивала, ліпила з глини. Сама придумувала і розробляла узори. Дуже любила ходити до церкви, особливо – слухати – як там співають і дивитися на образи. Вдивлялася і дивувалася, чому на тих образах у святих великі очі і тонесенький ніс, не схожі на людські.
Насправді пані Арсенія хотіла стати… ковалем, а не майстром з художньої обробки шкіри. Так сталося, що батько покалічив дівчину, коли їй було 3,5 місяця, але бабця робила різні вправи, і дівчинка видужала. Батько, котрий був одним з найкращих ковалів у селі, вважав, що то мав народитися син, котрий був би продовжувачем його справи. Але Арсенія замінила сина, адже зі самого дитинства бавилася молотками, цвяхами, ножами та іншими чоловічими інструментами. Вона хотіла перевершити батька і доказати, що варта не менше за бажаного сина.
Після закінчення школи спробувала поступити на відділ обробки металу у Косівський художній технікум, але не добрала бали, адже треба було вміти добре малювати.
«Коли я вперше приїхала поступати, – згадує майстриня, – подивилася, які там малюнки висять, то одразу зрозуміла, що мені нічого не світить». Тоді двоюрідна сестра Арсенії порадила перевестися на шкіру, на що Арсенія, не маючи поняття в обробці шкіри, обурливо сказала: «І що, я буду шити кептарі і постоли! Я хочу на метал»! Тоді сестра каже: «Будеш добре вчитися – переведешся на метал».
Арсенія все ж таки погодилася поступати на обробку шкіри і тоді сестра звернулася до викладача-кераміста Василя Аронця, аби той поручився за абітурієнтку, а до поступлення залишилося лише 10 днів.
«Цей викладач виявився дуже серйозним чоловіком, а згодом – моїм першим учителем, – розповідає пані Арсенія. «Він подивився на мої малюнки і сказав: «Дитино, ти не поступиш». Тоді взяв мене на 10 днів до себе у майстерню, де вчив малюнку, живопису, композиції – всьому, що було потрібно для вступу. Я пішла на малюнок і склала на «три». Він сказав, що з мене будуть великі люди, оскільки цьому всьому навчилася за 10 днів. Живопис теж склала на «трійку». А на композицію наступного дня не прийшла, бо переплутала дату.
У тому році я не поступила. Після цього ми переїхали жити до Калуша. Цілий рік я приїздила до Василя Аронця на курси, а коли почалися вступні іспити, то я вже була як професор. Усе гарно склала і поступила. Пан Василь дуже хотів, аби я поступала на кераміку і наслідувала його справу, оскільки він не мав дітей, але я таки вибрала художню обробку шкіри.

Шкатулка на гуцульську тематику	Шкатулка на чумацьку тематику

На метал Арсенія так і не перевелася, хоча дотепер любить цю справу. Вона вважає, що якби тато залишив їй кузню, то навчилась би ковальському ремеслу самотужки. Та оскільки для виробів зі шкіри часто потрібен метал, то має надію, що окремо ще займеться його обробкою, а поки що всі металеві речі (пряжки, кутники, замки) виготовляє чоловік. До речі, пані Арсенія не обминає жодного фестивалю ковалів, котрий щорічно відбувається в Івано-Франківську.
«Коли я втягнулася у навчання, – згадує пані Арсенія, – мені почала подобатися обробка шкіри, адже я побачила, що, крім кептарів і постолів, можна робити багато цікавих речей. Уже на 2 курсі взяла участь у конкурсі технікуму, де отримала друге місце. Як сьогодні, пам’ятаю свою роботу – це був ридикюль з ромашками. І якщо всі ставили кнопку зверху, то я доказувала викладачеві Миколі Книшукові, що мені так не підходить, і кнопка має бути всередині. Викладач заперечував, але я таки зробила своє.
Майстриня признається, що в Косівському художньому технікумі була дуже добра база знань. Багато чому навчилася у балтійських майстрів, котрі часто приїжджали до Коломиї на виставку. З приємністю згадує викладача Василя Чіха, котрий викладав матеріал і композицію, а також – Миколу Книшука, котрий викладав гуцульську тематику. З останнім часто сперечалася, бо намагалася бути прогресивною, все бігла вперед, а він її приземлював до тобівок, поясів, чересів».
По композиції Арсенія Кіселичук була найсильнішою в групі. Коли викладач В. Чіх давав якесь завдання, то вона приносила не менше, ніж 10 ескізів. Він був здивований, що в неї так вдало виходило. Не розумів, чи сама розкреслює, чи хтось допомагає, але одного разу Арсенія зробила ескіз у його присутності, і він заспокоївся.
Якось приятелька Арсенії, котра закінчувала четвертий курс, перед початком дипломної роботи зламала ключицю. Якщо не зробить дипломну, то залишиться на наступний рік. Тоді попросила Арсенію взятися за цю роботу. Пані Арсенія, котра щойно закінчувала перший курс, побоялася братися за таку відповідальну роботу, але приятелька сказала, що хоч би на «трійку». Майстриня погодилася і зробила шкіряну шкатулку з контурним тисненням, за яку приятелька отримала «четвірку». Правда, пані Арсенія хвилювалася на захисті більше, ніж дипломниця, а викладачі дивувалися, як то випускниця зробила таку роботу зі зламаною ключицею. До речі, ця шкатулка досі зберігається у Косівському краєзнавчому музеї.

Палітурки для книжок	Улюблена тематика в живописі

Навчаючись на другому курсі, пані Арсенія робила для студентів курсові роботи і в такий спосіб заробляла гроші. Оскільки вже тоді мала свій авторський почерк, тому виготовляла роботи за ескізом замовників. А вже на 3-му курсі, спільно з викладачами, робила різні замовлення.
Не обійшлося без пригод і під час дипломної роботи. Викладач поставив завдання робити гуцульські тобівки, а пані Арсенія зробила французький довгий ридикюль, застосовуючи техніку ручного рельєфного тиснення. Цілий курс, наслідуючи пані Арсенію, теж вирішив застосувати цю техніку.
Арсенія Кіселичук єдина зі свого курсу (а було всього 16 осіб) займається художньою обробкою шкіри. Володіє 17-ма техніками обробки. Здебільшого, користується гуцульськими техніками – контурним і клішовим тисненням, плетивом, тисненням штампами, аплікацією (на кептарях), вишиванням нитками (гаптування). Іноді використовує балтійський стиль. Часто застосовує по кілька технік на одному виробі. Головним чином, майстриня виготовляє чоловічі і жіночі сумки, череси (широкі чоловічі пояси), гаманці, шкіряні писанки, портрети, картини, шкатулки, палітурки для книжок і нотатників. Вміє пошити гуцульський шкіряний кептар і сучасне взуття. Не вміє шити тільки постоли, хоча вважає, що не важко навчитися, треба тільки раз побачити.
Художні вироби зі шкіри, зокрема, картини, забирають багато часу. Наприклад, над картиною «Космацьке весілля» (другий варіант) майстриня працювала 6 років. Треба уважно продумати кожну деталь. Спочатку виношує ідею, потім її малює, робить шкіци, натуральну величину, ескізи, а вже тоді переносить то все на шкіру. У таких роботах закладена ціла філософія. На жаль, люди не часто купують такі вироби – і не лише тому, що бідні, а тому, що не розуміються в них і не цінують. Складність ще й у тому, що живопис відомий, скульптура відома, а майстри з художньої обробки шкіри ні то скульптори, ні то живописці, ні то монументалісти. Не зарахуєш їх і до декоративно-ужиткового мистецтва. Це є окрема гілка.
Зараз майстриня виношує ідею створити картину про розстріляних бандуристів. Натхненням стала трилогія Б. Лепкого про Батурин. Майстриня каже, що їй легше створювати роботи на тематику східної України, бо, наприклад, козаків бачить контурно, а гуцулів – детально, оскільки виросла тут, і тому їй важко то все деталізувати.
І в радянські часи, і зараз є сутужно зі шкірою для художньої обробки. Здебільшого, майстриня застосовує імпортну шкіру, бо з нашої неможливо зробити скульптуру. В Україні роблять шкіру для взуття і кожухів. Для скульптури має бути шкіра з молодого молочного теляти: коли береш її в руки, то складається враження, що то холодець.
За плечима Арсенії Кіселичук чимало персональних виставок, у яких майстриня почала брати участь одразу після закінчення технікуму. Виставляла свої твори на всеукраїнських і закордонних виставках. Спочатку виставлялася самодіяльно, а після поступлення у Спілку художників України – від імені Спілки. Пригадує, що колись зробила шкіряну оправу до «Кобзаря» з малим форматом. Робота вийшла дуже вдалою й оригінальною. Художник, котрий організовував виставку, віз той «Кобзар» до Києва у кишені. А на самій виставці домовився, щоб його тримали у закритій вітрині під замком. Найважче майстрині робити виставки за кордоном, бо дуже складно вивезти роботи, а потім ввезти назад. Продавати не можна, бо це досягнення України. Хіба що треба їхати за кордон, там виготовляти і продавати.
Значну підтримку у своїй творчості майстриня має від чоловіка Михайла Кривка. Він – художник-монументаліст. Пише дуже гарні акварелі, різьбить по дереву, займається скульптурою. Він вклав у вироби Арсенії гроші, організовував виставки, а в 1990 році допоміг стати членом Спілки художників України.
Крім основного заняття з художньої обробки шкіри, майстриня володіє ще багатьма іншими видами мистецтва. Вона чудово вишиває як традиційні узори, так і свої, авторські. Причому, вишиває складним методом гаптування, яке забирає багато часу. А ще – малює аквареллю. Дуже любить малювати зиму олівцем. Напередодні Великодня розписує писанки для себе, родини і своїх друзів.
Попри свій неперевершений талант і визнання пані Арсенія вважає, що ні в радянські часи, ні зараз її праця нікому не потрібна. Ще в місцевому колгоспі вона допомагала піднімати сувенірні цехи. Працювала в Палаці піонерів і в побуткомбінаті. Пробувала організувати цех зі шкіргалантереї на взуттєвій фабриці, але ніхто не зацікавився, бо там штампували взуття і все. Згодом її звільнили з тієї фабрики з великим скандалом через те, що відмовилася шити туфлі, посилаючись на те, що з такою освітою не буде того робити. Коли вийшла заміж, чоловік влаштував Арсенію на роботу в Івано-Франківський художньо-виробничий комбінат, де працювала аж до його ліквідації. Та навіть попри всі ці негаразди у 1980-х роках був великий розквіт гуцульського мистецтва. Художники оздоблювали готелі, дитячі заклади, кафе, ресторани, і це мало значну цінність. На початку 1990-х почався занепад. На жаль, держава кинула художників напризволяще, і кожен виживає, як може, а без художника нічого якісного не зробиш. Над кожною річчю мають працювати художники і дизайнери, а зараз усе оздоблення у пластмасі.