Закінчення. Початок у попередньому номері

Література в усі часи допомагає людині опанувати модель конструювання ідентичності. Книжки епохи УРСР були спрямовані на те, щоб дитина вибудувала ідентичність радянської людини і піонера-героя. Бо все це: і любов до Батьківщини, і готовність до самопожертви, і готовність розмовляти російською, і відсутність інтересу до дідів-прадідів, до реального (а не підручникового) минулого тощо – все це насправді соціокультурні конструкти. І вони не є настільки спонтанними, як це може здаватися тому, хто не має достатніх знань зі соціології, історії культури чи просто з історії. Проблема нашого націоналізму в тому, що основні українські книжки на цю тему написані 100 років тому. В кращому випадку – 50 років тому. Новітні українські націоналісти книжок ще не написали, іншомовна література в нас малодоступна. А давніша література на цю тему не враховує реалій сучасного глобалізованого світу, особливостей інформаційного простору в епоху нових мас-медіа і т. д.
Все, що стосується націоналізму, патріотизму, ідентичності (я маю на увазі історію ідей) на Заході весь час перебувало в розвитку. Ідея весь час розвивається. Ідея ніколи не стоїть на місці. Формується дискурс. І він постійно трансформується. Коли ВО «Свобода» апелює до праць старих діячів національно-визвольного руху – йдеться про речі, не адаптовані до сучасних цивілізаційних викликів. Насправді ми потребуємо нової теорії нації. Ми не можемо – без переосмислення – використовувати досвіди Ірландії чи Балкан. Ми не можемо використовувати досвід Польщі або Литви, тому що маємо свою унікальну ситуацію, свою історію, свій комплект багатоголосся культур, власні проговорені і непроговорені травми. Зараз головне завдання – тривала і всеохопна публічна дискусія, в яку були б залучені інтелектуали, історики, діячі культури. Нам потрібно максимально глибоко, не боячись роз’ятрити рани (так, як це зробили свого часу поляки), наважитися проговорити найболісніші, найважчі речі.
Упродовж майже 20 років українці обирали боягузливу мову мовчання. Коли доходило до певних тем, усі починали багатозначно переглядатися. І всім усе було зрозуміло. Але «зрозуміле» – це емоційно сприйняте, та все ж не проговорене. І цих витіснених тем майже немає у живій нашій літературі. Забужко, Матіос, Шкляр – загалом – до десяти імен. І здебільшого – сюжети, пов’язані з ОУН-УПА. А трагедія Голодомору, зокрема, з погляду руйнування нації, з погляду тотального переструктурування ідентичності – ще, по суті, взагалі нами не осмислена.

• Зрештою, людина, коли йде до психолога, перше, що вона має зробити, це проговорити свою травму. Аби можна було зрозуміти, що саме треба змінювати.

Так, власне. Гарно ви це сказали – про «змінювати». От, наприклад, річ, яка вимагає докорінної зміни ставлення. Є деяка кількість дослідників, які займаються історією ОУН-УПА, я маю до них питання. В кількох біографічних довідниках, які стосуються ОУН-УПА, на півтисячі чоловіків припадає лише кілька жінок. Загалом – не більше, ніж півсотні жінок, про кого ми хоча б щось знаємо. Лише останнім часом про жінок в ОУН-УПА почали писати, зокрема, Оксана Кісь і Олена Петренко, але це – віднедавна, і цього замало. При тому, що у книгах, виданих з приводу Варшавського повстання, жінок більше, ніж чоловіків. Бо якраз жінки і підлітки на своїй спині витягували весь тягар підпілля, тяжко працюючи, ризикуючи життям. Життєдіяльність однієї криївки забезпечували кільканадцять пов’язаних із підпіллям людей, здебільшого, це були жінки. Чому ми навіть питання жінки в ОУН-УПА не здатні проговорити по-справжньому? Де тут табу? Це мені здається дуже страшним.
Зараз, може, щось трохи змінилося. Я глибоко цікавилася цим питанням декілька років тому. Так чи інакше, тема жінки в ОУН-УПА – у зоні мовчання, вона не проговорюється належним чином, і треба зрозуміти причини цього витіснення, протидіяти цьому. Не тому, що «права жінок», а щоби зрозуміти саму природу цієї травми, щоби, бодай, колись зцілитися від неї.
Я рада, що нарешті елементом нашого суспільного життя стали публічні дискусії. Це дуже важливо. Хай ці дискусії стануть для нас буденною, звичайною практикою. Бо інакше – «лихо нам буде». От іще приклад. Не можна багато говорити, каже мені моя знайома, про тих людей, які загинули на Майдані, бо це смерть, бо їхнім родичам буде неприємно. А я переконана, що не можна створювати систему табу, коли йдеться про спільні досвіди, тим більше, коли йдеться про Майдан; навіть і без табу ми не знаємо до кінця фактів. Взагалі, табу – це територія віри і метафізики. У суспільному житті повинні діяти закони. І нам треба максимально проговорювати всі важливі для нас речі.
Література повинна, конструюючи нові смисли, зруйнувати старі табу, і це зараз є найголовнішим, що вона може зробити. Розповідати можна про все. Інша річ, коли. Інша річ, в якій аудиторії. Ясно, що перед малими дітьми не можна розповідати про насилля у реалістичний спосіб. Але ж вони читають казки про драконів! Отже, письменникам розповідати потрібно про все. Мудро – і не зволікаючи.
Суспільству треба нарешті зрозуміти, чим для нас була Волинь. Ми повинні зрозуміти, хто такий українець. Ми повинні зрозуміти, ким є росіянин, який живе в Україні. Він може бути українським громадянином. Або ним не бути. Росіянин може бути людиною, яка ненавидить Україну, але це може бути і людина, яка готова вмерти за Україну. В нас нема різних слів для називання різних понять. Це також місія для письменників і журналістів – придумати нові слова для нових реалій, ввести в суспільний вжиток нові поняття, і. т. д.
Досі ще ми не домовилися, чим є література для суспільства. Звичайно, що зараз письменник вже не може бути будителем, так як це було в епоху Романтизму. Пророки – нині це смішно. І Жадан не є пророком. І Ліна Василівна Костенко не є пророком. Але від цього вага їхнього слова нітрохи не менша. Кожен написаний письменником текст існує не тільки в режимі місця і року видання. Він існує в часі. Видана нині книжка буде відлунювати і через п’ятдесят років. Навіть блог у соцмережах відлунюватиме. Крім того, текст, написаний будь-ким, з будь-якою метою, може спрацювати зовсім інакше, ніж планував автор. Це ми не враховуємо. Так само, як не враховуємо, наскільки в режимі існування в часі книжці важлива критика. Саме критика задає тексту необхідний контекст.
Відомо, що літпроцес не існує без критики. Ми завжди критику дуже недооцінювали. У нас зараз немає критики в прямому, правильному, якісному і повноцінному розумінні європейського літпроцесу. У нас є буквально кілька людей, що здатні написати рецензії. Навіть якщо цих людей обтяжити завданням писати рецензію раз на тиждень, вони не зможуть охопити продукцію, бодай, одного видавництва, якщо це велике чи порівняно велике видавництво, таке, як «Фоліо» чи «Видавництво Старого Лева». А критика – це те, що формує для нас інтерпретацію. Критика творить дискурси. Тільки завдяки критиці ми починаємо розуміти, що канон, а що – ні. Тільки завдяки критиці хтось усвідомлює, що є масовою культурою, а що є високою, елітною культурою з високої полички. Тільки завдяки критиці ми читаємо текст не просто як історію. Ми починаємо формувати вінок смислів. Ми починаємо розуміти, що «Музей покинутих секретів» Оксани Забужко – це не тільки любовна історія, з ретроспективою. Не тільки психологічний роман з елементами історичного роману. А що це – роман ідей. Що Забужко апелює до абсолютно специфічного різновиду роману, рідкісного в українській літературі. Це тільки критик скаже.
Добре, що ми зрозуміли, наскільки важлива книжка, яку пише автор. Але ми ще повинні зрозуміти, наскільки важливо говорити про книжку. Адже у нормальному літпроцесі критика – це розмова про книжку. Але є ще дуже багато усного побутування книжок. Коли ми з вами почали б говорити про Прохаська, до прикладу, ви б мені трохи її переказали, навіть без наміру переказувати, а просто аргументуючи тощо. Це і є усне побутування книжки. Воно становить велику частку в спілкуванні між представниками будь-якого інтелектуального середовища. І навіть у студентському середовищі. І навіть у шкільному середовищі. Чи серед людей, яких називають «синіми комірцями». Не прийнято говорити про коханців і коханок. Не прийнято на Заході розповідати про BMW чи Bentley. Прийнято говорити про прочитані книжки, про побачені вистави. Це і є спосіб розповідати про себе. Там ось це приватне, інтимне «Я» дуже рідко проговорюється. А свої емоції проговорюються за посередництвом літератури.

• А в нас – навпаки.

Насправді література, коли люди починають говорити про неї, щоб розповісти про себе, стає дискурсом. Можливо, люди перестають бути настільки щирими, як справжні щирі українці, але вони насправді можуть набагато більше відрефлектувати – травму, обов’язок. Можуть зрозуміти причини і наслідки певних подій, тому що коли людина розповідає про книжку, про персонажів, вона фактично отримує дзеркало.
Є країни, де є десятки книжок, які читають усі без винятку. Є середовища, в яких усі без винятку купують Стівена Кінга. Але, водночас, є середовища, де всі купують Умберто Еко і Жозе Сарамаго. Але навіть коли говорити за посередництвом, умовно кажучи, «тексту» Стівена Кінга, на цьому теж можна вибудувати розмову і спробувати зрозуміти себе і світ.
«Форум» цього року і кілька попередніх років досягнув дуже важливої речі. Він усі публічні дискусії заакцентував як важливу частину культурної стратегії і літпроцесу. Тобто, розмова про літературу, як і розмова про культуру в цілому, нарешті стає в нас частиною літпроцесу. Зараз у круглих столах беруть участь не тільки зоряні автори, але й просто компетентні спеціалісти.

• Ті ж критики.

Так. Вони не мусять бути настільки медійно засвіченими, як Жадан або Андрухович. Але вони, беручи участь у круглих столах, здатні сказати певні речі, розглянути події під певним кутом. І це стає страшенно важливим. Я майже нічого не змогла побачити на цьому Форумі видавців. Але з того, що вдалося побачити і вичитати з програми, можу сказати, що за останні кілька років львівський Форум видавців став іншим. Змінився – в кращий бік. Бо людина, яка працює в культурі, вже не мусить бути зоряною. Вона не мусить бути автором. Вона може бути культурним менеджером. І вона все одно буде важливою для літпроцесу і для книжкового ринку. Мені здається, що ці речі нарешті зафіксовані. Усвідомлена їх важливість. Відбулися заходи, які викликали колосальний інтерес, і з них зроблені певні висновки. Ми, нарешті, є на порозі відповідального, розумного, цілеспрямованого і стратегічного конструювання ідентичностей – множинних ідентичностей. Підкреслюю цю множину.