12 листопада відбулася ще одна сесія з низки багатьох, починаючи з першого прохання щодо цього питання від 28 лютого 2014 року постійного представника України до президента Ради Безпеки відтоді, коли Росія вторгалася до Криму. Це останнє засідання було скликано в зв’язку з черговим листом української сторони від 7 листопада, після того, коли відбулися так звані «вибори» на контрольованій терористами території України, й останнього вторгнення в Україну російських військ, танків, бронетехніки, гаубиць і «гуманітарних» конвоїв.

З одного боку, агресія Росії проти України є предметом міжнародної заклопотаності на головному форумі світового співтовариства. З іншого – розгляд підкреслив марність цього форуму і, що більш важливо, потребу України оборонятися від Росії самій, незважаючи на очевидні симпатії всього глобального товариства. Рада Безпеки ООН, по суті, телевізійне ток-шоу. Існує дуже мало можливостей для вирішення справи. Незважаючи на оновлення інформації від заступників секретаря ООН і моніторинг послів місії ОБСЄ з України, в цьому випадку, а саме з питання врегулювання українсько-російського конфлікту, нічого не вирішено, тому що Росія має право вето на конкретні дії.
Мабуть, найбільш яскравим прикладом міжнародної неспроможності зарадити справі є те, що, незважаючи на Мінський протокол та меморандум від вересня 2014 р., згідно з яким всі сторони погодилися на моніторинг ОБСЄ всього кордону (400 км) між Росією й Україною в районі військової зони, ОБСЄ насправді контролює тільки 2 км.
Проте дипломатична дискусія триває. Постійний представник Росії Віталій Чуркін не був присутнім 12 листопада. Йому, до речі, вже ніхто не вірить. Заступав його інший дипломат від Росії, який теж не тільки не викликав довіри, але не хвилювався, що ніхто не буде вірити всьому тому, що він казав. Він просто атакував з хамським і зарозумілим видом. Можливо, припускаючи, що тактика нападу є найсильнішою обороною; відхиляючись від реальних проблем, він напав на послів місії ОБСЄ за стороннє представлення для дискусії, тим самим отруюючи об’єктивність і надання дебатам вигляду фарсу. Також він напав на жертву – Україну. Він напав на українську сторону за недотримання Мінської угоди без будь-яких прикладів або доказів, та виснажуючи себе в процесі, він напав на Україну, що та не вірить Мінському процесу, а просто використовує «припинення вогню», щоб перегрупуватися.
Не було несподіванкою, що представникові від Аргентини, який брав участь у дискусії, вдалося сказати… абсолютно нічого. Український суверенітет взагалі не згадувався. Так само слово «Росія». Слово «Україна» було використане тільки в географічному сенсі. Навіть Китай продемонстрував кращий варіант своєї підтримки суверенітету України.
Що продовжує збивати мене з пантелику – то це позиція Кіршнер, незважаючи на близькість президента Кіршнер до Путіна і Росії, тому, що є така велика й, здавалося б, сильна українська громада в Аргентині, та мабуть, вона виступає дуже мало або недостатньо. Навіть деякі з моїх українсько-американських друзів народилися або провели свої перші роки в Аргентині. Можливо, вони потребують дорожньої карти. Постійне представництво Аргентини при ООН розташоване за адресою: 1 Plaza ООН, якраз через Першу авеню від ООН у Нью-Йорку. Дозволи на громадські збори і для використання звукового пристрою можна отримати в поліцейській дільниці Midtown на 51-й вулиці, між Третьою авеню і Лексінгтон.
Австралія очолювала цю сесію Ради Безпеки, і її представник завершив виступи п’ятнадцяти членів Ради Безпеки. Він сказав про повагу до українського суверенітету, її територіальної недоторканності і звинуватив Росію в конфлікті, а також у трагедії літака «Малазійських авіаліній». Проте, його мова дратування Росії, здавалося, втратила більшу частину сили свого укусу, бо всім було відомо, що дома «down under» прем’єр-міністр Тоні Ебботт мав намір приймати головного злочинця Володимира Путіна на майбутньому саміті G20. Як можна засуджувати когось за вбивство майже трьохсот невинних, серед яких багато ваших людей, а потім пити вино й обідати зі злочинцем у вашому власному домі? Тільки політик чи дипломат може відповісти на це питання.
Великобританія і Франція, як звичайно, висловлювалися дипломатично на підтримку України і проти російської агресії і лукавства. Так само Руанда, Чад, Нігерія, Йорданія, Люксембург, Республіка Корея та Чилі. Представник Литви, як зазвичай, був особливо конкретним, підкреслюючи більш виражене розуміння російського імперіалізму, ніж інші.
Найбільше розчарування, проте, було від постійного представника США Саманти Пауер. Вона була блискучою: найкраще інформованою, сильною, вольовою, як правило, зневажливою до Росії та Володимира Путіна, і рішуче підтримувала Україну. Вона підкріплювала свої коментарі конкретними прикладами як доказами російської агресії і лукавства. Тоді в чому ж розчарування? Представник США Саманта Пауер не віддзеркалювала поведінку свого президента. На жаль, президент Обама не був в аудиторії, не чув цих аргументів. Він перебував на зустрічах на Далекому Сході, де зустрічався та взагалі добре проводив час із тим злочинним об’єктом її рішучого осуду.