Минули уже всі терміни, проголошені для формування нової влади – і законодавчої, і виконавчої. Вибори до Верховної Ради України завершено три тижні тому. Їх результати, нехай і попередні, відомі вже також тижня зо два. А громадськість все ще не почула чіткої узгодженої інформації щодо коаліції та її рішень стосовно майбутнього Уряду. Що заважає? Давайте проаналізуємо.

Порівняльний результат виборів-2012 і -2014

Назар Бойко та Роман Свердан (Моніторингово-аналітична група «ЦИФРА»), провели порівняльний аналіз двох останніх парламентських виборів в Україні. Аналізували підсумки по мажоритарці, оскільки результати партій співвіднести неможливо – деякі старі партії щезли або не пройшли, декілька нових партій у 2014 році з’явилося і подолало виборчий бар’єр до Ради.
Схожість принципу і механізмів формування парламентів у 2012 і 2014 роках дає можливість для порівняльного аналізу результатів голосування та зміни динаміки підтримки суб’єктів виборчого процесу в одномандатних (мажоритарних) округах.
У 2012 році результати виборів в округах з огляду на партійну приналежність мажоритарників виглядали так:
Партія регіонів – пройшли до Ради 111 депутатів-мажоритарників,
Безпартійні самовисуванці – 47,
«Батьківщина» – 37,
«Свобода» – 11,
УДАР – 6,
«Єдиний центр» – 3,
Народна партія – 2,
«Союз» – 1,
Радикальна партія – 1.
Минуло всього 2 роки, а дехто вже й не пам’ятає, що «Єдиний центр» – це партія закарпатця Віктора Балоги, Народна партія – це Володимир Литвин, а «Союз» – доволі одіозний, проросійськи налаштований кримчанин Лев Миримський.
Сьогодні цих партій у Верховній Раді нема, але до парламенту пройшли уже не під своїми партійними прапорами і Віктор Балога (разом із трьома своїми родичами), і В. Литвин.
Висуванці від партії «УДАР» на виборах-2014 балотувалися офіційно не від своєї рідної партії, а від Блоку П. Порошенка, куди «УДАР» увійшов і там розчинився. Тобто, фізично дехто з них є депутатом, але така партія, як «УДАР», у Верховній Раді вже не звучить.
Через два роки, у жовтні 2014 року, результат виборів по мажоритарних округах разюче змінився:
самовисуванці перемогли у 96 округах,
Блок Петра Порошенка здобув 69 мажоритарників,
«Народний фронт» – 18,
«Свобода» – 6,
«Опозиційний блок» і «Батьківщина» – по 2,
«Правий сектор», «Воля», «Заступ», «Самопоміч» і «Сильна Україна» – по 1 депутату.
Таким чином, у нинішньому складі Верховної Ради тільки «Свобода» і «Батьківщина» продовжують утверджувати свої партійні бренди. Всі інші 8 партій дали своїх мажоритарників у Раду вперше.
Порівняно з 2012 у 2014 році кількість переможців-самовисуванців збільшилась удвічі – із 47 до 96. Саме вони складуть резерв поповнення фракцій і тим самим збільшать склад коаліції більшості. Хоча частина з них у вигляді депутатських груп буде торгуватися з більшістю за своє приєднання до голосування в тих окремих випадках, коли їхні голоси можуть стати потрібними.
У 2014 році свої мандати у тих же округах поновили 83 депутати. Правда, лише 23 з них не змінили спосіб номінації, тобто, обиралися так само, як і минулого разу.
Це 19 безпартійних самовисуванців і 4 свободівці.
Серед тих, хто найактивніше змінював спосіб номінації, були колишні регіонали: 40 депутатів, які у 2012 році обрались від ПР, на останніх виборах-2014 переобрались у тих же округах як самовисуванці.
Більше, ніж половина з цих мандатів, а саме – 22 – було одержано в трьох областях: Харківській (12), Одеській (5), Донецькій (5).
Звертають на себе увагу показники постмайданних політичних сил – загалом в округах вони здобули майже 100 представницьких мандатів, що удвічі більше, ніж результат націонал-демократів на виборах 2012.
Але в промислових областях України ці сили ніде не виграли, пропустивши перед собою екс-регіоналів у вигляді «Опозиційного блоку».
Географічно кандидатам Блоку Петра Порошенка вдалось зробити «прорив» на Південь та частину Сходу – у Херсонську, Миколаївську, Запорізьку та Дніпропетровську області.
Однак, більш ніж скромними можна вважати здобутки БПП у Донецькій, Луганській, Одеській і, головне, Харківській областях. В останній із 14 округів кандидати БПП не перемогли в жодному.
Це означає, що Харківщина є першою після Донбасу кандидатурою на активізацію антиукраїнських настроїв та ймовірне виникнення сплесків сепаратизму.
Щоб цього не сталося, на Харківщині, як і загалом на Сході та Півдні, потрібно починати проводити системну цілеспрямовану, розумну проукраїнську роботу.
Але обов’язково розумну – без тиску, з урахуванням реальних умонастроїв, на стимулюючій основі.
Наскільки змагальними були виборчі перегони в округах у 2012 і 2014 роках?
Для цього автори вирахували і відобразили на карті порівняну різницю між результатом переможця і кандидата, який посів друге місце.
На карті 2012 року чітко вирізняється Схід як територія з найнижчим рівнем змагальності: два роки тому кандидати від ПР перемогли у цих округах із суттєвим відривом від своїх найближчих конкурентів.
У 2014 році виборчі округи на Сході характеризувались значним скороченням відриву між результатами переможців і їх найближчих конкурентів. Ріст змагальності в цих округах свідчить про сприятливі умови для виникнення політичної альтернативи і розвитку нових політичних середовищ там, де попередньо домінувала одна політична сила.
Також звертає на себе увагу місто Київ. Порівняно з 2012 у 2014 році рівень змагальності в більшості округів столиці знизився.
Наведені вище результати порівняння і спроба аналізу дає підстави для деяких узагальнень.
По-перше, політичні партії, які асоціюються з проєвропейським вибором і демократичними цінностями, подвоїли свій результат на мажоритарці порівняно з 2012 роком.
По-друге, що більш важливо, цю перевагу вдалось створити завдяки перемогам в значній частині округів Сходу і Півдня. Зокрема, й у великих містах.
По-третє, підвищення змагальності в округах на Сході може свідчити про запит там на більш конкурентний, із наявністю альтернатив політичний процес.
Збереження і стимулювання політичної і виборчої конкуренції на Сході залежить не лише від місцевих середовищ, але й від Києва. А також бажання столиці створювати додаткові умови для урізноманітнення там політичного ландшафту.
Спираючись на порівняльний аналіз, який провела Моніторингово-аналітична група «ЦИФРА», можна прогнозувати, що партійно-політичний ландшафт Верховної Ради України нинішнього, 8-го скликання створює передумови для формування стійкої, навіть конституційної більшості, затвердження професійного уряду і рішучого проведення реформ.

Передумови і реальність

Передумови дійсно є, але чи перетворяться вони на умови? Чи стануть потенційні козирі проукраїнських сил реальними козирями у тій нелегкій політичній грі, яку Україна має проводити всередині себе, з Росією, із Заходом – ЄС та США?
Щоб сталося так, як гадалося, потрібно знайти виважений компроміс між основними політичними силами та їхніми лідерами з приводу владної «ковдри».
Природно, що кожен провідний гравець хоче натягти цю владну «ковдру» на себе. З огляду на громадську думку і післямайданні настрої, всі прагнуть робити таке перетягування обережно, акуратно, але поки що не випускаючи власний край «ковдри» зі своїх чіпких рук.
Парламентсько-президентська система, за якою живе наша влада, обмежує повноваження президента, одночасно посилюючи повноваження Верховної Ради і голови уряду.
Звідси зрозуміле прагнення глави держави будь-якими легальними засобами посилити свої повноваження. А це можна зробити, не чіпаючи поки що Конституцію, тим, що закласти у текст Коаліційної угоди положення, які й будуть посилювати повноваження президента.
На ці спроби, ймовірно, буде очікувана реакція прем’єра, який розуміє – посилення повноважень президента можливе тільки за умов послаблення повноважень глави уряду і уряду в цілому. А ще є Верховна Рада і її голова, які також аніяк не бажають посилення чиїхось повноважень за рахунок послаблення своїх повноважень.
Тому в реальності нині йде напружений переговорний процес і певною мірою торги за ключові питання:
1. Хто увійде до правлячої коаліції у Верховній Раді і на яких умовах?
2. Яку систему прав і обов’язків, правил діяльності, закласти в текст коаліції?
3. Як вибудувати систему поділу влади і відповідальності, систему правових і політичних противаг, щоб не допустити неправомірного домінування однієї інституції чи політичної сили над іншими?
Коли я чую нарікання на закритий характер цих перемовин, чую вимоги оприлюднити процес створення коаліції, підготовки коаліційної угоди, то розумію, що це кажуть або люди наївні, або ж невдоволені політики, що залишаються за бортом розподілів.
Яка жінка вийде на люди у бігуді, не нафарбована і недостатньо пристойно одягнена?
Політики також не хочуть, щоб громадськість бачила їхні підготовчі процеси і хитрощі. Вони хочуть спочатку зробити «зачіску», накласти «макіяж», затягнутися в «корсет», святково одягнутися і тільки потім вийти на люди у всій своїй «красі».
Пробачимо їм це жіноче прагнення.

Розстановка сил у Верховній Раді

Як зазначають аналітики, після оголошення Центральною виборчою комісією офіційних результатів позачергових парламентських виборів стало відомо, якою буде остаточна розстановка сил у Верховній Раді 8-го скликання.
Найголовніше: у випадку успішних перемовин коаліція претендує на конституційну більшість.
Найбільше депутатів до нової Верховної Ради провів пропрезидентський «Блок Петра Порошенка», разом з мажоритарниками вони матимуть 151 місце в парламенті.
Від «Народного фронту» буде представлено 84 нардепи, «Самопоміч» – 33.
У Верховній раді 8-го скликання буде 29 депутатів «Опозиційного блоку», 20 – від Радикальної партії Олега Ляшка, від ВО «Батьківщина» – 18, шестеро від ВО «Свобода», двоє представлятимуть «Правий сектор» і ще по одному від «Сильної України» та від партії «Заступ».
На одномандатних виборчих округах також здобули перемогу 78 самовисуванців, які наразі не визначились зі своєю фракційною приналежністю.

Джерело: liga.net

Як повідомляв iPress.ua, 11 листопада, всі політсили, крім «Опозиційного блоку», які подолали 5-відсотковий бар’єр підписали коаліційний протокол, який стане основою коаліційної угоди і програми дій уряду. Потенційні учасники коаліції домовилися ніколи не приймати більшість членів «Опозиційного блоку» і депутатів, які голосували 16 січня 2014 року за диктаторські закони.
За попередніми підрахунками, якщо до складу майбутньої коаліції увійдуть усі п’ять політсил, які підписали коаліційний протокол, вони матимуть конституційну більшість, тобто, налічуватимуть більш, ніж 300 депутатів.
Принаймні, кандидат у нардепи від «Блоку Петра Порошенка« Микола Томенко вважає, що до коаліції увійдуть 305 народних депутатів.

	Микола Томенко. Фото: progolovne.ck.ua

Агентство «Інтерфакс-Україна« наводить його прогноз: «Якщо попередньо порахувати кількість (депутатів) п’яти фракцій, то, як мінімум, я нарахував сьогодні 305 (парламентаріїв)… Теоретично, у нас конституційна, проєвропейська, проукраїнська коаліція на 305 осіб, а практично – ще тривають дискусії», – додав він.
Тут я згадав грубуватий одеський анекдот. У бідній сім’ї чоловік запитує дружину: «А ти б віддалася іншому за мільйон доларів?» – «А що робити, віддалася б», – зітхнула дружина. – «А ти?» – запитує батько у дорослої доньки. – «Навіть не задумуючись, лише б з цієї бідності вилізти», – каже донька. – «От бачиш, – каже батько синові – теоретично ми мільйонери, а практично маємо в хаті двох шльондр».
Найбільша небезпека, що чекає новообрану Раду, це такі амбіції, які не дозволять теоретично можливому стати практично втіленим.
«Ми всі прагнемо до цього, таку позицію висловила «Батьківщина», але я думаю, що це надзвичайно складно…» – підтвердив занепокоєння Томенко.

Коаліційна угода

Переможці виборів неодноразово підкреслювали, що принципи політичної взаємодії та цінності з правилами для них важливіші, ніж кадрові питання.
Тож тому так ретельно виписують текст коаліційної угоди.
Його варіанти від президента і прем’єра публікувалися, але наскільки вони є завершеними – сказати складно.
Можливо, ці тексти не стільки для остаточного варіанту, скільки для того, щоб заявити свою позицію і претензії на якомога більшу «територію» прав і повноважень – з тим, щоб було що «здавати», досягаючи взаємоприйнятного компромісу.
Тож не буду аналізувати ці тексти. Краще дочекаємося повністю узгодженого тексту і будемо аналізувати його.
Зазначу, що Коаліційна угода має стати своєрідною «конституцією» для парламентської більшості. Тому і йде вперта боротьба за кожен пункт, за кожну крапку і кому. Бо коли текст стане остаточний, змінити його вже не вдасться, доведеться коаліції жити і працювати у Раді згідно з цією угодою.

Кадрові питання

Громадськість, загалом, ознайомлена з послідовністю дій у формуванні нового уряду.
Відомо, що спочатку нова Верховна Рада через прийняття присяги усіма новообраними депутатами стає правомочною. Потім на основі угоди створюється коаліція, яка висуває кандидатуру прем’єра. І вже прем’єр після консультації з фракціями більшості виносить на затвердження парламенту склад уряду.
Але реальність трохи ламає цю струнку схему дій.
Верховна Рада 8-го скликання ще не стала легітимною, жоден із новообраних кандидатів не склав присягу, а кандидатура глави уряду, нібито, всім відома.
І це має бути, якщо не трапиться нічого форс-мажорного, Арсеній Яценюк, за яким стоїть понад 8 десятків депутатів – сила дуже потужна.
Так ось цей прем’єр, який разом із нинішнім складом уряду добуває останні дні своїх повноважень, раптом оприлюднює свій варіант майбутнього уряду, якого висувати він ще не має права, бо ще не затверджений прем’єром новообраною Верховною Радою, яка сама ще не повноважна – і т. д. і т. п. – далі по колу.
Формально так, Яценюк ще не має права пропонувати склад майбутнього уряду. Тому й отримав одразу зливу запитань, здивувань, критики і незгод.
Але чому так вчинив пан Арсеній, який прекрасно знає всі процедури і тому зробив такий крок свідомо і з умислом.
Які мотиви у Арсенія Петровича можемо виокремити?
По-перше, актом оприлюднення свого варіанту уряду А. Яценюк хоче поставити всіх перед фактом: пропонувати склад уряду має тільки він, тому що не сумнівається у тому, що саме його і тільки його має визначити майбутня Рада главою уряду.
По-друге, він, нібито, цим фактом відкидає звинувачення у кулуарності перемовин щодо кадрового складу уряду. Тепер, мовляв, дивіться – я нічого не приховую, ось моє бачення складу майбутнього уряду.
По-третє, пропозиції Яценюка продумані, він враховує і бажання президента в якихось очевидних призначеннях – наприклад, по Гройсману, і надає посади іншим учасникам коаліції – і все це для того, щоб наполягти на двох важливих для нього кандидатурах – Авакова і Петренка.
А наполягти на них Яценюк бажає тому, що знає – не всі з цим згодні. Можна і різкіше – ніхто з цим не згоден. Особливо важливою бачиться партнерами по коаліції посада міністра МВС. І президент хоче її в свою квоту, і Ляшко претендує, та й інші бажаючі є.
Тай посада міністра юстиції також дуже важлива.
Є й інші мотиви, але то вже тема окремої розмови.

Кабмін Яценюка: варіант перший

Світлина lenta-ua.net

Під кінець тижня, у п’ятницю, 14 листопада Яценюк на прес-конференції оприлюднив своє бачення наступного Кабінету міністрів України.
Відкриваючи прес-конференцію, він сказав: «Післявиборчу ейфорію давно пора завершити. Отримані відсотки на виборах – це відсотки відповідальності, а не кількість місць у Раді. Країна стоїть перед неймовірними викликами, найважливіший і найскладніший з яких – це війна, яка вбиває людей, нищить економіку.
Щоб в Україні реалізувався план реформ, необхідна єдність президента, прем’єр-міністра, глави Парламенту і всієї парламентської коаліції.
Рішення повинні прийматися за участю трьох вищих посадових осіб в кабінеті президента, за участю прем’єра і спікера. Там повинна бути дискусія, там повинні опрацьовуватися різні варіанти.
А публічно повинна бути одна-єдина позиція, яка повністю підтримується парламентською коаліцією, що буде сформована.
Конституція передбачає обов’язкове прийняття програми дій уряду. Наголошую, що ця програма дій є похідною від коаліційної угоди.
Ми ставимо п’ять завдань на наступний рік.
Перше – це національна оборона і безпека. Реформа ЗСУ і оборонно-промислового комплексу. Нове озброєння, нова система управління, нова логістика. І побудова української армії, яка здатна зупинити російську військову агресію.
Друге – це реформа юстиції і правоохоронної системи. Уряд підготував низку законодавчих ініціатив. Цей пакет передбачає нову якість судової системи, передачу повноважень до Верховного суду України. Внесена концепція реформування в цілому правоохоронної системи і МВС.
Третє – це економіка. Уряд підготував і подав до парламенту податкову і бюджетну реформи. Вони, зокрема, передбачають скорочення кількості податків, зменшення ставок оподаткування, насамперед, по ЄСВ. Ми йдемо на ризик для того, щоб детінізувати економіку, дати можливість бізнесу легше дихати, з надією на те, що це стане передумовою для подальшого економічного зростання.
Четвертий блок стосується децентралізації. У парламенті є низка законопроектів, починаючи від закону про основи регіональної політики і закінчуючи законом про об’єднання територіальних громад.
П’ятий пріоритет – це реформа системи держуправління, яка складається, зокрема, з антикорупційної політики і люстрації. Також вона передбачає зміну функцій міністерств, центральних органів державної влади, місцевих органів влади. Нагадаю, що наш уряд вже наполовину скоротив кількість контролюючих органів і наполовину скоротив кількість функцій таких контролюючих органів. Проте це ж буде стосуватися і міністерств, інших органів державної влади. Зменшення кількості і збільшення якості – це основний підхід у реформуванні системи державного управління країни».
Присутні з нетерпінням чекали основної «страви» – прізвищ кандидатів до уряду. І дочекалися.
Блоку Петра Порошенка Яценюк готовий віддати і просить коаліцію (якої ще офіційно нема!) висунути, принаймні, 6 осіб:
Володимира Гройсмана на посаду віце-прем’єра з регіональної політики.
Чинних міністра закордонних справ Павла Клімкіна та міністра оборони Степана Полторака пропонує залишити на посадах, знаючи аналогічну думку президента.
Міністром економіки він пропонує призначити заступника голови Адміністрації президента Дмитра Шимківа, а новим головою Мінагрополітики Леоніда Козаченка.
Ударівця Павла Розенка, який теж балотувався від БПП – міністром соціальної політики.
Це 6 явних висуванців президента і його політичної партії БПП. Дехто з інших міністрів також може тяжіти до президента.
На високу посаду гуманітарного віце-прем’єра Яценюк доволі несподівано запропонував Ігоря Данова («Батьківщина»). Може, тому, що цій партії нічого вищого не планують пропонувати? А може, тому, що не вважають цю посаду вагомою – адже на неї, за чутками, приміряли і кандидатуру Ганни Гопко, людини, яка досі не обіймала у житті жодної державної посади.
До речі, Ганну Гопко (кандидат у депутати від «Самопомочі») Яценюк запропонував міністром екології. Пані Ганна зреагувала зі всією безпосередністю політичного новачка: у соціальній мережі висловила здивування цією пропозицією і заявила про свою відмову.
Це ще раз підкреслює, що свій склад Кабміну Яценюк виносив на обговорення без достатньої консультації з деякими, принаймні, кандидатурами і партіями.
Підтверджує таке припущення і випадок із кандидатурою знаменитого плавця Дениса Силантьєва, якого від партії Ляшка Яценюк побачив міністром молоді і спорту.
Д. Силантьєв також у соцмережі відмовився від цієї пропозиції.
Івана Мірошниченка («Самопоміч») Яценюк запропонував на посаду аграрного віце-прем’єра, Сергія Квіта – міністром освіти, а Євгена Нищука – міністром культури.
Головою Мінфіну Яценюк пропонує призначити заступника міністра фінансів Віталія Лисовенка.
Головою Мінпаливенерго він пропонує зробити голову «Нафтогазу» Андрія Коболєва.
Головою Мінздоров’я Яценюк пропонує призначити Василя Лазоришинця, який зараз виконує обов’язки міністра охорони здоров’я.
І вже було сказано про те, що нинішній прем’єр пропонує залишити Арсена Аракова на посаді голови МВС, Павла Петренка – на посаді голови Мінюсту.
Як бачимо, запропонований ймовірний склад Кабміну є тільки частково передбачуваним. Низка кандидатур явно зміниться. Ще не сказав свого слова президент, та й партнери по коаліції також матимуть свої пропозиції. Чекаємо остаточного варіанту.

Верховна Рада

Нардеп В. Кириленко прогнозує, що організаційна група з 19 листопада розпочне свою підготовчу роботу, щоб уже 26 листопада нова Верховна Рада провела своє перше офіційне засідання.
Віце-прем’єр-міністр Володимир Гройсман більш обережний – прогнозує, що Верховна Рада 8-го скликання розпочне свою роботу приблизно з 1 грудня.
А тимчасом за кулісами тривають напружені перемовини стосовно Верховної Ради нового скликання. Перемовини і торги щодо структури парламенту передбачають:
1. Кількість і назви Комітетів, які будуть затверджені.
2. Розподіл посад керівників Комітетів і підкомітетів, їхніх заступників між фракціями.
3. Керівництво Верховної Ради України в посадах Голови Верховної Ради України, його першого і другого заступників – хто буде обраний?
Ось тут я думає, є шанс у Ганни Гопко бути висунутою на посаду заступника Голови Верховної Ради України. А чого – адже нинішній заступник Голови ВРУ Руслан Кошулинський був обраний на цю посаду, маючи в своїй біографії попередню роботу помічника нардепа – всього-на-всього.
А. Яценюк сказав, що питання кандидатури на посаду спікера Верховної Ради має обговорювати коаліція. Але всім добре відомо, що сам прем’єр дуже хоче бачити на цій посаді Олександра Турчинова, якого називає кращим спікером за всю історію українського парламентаризму.
У президента є інша думка, але до якого компромісу тут домовляться основні політичні гравці – поки що невідомо.
Головне, щоб амбіції партнерів не розірвали єдність проукраїнських сил.