Ганна Гопко, Тетяна Чорновол

Українців нині світ знає дедалі більше, відкриває ледь не щодня нові і нові імена, шанує їх і відзначає з різних  приводів. Це добре.
Проте бувають приводи, котрі викликають не тільки задоволення української громадськості, але й актуалізують певну  проблему, яку варто обміркувати.
Саме такий випадок хочу обговорити.
А справа в тому, що 17 листопада журнал «Foreign Policy» опублікував щорічний список 100 світових мислителів, до якого цьогоріч потрапили – хто б ви думали? – дві молоді українки, новообрані депутати Верховної Ради Ганна Гопко та Тетяна Чорновол.
З приводу чергового престижного відзначення наших співвітчизників можна тільки порадіти. Але мене особисто вразила назва номінації – мислителі.
Слово це надзвичайно вагоме, в інтелектуальному табелі про ранги воно на самій вершині. І люди, які мають стійку репутацію мислителів, посідають місце серед найпочесніших громадян своїх країн і входять до міжнародної інтелектуальної еліти.
Найчастіше це науковці, літератори, релігійні авторитети та ієрархи – але такі, що найближче підійшли до філософського осмислення людини, природи, суспільства, історії тощо.
Та й так звані «чисті філософи», тобто, ті, що мають філософську освіту і є професіоналами у цій сфері, не мають жодного шансу стати мислителями, якщо не виходять за рамки свого ремесла на безмежні простори вільного осмислення фундаментальних питань людського буття – сутності життя і смерті, віри і знання, любові і ненависті, добра і зла, істини й омани, сенсу життя й історії, перспектив людства тощо.
Серед українських мислителів усіх часів можна знайти представників різних галузей інтелектуальної, моральної та естетичної сфер. І жили вони у різні часи – як от Іларіон Київський (ХІ сторіччя) – до наших днів.
Згадаймо їх – богословів, риторів, просвітників, поетів, науковців, філософів – Григорія Сковороду, Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку, Івана Вишенського, Сильвестра Гогоцького, Петра Могилу, Феофана Прокоповича,
Миколу Костомарова, В’ячеслава Липинського, Дмитра Донцова, Олександра Потебню, Дмитра Яворницького, Михайла Грушевського, Володимира Вернадського, Дмитра Чижевського.
Я мав велике щастя вчитися на філософському факультеті Київського університету і в Інституті філософії Академії наук України. Так ось, далеко не кожен з наших викладачів та науковців наближався до рангу мислителя, хай навіть локального рівня. Були серед них і просто добросовісні та кваліфіковані відтворювачі та передавачі філософсько-психологічних знань, ремісники у хорошому розумінні цього слова.
Але й були серед них ті, що викликали у нас інтелектуальне захоплення, вражали рівнем знань і свого мислення, відкривали для нас нові пізнавальні горизонти, краплину за краплиною вводили в нашу свідомість своєрідний «еліксир мислительства», потребу осмислення світу і самоосмислення себе у цьому світі.
Саме їх у тому чи іншому сенсі ризикну назвати сучасними українськими мислителями – академіків Володимира Шинкарука, Мирослава Поповича, Миколу Амосова, докторів та професорів Сергія Кримського, Ігоря Бичка, психолога Володимира Роменця, декого іншого. Підростає і молода інтелектуальна еліта України, серед якої також є, так би мовити, «кандидати у мислителі». Є розумні журналісти із схильністю до осмислення процесів і проблем в Україні і світі.
На жаль, у надмірно політизованому українському суспільстві українські мислителі мало відомі широкій громадськості. Навіть нині сущі політичні мислителі на кшталт Левка Лук’яненка у популярності та рейтингах далеко поступаються багатьом малоінтелектуальним своїм колегам, які не вилазять із теле- та радіоефірів і мають не стільки мізки, скільки язик без кісток, здатний молоти купи кон’юнктурного пустослів’я.
У ЗМІ щодня звучать і навіть гримлять (подекуди, як порожні відра) імена різних політиків та політиканів, олігархів та їхніх поплічників – людей, які в інтелектуальному та моральному сенсі не варті й мізинця вищеназваних мислителів.
Але, але…
Ці при владі і величезних грошах, а ті були і є при розумі та знаннях. А в сучасній Україні знання разом з розумом безнадійно програють грошам та владі.
Ось коли широка громадськість буде добре знати, наприклад, що таке «філософія серця» і хто такий Памфіл Юркевич, український мислитель світового рівня ХІХ сторіччя, і не зможуть згадати, хто такі Рінат Ахметов, Петро Симоненко чи Нестор Шуфрич, тоді можна буде сподіватися, що наше суспільство на правильному шляху духовного розвитку. Тоді й за кордоном будуть краще розуміти, кого в Україні варто назвати мислителями, а кого точніше означити як активного діяча.
Адже перший номер виборчого списку Об’єднання «Самопоміч» Ганна Гопко стала першим номером рейтингу «Foreign Policy» в не зовсім зрозумілій категорії «Захисники». Її зарахували до цього рейтингу за просування української революції поза рамками Майдану. До її досягнень журнал зарахував перебування на Майдані та участь у розробці пакету реформ.
Журналіст та кандидат в народні депутати від «Народного фронту» Тетяна Чорновол потрапила в список мислителів у категорії «тих, хто кинув виклик».
Foreign Policy зазначив, що вона ризикнула всім заради документування корупції в Україні. У грудні минулого року її побили після публікації блогу про маєтки тодішнього глави МВС Віталія Захарченка, а згодом вона стала уповноваженим з антикорупційної політики в уряді України.
Наведені журналом характеристики обох українок правильні. Але чи дають вони право зарахувати обох до рангу мислителів?
Є українські мислителі, що стали у наші дні захисниками істини та України – наприклад – група «Першого грудня», а серед них Любомир Гузар, Євген Сверстюк, Мирослав Попович, інші. Вони є справжні мислителі-захисники, але у рейтинг Foreign Policy не потрапили.
Тетяна Чорновол дійсно неодноразово кидала виклик своїми сміливими репортерськими діями у викритті посадовців. Таких у світовій журналістиці називають «розкопувачами бруду», і це є вищий пілотаж репортерства, який вимагає особистої мужності.
Але інтелектуального виклику Тетяна Чорновол не кидала ні догмам, ні стереотипам, ні усталеним поглядам – ні чомусь іншому у мислительній сфері.
А виклик мислителя і виклик репортера – це зовсім інші виклики.
Втім, обидві українки ні в чому не винні і за дивну класифікацію журналу не відповідають. Вони молодці кожна у своїй сфері.
А ось «Foreign Policy», який поділив свій рейтинг мислителів на 10 категорій: пропагандисти; люди, які приймають рішення; люди, які кинули виклик; екологічні активісти; інноватори; захисники; хронікери; цілителі; люди мистецтва; магнати – блискуче продемонстрував, що він абсолютно не розуміє високого філософського поняття «мислитель».
Адже, наприклад, у категорію «Пропагандисти» Foreign Policy зарахував президента Росії Володимира Путіна та одного з так званих міністрів самопроголошеної ДНР Олександра Бородая. Разом із ними у цьому переліку опинились сирійські та нігерійські терористи.
Як то кажуть – коментарії зайві!
А українських мислителів усіх часів треба пропагувати і в Україні, і у світі. Бо молодь повинна мати інтелектуальні орієнтири у своєму саморозвитку.