Від 2011 року в Росії фактично зупинена діяльність федеральних українських об’єднань. На заміну закритому за рішенням суду Об’єднанню Українців Росії (ОУР) протягом майже двох років представники української громади намагаються зареєструвати нову організацію – Український Конгрес Росії, котрий під різними надуманими приводами з боку Міністерства юстиції РФ досі не зареєстрований. Фактично, інтереси української громади на сьогоднішній день на федеральному рівні офіційно ніхто не представляє, окрім «кишенькової» Федеральної національно-культурної автономії українців Росії (ФНКАУР), котра швидко прийшла «на зміну» попередній ліквідованій національно-культурній автономії.

У Російській Федерації існує більше, ніж сотня офіційно зареєстрованих українських діаспорних організацій, та відсутність федерального об’єднання дещо ускладнює їхню діяльність. Водночас, посилюється емоційне та моральне навантаження на діаспорян з огляду на те, що російські українці розцінюють таке ставлення влади до них як неналежне, і така недовіра з боку уряду та відверті юридичні утиски викликають обурення та логічну реакцію. Кожен українець у Росії працює, платить податки, є повноцінним членом громадянського суспільства, зрештою – асоціює себе з Росією як громадянин цієї країни, тому зазіхання з боку держави на своє право не тільки бути українцем, але й репрезентувати свою національну меншину на офіційному рівні сприймається досить негативно. Російська Федерація є багатонаціональною державою, де урядом декламується захист прав і свобод кожної національності, що проживає на її території, але ситуація з українською діаспорою аж ніяк не сприяє зміцненню суспільних цінностей в країні. Проте, ця «бюрократична війна» з українськими національно-культурними організаціями на сьогоднішній день є лише частиною загального негативу, котрий українці в Росії вимушені споживати щодня.
Другим чинником є серйозне протистояння в інформаційному середовищі. Кожен українець, незалежно від того, чи є він учасником офіційних громадських об’єднань, чи просто індивідуально вважає себе українцем, змушений протягом довгого часу споглядати за різними етапами інформаційної війни проти України в російських ЗМІ. Активна фаза цієї медіа-війни, котра змінювала свою інтенсивність від меншої до більшої і навпаки, триває вже понад десять років та є досить великим чинником негативного емоційного навантаження, зміцнення загальної напруженості в суспільстві. Російська влада протягом десятиріччя з року в рік щораз більше й більше обмежує своїх громадян в інформаційному плані. Переважна більшість населення не має можливості використовувати альтернативні джерела інформації, окрім тих, що підлягають тотальному контролю з Кремля, та, зрештою, це призводить до того, що інформаційна «залізна завіса» навколо росіян зміцнюється. Майже всі російськомовні джерела гнуть чітку партійну лінію, а незначний відсоток альтернативної преси вже сприймається в країні як підступи іноземних спецслужб чи «п’ятої колони».
Інформаційна війна проти України значно активізувалася під час Євромайдану, досягла апогею з початку анексії Криму і на сьогоднішній день набрала найвищого розмаху. При тому росіяни без особливих проблем «проковтнули» цю інформаційну блокаду і в основному підтримували дії уряду. Після початку відкритого збройного протистояння на Сході та відрядження російських військових до України з’явилася перша негативна реакція в російському суспільстві. Спонукали до цього перші звістки про загибель в Україні багатьох російських військових, котрі офіційно там «не воюють». Простими словами, зараз можна споглядати першу реакцію на дії Кремля з боку російських громадян, тому що війна зайшла в дім до пересічного росіянина не у вигляді новин про бої «ополченців з хунтою», а в труні у вигляді сина, родича, брата, друга, знайомого, котрий загинув на війні, якої немає, і не за Батьківщину, а за нездорові політичні амбіції російського керівництва. На сьогоднішній день стає зрозумілим, що продовжувати посилати війська на підтримку збройним формуванням так званих ДНР та ЛНР буде дедалі складніше, хоча потенціал утримування ситуації в державі на стабільному рівні, навіть за умови деяких заворушень у російському суспільстві, в Кремля досить великий.
У цій ситуації представники української громади в РФ стають повноцінними заручниками свого походження, адже їм так чи інакше доводиться обирати сторону конфлікту. При справжній війні, котра фактично вже певною мірою триває, стояти двома ногами в різних окопах неможливо. Але чи може пересічний представник діаспори, чи автохтонний українець, котрий вже не одне десятиріччя і не в одному коліні живе на території РФ, має друзів, сім’ю та роботу, легко обрати бік конфлікту? В політичному сенсі, напевно, може. Проте, моральна складова цієї проблеми значно складніша, аніж здається. Найлегшим варіантом раніше було елементарне абстрагування від реальності, занурення у свої справи та спроби знайти «золоту середину» інформаційного конфлікту та з примітивною концепцією «винуваті всі однаково», намагатися мінімізувати свою участь. Проте, з початком бойових дій стає дедалі складніше відповісти нейтрально на поширене запитання до українців в Росії «Що ти про це думаєш?» або «За кого ти?» В будь-якому випадку відповідь не влаштує опонента.
Після початку перших юридичних проблем з ОУР федеральні діаспорні проекти почали поступово занепадати та, зрештою, на сьогоднішній день зійшли нанівець. Але регіональні об’єднання продовжують надалі працювати та робити заходи, звичайно, здебільшого в національно-культурному напрямку. Також багато діаспорних організацій проводять роботу з біженцями спільно з Управліннями Федеральної міграційної служби (УФМС) в своїх регіонах. Приводом звернутися до української діаспори послужили численні проблеми та неможливість впоратися з великим потоком біженців, оскільки пропускна спроможність оформлення одного біженця в відділеннях УФМС є вкрай низькою.
Що стосується якихось утисків чи проблем, пов’язаних із забезпеченням діяльності того чи іншого об’єднання, на кшталт права проведення культурно-просвітницьких, наукових заходів, то тут у різних регіонах ситуація відрізняється, часом, кардинально. Через те, що влада на місцях приймає рішення щодо проведення будь-яких публічних заходів індивідуально, рівень лояльності до української діаспори вимірюється виключно позицією окремого чиновника, його стосунками з керівниками українських товариств та ставленням до України загалом. І якщо в одному регіоні українцям дозволяють проводити заходи, робити зібрання та навіть можуть сприяти чи забезпечувати охорону під час проведення публічних акцій, то в іншому місці може доходити до заборони виступів фольклорних колективів з народними піснями й танцями та звільнення з роботи активістів української діаспори.
Резюмуючи все вищезгадане, можна зробити висновок, що після перемоги Євромайдану українській діаспорі стало об’єктивно важче, проте можна констатувати, що проблеми в українському громадському середовищі були й раніше. І погіршення стану української діаспори в РФ за останні півроку це, скоріше, не результат спланованих дій уряду, спрямованих проти конкретних об’єднань, а результат тієї інформаційної війни, котра зараз ведеться проти всього українського. Відсутність великої кількості прямих репресій стосовно членів українських громад може бути пов’язана і з небажанням регіональних урядів наражатися на скандали та вирішувати проблеми у неспокійний час, або, можливо, звичайна небезпека згуртування та активізації української діаспори у випадку великих утисків, адже протягом десятиріч серед російських українців сформувався дуже великий прошарок впливових людей: військових, вчених, бізнесменів, політиків, журналістів, громадських діячів, тощо. І якщо в Україні зараз можна спостерігати значне підвищення рівня національної свідомості, згуртованості та патріотизму, то ці процеси не обминуть і українську діаспору у випадку початку прямих репресій. Сьогодні в Росії існує низка потужних національно-культурних товариств у регіонах, котрі можуть собі дозволити навіть відкрито захищати українців у Росії та ставати у відверту опозицію до урядових дій. Звернення до президента РФ «Української національно-культурної автономії Санкт-Петербурга» та підтримка з боку провідних українських організацій Росії тому свідчення (http://ukrros.info/news/index.php?ELEMENT_ID=4255).
Основна мета звернення – акцент на припиненні розпалення міжнаціональної ворожнечі в російських ЗМІ на федеральному та міжнародному рівнях. Зокрема, у зверненні йдеться, що заклики до війни з Україною та виховання ненависті до всього українського – це порушення Конституції РФ, прав людини; що державна інформаційна політика є руйнівною, розколює громадянське суспільство та сприяє українофобії.
Таким чином, на сьогодні українська діаспора в Росії продовжує працювати навіть в умовах війни. Оминаючи політичну риторику та запроваджуючи лише національно-культурні заходи, котрі час від часу проводяться в різних регіонах, можна намагатися стати фактором порозуміння та примирення, аніж навпаки. І хоча в цей неспокійний час проведення будь-яких широкомасштабних діаспорних акцій фактично зупинено, то в цілому українська діаспора продовжує існувати.
Якщо казати про якісь перспективи розвитку української діаспори в Росії, то наразі тут важко робити прогнози. Діяльність у регіонах є, але немає координуючого центру та інформаційної підтримки. Тут все буде залежати від того, наскільки вдасться побудувати керівництво організаціями, котрі б об’єднували ініціативи регіонів у великі проекти, створювали би базу фінансового забезпечення, розробляли б довготермінові стратегії розвитку організацій. Також важливим є фактор підтримки з боку України, і тут мова не йде суто про фінанси. Адміністративна допомога та підтримка на міждержавних дипломатичних рівнях змусить керівництво РФ брати до уваги проблеми російських українців та провідних об’єднань.
Впродовж останніх років почали з’являтися молодіжні осередки та ініціативні групи, проводитися молодіжні форуми, проте молодь також зараз перебуває в умовах, коли потрібно орієнтуватися на навколишню політичну ситуацію. Таким чином вже було відкладено проведення Українського молодіжного форуму Росії, запланованого на травень 2014 року в Санкт-Петербурзі, і досі незрозумілою є нова дата. В умовах, коли хвиля інформаційної війни досягла просто небувалого розвою та почалася війна справжня, актуальність та необхідність проведення великих федеральних заходів ставиться під сумнів з огляду на негативне сприйняття російським суспільством та владою.
Одним із способів продовжити працювати в спокійній обстановці – це організовувати чи долучатися до міжнародних українських заходів, котрі проводяться за межами Росії. Головними подіями за останні місяці для діаспори РФ стали проведення Світового Конгресу Українців та Форуму української молоді діаспори, де представники українських громад з різних регіонів Росії могли поспілкуватися не тільки поміж собою, але й долучити колег з інших країн світу.
Останні події в Україні, реакція світової спільноти і лідерів різних держав (на жаль, не завжди адекватна розвитку цих подій), показали, що українство на сьогодні програє свої позиції у світі, насамперед, у найголовнішій з них – сучасній світовій інформаційній війні, і, як наслідок, втрачає й історичні території держави Україна.
Про необхідність об’єднати зусилля українців в Україні та українців за кордоном у створенні спільного інформаційного простору мова йде давно. Одна з останніх ініціатив щодо створення спільного професійного об’єднання україномовних ЗМІ та єдиного світового українського Інтернет-порталу пролунала у листопаді 2012 року від членів так званої «четвірки» – головних редакторів Інтернет-видань з Канади, Польщі, Казахстану й України. На жаль, з того часу справа не просунулася далі обговорень у діаспорному середовищі.
Проте бурхливе сьогодення та загрози всьому світовому українству спонукають українську діаспору та Україну діяти активніше, консолідуватися, розробляти нові стратегії співпраці або ж відновлювати перспективні проекти минулого часу. І сьогодні одним з найважливіших завдань світового українства є побудова дієвої системи співпраці, не тільки зі створення єдиного інформаційного простору, але й політичного, наукового чи економічного. Адже максимально ефективні ініціативи та проекти, котрі дозволять не тільки стабілізувати ситуацію в державі, але й перейти на якісно нові рівні в різних сферах життя, повинні виходити від різних ініціативних громадських осередків, що зможуть об’єднати в собі український бізнес, наукове та громадське середовище.