Сумним Опришкам

Нас меншає. Недовге гонів поле.
Все ближче та межа.
Сумне аркану коло
Все вужчає, попри всю
міцність пліч.

Ми сходимо. Нас в світі майже нич.
Ми сходимо. І вже без вороття –
Лавинами. Ми мали за життя
Критичну масу злету в небуття –
Троїсту Музу – Розум, Душу й Тіло
І рано зацвіли і почорніли
У тому чорно-білім Чорнобиллі.
Нас меншає. За нами полювали
Брати, тетрархи, челядь, карнавали.
Нас зраджували – лагідно і в спину,
По-вовчому, останні і єдині.
Нам мстились. Стереглися й стерегли –
Ми спокусить й Диявола змогли,
Й коли усі за Летою пливли,
Щоб хрест Сізіфів марно не котити
Під чорним сонцем «дідового» літа, –
Ми гнали в ніч потоком Геракліта
У ті світи, де жодної Душі,
Затяті, кревні, мовчазні мужі,
Мітичних Доль сумні бокораші.
Нас меншає. Приречені довічно
За нашу не святу непересічність
На вільне іманентне заслання –
Блукати Потойбіччям навмання
Самотніми у галактичних хащах –
В цім світі ми досвітні і пропащі.
Нас меншає у світі і в собі,
Ми сходимо в самотній боротьбі,
Щоб збутися, залишити свій слід –
Крові краплину на тернах століть.
Габу в потоці, тіні світанкові
У образі, у звуці, барві, слові
На вже забутій й ще не знаній мові
Метафорою плинної Любові.
В очах не згаслих, хоч в Душі єдиній,
В мітично-символічній Україні,
Що ще не вмерла й вмерти не дає
Ми сходимо. Нас майже вже не є,
Сумних опришків, Долі сміхованців.
Ми вже палаємо в своїм останнім танці,
Останнім сабаші у відчаї трембіт,
Кати і жертви тих троїстих міт,
Останні Дики на межі тисячоліть.

***

Я знову тут, на Буковому Берді,
Залізний «Рен», а серце, наче птах.
Я з вами знов, мої живі і мертві
Брати, забуті на усіх світах.
З ким ви зійшлись у повоєннім герці?
Де вас розкидав той шалений вир?
Я б, як синів, вас пригорнув до серця,
Орест, Смерека, Дорош, Драгомир.
Карпати в щемній білій круговерті
Гойдають тугу на усіх вітрах.
Я знову тут, на Буковому Берді.
Вертайте, хлопці, з мандрів по світах.
Найвужча стежка в горах нам знайома,
Найменший кущик вірно захистить.
Ми просто неба в цьому лісі вдома,
Що пам’ятає кожну нашу мить.
Ваш курінний на стійці вас зустріне,
І крізь роки та кличка пролуна –
Запит єдиний – «Слава Україні!»
«Навіки слава!» – відповідь одна.
Я бачу вас, засніжених і гордих
На марші в вічність, в мерехтіння зір,
В руках міцних тремтить
найвищий орден –
Смереки гілка з рідних синіх гір.
Сніги зійдуть, зазеленіють буки.
Не марні жертви, слава ще жива.
Те знамено переймуть юні руки,
Малий Орест вже кличку назива.
Я знову тут, на Буковому Берді,
Залізний «Рен», лем гірко на устах.
Карпати плачуть «Реквіємом» Верді
По своїх дітях на усіх світах.

***

У Гражді тій даремні всі слова.
Летить крізь вічність смерекова глиця,
Дух Молока здіймається з дійниці
І Паски Дух за зливою сплива.
Те Молоко ще тепле. Припади
До глека Долі зшерхлими вустами
Малим дроб’єтом, Вуйком у нестямі,
Шукаючи минулого сліди.
Та Паска ще гаряча. Відломи
Окраєць щастя спраглими руками
У тій колибці, під тими свічками,
Вслухаючись в минулого громи.
Та жінка... і донька її жива...
До болю рідні, невпізнанні лиця...
Й вже ні за що не хочеться молиться –
У Гражді тій даремні всі слова...

***

Хай ватра догорить сама, дотла
– так має бути.
І я тоді зійду униз, останнім,
з сивих полонин.
Вже лем собі і ватаг, і спузар,
давно всіма забутий,
Що навіть сам згадать не може,
хто він за один.
Хай ватра догорить дотла, сама,
як на Покрову осінь.
В зимових снах долин лем сум один –
ні стогонів, ні сліз.
Дощем заплаче Руна й вітром заголосить,
І скине ліс мідяне листя для душі
на перевіз.

Друга спроба сповіді
Я в Господа у пазусі сидів
В кущі терновім, щоб мене не видів.
Я вилами на Спаса по воді
Писав й косив каміння на Бескиді.
Качався в сіні серед пирогів,
Крав гарбузи у Долі й в Бога глину.
Мав трьох дітей й сім кревних ворогів –
Все, як і личить справжньому легіню.
Не божий муж не божої жони,
Я Сатані копита пряжив крадьки –
Робив денцівки з тої бузини
Й вино та пив з кумою того дядька.
Я нашим цвітом засівав світи,
На фунти краяв смаленого вовка.
Палив моря й так спалював мости,
Що торбами котилася помовка.
Я був лином і журавлем в руці,
Вовком приблудним в
реп’яхах всіх щасть.
Я свято вірив: в ріднім озерці
Ще й рак не свисне – жаба цицьки дасть.
Я шився в дурні, я збігав на пси,
Я гав ловив і відпускав жар-птицю.
Я воду слів у решеті носив
До вічної, бездонної криниці.
Та хрест на людях й грудях не носив
І в вус не дув – ламав для пекла дрова.
І лиш одне в Диявола просив –
Не дати вмерти без Гріха Любови.

***

Не-Доле моя, Чорна Зірка моя полинова,
Не-Щастя, украдене в себе самого моє,
Тернова, пречиста, єдина моя
Не-Любове,
Чом Світ Великодній без тебе
нестерпним стає?
Не-Сестро моя найрідніша
поганської крови,
Самотності Жрице, пекельне
знамено твоє,
Волхвине остання давно
вже забутої мови,
Чом привид сумний твій в колибах
усіх постає?
Не-Збутність моя, хто ж запізність
всього нам наврочив?
Мольфар? Літавиця? Сумне
ворожіння твоє?
Лиш вітер в смереках ім’я твоє
щемне шепоче,
Лиш серце об глицю, як дзвін
по приречених б’є...

***

 

Гуцульська Ремедіос з чорним
вітрилом волосся
Над морем смерек в шумовинні
осінніх туманів...
Самотня Кумарі в палаці захмарнім,
безмовнім
В вінках барвінкових з разками
із болісних спогадів...
«Марія Cелеста» і Свічка в Колибі
Різдвяної ночі
В заграві уяви в безодні
розбурханій пам’яті...

***

Моя Любов, зеленоока Хлоє,
Мій першоцвіт боржавської весни,
Великдень Долі, що завжди зі мною,
Мій біль, мій туск, мої купальські сни.
Молюсь тобі, нестямновуста Хлоє,
В гірських церківцях й тиші базилік:
Відворожи, дай знову буть собою,
Дай сил кохать й забуть тебе навік.

***

Кроатська врода – смак тисячоліть,
Нектар богів – від мудрості ні сліду.
Дубровник, сонце, море, вічність, мить
В очах сумних кремезного ще діда.
Як він ті перса юні милував,
На смаглі стегна оком кані кидав,
Який вогонь у ньому нуртував,
Та зимне сонце не розтопить ліду.
Суворий вікінг квантових морів,
Що плив життям відважно й знаменито,
На тлі хорватки юної згорів
На схилі літ й дубровницького літа...

***

Я вітрила здійму і червоні, і чорні, і білі,
І троянду штормів кину в вир
до безумців могил.
Не шукайте мене. Вам не стане ні часу,
ні сили –
Бриг Кохання летить крізь віки
без керма і вітрил.
Я сама повернусь, ще й не згаснуть
навіки Стожари,
Я колись повернусь, хоч додому
й нема вороття.
Я до Вас повернусь синім снігом над
Кіліманджаро,
Тангом пам’яті й Cуму на вічному
святі життя.
Я до Вас повернусь, хоч ніколи
того не буває,
Я, авжеж, повернусь вже за день
або тисячу літ.
Я до Вас повернусь леопардом живим
з Нгайє Нгайї,
Босоногим дівчам у німому
фламенко століть.
Я до Вас повернусь тихим бризом
надвечір чи вранці
В пошматовані сни «Часу вишень»
й Монмартрових чар.
Я навік повернусь в Вашу пам’ять
«Летючим Голандцем»
В шумовинні століть над затокою
Тоса де Мар...

***

Сумно дивитись в глибину віків
На чорні зграї зоряних круків
Понад шляхами до забутих храмів:
Хвостаті зорі віщували зло,
Спливали кров’ю Тиса і Дніпро,
І зачинялися земні й небесні брами,
Та попри кров і тлін серед Руїн
Ми завжди піднімалися з колін
Й знов йшли віками до нового храму
Стрічать нове тисячоліття на посту
Сліпими на висячому мосту,
Над прірвою з новими костурами...

***

Світ – пересічний в Просторі і в Часі,
Де Людство – випадкова Геномаса,
Закони для якої скрізь єдині –
У Всесвіті, Душі і в Україні.
Та сумно якось жити в цьому Світі,
Що генієм Коперника відкритий,
І, може, був в чомсь правий Інквізитор.
І, може, не так зле, що наодинці,
Не в Центрі Мас –
Тож наллємо по вінця,
Сумні, непересічні українці,
Та й вип’ємо за унікальність Нас.

***

Вже мости – Гераклітові,
І річки – Рубіконові,
Нас – у жодному мітові,
Хоч часи вже доконані.
Із Окамськими «лезами»
Та Сізіфськими гулями
Ми ще й досі не Цезарі,
Хоч давно вже не Юлії.
Пахне рутою-трутою,
Снить Душа просто неба.
Жереб кинуто Брутовий,
Та ніхто проти тебе...
В темних замках етерових
Ми приречені Сталкери
Розмовляти з гетерами
Й милуватись весталками...

***

Хай вже немає вороття
В забуті сни, в купальські трави –
Нам ще лишаються отави,
Ще посміхається життя.
Листком кленовим у Сваляві,
Дівчам з вусами від чорниць,
Карбами верховинських лиць,
Горнятком рахівської кави.
П’янким, як полонинський дим,
Гуцулки поглядом сумним
В снігах пречистих на Боржаві...

***

Моє ім’я фатальне з п’яти літер
Вам принесе колись зимовий вітер
Раптовим цвітом – інеєм морель.
Й заб’ється спомин, як гірська форель,
Вогнем в очах, висвічуюючи міти
Трояких Руж в ватрах майбутніх
Стрітень,
Й вуста згадають п’ять забутих літер...

***

Я Диком був, самотніх гонів Майстром,
Лютянським Вуйком, пстругом у Ріці.
Брат Босоркані й побратим Чугайстру,
Цімбор дідьків й лісних на Ігровці.
Я Диком був, лавиною зі Стою,
В ніч на Юру краплиною роси.
Бузьком з Боржави, цвітом звіробою
В чиїсь дощем розплетеній косі.
Я Диком був, оленем вересневим,
Вогнем купальським
для покровських стріч.
З Говерли вітром, цвітом черешневим
Над світом білим у різдвяну ніч.
Я Диком був, свободи на сторожі,
Самотності і суму назирці.
Не визнаючи жодні огорожі,
Табу, кордони й різні папірці.
Я був на стійці, вічному посту,
Я сторожив ті полонини й зорі.
Я Диком був, я є, я проросту
Самотнім буком десь на Чорногорі...

***

Пам’ять Телесиком плине в озерця
минулого,
В мрій Синевир, в Марічейки
дитячих очей,
В місячні плеса дитинства мого
незаснулого,
В пахощі Паски, грибів і різдвяних ночей.
Спогади пстругами ринуть
в потічки минулого,
В дим полонинський,
в ранковий морелевий цвіт,
В сині пречисті сніги
 на вершинах незбулого,
В курбала днів барвінкових
в Черемоші літ.
За перевал, за падолист,
За туск, за тужіння трембіт,
На ті шляхи, що не збулись,
У першосвіт, у першоцвіт...

***

Ще крилаті всі коні
Й всі жінки, як ікони святі,
Всі вітрила червоні
Й всі обрії лиш золоті.
Ще всі трави шовкові
І купальські вогні на воді,
Всі дощі веселкові
Й всі місяці лиш молоді.
Ще на хаті лелеки
І не бив ні по кому ще дзвін,
Ще далеко-далеко
Та гірка Чорна Зірка Полин.
Ще ніч пахне ясмином
І дві Мавки живуть у садку,
Й все, здається, повинне
Бути так, як було на віку...

***

Самотніх осель незбагненну
принадність,
Забуті стежки, що ведуть в Нікуди,
Примарних думок таємничість
і владність,
Покинутих мрій здичавілі сади.
Боржави в цвіту, непозбивані роси,
Засніжений Стій, Чорногору в журбі,
Косицю шовкову у повінь волосся
На смуток довічний дарую тобі...

***

Той синій день з свічками горобин,
Коли отари сходять на Покрову...
Спускалась осінь з синіх верховин,
І все палало полум’ям кленовим.
Той синій день оманливо-хисткий
Сміявся й плакав сонцем і дощами.
Зривала осінь літа пелюстки
Цілунком тихим й вітром до нестями.
І марилось – збулися давні сни,
І знов здавалось, що підвладне слово.
І дивно: не хотілося весни,
Лиш вуст Її медово-калинових.
Від тих років – лиш попіл горобин:
Давно не сходять вівці на Покрову.
Холодний вітер з білих верховин
Приніс на згадку чорний лист кленовий...

***

Ті боржавські сніги,
прірви пам’яті схили...
Щемний спомин стиха, як відлуння лавин...

Знов летять крізь роки твої чорні вітрила
Над бездонням очей на тлі синіх вершин.
Ті пречисті сніги, вій-смерек візерунки,
Таємничість колиб у брунатній імлі.
Той цнотливий вогонь і цикута цілунків,
Ті одвічні скарби на прадавній Землі –
Лише трунок на мить,
лише примхи Природи
У облатці спокус або сенсу буття.
Мишоловка стара для продовження роду,
Та чому ж крізь роки ті вітрила летять?

***

Ще світ в снігах, в шафрану лиш весна.
Голгота справжня – шлях із перевалу,
Де кожна мить – минулого луна,
Де кожна тінь на пам’ять чатувала.
Гірська церківця в негурі сумна
На заблукалі душі полювала.
На всіх іконах марилась Вона,
І кожна жінка щось від Неї вкрала.
Молилась челядь, капали свічки,
Гріх переступний всі спокутували.
Й навіть їх доньки, янголи-чички,
На перший гріх всі щось від Неї взяли...

***

Сумний колодязь зрубом похиливсь
До змерзлої, самотньої шипшини.
Вона була трояндою колись,
Що кликав він у далі журавлині...
Та їй тоді вже снилися бузьки
Й лякали темні зоряні глибини,
Й вона зронила сльози-пелюстки,
Схилившись листям до його цямрини.
Смереки й буки тінями сплелись,
Весь білий світ в снігах різдвяних злагод.
Лиш пломеніють змовчані колись
Слова сльозами вже примерзлих ягод…

***

Нічні смереки чорні, як ножі.
Пекельна пам’ять знову йде на лови.
Невже я сам собі наворожив,
І всі свічки не варті і півслова?
Невже нема нікуди вороття,
І та гроза над Стоєм вже остання?
Невже ті Гори і були життям,
Де ми збулися, навіть у мовчанні?
Яка нестерпна простота буття,
Де все, що вперше, разом з тим востаннє.
Хто грає нами, словом і життям,
Віддавши Долю Долі на заклання?

***

Вже третій день йде сніг,
й мені вже не збагнуть,
Де згарище душі, де бовваніють гори.
Він засипає все – все, що не повернуть.
Злилися день і ніч, зчорніли сонце й зорі.
Вже в пам’яті моїй цей попіл забуття,
Космічний білий сум без простору і часу.
Боржавський синій сніг,
в самотність вороття,
Пречистий білий сніг, моя tabula rasa…

***

Той танок в лісах віч-на-віч
У поглядів-барток мигтінні.
В розплетену місяцем ніч
В первісному зір шепотінні...
Той танок під відчай трембіт
Й ридання потоків осінніх
В німім падолисті століть
І зір мовчазнім голосінні...
На шість годин муки без меж
Згубили всі коні підкови.
І янголи пильні зі стеж
Плели їм вінки барвінкові...

***

Вже верхами біжить з Піп-Івана,
мина Бребенескул,
Вже верхами сніжить через Ребра
на Туркул і Брецкул,
Вже жене по верхах цвіт і сніг
чорногорського літа,
Марічейку шука і кидається в Несамовите.
І схрестились, як бартки керваві,
сліпі блискавиці
Й засікло чорним градом по серцю,
чолу і щоках,
І зайшлася Говерла вітрами у чорному криці,
І зчорніли слова, і застигла
в заклятті рука...
І знялась Чорногора, і впала на землю і небо,
І скипіли потоки й зчорніли
в долинах ліси.
Захиталися гори, і кличуть громами
до себе
Чорні тіні у хмарах і тихі сумні голоси.
Там, на чорних верхах, визираючи
в місячні шпари,
Душі предків моїх, потойбічний
торуючи шлях,
По смереках наверх до найвищої
чорної хмари
Носять лід за гріхи в туманових дірявих міхах...

***

В цій Маленькій Швейцарії,
засипаній буковим листям,
В цім самотнім готелі над урвищем –
пустка і сон.
Індіянська Кассандра в тотемнім
черокськім намисті
Згаслим блиском очей сповіщає
зимовий сезон.
В цій Маленькій Швейцарії,
заснулій у буковім листі,
В марсіанських дощах,
в апалачській досвітній імлі,
В цих зелених очах,
від далеких зірок променистих,
Обірветься мій шлях і загубиться слід
на Землі...
Я торкаю, горну, поринаю в це
букове листя,
Я цілую його, повертаючись
в вижницький сон,
Я літаю із ним у космічнім сумнім
падолисті
Й ти до мене біжиш по смереках
з карпатських ікон.

***

Літа корба: люблю, люблю, люблю...
В знемозі ружі впали на цямрини.
Він буде мій, себе й його згублю,
Приворожу навіки, до загину.
Дзвенить корба: люблю, люблю, люблю...
Лепчиця й тирлич квітнуть коло тину,
Він лише мій, я потім відмолю,
Й купа в любистку зоряну дитину.
Мовчить корба: ненавиджу, люблю?...
Душа байстрям самотнім біля тину
Цебрами туску, болю і жалю
Переміря щасливих днів краплини...

***

Я знов повернувся в чужинську
мою безнадію,
В далекі світи, що й до того
були не близькі.
Хоч з болем і сумом і сам вже тепер
розумію,
Що дім той струхлявів і крокви давно
занизькі.
Не вийшов ніхто й не зустрів та
високім порозі,
Без рідної мови сумний і
порожній той дім.
Омріяний дім над озерцем при тихій
дорозі
В безвихідь і безвість, хай навіть
веде вона в Рим.
На тім озерці ні вербички, ні рибки,
ні плеса,
Не квітнуть в обійсті ні мальви, ні сон,
ні бузок.
Гребе віртуальним весельцем
Орестик-Телесик
Від синіх потоків своїх українських
казок.
Мій синку маленький, невинний
заручнику Долі,
Що голос чужий тобі – щастя,
нещастя несе?
Нема гусенят у чужому, далекому полі,
Чи тая шуліка від себе самої спасе?

***

Той дід коло мосту, останній в долині
за Ебро,
Один, без домівки, нема ні синів,
ні жони.,
Той дід коло мосту й лиш танки в пилюці,
як зебри
Та гори за Ебро, як білі і чорні слони...
Той дід коло мосту похмурої,
сірої днини,
Нікого не знає за Ебро з тії сторони.
Дві кізки та кицька – полишена
світу родина,
Той дід біля мосту на Паску
посеред війни...
Той дід коло мосту на тлі
«Каталонського Саду»
З густих верболозів та диких олив
у журбі.
Той дід коло мосту, щасливий,
що кицька дасть раду
Собі й прожене із горища у світ голуби...

***

Не руш моїх кіл – я шепочу собі,
як причинна,
Не руш моїх кіл – тих, богемських,
на темній воді...
Не руш моїх кіл, чорних,
вранішніх попід очима
Від Місяців срібних, що скрізь
залишають сліди...
Не руш моїх кіл, не торкайся
Помпеїв і Трої,
Не руш моїх кіл – Час усе перетворить
на Міф.
На вічний Ашер, – вже Офелія
плаче совою
Й заснув під Горою на брилі
щасливий Сізіф...
Не руш моїх кіл, крейдяних,
вогняних, галактичних,
Не руш моїх кіл – у зловісному
світлі комет
Змиває Іон всі сліди в чорну
зоряну вічність,
І креслить та креслить кривавий
пісок Архімед...
Поруш мої кола, ступи за всі
Фройдівські межі,
Зітри світлотіні непевності злук і розлук,
Зруйнуй мої мури, обруш мої
Юнгівські вежі,
Зостав лиш єдине – те коло
із замкнених рук...

***

Очима тост прошепочи –
І забринить мій погляд.
Вустами келиха торкнись –
І я сп’янію миттю…
(Бен Джонсон, «До Селії»)

***

Згадати прагну я той сон,
Коли стрункий, чорнявий
Зеленоокий капітан
Із третьої планети
Сказав мені, що красна я.
Й не зможе він забути
Волосся кольору очей
І марсіанських ранків.
І я не хочу, щоб зникав
Той вранішній неспокій
Й боюсь, на завтра все мине,
Й забуду я ту пісню...

***

...На завтра все мине –
Як попіл, туск розвіють
Вітри земних турбот
Й приборкають Моря.
Так, завтра все мине,
Та серце не зігріють
Вогні чужих широт,
Згасаюча зоря...

Фотія, 1745

…Безглузда смерть. В щілину. Із єлею
Свячена куля – зостаюсь в боргу,
Кервавий, гейби вцілили оленя
На першому, пречистому снігу…
…Вас обійму востаннє, як в аркані...
Вони женуть скаженими вовками
На кров мою... Залиште бартку й кріс,
Пістолі й піпу... та вертайте в Ліс,
Я вже прийшов, бо далі тільки вниз –
В потоки, в тіні, в голоси, у осінь,
В отави снів, в холодні чорні роси,
На ті плаї, в тумани полонин...
Я повертаюсь в них малим і босим
Хлоп’ям безвусим, знову сам-один.
На чорнім світі туску верховин
У перший сніг на льодяних покосах.
Я вже прийшов... Весь світ, як на долоні –
Смереки, буки, вівці, гори, коні,
Колиби й Гражда – та, яку не збудував
Ні в горах, ні в душі, попри усі слова.
На Спаса і Різдво – зимарку лише,
й то останньої зими
На Джерджі, де потік й були щасливі ми.
Хто нині просто зір, –
вже не збудує Гражд,
Він – самоти своєї грізний страж.
Довічний Дик, приречений в безлюдді
Блукати Лісом, де й вовки не блудять,
Самітником щоночі і щоднини –
Опришок чи плазун – немає середини.
І вибору нема для жодної людини –
Ні шляху, ні мети, ані мети, ні шляху.
Хоч вільний всюди йти –
на цісаря чи ляхи.
У нас була мета, але не мали шляху...
А те, що звали ним, лиш сумнів був...
Ген Чорногора й Стіг,
опришківська столиця,
Різьблені, грізні верховинські лиця.
Карби життя і пам’яті скарби,
Різьба скорботи, туску й боротьби.
З самим собою й світом – вічні лови,
Й ніколи не набутися любови
До жінки, батька, матері й діток
Й до світу предків – все забрав Поток...
Вже Фотія... А мій вогонь згасає
І нутрощі пече, і Погляд проникає
Крізь мене і роки,
І всюдибіч вовки,
Їх пазури та ікла
Шматують темряву, і шкрябають у вікна,
Напитися вогню, допоки не погас
Із ватр моїх, й крізь їх шалений сказ
Вирує чорне полонинське світло
Й скипа холодна кров...
Немов...
Вже їхнє свято...
У раннім падолисті горілиць...
З вогненним пеклом пізніх блискавиць...
…Дванадцять паль свічками стоять
На дев’ять днів, на сорок і п’ять...

***

Гони наші недовгі, як кленове багаття,
Як дараба до Тиси – жиймо,
Сестри і Браття.
Поцілуймось востаннє,
плечі стиснем до болю,
Сестри мої кохані, Браття мої суворі.
Доле наша людськая, невблаганная Доле,
Доле моя жадана, вже об скелі
б’ють керма...

***

Обриваються гони, днів лишилося мало,
Виноградовим гроном осінь
серце зірвала.
В’януть мальви червоні,
кров’ю цвіт опадає.
Як холонуть долоні, вороття вже немає.
І як чорні лелеки, ненароджені діти
Наші мрії далекі сумно линуть
над світом...

***

На тлі Базиліки непевною тінню
У Кракові вічнім на святі життя
Чорняве дівчисько на збитих колінах
Вже дивиться в світ, де нема вороття.
Врятуй мене, Боже, я в цьому не винна,
Я так хочу жити, я в світі одна...
Чому помирати я, Боже, повинна,
Коли в цілім світі вирує весна?
В п’янкій прохолоді травневого ранку
Стихає маленького серця биття.
І протяг ворушить доляри і франки,
Листки індульгенцій за свято життя...

***

Як бриніла гірська далина
В надвечір’я або на світанні...
Як дзвеніла струмками весна,
Ніби вперше і ніби востаннє...
Як нестримно знесла течія
Зачарованість поглядів й мови.
Нявко з Руни, втікачко моя,
Ми ніколи не стрінемось знову.
Вже ніколи в різдвянім вогні
Ми з тобою не знайдемо броду.
Наші чисті потоки-пісні
Вже снігами зійшли в темні води.
Десь на Руні кохання блука –
Ще не встигло прийти наше літо,
Яке вітер у сиглі шука
Під осіннє ридання трембіти.
Стогін той крізь морозний туман,
Наче поклик кохання і муки.
Пада сніг й вже не треба оман –
Плач трембіти – то голос розлуки...

***

Мій синку, твій батько – нероба і сніб:
Він вівці не пас і не плив Черемошем.
Він навіть науку, єдиний свій хліб,
Не вмів й не хотів продавати за гроші.
Він завжди і всюди ловив лише гав,
Прости йому, що ти донині
На рідній Землі свою Гражду не мав
І змушений жить на чужині.
Пробач, що лиш пам’ять про
Землю батьків,
Де вітер смереки колише –
Та декілька формул і, може, рядків
У спадок тобі він залишить.
Десь марить світами захмарне село,
Та Дику з Карпатського Лісу
Запізно міняти своє ремесло
Й знов Долю шукати на Тисі.
Як щемно дивитись у очі сумні
Своєму єдиному сину,
Що тихо шепоче собі уві сні
«Поїдемо знов в Україну...»
Мій синку, ми сядемо зранку в літак,
Під хмари бузьком він полине,
Й Земля, що була, знову нас привіта,
Карпати і вся Україна.

***

Ми розіп’яті на хрестах надій,
Патологічних марень в неможливе,
Забувши Клото, Лету й біг подій,
Як дітлахи, чекаємо на диво.
Ми мовчимо. Даремні всі слова –
Єретики приречені на страту.
Моя цнотлива Мавко Лісова,
Суворо-ніжна, як Велика Мати.
Як час летить – вже Шеннон і Париж,
Вже під крилом якийсь
альпійський хутір.
Вже сходить сонце, Цюріх, повний лижв,
А на душі – карпатський туск і смуток.
Ще шість годин й «Свісс Ейру»
чорний птах
Нас рознесе у Просторі і в Часі,
Розкида душі наші по світах
І спопелить на незворотній трасі.
Ще лише мить – і в сонячній імлі
Розтане все, як зірка ця остання.
Як білий хрест на чорному крилі –
Сумна мандала нашого єднання.